Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Зараз у це важко повірити, але в 60-ті роки за тривалістю життя Україна посідала 7 місце в світі. Всі без винятку країни Центральної та Східної Європи, більшість країн Західної Європи і навіть Японія (!) залишалися позаду нас. Тепер же ми — наприкінці списку, навіть на теренах СНД — передостанні. Чим можна пояснити благополучні показники 60-х років? Справа в тому, що зміни тоді досягалися завдяки зусиллям держави: і масові вакцинації, і масові профілактичні огляди дітей та підлітків, і масштабні заходи з обеззаражування та поліпшення якості питної води… Тоді ж з’явилися перші холодильники в їдальнях та магазинах, і це позитивно вплинуло на умови зберігання продуктів. Цілеспрямовані дії завжди дають позитивний ефект, а екологія у ті часи була, скоріше, нашим союзником, аніж ворогом. На користь високої народжуваності була і відсутність помітного майнового розшарування серед населення; народження другої чи третьої дитини не могло розорити сім’ю або суттєво погіршити якість життя. Відпочинок же на Канарах і в Анталії не «загрожував» нікому, навіть тим, хто дуже економив.
*   *   *
Проте у цій статті я хотів би торкнутися іншої теми: здатності українців до мобілізації патріотичного ресурсу. Іншого слова й не підбереш, адже реальне збільшення народжуваності таки вимагатиме певної мобілізації, головне — потрібні чіткі настанови нації на самовідтворення.
Скажімо, такі, як у кримських татар. Або у кавказьких народів. Чеченці давно відновили свою довоєнну чисельність, а кількість інгушів за останні 20 років зросла на 70 %. На території Інгушетії взагалі не продаються алкогольні напої. Навіть пиво. Це старійшини та представники мусульманських громад звернулися до свого президента з проханням заборонити алкоголь. Він і заборонив. Отже, в інгушів з інстинктом самозбереження все нормально, а боротися з пороками допомагає традиція ісламу. Кримськотатарську газету «Голос Криму» вже давно і активно шпетять російські шовіністи, адже вона із завидною наполегливістю і послідовністю закликає читачів до створення багатодітних сімей. Інша кримськотатарська газета «Полуостров» (російськомовна, але від цього не менш патріотична) свого часу друкувала багато матеріалів про кримськотатарські весілля. Звичаї предків розписані до найменших подробиць. Здавалося б, не в обряді справа, була б тільки матеріальна база для утворення сім’ї… Але ж ні — зросійщеній частині кримськотатарського етносу газета нагадує, що заручини рідною мовою — «нішан», наречена — «гелін», наречений — «кієв» (до речі!), спеціальна зустріч до заручин — «курнюш», весілля — «той» і так далі. З точки зору кримськотатарської інтелігенції, говорити про національне відтворення, забуваючи при цьому рідну мову, — нонсенс, несусвітня дурість. Інформаційні можливості у татар значно менші, ніж у нас, проте підхід серйозніший. І він, звичайно ж, дасть результат. Хоча самі кримські татари вважають, що дітей народжується все ще недостатньо для того, аби суттєво збільшити свою присутність у Криму. Та що там Кавказ і Крим! Ось у Кувейті — невеликій державі з 3-мільйонним населенням — чоловіки взагалі отримують грошову премію у розмірі 14 тисяч доларів, якщо відважаться на повторне одруження. Справа в тому, що в цій мусульманській країні 15 % жінок віком до 40 років незаміжні. Як показує досвід, більшість із них залишаються самотніми до кінця життя. Араби про майбутнє своєї нації дбають, тому у них держава матеріально стимулює чоловіків, аби ті укладали повторні шлюби — в межах дозволеного ісламом, тобто не більше чотирьох.
А як же українці? Колишній дисидент і політв’язень, відомий психіатр Семен Глузман якось висловився, що українці… втрачають інстинкт самозбереження. Не будемо сьогодні говорити про політику, там доказів сказаному — хоч греблю гати… Зупинимося на чисельності. Хіба для нас висока народжуваність не є бажаною? Всі погоджуються, що вона врятувала б Україну від депопуляції. А які заходи вживаються? Помітних ознак державної мобілізації на зразок кувейтської — поки що не видно. А якщо глянути на ситуацію через просвітянську призму, то взагалі стає сумно. Що я маю на увазі? Є ознаки повної «розмагніченості» українців. Складається враження, що вони народжують дітей тільки тому, що так було споконвіку. Майбутнє нації зовсім не є предметом глибоких роздумів і дискусій. Ні молодята, ні старше покоління не мислять по-державницькому. Ми ж не чеченці, не кримські татари… І, тим більше, не араби. А якщо «розмагнітилася» більшість народу, то чи може на такому підґрунті народитися мудра державна програма?
*   *   *
Автор цих рядків колись пробував проаналізувати наш візуальний простір — прискіпливо, по-просвітянськи. Кинулося у вічі те, що українці рідше стали вживати слова «дитина», «дитятко», «крихітка», «малюк» — ніби стали соромитися рідної мови… І ось саме цей візуальний простір заполонили слова іноземного походження.
Якщо магазин дитячого одягу в Севастополі назвали «Дочки-Сыночки», то це, принаймні, зрозуміло — регіон тотально російськомовний. Але і в Києві є магазин з подібною назвою: «Дочкам-Сыночкам». Окрім назви, усе інше — українською. Навіть у роки правління Щербицького це кинулося б у вічі. Так, тоді тривала русифікація, але в столиці на українські вивіски ніхто руки не здіймав — вважалося, що час не настав… Дивно, що цим зайнялися в роки незалежності, причому, столицею не обмежилися. Не зустрічаючи опору, пішли далі на захід. Візьмемо, для прикладу, Житомир. Не зрозуміло, чому магазин для дітей та підлітків тут прагнуть назвати або «Маріна», або «Каріна», або «Крістіна», або ще якось по-сучасному… «Христина», «Марина» — хіба гірше звучить? Є ще тут дитячий магазин «Мишутка», є мережа дитячих магазинів «Тигрес»; а як на мене, то і «Ведмежатко», і «Тигренятко» звучало б краще. Денаціоналізація навіть у райцентрах помітна: у Новограді-Волинському дитячий магазин назвали «Кроха», в Олевську — «Малиш», навіть у традиційно патріотичній Коломиї є дитячий магазин «Малютка»… Що вже тоді говорити про східні області? Якщо у Чернігові юних покупців запрошує до себе «Топтижка», то в районному містечку Щорсі, аби довести свою «просунутість», вирішили піти ще далі — тут з’явився дитячий магазин «Бамбіно»; це так, ніби поліщукам італійська рідніша. А ще там є «Детский квартал» — зауважте, посеред моря українських вивісок! Те саме і в Кіровограді — є магазин з назвою: «Все, что пригодится в школе», хоча всі вивіски навколо українські та й школи, дякувати Богу, поки що теж. Видно тут (як і в Щорсі) має місце прозорий натяк на те, що «дети — это святое», а раз так, то українізація усього, що пов’язане з дітьми, неприпустима. Чимось іншим і пояснити важко. Підтвердженням цьому є і магазин «ДетМир», що в районі Шулявки (Київ). Зауважте, перераховані зросійщені назви, як от «ДетМир», примощуються, як правило, в українських текстах! Ось і в Ірпені, що під Києвом, є магазин «Все для мам та малюків», але називається він чомусь «Кроха». А «Крихітка» — звучало б гірше?
Втім, наступ відчувається і з боку англійської. Проїжджаючи залізницею місто Хмельницький, ви неодмінно побачите вивіску «Бебі маркет», у Донецьку не оминете «Беби маркет» (тут навіть на українське «і» поскупилися!), у Дніпропетровську є «Бэбик», у Сімферополі — «Baby люкс». Все та ж чужинська пісня, тільки з різними варіаціями… Якщо думаєте, що Галичина досі залишається патріотично цнотливою, то глибоко помиляєтеся. Бо вже і серед мальовничої карпатської природи може нахабно примоститися магазин дитячого одягу «Кіндер». Хочете знати, де? У самій Яремчі! Ото вже не терпиться гуцулам — хоч однією ногою та в Європу… В Івано-Франківську, звісно, також є магазин «Бебі» — столиця Прикарпаття не хоче відставати від Києва та міст Сходу. Якщо у Києві є «Данюша», у Дніпропетровську — «Капітоша», то у Львові — і «Антошка», і «Капітошка», і «Карапуз», і «Карапузик», і «Кроха» — все, чого душа неукраїнська забажає. Не здивувався, коли у львівському «Карапузі», що по вулиці Володимира Великого, побачив напис: «Детская и подростковая обувь» та ще двомовне: «Ореn\открыто». Отже, про українську часом забувають навіть у нашому П’ємонті…
*   *   *
Вивіски — це тільки один з проявів «розмагніченості». Ідуть глобалізаційні процеси, посилюється русифікація, — і в першому, і в другому випадку маємо справу з певними маніпуляціями. Зрозуміло, що ситуація з рекламою та вивісками непомітно впливає на систему цінностей українця. Не знаю, чи проводив хто спеціальні дослідження, але воно й так усе очевидно. Український візуальний простір, хочемо ми того чи ні, поступово готує молодь до життя в умовах Вавилона. Наша молода людина вже готова прилаштуватися в Німеччині і плодити там «кіндерів»; якщо пощастить «зачепитися» за Англію, то там будуть вже не «кіндери», а «бебіки». Навіть якщо доведеться виховувати своє «бамбіно» в Італії — теж не біда. Головне, щоб усе було «як у людей», і грошей побільше. Тягнутися до своїх? Навіщо? Завороженість чужим формується ще з дитинства, тому наші діти не будуть такими патріотичними, як їхні діди-прадіди.
Продовжуючи розмову на дану тему, процитуємо деяких відомих людей. Ось що писав визначний російський письменник і публіцист Володимир Бушин: «Капитуляция начинается с согласия говорить на языке противника». Напевно, так воно і є. Недаремно ж на емблемах співробітників спецпідрозділів збройних сил США, які займаються проведенням психологічних операцій, є напис: «Слово перемагає». А таки перемагає! Раніше говорили: «розкрадання соціалістичної власності», тепер же це — «приватизація», одна з ознак прогресу. Проституток уже називаємо «путанами», а слово «проституція» трансформувалося в «секс-бізнес». Звучить пристойніше, правда? Ніби йдеться про внесок у економіку… І у слові «кілер» є відтінок професіоналізму, чого немає в огидному слові «вбивця». Слово «електорат» тепер вживаємо значно частіше, ніж «виборці». І головне, все це прийшло непомітно для більшості. Недаремно ж президент США Джордж Буш-старший, розмірковуючи про сучасні інформаційні війни, говорив: «Народ, який завойовується, не повинен цього помічати…»
*   *   *
Отже, крім екології та плачевного стану економіки, є ще одна проблема — брак патріотизму. Коли діти народжуватимуться і виховуватимуться у таких умовах, то нема жодних гарантій, що у майбутньому це буде наше «підкріплення». Дуже ймовірно, що наша мила дітлашня колись стане непоганим матеріалом для зміцнення генофонду інших народів — як західних, так і східних. Бо недаремно відомий професор Сергій Кара-Мурза говорив: «Слово володіє магічною силою. Дати хибне ім’я — так само важливо у маніпуляції свідомістю, як на війні дати диверсанту хороші документи і одягнути у форму супротивника». Тому треба звертати увагу на мову. І взагалі, до проблеми національного відтворення треба підходити серйозно, я б сказав, навіть трепетно — так, як це роблять кримські татари. Або так, як відомий київський художник Олександр Мельник. Пригадую, як свого часу був зачарований його картиною «Надія». Вона якраз на нашу тему — відтворення нації. Одухотворені обличчя жінок і зовсім юних дівчат… І тих, хто вже звідав радість материнства, і тих, хто тільки очікує на появу дитини. І навіть тих, хто поки притуляє до грудей дитячу ляльку... Таке «мобілізуюче» мислення повинно бути зразком, еталоном для нас. Важко нам буде тягатися з кавказцями та з кувейтцями за рівнем народжуваності, але висловлю свою думку: картина Мельника «Надія» була б доречною в кожній освітянській установі, в кожній поліклініці, на кожному стадіоні, зрештою, вона повинна дійти до кожної української родини — хоча б у вигляді поштових листівок… А якби вона ще висіла в апартаментах президента та у Верховній Раді, то шанси «національної мобілізації» на створення великих сімей таки дещо зросли б.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.11.2011 > Тема "З потоку життя"