Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Минулої суботи Національна спілка письменників України обрала нового голову. Ним став голова Київської міської організації НСПУ Віктор Баранов.
За нього було віддано 171 голос делегатів з’їзду. За Володимира Яворівського, який очолював Спілку письменників упродовж 10 років, проголосували 144 делегати, повідомляє УКРІНФОРМ.
«Дякую усім, хто голосував за мене та проти, — заявив у своєму виступі Баранов. — У Спілці більше не буде такого, що кожна інша думка сприйматиметься як думка ворога. Моїм головним завданням є, щоб кожен письменник видавався і читався».
Віктору Баранову 61 рік. Він — секретар Національної спілки письменників України, голова Київської міської організації НСПУ, головний редактор літературного журналу «Київ», віце-президент Товариства «Україна-Румунія».
Відомий вірш Віктора Баранова «До українців» поклав на музику Теодор Кукуруза.
*    *    *
Президент України Віктор Янукович привітав Віктора Баранова з обранням на посаду голови Спілки письменників України.
«Колеги по перу довірили Вам високу честь і велику відповідальність стати на чолі Спілки, яка відіграє значну роль не лише в захисті професійних інтересів вітчизняних майстрів слова, а й в громадському житті загалом. Хотів би побажати Вам здоров’я, успіху та нових цікавих починань», – йдеться у привітанні Глави держави на адресу новообраного голови Спілки письменників України.

Віктор БАРАНОВ
ДО УКРАЇНЦІВ

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість — в серцях, а не лиш  у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю  «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!»
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.11.2011 > Тема "З потоку життя"