Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ДУША ТЯГЛАСЯ ДО СЛОВА
15 листопада відсвяткував свій 75-річний день народження давній друг і симпатик «Кримської світлиці», один з активних її дописувачів Володимир Григорович Мамецький (Подкопаєв).
В. Г. Мамецький народився далекого 1936 року в мальовничому селі Мала Чернігівка Овруцького району на Житомирщині. Рано втратив батьків, але виріс доброю і порядною людиною. Не зчерствіла його душа ні від голодного і холодного воєнного лихоліття, ні від повоєнного сирітського дитинства, ні від голоду 1946-1947 років, ні від різних життєвих негараздів. Хлопець виростав з вірою у краще майбутнє рідного краю, у перетворення на квітучий сад рідної зраненої землі.
Недавній відгомін великої битви рідного народу за свою свободу, пропахлі порохом і димом уцілілі земляки-фронтовики, котрі поверталися з далекого визвольного походу до своїх домівок, їхні розповіді про солдатське фронтове життя посіяли в серці юнака зерна пошани й любові до людей у військовій формі. Можливо, саме тоді зародилася в душі юнака мрія стати військовим, служити вірою й правдою своїй Вітчизні, і, якщо буде потрібно, стати на її захист, як ставали його рідні, близькі, його односельці й земляки. Тому й не роздумуючи, бо це вже давно було сплановано, вступив на навчання до військового училища.
Тридцять два роки віддав нелегкій ратній службі. Пройшов важкий шлях становлення командира від солдата, а затим й курсанта артилерійського училища до полковника. Де тільки не довелося побувати-послужити за ці понад три десятки років армійського життя — в далеких і близьких гарнізонах, у гарячих середньоазійських степах, у північних та південних широтах колишнього Радянського Союзу, але ніколи не забував своєї малої батьківщини, своєї України, рідної мови і пісні.
Хоч за фахом був, як кажуть, «технарем», але душа тяглася до художнього слова, яке брунькувалося в ній і готове було будь-якої хвилини розквітнути весняним цвітом поезії. І розквітло, і пустило пагіння, і забриніли вірші, але вже тоді, як зняв армійську шинелю, як став цивільною людиною після виснажливої тридцятидворічної служби, як побував у рідних краях, пройшовся стежками свого далекого воєнного дитинства і повоєнної юності.
Душа забриніла віршами і вже з ними він, полковник у відставці, син квітучого українського Полісся, не розлучається й понині. Його першу книгу «Тепло долонь», що побачила світ 2008 року в одному з сімферопольських видавництв, склали вірші про юність — і доармійську й армійську, вірші про рідний край — Житомирщину і Крим, де він поселився після тривалої армійської служби, про Україну, яка виборола свою незалежність, про людські долі — такі різні й неординарні.
А нещодавно у Володимира Мамецького вийшла у світ нова книга «Поступ» — роман у віршах про пережите, про долю простого сільського парубійка, який став військовим і пройшов нелегкі дороги армійського життя, дослужився до високого чину, але й на мить не забував, що він перш за все Людина, якій притаманні прекрасні людські якості, а вже потім — військовий.
У романі присутні роздуми й про життя повоєнного села, про становлення України. З болем у душі автор пише про те, скільки людських ресурсів було затрачено на нагромадження смертоносної зброї, котру тепер доводиться знищувати, і котра, лишившись без належного нагляду, завдає чимало шкоди і людям, і екології. Не будемо переповідати зміст твору, акцентувати увагу на тих чи інших його сторінках. Вони написані так, як підказувало серце автора — громадянина своєї країни:
Він — оптиміст.
Він стійко вірить
І в Україну, і в народ.
І хай виспівує ще ліра
І до нових зове чеснот.
Скоріше б біди всі здолати
Та Україну збудувати…
Володимир Григорович знайшов у собі сили, аби повернутися до своїх першовитоків, до материнської мови, від спілкування якою він був відірваний усе своє життя. Бо довелося фактично вдруге вивчати свою рідну мову! А таке під силу не кожному.
В. Мамецький разом з композиторами написав також понад 100 пісень. Серед них такі відомі, як пісня-марш «Ідуть батальйони» (переможець всеармійського конкурсу стройової пісні), «Перемога», «Афганістан», «Моє село», «Музика в душі», «Нам сниться море» та багато інших.
У творчих планах — нова книга ліричних віршів, над якою поет-ветеран армійської служби нині працює. Володимир Мамецький, незважаючи на свій уже солідний вік, не полишає активного громадського життя. І дай, Боже, аби він ще довго радував шанувальників своєї творчості новими віршами, піснями, спогадами про пережите.
З ювілеєм вас, Володимире Григоровичу!

Данило КОНОНЕНКО
* * *
Пропонуємо увазі читачів кілька віршів Володимира Мамецького з його майбутньої книги.

Володимир МАМЕЦЬКИЙ
«КОМУ Ж НЕСТИ СВЯТЕ ЗНАМЕНО?»

* * *
Не кануло в Лету козацтво —
Наступники гідні ростуть.
Виковують волю на плацах,
Нову вибудовують путь.
Так довго чекали ми зламу,
Хоч дехто базіка своє:
«Не мали держави віками…»
Та бачить хай світ, що ми є.
І можем себе захищати —
Вітчизну і батьківський дім.
Вкраїна нам кожному —
 мати,
І славить її молодим.
І в світі нас бачать і чують
І ті, що не знають хто ми.
Вкраїна свободу гартує.
Всевишній її борони!

РІДНЕ СЛОВО

Нараз і в світі заясніє,
Як чуєш ріднії слова.
Й таким далеким чимсь повіє,
І серце, й душу сповива.
Не обірвалась нитка сива
Із давнини у наші дні.
Ввібрало слово шелест ниви, —
Бринить у пісні і в струні.
Любіть натхненне рідне слово —
Далеких предків славний дар,
Як нашу землю волошкову,
Як наш шевченківський «Кобзар»!
* * *
Пишаюсь тобою, Вкраїно,
За дочок твоїх і синів.
За мирний політ соколиний,
За ниву в рясному зерні.
Незвично народ на Майдані
Свої здобуває права,
Плекає і мрії, й бажання
Держава моя молода.
Неправда, що ми не єдині,
Що західні й східні ми є.
Нам жити в одній Україні
І щастя творити своє!
Ми впевнені в братній любові,
У дружбі навіки-віків.
Шукаємо істину в слові,
У гідному спадку батьків.
* * *
Мрійний Криме, твої гори
Звік чатують у дозорі,
Спечне сонце аж п’янить.
І бурхливе, і прозоре
Зачаровує всіх море,
Заполонює блакить.

ЧАС

Ах, часе мій, ти, певно, маєш крила,
Що день і ніч в незвідане несуть.
А скільки тих, що ще недолюбили?
І чи ж не в цім твоя життєва суть?
Куди ж спішиш ти, часе, так невпинно?
Адже в житті ще так багато справ.
Ідуть слідом і винні, і невинні,
Ідуть і ті, хто навіть не кохав.
Біжить життя — його не зупинити.
Аж стрімголов біжить лише вперед.
Спішать часи й хвилини — проминути,
Несуть у небо вічності секрет.
Ти, часе, наче птаха пролітаєш.
Лише мигтять життєві рубежі.
Щасливий, мабуть, кожен, хто кохає,
Не знаючи ні часу, ні межі.
Мій грізний часе, ти моє сумління.
Чому ж тебе так завжди наближав?
Біжиш ти у незвідане і нині,
Й твою ходу ніхто не повертав.

ПАМ’ЯТЬ

Усе проходить. Проминає,
Неначе усміх на лиці.
Життя лиш пам’ять залишає, —
Як ту каблучку на руці.
Ніщо не вернеться, не сплине,
Лише зостануться жалі.
Нахлине повінь на долину
Та відспівають солов’ї…
І тільки пам’ять тріумфує,
Роки охоплює й віки.
Чиясь і тужить, і сумує,
Чиясь радіє залюбки.
Бо як без пам’яті нам жити?
Засяють бронзою не всі.
Та буде пам’ятним всім жито,
Що жали вперше на Русі…
І все, що сталося — змоглося
На користь людям — не собі,
Поглине пам’ять стоголоса,
Як найкоштовніші скарби.

КОНІ

Пробігають чвалом коні.
Лине стукіт їх копит.
Чи гонитва, чи погоня,
Чи то юний їх політ?
А навкруг луги широкі
І розквітчена трава.
Сходять радощі й неспокій,
Бо вже скоро і жнива, —
Неосяжні й нескінченні,
Від зорі і до зорі.
І, напевно, без натхнення
Тої ждатимуть пори.
Ну, а поки стукіт лине
Молодих міцних копит.
Зупинися на хвилину:
Граціозно як летить
Кінь за милою в погоні,
Вихром грива, шал в очах.
Скачуть чвалом в лузі коні.
Тануть ритми в небесах.

ЛИЧАКИ

Скажи: чия ти, Україно?
Які несеш в собі думки?
То вієш вітром з полонини,
То димом дихаєш гірким.
А де ж краса твоя і воля?
А де ж ті справжні козаки?
Чому ж і досі сива доля
Ніяк не зніме личаки?
Адже спроможна в світ літати,
Рясний вирощувати хліб…
Якби ж ще й діри залатати.
Якби ж було тих менше бід.
Моя ти нене ненаглядна!
Вже скільки горя за віки
Було, тих чвар на стежці владній
Навкруж дніпрової ріки.
Бурлиш і досі, Україно:
Не всі поділені лани.
Комусь — лиш владу — не калину…
Нехай хоч злидні й бур’яни
Із року в рік рясніш буяють, —
Усе грабується упень.
І здирців тих не убуває.
Коли ж прийде новий твій день?

КОЗАРЛЮГИ

Не знаю і не хочу знати,
Чому замовкли солов’ї,
Чому сумує рідна хата,
А ми ізнов — на мілині?
Чорнобиль маємо у спадок
Та купу клопотів із ним.
А право хоч якогось ладу
Лишаєм правнукам своїм.
Інтелігенти паперові —
В гонитві зиску досягти —
Прохають поки лише слова,
Аби колись і повести…
А козаки ті — козарлюги —
Усе ще в пошуках своїх.
Ніяк не вийдуть із недуги,
Чи подолав одвічний гріх?..
Кому ж нести святе знамено?
Кому ж тримати булаву?
Бредуть вожді, мов полонені, —
Чи уві сні, чи наяву?

СМУГЛЯНКА

Ніч вінчається світанком
На околиці села.
Полонила всіх смуглянка,
Що мов квітка розцвіла.

Чорноока, чорноброва,
Калиновії уста.
Чорні коси — гай-діброва —
Ненаглядная краса.

ПРИСПІВ:
Невблаганні очі.
Невмолимий стан.
Ти — у снах щоночі
Зведена у сан…
Ти моя обранка,
Незабутня мить…
Так лише смуглянка
Може полонить.

Поспішу на зустріч зранку,
Кину всі свої діла.
Чародійниця-смуглянка
Лиш бровою повела...

Та покличе на гулянку
Стук закличний бубонця,
Поспішу красу-смуглянку
Запросити до вінця.
ПРИСПІВ

м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 18.11.2011 > Тема "Душі криниця"