Версiя для друку Обговорити в форумi

Зінаїда Павлівна Лялечкіна, на перший погляд, звичайна жінка — дружина, мати, бабуся, але це для людей, далеких від її професії. Бо професія ця — не просто запис у трудовій книжці, вона, образно кажучи, передбачає приналежність до певного лицарського ордену, і поєднує там людей передовсім щира і палка любов до своєї Батьківщини. А любов ця років 20-25 тому не те, щоб була забороненою, просто викликала деяку настороженість у загальної маси кримчан, зорієнтованих на прихильність до іншої держави.
Та народилася Зіна не в Криму, і про ці нюанси навряд чи здогадувалася, коли вперше сказала собі: буду вчителькою. Можливо, тому, що вчителем був її батько, а мати — вихователькою у дитсадочку, тож розмова вдома завжди була про дітей. Маленька Зіна навіть гралася у вчителя, бо й сама полюбила малечу і не хотіла вириватися за межі цього вже дуже знайомого і рідного світу. Щодо української мови — це теж було не питання — на Херсонщині в с. Христівка Чаплинського району нею послуговувалися чи не всі.
Але батько Зіни міркував по-іншому, давно вже сприймаючи свою професію без романтичного ореолу. Тож він наполягав, аби донька йшла вчитися на лікаря. Та не склалося: в інституті Зіна не добрала балів, а училище покинула, так і не розпочавши навчання. Проте в Кримському педагогічному інституті зі вступом — жодних проблем і з навчанням — теж. Після його закінчення у 1983 році вчителювати залишилась у Сімферополі. І вже 25-й рік працює в одній і тій самій установі — Сімферопольському вищому професійно-технічному училищі електронно-промислового устаткування. Щоправда, за цей час води спливло немало: і назва училища змінилася, і його профіль. Бо колись й мови не було про комп’ютери, навпаки, попитом користувалися професії бухгалтера чи сантехніка. І хоча останні ще ніхто не відміняв, та все одно тодішнє 26-те професійно-технічне училище обрало шлях модернізації, тим більше, що поруч — дуже схожий за профілем діяльності конкурент — професійно-технічне училище № 25. Чи очікували, що колись на зміну всезагальній гонитві за дипломами вищих навчальних закладів уряд, схаменувшись, що розумних — багато, а працьовитих — хоч виписуй за кордоном, почне докладати зусиль, аби професійно-технічна освіта стала привабливою і затребуваною? Не за горами вихід на передній план нової еліти — не з купленими дипломами, а з розумними головами і працьовитими руками. А для такої молоді державна мова і у плані її творчого потенціалу, і як засіб для комунікації та основи діловодства набуває особливого значення.
Кажуть, що діти у нас сьогодні — непрості і в робочій сумочці варто завжди мати щось заспокійливе. А що ж тоді говорити про підлітків, які за усіх часів були особливим контингентом?
Але Зінаїда Павлівна своїх учнів не боїться. Між ними завжди була взаємна приязнь, бо майбутня вчителька полюбила їх, ще змальовуючи у своєму дитячому уявленні. І для цього теж потрібен талант.
Теж — це тому, що він потрібен передовсім для тієї натхненної творчої праці, завдяки якій українська мова та література для учнів Зінаїди Павлівни ніколи не була другорядним предметом. Перш за все тому, що навчатись дітям було цікаво. Багатьох особливо приваблювали свята, конкурси, розгадування кросвордів, проведення вікторин, що вже казати про всіма улюблені вечорниці! Але й на уроках не чекали перерви — навчальний процес захоплював.
Діти, звичайно ж, не знають, що за усім цим стоїть наукове підґрунтя. Недарма Зінаїда Лялечкіна — вчитель-методист — вона не просто імпровізує, спираючись на випробуваний досвід, але і збагачує його, демонструючи потім свої надбання на відкритих уроках, куди з’їжджаються україністи з усіх 27 професійно-технічних училищ Криму. Пані Зінаїда — бажана гостя і у Кримському республіканському інституті післядипломної педагогічної освіти, де за її напрацюваннями підвищують власну кваліфікацію інші педагоги. І хоч, здавалося б, вільного часу обмаль, друкується вона і в солідних журналах. Усе це не залишається непоміченим — у неї ціла низка різноманітних грамот.
Основою своєї методики Зінаїда Павлівна вважає зацікавлення учнів у процесі пізнання, їхнє бажання стати співучасниками цього процесу. «Істина очевидна, — пише вчителька в одній зі своїх методичних програм, — або ти співпрацюєш з дитиною, і ви обоє стаєте творцями, або ти борешся з учнем». А ще: «Основний підхід до викладання мови та літератури вважаю у реалізації принципу: через емоції до зацікавлення; із зацікавленням до осмислення і засвоєння; через засвоєння до переконання». В основі цієї методики — сугестопедія, за якою завжди стоять радість, відкриття, творча діяльність, відчуття поезії життя, філософське осмислення предмета вивчення, віра у власні можливості. Але підліткам усі ці теоретичні викладки байдужі — їм просто подобається атмосфера уроку — розкутості, довірливості, в яку входять вони за допомогою невеличкого тренінгу, що вчителька називає «Розмовою із самими собою». А потрібні всі ці «маленькі хитрощі» не лише для надання певних знань — кінцева мета зусиль учительки сформована в перших рядках її статті «Виховання особистості та національної свідомості на уроках української літератури» в науково-методичному збірнику «Професійно-технічна освіта. Інноваційний досвід, перспективи». Ось що пише пані Зінаїда: «На всіх етапах формування української нації, боротьби за українську державність стояло і стоїть питання виховання справжніх патріотів, людей, які добре знають історію свого народу, його традиції, мову, культуру. Власне, на цій основі і тримається людська особистість, виховання якої є чи не найскладнішим завданням у світі…»
Один зі шляхів досягнення цієї мети — спілкування підлітків з видатними патріотично налаштованими людьми, підтримання творчого потенціалу учнівської молоді. «З огляду на це, ми налагодили творчі зв’язки з Кримською республіканською організацією Національної спілки письменників України, часто запрошуємо до себе в гості поетів, прозаїків, драматургів, критиків, дружимо з колективом всеукраїнської, єдиної в Криму україномовної газети «Кримська світлиця». На шпальтах цього видання часто друкують свої твори учні нашого училища. Така проба пера теж є вихованням особистості, збагаченням духовного світу учнів».
А плоди цих зусиль можна спостерігати вже тепер, окинувши оком останні роки праці Зінаїди Лялечкіної. Вона підготувала багатьох переможців різних етапів конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика. Надя Краснова та Валерія Вострікова перемогли на всекримських змаганнях. А Люда Бурдіна відзначилася ще й на Республіканській мовній олімпіаді. Портрет Люди — у вчительки над робочим столом, не Президента, вибачте, йому й так не бракує шани, а тієї дитини, з котрою, як і з усіма іншими, вчителька ніколи не фальшивила.
До речі, всі переможці в подальшому здобули вищу освіту, доповнивши свій фах поглибленими знаннями. Читаю реферат однієї з нинішніх учениць Зінаїди Павлівни, підготовлений до Дня української писемності: «Мова — це серцевина народу. Вона — його буйний духмяний цвіт і його довгоочікувана зав’язь. Без неї не може бути дерева людського роду. Скільки настирливих суховіїв шмагало цей ніжний і ні з чим не зрівнянний цвіт, скільки жорстоких морозів силувалися його знищити! А вона, мова народу, як птах фенікс, відроджувалася з попелу, знову квітувала і дарувала світові нову зав’язь».
— Не вірю, що це дитина сама так написала! — звертаюся до вчительки.
— Ну, я їй трохи допомогла, відредагувала. А думки — все її. Мої учні зростають патріотами.
— Думаю, що в цьому є заслуга і директора. Він давно очолює заклад?
— Володимир Петрович Резник брав мене на роботу, і якби той курс, якого я дотримуюсь у своїй праці, його не влаштовував, уже давно показав би мені на двері.
— Згодна. Навіть більше: коли карають учня за серйозну провину і керівництво частенько звільняється. Пам’ятаєте, нещодавно по телевізору розповідали про поножовщину в школі? А коли відзначають, звичайно ж, це нагорода і для директора.
А тепер розкрию один невеличкий секрет, який сама і створила: Зінаїду Павлівну я не просто зустріла на вулиці — вона молодша сестра нашого колишнього редактора Олександра Павловича Кулика. Тож і не писала про неї раніше, щоб нікому не спало на думку, що вчительку розгледіли завдяки братові. Сьогодні на окремому столику в її кабінеті стоять квіти, книги Олександра, наша газета з публікацією про нього. Зіна дуже сумує за ним і тепер за двох, за себе і за брата любить свою Україну.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Урок української"