"Кримська Свiтлиця" > #33 за 04.11.2011 > Тема "Ми єсть народ?"
#33 за 04.11.2011
«ПОВЕРТАЙСЯ, МАТУСЮ, ДОДОМУ!..»
Слово - д╕тям!
Ем╕грант (за визначенням «Словника ╕ншомовних сл╕в») – це особа, яка залишила батьк╕вщину ╕ ви╖хала в ╕ншу кра╖ну на пост╕йне чи тривале проживання. Сучасна укра╖нська ем╕грац╕я через св╕й масовий характер спричиня╓ низку сутт╓вих економ╕чних, демограф╕чних, соц╕альних та ╕нших проблем у наш╕й держав╕. Одна з найголовн╕ших – д╕ти, позбавлен╕ батьк╕всько╖ оп╕ки. Це нов╕тн╓ явище, що одержало назву «соц╕ального сир╕тства», загрожу╓ моральному здоров’ю нац╕╖, негативно вплива╓ на психолог╕чний стан наймолодшого покол╕ння укра╖нц╕в, руйну╓ родини. За р╕зними оц╕нками в╕д 2 до 3,5 м╕льйон╕в укра╖нц╕в живуть та працюють за кордоном, але ще б╕льше д╕тей, як╕ чекають повернення сво╖х батьк╕в. «Мамусю, як добре вдома! Як добре, коли ти поруч!» — ось т╕ слова, котр╕ говорить кожна дитина сво╖й матер╕, що стала ем╕гранткою, яка по╖хала до ╕ншо╖ кра╖ни задля кращо╖ дол╕ для себе, а в╕дтак ╕ для сво╖х д╕тей. М╕жнародний ╕нститут осв╕ти, культури та зв’язк╕в з д╕аспорою Нац╕онального ун╕верситету «Льв╕вська пол╕техн╕ка» орган╕зував у 2008 р. М╕жнародний конкурс укра╖нсько╖ творчост╕ «Д╕ти ем╕грант╕в про себе», завдяки якому д╕ти ем╕грант╕в отримали можлив╕сть яскраво, зворушливо розпов╕сти про найболюч╕ш╕ сво╖ переживання ╕ драматичн╕ насл╕дки сучасного зароб╕тчанства. Кращ╕ твори д╕тей ем╕грант╕в (публ╕цистика, новели, в╕рш╕, малюнки, казки) ув╕йшли до зб╕рки «Д╕ти ем╕грант╕в про себе. Спов╕д╕. Думки. Судження. Б╕ль» (Льв╕в, 2008 р.). Упорядкували книгу та провели загальну редакц╕ю письменник, лауреат Шевченк╕всько╖ прем╕╖ ╤гор Калинець та Натал╕я Гумницька. Пропону╓мо читачам ╕ доросло╖ «Св╕тлиц╕», й дитячого «Джерельця» деяк╕ твори д╕тей ем╕грант╕в з ц╕╓╖ зб╕рки. Хот╕лося б почути ваш╕ в╕дгуки-роздуми про ц╕ хвилююч╕ розпов╕д╕.
АНАСТАС╤Я Ф╤Л╤ППОВА (16 рок╕в, с. Малий Скнит, Славутський р-н, Хмельницька обл.)
НА СВ╤Т╤ МОЖЕ БУТИ ЛИШЕ ОДНА МАМА Безгрош╕в’я змусило маму ви╖хати за кордон на зароб╕тки. Перш╕ три роки мама взагал╕ не при╖жджала — були проблеми з документами. Надсилала лише листи, в яких просила бути нас хорошими д╕тьми. Тепер мама щороку при╖жджа╓ у в╕дпустку. Не поверта╓ться додому, бо старший брат здобува╓ осв╕ту, та й я незабаром стану студенткою. Потр╕бн╕ грош╕, яких мама тут, в Укра╖н╕, ще заробити не ма╓ можливост╕. Тому болить у мами душа за нас, а у нас — за мат╕р. Роки минають, ми втрача╓мо найдорожче, що може мати людина: я — материнську ласку, мамине плече, п╕дтримку у скрутн╕ хвилини, мама — В╕тчизну, нас, д╕тей, яких не бачить, не вихову╓, не л╕ку╓, коли ми хвор╕. Шкода, що такою ц╕ною да╓ться нам можлив╕сть жити по-людськи. Живе ╕ працю╓ мама у Грец╕╖ - догляда╓ стару ж╕нку, прибира╓ у к╕мнатах великого будинку, вирощу╓ кв╕ти, що сама насаджу╓ на клумб╕. У вих╕дн╕ дн╕ в╕дпрацьову╓ в ╕ншо╖ хазяйки, тому працю╓, як бачимо, без вих╕дних. Несолодке у не╖ життя, але все ж таки, незважаючи на зайнят╕сть, розлуку з р╕дними, у не╖ оч╕ св╕тяться знову, як колись, щастям. Можливо, розум╕╓, що вона комусь потр╕бна — ╕ чужим, ╕ р╕дним людям. Коли бува╓ в╕льна хвилинка, заходить до друз╕в, яких знайшла там, на чуж╕й земл╕. Це для не╖ велика п╕дтримка. Разом з ними п╕зна╓ Грец╕ю, в╕дв╕дуючи в╕дом╕ на весь св╕т м╕сця, в╕дпочива╓ б╕ля моря. Чи важко доглядати таких людей? Звичайно, важко. Люди похилого в╕ку вибаглив╕, вимагають до себе пост╕йно╖ уваги, до того ж драт╕влив╕. Але, незважаючи на вс╕ ╖хн╕ примхи, мама продовжу╓ працювати. Два останн╕ роки при╖жджа╓ у в╕дпустку, живе разом з нами б╕льше м╕сяця. Зм╕на кл╕мату, важкий пере╖зд в╕дбива╓ться на ╖╖ здоров’╖, але це не ╓ причиною не при╖хати до нас. Я бачу, як вона вбол╕ва╓ за наше з братом здоров’я, ╕ за ц╕ коротк╕ дн╕ в╕дпустки хоче подарувати нам якнайб╕льше любов╕ ╕ доброти. Мр╕╓ про т╕ дн╕, коли зможе повернутися назавжди до Укра╖ни. Бо, як кажуть у народ╕, у гостях — добре, а вдома — краще. ╢дина причина, що трима╓ мат╕р за кордоном, — навчання д╕тей, яке потребу╓ чималих кошт╕в. Я часто думаю: мама покинула нас, бо праця за кордоном приносить ╖й б╕льший зароб╕ток, н╕ж тут, на р╕дн╕й земл╕, але ск╕льки вона втрача╓ – минають роки, не влаштоване особисте життя, нема поруч д╕тей, яких так любить, гн╕тить чужина. Хто ж винен? — питаю у само╖ себе. Чи сама мама, чи тато, який зр╕кся сво╖х власних д╕тей, чи, може, держава, що не може достойно оплатити працю л╕каря? В╕дпов╕д╕ нема╓. Лише на згадку приходять думки ╕з твору поета-ем╕гранта ╢вгена Маланюка: «Купив цей час фальшивою ц╕ною: ╤сходом, втечею, роками болю й зла». Чекаю на той день, коли мама повернеться, як той зап╕зн╕лий ключ з далекого вир╕ю, додому, в Укра╖ну, на ясн╕ зор╕, на тих╕ води... Бо ж як не томляться журавл╕ п╕д час перельоту, а линуть на одчай душ╕, проти ноч╕, аби швидше, аби долет╕ти. Це птахи. А люди? Тягнуться до сво╓╖ р╕дно╖ земл╕, бо Укра╖на для них залиша╓ться храмом добра ╕ любов╕, колискою ╖хньо╖ душ╕.
╤РИНА ЦИБАХ (13 рок╕в, м. Р╕вне) СПОВ╤ДЬ, АБО ЩОДЕННИК ДИТЯЧО╥ ДУШ╤
НАЙБОЛЮЧ╤ША МИТЬ МОГО ЖИТТЯ Я стояла б╕ля великого б╕лого автобуса. Бабуся плакала ╕ все повчала мою маму, а т╕тка вмовляла ╖╖ не ╖хати. А я не плакала — мовчала, м╕цно зц╕пивши зуби. Це, мабуть, якийсь жарт, зараз ми вс╕ повернемось додому, вс╕ повернемось... повернемось... Голос диспетчера н╕ на хвилину не замовкав, тому якось раптово повернув мене в реальн╕сть. ╤ ось автобус на старт╕. Лише тод╕ я зрозум╕ла, що в╕дбува╓ться. Серце мо╓ призупинилося, перехопило подих, у грудях защем╕ло, з очей ринули бурхливими потоками сльози. Н╕чого не бачила, н╕чого не чула, т╕льки кричала жахливим голосом. Мене ц╕лували, обн╕мали — не допомагало. М╕цно тримала за руку матусю, думала, що не в╕дпущу! Та... в╕дпустила. Вона вирвалася ╕ поб╕гла до автобуса, за нею зачинилися двер╕, як╕ роз’╓днали нас, роз’╓днали найр╕дн╕ших людей — мат╕р ╕ дитину. Мене тримали за руки, а мама стояла у в╕кн╕ ╕ дивилася. Дивилася на мене, а сльози струмками б╕гли по ╖╖ скривленому, але такому дорогому ╕ милому обличчю. Мотор загарчав, мов лютий пес. Автобус похитнувся ╕ по╖хав. Полет╕в б╕лим лебедем — ╕ враз став чорним злим круком: в╕н пов╕з в╕д мене маму... Я поверталася додому. Сл╕з уже не було, залишився лише б╕ль, який м╕цно взяв у лещата мо╓, таке ще маленьке серденько. Н╕ про що не думала... Н╕чого не пам’ятала... Перш╕ тижн╕ не жила — ╕снувала. Згодом мене взяла така зл╕сть! Зл╕сть... на грош╕. Так, саме на грош╕. Це вони в╕д╕брали у мене маму! Твердо вир╕шила: буду вчитися, боротися з несправедлив╕стю, досягатиму мети — ╕ стану щасливою!
ВАЖК╤ БУДН╤ ╤ ЩАСЛИВИЙ МОМЕНТ Настав навчальний р╕к. Я роз╕рвала дружн╕ стосунки з колишн╕ми подругами, приятелями, уникала розмов удома. Записалася у вс╕ можлив╕ секц╕╖ та гуртки ╕ вчилася, вчилася, вчилася. «Я буду щасливою!» — увесь час лунало в мо╖й голов╕. ╤ от задзвен╕в телефон. Бабуся з кимось розмовляла. Раптом вона п╕д╕йшла до мене, простягнувши слухавку. Я почула голос... Це той голос, який пересл╕дував мене всюди, з ним лягала спати ╕ прокидалася. Це той голос, який так хот╕лося почути наяву! Це голос мами, матус╕, матусеньки! Мама говорила, а я все слухала, слухала найкращу музику сл╕в, впивалася нею. ╤ в цю мелод╕ю влилося лише «кап-кап-кап-кап...»
ЗУСТР╤Ч Я стояла на тому самому м╕сц╕, що ╕ три роки тому. Т╕льки не з╕ сльозами на очах, а з усм╕шкою на обличч╕. Я чекала, чекала ╕ нервувала. Здавалося, що стою ось так уже в╕чн╕сть. Мо╓ серце лет╕ло до мами, думками була лише з нею. Хот╕ла стрибати, б╕гти, але стояла... ╤ тут ╕з синьо╖ блакит╕ виплив автобус, такий б╕лий-б╕лий, як красень-птах. Я ще б╕льше захвилювалася, аж голова запаморочилася в╕д щастя. ╤ от автобус зупинився, в╕дчинилися двер╕... З них вийшов молодий хлопець, стара бабуся, чорнява т╕тонька ╕... моя мама. Я п╕дб╕гла до не╖, не тямлячи себе в╕д радост╕. Я — щаслива!
ДЛЯ РОЗДУМУ Яким би привабливим не був далекий край, в╕н не зам╕нить теплоти р╕дного дому. Як би не ц╕нували ми грош╕, за них не купиш любов╕, н╕жност╕, п╕дтримки. Чи варто ставити ц╕ ц╕нност╕ на терези? Життя стверджу╓, що н╕. А вам нехай п╕дкаже серце.
ОЛЕКСАНДРА ХАМАРДЮК (13 рок╕в, смт. Дуна╖вц╕, Хмельницька область) * * * Листи, дзв╕нки по телефону — Цього так мало для тепла. ╤ к╕лька зн╕мк╕в для альбому, Про рай, де м╕сця нам нема. Дружина, мати чи сестра, А може, брат ╕ син, ╕ батько. Далеко р╕дна там душа, Що заробля╓ для нас статки. Ми так суму╓м ╕ чека╓м, Як переступлять наш пор╕г, Й тод╕ пригостимо ╖х ча╓м ╤ впадемо до р╕дних н╕г. Чому у нас так не бува╓, Щоб заробити на життя, Чому так часто ми вт╕ка╓м У т╕ далек╕╖ кра╖? * * * Навкруг занедбана кра╖на, Пустують кинут╕ поля, Буд╕вл╕ сплять в сво╖х ру╖нах, Мовчить розкраяна земля. Стоять зупинен╕ заводи, Нема до чого рук прикласти, ╤ мусять ╖хати в╕д роду, Щоб в р╕дн╕м кра╖ не пропасти. Працюють старанно, невтомно, Рахуючи розлуки дн╕, Бо ╖х чекають р╕дн╕ вдома, Т╕ оч╕, тепл╕ ╕ сумн╕. Сумують д╕ти ╕ батьки, ╤з нетерп╕нням так чекають. ╥м дуже треба теплоти, Що руки материнськ╕ мають.
ОЛЕНА ФРАНКОВА (11 рок╕в, с. Колиба╖вка, Кам’янець-Под╕льський р-н, Хмельницька область)
ХТО ДАСТЬ В╤ДПОВ╤ДЬ? Тихий зимовий веч╕р. Я сама у сво╖й к╕мнат╕. Сумно. Слухаю тишу. Але що це? Десь здалеку чую тихий сп╕в, такий р╕дний, такий жаданий. Цю колискову колись сп╕вала мен╕ мама. Боже, як давно це було! Як хочеться мен╕ повернутися в т╕ далек╕, щаслив╕ роки... Заплющую оч╕... Бачу мамине обличчя. Русяве пасмо волосся впало на щоку, лаг╕дн╕ с╕р╕ оч╕ чомусь так сумно дивляться на мене. Матусю, ти теж суму╓ш за мною? Чому так сталося? Чому ми мусимо жити далеко одна в╕д одно╖? Адже ти мен╕ потр╕бна щодня, щохвилини. Ось учора мене образив хлопчик. Мен╕ так хот╕лося розпов╕сти тоб╕ про це, под╕литися з тобою сво╖м болем. Звичайно, я можу тоб╕ написати, але через деякий час у мене можуть виникнути нов╕ проблеми. Я часто замислююсь, чому так сталося саме в наш╕й родин╕. Ти працю╓ш в ╤спан╕╖, тато — в Чех╕╖, а я — тут, в наш╕й Укра╖н╕, з бабусею. Я розум╕ю, що ви з татком хот╕ли, щоб наша родина була заможн╕шою, щоб я не знала нестатк╕в. Зараз воно так ╕ ╓, ╕ я вам за це вдячна. Але х╕ба можуть зам╕нити одяг, реч╕, грош╕ мамину любов, тепло щиросердих розмов вечорами, с╕мейн╕ прогулянки у вих╕дн╕ дн╕? Мен╕ важко в╕дпов╕сти на запитання, чому мо╖ батьки ╕ батьки багатьох мо╖х ровесник╕в змушен╕ були ви╖хати з╕ сво╓╖ кра╖ни, залишивши сво╖х д╕тей на близьких ╕ далеких родич╕в. Чому на Батьк╕вщин╕, в р╕дн╕й кра╖н╕ батьки не можуть забезпечити г╕дне ╕снування сво╖х родин? Деколи, в сумну хвилину, таку, як сьогодн╕, до мене приходять дивн╕ думки, а найкраща — така: ти ╕ тато поверта╓тесь в Укра╖ну, ╕ ми уже н╕коли не розлуча╓мось. Хай буде менше грошей, менше можливостей, але ми будемо щаслив╕! ...Холодний дощ з╕ сн╕гом стука╓ у в╕кно. Тужливо завива╓ в╕тер. Вони повертають мене в╕д мо╖х мр╕й назад, до мо╓╖ к╕мнати, в мою самотн╕сть. У глибин╕ душ╕ я знаю, що вже н╕коли не повернути тих щасливих дн╕в, адже тепер ви з татком розлучен╕, наша родина розпалася, ти — в ╤спан╕╖, тато — в Чех╕╖, а я — чекаю, чекаю, чекаю. Бабуся дивиться телев╕зор, депутати в парламент╕ граються у пов╕трян╕ кульки «НАТО — н╕». См╕ються, блокують трибуну. ╥м байдуже, а я, маленька п’ятикласниця, що я можу зробити, щоб мо╖ мама ╕ тато, а також батьки тисяч маленьких укра╖нц╕в жили разом ╕ були щасливими у сво╖й кра╖н╕? Хто мен╕ дасть в╕дпов╕дь?
╤РИНА КОРИЦЬКА (15 рок╕в, м. П╕дгайц╕, Терноп╕льська область)
Д╤ТИ ЕМ╤ГРАНТ╤В Летять роки, пливуть стол╕ття, Минають тижн╕, дн╕, години, Щораз гучн╕ш луна по св╕т╕ Це горде слово — Укра╖на. Вона ╕з попелу вста╓, Щоб завжди процв╕тати, А в╕рних дочок ╕ син╕в Любити ╕ плекати. Минули т╕ страшн╕ часи, Коли кр╕пацтво панувало, А р╕дну мову ╕ державу В кайдани закували. Не поведе Хмельницький козак╕в У б╕й за правду й волю, Не заз╕хне загарбницька рука На укра╖нську долю. Настали мирн╕╖ часи ╤ в╕тер вол╕ лине. Та котяться сльозинки-перли З очей маленько╖ дитини. ╥╖ серденько рветься вдаль За океани ╕ моря, Туди, де батько й ненька, Бо ╖х забрала чужина. Як журавл╕ в незв╕дан╕ кра╖, Вони за щастям полет╕ли, Але н╕чого, кр╕м роботи ╤ болю в серц╕, не зустр╕ли. Верн╕ться до сво╖х д╕тей, До батька й матер╕ старих, Не треба ╖м отих грошей, Бо ви — мов скарб для них. Чому далеко за кордоном Буду╓те заводи ╕ м╕ста? На вас чека╓ Укра╖на, А ваших рук — ╖╖ земля. Не треба ╖хати далеко, За вами плачуть д╕ти, Ви ж народились в Укра╖н╕, Чому не хочете тут жити? Щовечора молитви посилають За тата й маму д╕точки, А засинаючи, питають, Коли повернуться батьки? Вернися, мат╕нко, додому, Бо лиш одну тебе люблю, До серця свого пригорни Маленьку донечку свою. ╤ за тобою, батьку м╕й, Сумую дуже я. При╖дьте з мамою додому, Щоб ми були одна с╕м’я!
КАТЕРИНА РЕБРОВА (20 рок╕в, Р╕вненський державний аграрний коледж)
Я Н╤КОЛИ НЕ ПО╥ДУ З Ц╤╢╥ КРА╥НИ, ТОМУ ЩО...
Укра╖на — це все, що ╓, що може бути, це все найкраще, найр╕дн╕ше, найчудов╕ше ╕... найнещасн╕ше! Небо... В╕чн╕сть... Земля... Краса... Люди... — Ось це ╕ ╓ життя! Тут, у повсякденн╕, лише тут: на чудових полях, у син╕х небесах, на помаранчевих променях, на зелених ланах ╕ блакитних ставках, на засмагл╕й земл╕ — тут ╕ н╕де ╕нде можна в╕дчути життя! Ось тут воно прекрасне! Тут р╕дне! Дивлячись на це казкове диво, на цю красу, в╕дчуваючи приплив енерг╕╖, хочеться вигукнути: «Життя — прекрасне! Озирнись! Воно найкраще ╕ ╓дине! Найкрасив╕ше ╕ найжадан╕ше! Найпри╓мн╕ше ╕... найболюч╕ше! Життя повсюди! Життя скр╕зь!» Там ти живеш, там мр╕╓ш, там ти руха╓шся вперед! Ця р╕дна безодня краси поглина╓ тебе; ти в╕дчува╓ш, що н╕чого поганого не ╕сну╓, ╓ лише Добро, Господня благодать ╕ р╕ки щастя, радост╕; життя, море любов╕, океани св╕тла, яке да╓ життя ╕ живить нас. Там, лише там... на р╕дн╕й земл╕... там... Для того, щоб жити, творити, ми вс╕ ма╓мо причини. Адже все, що ста╓ться, що трапля╓ться, — не просто так. Нами завжди щось керу╓, нас пост╕йно щось п╕дштовху╓, нас завжди щось чека╓. Причиною до всього в житт╕ людини ╓ мр╕я. Це те, заради чого ми живемо, це те, що ╓ найжадан╕шим ╕ найдосконал╕шим у нашому житт╕. Ск╕льки людей — ст╕льки мр╕й — ст╕льки р╕зних житт╕в. Люди, як кв╕ти, — без мети вони з╕в’януть. Життя для мене поляга╓ у зд╕йсненн╕ мо╖х найзапов╕тн╕ших мр╕й, лише тод╕ моя м╕с╕я, м╕й обов’язок буде виконано. Я — укра╖нка! Укра╖на — моя Батьк╕вщина! Я н╕куди не хочу ╖хати, я хочу завжди бути тут, для мене не ╕сну╓ н╕чого кращого, н╕ж моя кра╖на. Моя р╕дна Укра╖но, будь з╕ мною! Моя Батьк╕вщино, будь сильною ╕ гордою! Моя р╕дна Кра╖но, я поважаю, люблю, обожнюю тебе, возвеличую! Ти для мене понад усе на св╕т╕! Ти — пром╕нчик св╕тла у темряв╕, ти — краплина води у пустел╕, ти — пов╕тря на земл╕, ти — Вода ╕ Сонце! Ти щаслива — я щаслива! Ти смутна — ╕ я смутна! Я — не одна, нас — сотн╕, тисяч╕, м╕льйони, у нас — спогади про те, як все було, над╕╖ на те, як все буде. Нам необх╕дно д╕яти, адже доля швидкою теч╕╓ю нас несе, бо ми ╓ не титани, ми — люди! В╕рю, що колись прокинуся ╕ св╕т буде ╕ншим — прекрасн╕шим, добр╕шим... ╤ запану╓ на Земл╕ Любов, яка вряту╓ Св╕т! Слава Укра╖н╕!!!
Матер╕али стор╕нки п╕дготував Данило КОНОНЕНКО
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 04.11.2011 > Тема "Ми єсть народ?"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9574
|