Версiя для друку Обговорити в форумi

КРИК ДУШІ

...Моя мама працювала зубним лікарем у нашому маленькому місті, в районній поліклініці. Заробітна плата вражала своєю мізерністю, а особливо, коли виховуєш дитину сама, без будь-чиєї підтримки. Мама ніколи не жалілася на труднощі, часто заміняла колег за додаткову плату, одним словом, крутилась, як могла. Вона розуміла, що цього недостатньо, тому часто заводила мову про те, що хоче поїхати за кордон працювати, але, коли я починала плакати, мама закінчувала розмову, щоб мене не засмучувати. Лише потім я зрозуміла, що це була певним чином підготовка на майбутнє... Мені було лише дев’ять, коли мама раптово поїхала. А через місяць бабуся розповіла, що мама поїхала працювати в далеку країну — Італію. Близько двох тижнів я не могла оговтатись і зрозуміти ситуацію, що склалася, але час йшов, і з кожним днем пам’ять затиралася і мертвий спокій охоплював душу. Я зрозуміла, що мене, ще таку маленьку, змусили так швидко вирости.
А ви знаєте, що таке вирости в дев’ять років, приймати самостійні рішення, стати міцною, щоб не зронити більше сліз ніколи? Чи знаєте ви, як це, коли ти щоранку мовчки встаєш, снідаєш, ідеш до школи, потім додому і... все? А ви знаєте, як важко втримати сльози, коли на День матері звучить пісня про маму? Твоє серце ніби розривається на мільйони маленьких шматочків, мозок блукає у густому сірому тумані, а думки линуть десь далеко, туди, де зараз мама, і губи мовчки вітають її із святом, кажуть, як міцно я її люблю...
Я не звинувачую у цьому долю, я не виню нікого у тому, що я виросла сама. Але чиновників, які вміло говорять про щасливе майбутнє, я не пробачу ніколи. Я ненавиджу тих, хто кидається порожніми і безнадійними словами, хто вміє обіцяти, але не вміє виконувати обіцянки, хто не бачить того, скільки лиха приносить його діяльність. Колись, сім років тому, вони не пожаліли мене, то чому я повинна жаліти їх?!
Народ — це не лабораторія для політичних дослідів. Народ сильний, але отруєний постійними обіцянками і знущаннями.
Чому ви засуджуєте людей, які виїхали працювати за кордон, адже всі вони планують повернутися додому, щоб розпочати нове життя, вкласти кошти в обіг економіки нашої, а не іноземної країни.
А хіба можна спокійно дивитися телепередачі про світське життя, в яких постійно фігурують одні й ті самі персони, які від своїх незліченних закордонних рахунків голову втрачають, які займаються непотрібними, беззмістовними справами. Вони уже тричі об’їхали світ, вони не знають, що таке жити й не мати чим нагодувати завтра дітей, їх не цікавить життя звичайних людей, яке швидше нагадує існування або намагання вижити.
Я пообіцяла собі, що як би важко мені не довелося, я зроблю для своїх дітей все, щоб вони ні в чому не мали потреби, а головне, щоб у них була сім’я, тому що це — найсвятіше і найголовніше у житті кожного. Пам’ятаймо про це. Давайте будемо об’єднувати свої сили, адже разом ми сильні, і жодна передова країна не буде нам далекою, ми повинні зрозуміти, що лише спільними діями зможемо відкрити дорогу для себе і своїх дітей, адже їм далі жити в Україні, їм будувати своє майбутнє...

Оксана МІЩУК,
учениця школи-гімназії № 5
м. Ізяслав,
Хмельницька область

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 04.11.2011 > Тема "З потоку життя"