Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

На перший погляд село Космач Косівського району мало чим відрізняється від інших сіл. Хіба мало є в Карпатах подібних поселень, що розмістилися в зручних і затишних долинах серед гірських хребтів? Та в Космача своя доля, і багато факторів роблять його по-справжньому унікальним явищем українського світу.
Перша письмова згадка про село датується 1412 роком. Отже, наступного року буде ювілей. Хоча, за деякими даними, село виникло набагато раніше. До слова, у 1994 році археологи та історики зі Львова під час розкопок у присілку Медвежому виявили сліди солевидобувного осередку 3-тисячолітньої давності!
Народні легенди стверджують, що першим мешканцем Космача був гуцул на прізвище Космачук. Але на сьогодні такого прізвища в селі немає. Уважні дослідники не виявили його і в «інвентарях» Космача за 1727, 1738, 1745, 1752 та 1780 роки. Щоправда, в селах Верховинського району зрідка трапляється прізвище Космацький. Як не дивно, повний «тезка» села знайшовся не де-небудь, а саме в Криму!

ЯК УЛЮБЛЕНЕ СЕЛО ЦІСАРЯ СТАЛО «НЕЗАЛЕЖНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ»

Деякі народні легенди відносять заснування Космача до часів Київської Русі. В інших говориться, що першими поселенцями Космача були молоді купці з Італії. Навіть у деяких коломийках про це йдеться:
Той ой Космач файне село
З Клявзи до Рушора,
Бо Джульєта поселилась
Перша у цих горах!
В Завоєлах із Нікосом
Удвох вони жили.
Отак то си у Карпатах
Люди розмножили…
Якщо легенда має під собою бодай якесь підґрунтя, то надзвичайні здібності місцевих мешканців до народних ремесел, живопису, писанкарства, пісні, танцю пояснити легко. Ще б пак — таке благотворне поєднання італійського і слов’янського начал! Про високу духовність гуцулів свідчить той факт, що на церкву святої Параскеви (вона була збудована в 1718 році з тисового дерева без жодного цвяха!) щедро жертвував, та й сам працював на будівництві тоді ще молодий Олекса Довбуш, майбутній ватажок опришків. Це стосовно духовності і потягу до краси. А стосовно землеробства, то в космацькій долині зазвичай холодніше, ніж на Закарпатті, та й ґрунти тут не такі родючі, як на Поділлі чи на Полтавщині, тому працювати селянам завжди доводилося тяжко. В часи Австро-Угорщини гуцули навіть просили цісаря Франца Йосифа, щоб він зменшив їм податки. Дванадцять верховинців тоді одягнулися в космацький одяг і вирушили до Відня. Цісар прийняв послів дуже тепло, а після розмови просив приїхати до Відня ще раз, тільки вже з хором. І це прохання монарха було виконане. Між цісарем і космачанами зав’язалася така щира дружба, яка дуже рідко траплялася між монархами і підлеглими. З часом Космач майже повністю був звільнений від податків! А портрети Франца Йосифа та членів його родини вдячні гуцули ставили поруч з іконами. Дехто із старожилів досі зберігає у себе портрет ясновельможного цісаря. Це й справді був відносно благополучний період у житті села. Духовність зберігалася на належному рівні, опосередковано про це свідчить факт народження у Космачі в 1884 році майбутнього священномученика Омеляна Ковча, якого в 1944 році німці спалили в концтаборі «Майданек». Пізніше Папа Римський Іван Павло II проголосив його блаженним.
Гірше з духовністю стало в 1939 році, коли до села прийшли «совєти». Нова влада навіть не намагалася сподобатись космачанам — нерідко репресії проти гуцулів були зовсім необґрунтованими. Потім почалася війна. Адольф Гітлер також був австріяком, але його й близько не можна було порівнювати з цісарем. Німецьку владу гуцули також не любили, а тому почали озброюватися. Взимку 1944 року у Космачі перебувало дев’ятнадцять сотень УПА! Тоді ж було проголошено незалежну Космацьку республіку. Після чергового «визволення» космачани так і не сприйняли колгоспів (довоєнний експеримент з колгоспом уже ніхто не хотів продовжувати), вони бажали залишатися вільними людьми навіть за часів СРСР. Щоправда, багато люду в роки війни виїхало до Канади, Австралії, США, Німеччини, Бразилії та Венесуели. А половина з тих, хто залишився, були депортовані до Сибіру. Це були неабиякі людські втрати для «культурної столиці Карпат». Але повністю свого статусу волелюбне село так і не втратило — навіть 50-ти післявоєнних років було мало для його цілковитого упокорення.

ГОСТИННІСТЬ ГУЦУЛІВ — ПІДҐРУНТЯ ДЛЯ КУЛЬТУРНОГО ВЗАЄМОЗБАГАЧЕННЯ

Космач живий, і не вмерла його культурницька слава! Опосередковано це підтвердили учасники фестивалю писанкарства імені Тараса Городецького, який нещодавно проходив у Червонограді. Вони навперебій розповідали про космацьку писанку і радили мені познайомитись із Дмитром Пожоджуком, відомим дослідником Гуцульщини, заслуженим майстром народної творчості України, мистецтвознавцем і фольклористом, головою координаційної ради у справах відродження писанкарства. На додачу до всього пан Дмитро є ще й сільським головою Космача, тож кращого знавця села годі й шукати. Вирішив їхати, тим більше, що налагодження постійних культурницьких зв’язків між Прикарпаттям та Кримом — це, можна сказати, прямий обов’язок власкора «Кримської світлиці». Дорога в Карпати ніколи не втомлює, тож, проїхавши вночі рівнини Івано-Франківщини, я вже вранці побачив гірські смерекові ліси, а трохи згодом був у самісінькому центрі Космача. Оскільки Дмитро Онуфрійович у той час був на виїзді, то мною заопікувалися попереджені ним Василь Петрованчук і Дарка Садов’як. Гостювати у людей значно цікавіше, ніж жити в готелі — вже за кілька годин я був перевантажений і враженнями, і цінною інформацією. З Василем Петрованчуком я піднявся в гори, аби зробити декілька знімків, а пані Дарка провела для мене екскурсію по центру села. Все село за день обійти практично неможливо, бо його площа становить 84 квадратних кілометри, і воно складається майже з тридцяти присілків: Завоєли, Клявза, Черешенька, Медвежий, Буковець, Царина, Прелуки, Запогариця, Діл, Рушір, Рунок... Але й походивши по центру, я зрозумів, що це село відіграло неабияку роль в українській історії. То тут, то там — меморіальні дошки, навіть там, де я зупинився, виявляється, колись жив відомий український письменник Борис Антоненко-Давидович. А ще історія Космача пов’язана з біографією Олекси Новаківського, Григорія Смольського, Святослава Гординського, Едварда Козака, Степана Луцика, Мирона Левицького, Філарета Колесси, Ірини Вільде, етнографа Володимира Шухевича, головнокомандувача УПА Романа Шухевича, видатного кінорежисера Олександра Довженка. Це далеко не повний список, якби захотів згадати всіх, то статті не вистачило б… Але зрозуміло одне: гуцули своєю традиційною аурою гостинності завжди притягували неординарних людей, «закохували» їх у Космач, натомість відомі діячі опосередковано так чи інакше залишали селу певну долю свого інтелектуального доробку. Зрозуміло, що працями, духовним внеском тих, хто жив і творив у селі, рано чи пізно хтось із місцевих зацікавиться. Не дивно, що «просунутих» космачан і тут, і по світах чимало. А саме село стає дедалі привабливішим для іноземців. Сюди навіть з Італії їдуть! Мешканці села запам’ятали гостей з міста Браччано, які приїздили до Космача у травні 2008 року. Це були представники міста і директори регіональних природних парків Італії. Дуже їм сподобалося на Гуцульщині! Звісно, тут така краса, такий теплий прийом… А коли зважити на гіпотетично можливу роль італійців у заснуванні села, то приїзд гостей із сонячного Апеннінського півострова для неофіційної карпатської столиці був знаковою подією.

ВІЧНА ТЕМА: «СХІД — ЗАХІД»

Оскільки для космачан я представляв «Кримську світлицю» та ще згадав про своє чернігівське коріння, то мова не могла не зайти про стосунки українського Сходу і Заходу. Голова місцевого рухівського осередку Василь Петрованчук з гордістю розповідав:
— У космачан завжди був високий рівень національної свідомості. В 1990 році космацькі гуцули стояли в живому ланцюгу на трасі «Житомир — Київ». Під час аварії на Чорнобильській АЕС космацький ансамбль пісні і танцю їздив туди з концертами для ліквідаторів. Численна делегація наших майстрів брала участь у роботі Першого всеукраїнського конгресу писанкарів у 1992 році. І хоч у нас дуже багата місцева культура, нам не чуже і все наддніпрянське. Я інколи згадую зиму 1942 року. Тоді, за німецької влади, в Космачі відкрили дитячий садок, і я ходив туди — було мені лише 6 років. І все ж пам’ятаю, як ми ставили якусь виставу про козаків. І мене, пораненого в груди «отамана», несли тоді на шаблях такі самі, як і я, хлоп’ята–«козаки»… Може, тому вихідці зі Сходу завжди у нас почувалися як удома, навіть тоді, коли разом з гуцулами довелося воювати в лавах УПА.
Тему продовжує голова місцевого осередку УРП Олекса Кушнірчук:
— Ось ви кажете, що ваші предки з Чернігівщини… А у нас тут воював колишній старшина армії УНР Іван Ремболович. Родом він із містечка Городні Чернігівської області. Це легендарна особистість! Брав участь у Другому зимовому поході в 1921 році, якимось дивом йому вдалося уникнути розстрілу під Базаром. Поранений у ногу, босий і роздягнений, він у 18-градусний мороз по снігу доповз до лісу, де його підібрали селяни. Одужавши, Ремболович перейшов радянсько-польський кордон і згодом написав спогади про цю подію. За деякими даними у міжвоєнний період він певний час проживав у Космачі з дружиною і трьома синами. Відомо, що вступив до дивізії «Галичина», в битві під Бродами був тяжко поранений, побратими вважали, що там він і загинув, але йому знову вдалося вижити завдяки селянам і оунівському підпіллю. Зрозуміло, що така людина не могла не бути і в УПА. Ремболович воював у наших краях, а його заступниками були східняки «Лісовий» і «Степовий». Це псевда, прізвища цих повстанців досі не встановлені, але відомо, що «Лісовий» також був родом із Чернігівщини. У листопаді 1949 року Іван Ремболович потрапив до рук НКВД у районі Космача. Довго був під слідством, проте нікого не видав, і 8 вересня 1950 року його розстріляли. Ці подробиці стали відомими, коли відкрили архіви СБУ. Цікаво, що за висновком прокурора Івано-Франківської області від 27.06.1994 року Іван Ремболович реабілітації не підлягає. Мабуть, тому, що був надто затятим петлюрівцем, «дивізійником» і бандерівцем водночас… Крім нього тут в УПА було ще багато східняків: і з Київщини, і з Донбасу, і з інших областей.
Трохи пролила світло на заторкнуту проблему і Дарка Садов’як. Зокрема, вона сказала:
— Мій тато до війни був актором місцевого аматорського гуртка. Вони тоді ставили не лише вистави на місцевому матеріалі, такі, як «Верховинці» чи «Олекса Довбуш», але й «Сватання на Гончарівці», «Наталка Полтавка» тощо. Тобто вистави, що були дуже популярними тоді в Східній Україні. І це незважаючи на те, що Галичина тоді входила до складу Польщі. Отже, гуцули завжди відчували свою спорідненість з Наддніпрянщиною!

МІСЦЕВИЙ «ЖЕГЛОВ» — ЛІТОПИСЕЦЬ КОСМАЧА

Виявляється, тато пані Дарки — Василь Боб’як (1904-1987) взагалі був унікальною людиною! У вересні 1939 року він з однодумцями роззброїв польську поліцію, лісників, відставного капітана збройних сил Польщі Антонєвського. Коли мова зайшла про те, хто очолить місцеву міліцію, то всі зійшлися на кандидатурі хороброго і справедливого гуцула. Згодом він закінчив школу міліції в Івано-Франківську і став дільничним міліціонером. У 1940 році нейтралізував багатьох злодіїв і навіть затримав іноземних розвідників, за що від радянської влади отримав іменну зброю — пістолет системи Токарєва. Коли розпочалася Друга світова війна, Василь Боб’як врятував від самосуду голову місцевого колгоспу Андрія Пожоджука. Здавалося б, радянський патріотизм міліціонера не викликав жодного сумніву! Однак польська влада чомусь вважала його українським націоналістом. Коли Дарка Садов’як дала мені почитати щоденники свого батька, я зрозумів, що тримаю в руках унікальний історичний документ! Його б до музею відправити, але виявилося, що місцевий «капітан Жеглов» заповів нащадкам тримати щоденник для себе і не довіряти його навіть журналістам. Аналізуючи цю прикру для місцевого краєзнавства обставину, я згодом зрозумів мотиви Василя Боб’яка. Справа в тому, що у своєму щоденнику він описує події з 1909 року і вказує в ньому багато прізвищ місцевих жителів. Колишній міліціонер писав не лише про добрі справи односельців, не соромився фіксувати для історії і негатив. Немає жодної гарантії, що детальні записи не спровокують у майбутньому якусь ворожнечу між гуцульськими родинами. Звісно, мудрий Василь Боб’як цього не хотів…
Але навіть якщо проаналізувати малоцікаві, на перший погляд, записи, то згодом розумієш: усі вони мають неабияку цінність для істориків. Наприклад, опис будівництва дороги Космач — Ворохта весною 1916 року. До того її, виявляється, не було? Були стежки і шуміла карпатська

тайга? Цілком можливо. І про умови роботи там є, і про зарплату: «Я заробляв по дві крони на день і харчувався з військової кухні разом з батьком». Є і про стан тодішніх лісів: «Ліс густий, непрохідний, місцями колоди і густі зарості, хащі. Тепер можна пройти і вночі цим лісом…» Очевидно, про свої дитячі й юнацькі роки пан Боб’як писав уже в останні роки і писав по пам’яті. Добре, що вона його ніколи не підводила! Пробував я зрозуміти і таке: як же патріотичний гуцул, якого поляки вважали українським націоналістом, пішов служити радянській владі? Адже не міг не знати про те, що відбувається в сусідніх селах? Пояснення «прорадянськості», чи то пак «проросійськості» Василя Боб’яка на момент приходу радянської влади також знаходимо в його щоденнику. Виявляється, у 1915 році, в роки Першої світової війни через село проходили російські війська. Були це переважно донські і кубанські козаки. Австрійська пропаганда стверджувала, що козаки у жінок вирізають груди і п’ють кров, а дітей піками протикають. Тож гуцули чекали гіршого, а вийшло, що не такий страшний чорт, яким його малюють. Все це пан Василь детально описав: «На другий день в село зайшли козаки на конях, а за ними піхота, як хмара… Тільки привал, перепочинок, а тут уже гармошка і танці. І відразу — повно гуцульської дітвори! Не один вояк бере дитя-гуцулятко на руки і в нього сльози пливуть. Коли запитали в одного, чому плаче, він відповів: «Я оставив одного такого самого синочка вдома на Кубані…»
Отже, якогось мовного бар’єру між гуцулами і козаками не було. Особливо близькими були кубанці — тоді вони мало відрізнялися від полтавчан чи запорожців. Звісно, були певні контакти, проявлялися чисто людські симпатії. Василь познайомився тоді з сином офіцера Мішею, вони потоваришували. Хлопцям навіть довірили проштамповувати солдатські конверти, і їх двох козаки жартома називали «воєнною цензурою». Насправді ж, як переконався малий Василь, пошту просто не встигали перечитувати ті, кому це належало. Але солдати здавали свої листи у незаклеєному вигляді, щоб цензори мали можливість ознайомитися з текстом. Таким чином, російську військову кухню одинадцятилітній Василько вивчив досконало і зрозумів, що страхи односельців перебільшені. Добре придивився до симпатичного солдата Вані, який постійно жартував, навіть розповідав анекдоти через гучномовець під час перепочинку. Це щоб чули у австрійських окопах… А там, як на біду, також були українці — свідомі і вишколені «Січові стрільці». Битися за рідні гори і за справедливого цісаря вони готові були до останнього, та ось анекдоти виявилися зброєю набагато грізнішою, ніж російські гармати. Ваня, схоже, був більшовиком або ж співчував їм (Василько не раз переконувався, що цей солдат страшенно не любить своє начальство, особливо царських генералів), його жарти подобалися обом воюючим сторонам, тому згодом галичан-«січовиків» австрійське керівництво замінило на мадярів. Це відображено у щоденнику: «По тамтім боці австрійці тоже перегрупували свої війська. На місце січових стрілецьких військ прийшли мадяри. Так ствердили два перебіжчики, що січовики попали у неласку…» Як бачимо, ці записи і для сучасного російського Міноборони становили б цінність, адже вони зафіксували неабиякі успіхи російської сторони у психологічній війні. Про українців я навіть не кажу — певно, не один історик мріяв би отримати записи Василя Боб’яка для роботи над дисертацією про минуле чи сучасне Космача. Ось тільки чи вдасться йому домовитися з нащадками хороброго космацького міліціонера, який попри глибинний гуцульський патріотизм одного разу піддався чарам «широкої російської душі»?

«МІЙ ТЕСТЬ ВОЮВАВ З БАСМАЧАМИ І ВЖЕ ТОДІ ЗРОЗУМІВ, ЩО ЦЕ ДІЛО НЕПРАВЕ…»

Про особливості російської душі ми довго говорили з лідером місцевих рухівців Василем Петрованчуком. Справа в тому, що його перша дружина була росіянкою, вона народила йому двох чудових дітей.
— Я довго жив у Казахстані, а молода людина не може не закохуватися… А який там у мене був вибір? Українок майже не було, вибирати я міг хіба що між казашками і росіянками. Одна російська дівчина мені дуже сподобалася, особливо мене привабило те, що вона з розумінням ставилася до моєї українськості. Не почув я зневажливого слова «бандєровєц» і від її батька. На це були певні причини. В 1946 році, коли він з однополчанами їхав поїздом по Західній Україні, їх у районі Ковеля зупинили українські повстанці. Хлопцям з УПА була потрібна зброя, вони її відібрали, але жодного солдата і пальцем не зачепили. Хоча місце для засідки було таке зручне, що всіх могли б перестріляти! Цей випадок назавжди закарбувався у підсвідомості мого майбутнього тестя, тому він потім не дуже й вірив у ідеологічні байки про зловісних «українських буржуазних націоналістів», у яких руки по лікті в крові… Очевидно, його волинські враження наклалися на середньоазіатські, коли він у 1920 році воював з басмачами. Вже тоді він зрозумів, що це діло неправе, що на багнетах Росія ніколи не зможе принести щастя іншим народам. Отже, особливих ідеологічних розбіжностей у нас не було, дружина навіть готова була переїхати на Гуцульщину, але спочатку ми вирішили заробити трохи грошей, почекати, поки підростуть діти. Коли діти повиростали, я повернувся до нашої давньої розмови, але дружина відповіла, що переїздити до Космача вже не хоче. Це було настільки сильним ударом для мене, що я вирішив їхати сам — рідні гори все сильніше кликали до себе щовесни! Двоє моїх дітей від другої дружини народилися вже тут і, зрозуміло, виросли справжніми гуцулами. Моя доля може бути пересторогою молодим: кохання коханням, але треба враховувати, що й голос крові, голос рідної землі ви почуєте — рано чи пізно.
Не обійшли ми житейських проблем і в розмові з Даркою Садов’як. Вона повела мене до місцевої церкви і показала хрест, установлений на честь скасування панщини в 1848 році. А потім підвела до хреста, встановленого на честь заснування місцевого Товариства тверезості. Там і напис на ньому можна прочитати відповідний, мовляв, хрест переміг поганство, переможе й пияцтво. Пані Дарка прокоментувала:
— Ось бачите, колись прості селяни краще могли згуртуватися для боротьби із зеленим змієм. А хіба тепер потреба в Товаристві тверезості відпала? Скількох людей згубила горілка? Це проблема не лише сходу, але й заходу України, різниці між регіонами тепер майже немає або ж вона несуттєва. Як визволення від кріпосництва прийшло до наддніпрянців трохи пізніше, ніж до нас, але все ж прийшло, так і бич пияцтва нас не оминув... Він не зупинився перед Збручем, легко проник до Галичини і робить тут свою чорну справу. І боротися з ним треба всім разом, спираючись передусім на церкву. Ні конфесії, ні регіони нас не повинні розділяти, бо всі ми один народ — українці!
Тут Дарка Садов’як підвела мене до пам’ятника Тарасові Шевченку і з великою ніжністю підняла нахилені до землі тоненькі пагони верби:
— Це звідти, з Казахстану, з тих місць, де карався за правду наш Тарас… Бачите, ми, гуцули, шануємо поета так само, як і наддніпрянці.
Потім я ще довго думав над її словами, спілкуючись з онуками мудрої жінки — Миколою і Даркою. Так, ми — один народ, але ж скільки у нас ще нерозв’язаних проблем! І вони майже однакові… Ось цей, завжди усміхнений і по-гуцульськи гостинний Миколка Костюк, він завжди житиме в рідному Космачі, чи вимушений буде колись заробляти на прожиття у Чехії, Німеччині, Португалії, а то й у далекій Канаді?

ДМИТРО ПОЖОДЖУК: «А ВІРУ РОЇК Я ЗНАВ ОСОБИСТО…»

Будучи переповнений враженнями і від цікавого щоденника Василя Боб’юка, і від екскурсії, і від розмов з людьми, я все-таки вирішив, що розмова з головою сільради була б оптимальним завершенням статті. Адже їхав я саме до відомого писанкаря Пожоджука, а тут стільки незапланованих розмов, стільки яскравих емоцій! Дмитро Онуфрійович мене не розчарував. Коли я запитав його — чи правда, що космацькі дива творять аж 400 писанкарок, він мене поправив:
— Чотириста сорок п’ять — це тільки офіційно зареєстрованих. І одна від одної краща! Звичайно, багато шкоди писанкарській справі завдали війни і більшовицькі репресії, адже з Космача депортували половину населення. Це була краща половина — найактивніші, свідомі люди. Але й у депортації люди намагалися не забувати своїх звичаїв! А ті, хто лишився, ставилися до своєї справи ще відповідальніше. Навіть національну символіку вони намагалися підкреслювати, писали невеличкий тризуб у формі ластівки. Це була данина минулому, спогад про незалежну Космацьку республіку в роки війни… А з часом сусідні села нас почали наслідувати. Ось вам і роль писанкарства! Яйце є символом зародження життя, саме тому гуцули вважають цей вид мистецтва одним з основних. Зауважте, на писанках переважає жовтогарячий колір, а це — подивіться лишень навколо — колір наших лісів і полонин у жовтні. Гарно, хіба ж не так?
Звичайно ж, гарно — хіба я міг заперечити? Витримавши деяку паузу, я запитав у Дмитра Онуфрійовича, чи зможуть культурницькі сили Космача надавати посильну допомогу музею вишивки імені Віри Роїк у Сімферополі, якщо його, дійсно, буде відкрито. Сільський голова відреагував дуже емоційно:
— А ви знаєте, Віру Роїк, цю дивовижну і надзвичайно талановиту жінку, я знав особисто! Причому, познайомились ми з нею дуже давно, років тридцять тому. Так, це було саме в 1981 році… Звичайно ж, ми зробимо все, що від нас залежить, аби цей музей був якомога цікавішим. Та й взагалі, Крим і Гуцульщина повинні тісно контактувати. Ви знаєте, що на посаду мера Ялти свого часу балотувалася людина на прізвище Космач? Борис Космач, хоч і корінний кримчанин, але коли приїздив до нас, то почувався як удома. Він російськомовний, але дуже прихильно ставиться до українства. А ще до нас уже четвертий чи п’ятий рік приїздить сімферополець Олекса Носаненко. Він також «світличанин», тож про вашу бойову газету ми чули й раніше... Тепер «Кримську світлицю» варто буде передплатити, адже культурне співробітництво Криму і Прикарпаття — це дуже важлива справа! І Космач тут міг би бути справжнім «культурницьким донором». До нас тягнуться усі: і українці з різних регіонів, і поляки, і німці, вже й італійці приїздили… А нещодавно я дізнався, що й австралійські українці хочуть будувати монастир на горі Грегіт. Уже думають, як туди можна закинути техніку. Знаєте, чому вибрали це місце? Тому що там енергетика особлива! Як і в усій цій долині. Недаремно ж слово Космач мовознавці розшифровують як «келія сонця»…

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 04.11.2011 > Тема "Душі криниця"