Версiя для друку Обговорити в форумi

«З того часу, варто мені почути таку пісню, у мене завмирає серце, і Україна постає переді мною як Батьківщина...»
Ілля Сельвінський

СИН КРИМЧАЦЬКОГО НАРОДУ

«У місті Сімферополі, десь у районі великої грецької церкви, є залитий переливами дзвонів провулок, такий крихітний, затишний, цікавий, що здається архітектурною ілюстрацією до казки Андерсена. В цьому провулку, що називається Бондарним, стоїть двоповерховий будинок із шістьма античними голівками на фронтоні. Мешкають у будинку люди і, звичайно, вважають голівки просто ліпною прикрасою, але хитрий дім, який нічого людям не розповідає, сам-то добре знає, що голівки ці мають імена: Соня, Ольга, Генрієтта, Раїса, Марія і Пауліна. У цьому будинку я народився 1899 року, голівки виліплені на честь моїх сестер, а хвилі дзвону стали першим поетичним відчуттям».
Так змалював будинок свого дитинства Ілля Львович Сельвінський, де і знаходиться зараз музей цього талановитого кримського поета, котрий став відомим далеко за межами півострова, а для багатьох залишився просто радянським, просто російським. Хоча сам він і його надбання є, швидше, гордістю кримчацької літератури (кримчаком був його батько), і не варто було б цей малочисельний народ, який, за даними кримських істориків, нараховує всього близько 800000 осіб, позбавляти того, що належить йому по праву.

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ — ДО МУЗЕЮ

А ось будинок, про який згадував колись Ілля Львович, та його античні голівки вже не зберігають позитивної енергетики давніх господарів, бо все це — лише більш-менш точна копія давньої споруди, та і схожість тільки загальна, зовнішня. І не віють ці стіни домашнім теплом, бо багатостраждальний дім — місце баталій та нервових зривів перших працівників-ентузіастів музею.
Ще за радянських часів ініціативна група кримських письменників на чолі з Борисом Серманом та московські шанувальники Іллі Львовича допомогли домогтися передачі будинку Сельвінських під музей (й досі — перший і єдиний літературний музей у Сімферополі!) та відселення з нього мешканців. Але крах існуючої системи і Радянського Союзу одразу ж зробили для представників влади все це не актуальним. Втім за подальший хід подій відповідальна людина була призначена — нею стала перша завідувачка будинку-музею Віра Сергіївна Бабенко.
Вона не могла спокійно дивитися на те, як під впливом часу та з допомогою асоціального елементу споруда майбутнього музею перетворюється на руїни, і, вичерпавши місцевий ресурс, звернулася по її порятунок до доньки І. Сельвінського Тетяни, відомої московської художниці, родина якої віднайшла кошти на реставрацію лише у 2002 році і направила до Криму довірену особу, котра мала відновити і здати музей «під ключ».
Але ситуація виявилася непростою — споруда з каменю-буту реставрації не підлягала, тож розпочалося на старому майданчику нове будівництво. Та до здачі «під ключ» справа так і не дійшла — будівельники обмежилися зведенням «коробки», на чому і поставили крапку.
Що ж далі? Знову полетіли листи у владні інстанції, скликалися прес-конференції, але безрезультатно. Аби зберегти хоча б ідею створення музею, науковці увесь цей час проводили конференції, «круглі столи», видавали збірки, присвячені діяльності поета. Ось, наприклад, книга «Війна очима поета», датована ще 1994 роком. Тематика одного із серійних альманахів літературних музеїв Криму «Кримські пенати» (1996 р.) теж повністю присвячена Іллі Сельвінському — у зв’язку з наближенням його сторічного ювілею. Регулярними стали і присвячені йому виставки, остання з яких відбувалася у «коробці» майбутнього музею і називалася «Воскресну!» Тут імітувалася обстановка реанімаційної палати з необхідним знаряддям. А ще — стояла друкарська машинка зі стрічкою листів, яким не було кінця. Це все, здавалося, волало «SOS!» та було настільки промовистим, що не могло залишити байдужим навіть камінь. І не залишило. Восени 2009 року, до дня народження Іллі Сельвінського, його будинок-музей відчинив для відвідувачів свої двері. А перейнявся проблемою колишній спікер парламенту Криму Анатолій Гриценко, якого зараз засуджено за серйозними обвинуваченнями.

ЮНІСТЬ ПОЕТА

Подальша історія музею вже пов’язана з новою завідувачкою — Людмилою Іванівною Дайнего. Добираючи музейні експонати, вона зупинила увагу на деталях кримчацького побуту, не залишивши поза її межами й мозаїку багатокультурного Криму загалом періоду початку минулого століття. Зі стендів можна довідатися і про досить несподівані сторінки життя поета, який був не лише засновником і лідером конструктивізму як літературної течії, але й великим шанувальником античної культури, і навіть намагався писати гекзаметром. Заворожувала юного Сельвінського і антична краса розвиненого чоловічого тіла. Тож, працюючи над собою, він досягнув у цьому напрямку відповідних результатів — про це свідчать фотографії юнака з оголеним торсом, а також те, що його запрошували працювати до цирку, підкорялися йому морські простори, у певний час він навіть замислювався над кар’єрою боксера.
Втім головна сюжетна лінія життя майбутнього поета привела його із Сімферополя (батько розорився і не міг вже утримувати свій будинок) спочатку до Туреччини, а потім — до Євпаторії, де в «Євпаторійських новинах» у 16-річному віці він надрукував першого у своєму житті вірша, тут же закінчив гімназію, вперше закохався у доньку багатого купця красуню Лізу Авах, а у 1919 році вступив на медичний факультет Таврійського університету, знову повернувшись до Сімферополя. Та вже через два роки перевівся до Московського державного університету на факультет громадських наук, цим самим, здавалося б, і підвівши риску під своїм кримським періодом життя. І дійсно, його діти та онуки стали москвичами, там тривалі роки жив і сам поет, викладаючи у Московському Літературному інституті ім. Горького.

ВІЙНА — ЯК КУЛЯ НАВИЛІТ

Але своє місце прописки його душа так і не змінила. Можливо, тому, що саме у Криму він пережив найвідповідальніші моменти нашої історії. Це були жовтнева революція та громадянська війна, а ось Велика Вітчизняна, здавалося, закарбувалася в кожному його гені. І хоча І. Сельвінський вже був офіцером і воював «на посаді письменника редакції армійської газети», йому доводилося неодноразово бути за крок до смерті і навіть надсилати додому прощальні листи.
Дружині Берті 1 березня 1942 року він писав: «Якщо із цієї операції я не повернуся живим, — хай це не буде для тебе катастрофою. Можеш бути впевненою, що твій чоловік загинув у бою так, як гинуть в бою патріоти».
А ось запис із щоденника, зроблений місяцем пізніше, де Ілля Львович не приховує правди про війну за своїм щирим патріотизмом. «Наступного дня з’ясувалося, що через погану розвідку наші танки потрапили в болото, — і тут їх покосили, як стадо. Ні, не вміємо ми воювати! Зовсім не вміємо».
Довелося І. Сельвінському побувати й в Аджимушкайських штольнях: «Я живу тут близько п’яти діб. Як люди витримували тут близько шести місяців та ще й без харчів і майже без води — не уявляю… Зараз я вже багато до чого звик… Але все це десь відкладається, і стаєш хранителем цілого музею героїв, трупів і нескінченних різновидів людського горя».
І саме звідти Іллю Львовича раптом негайно викликали до Москви в ЦК Компартії на засідання Оргбюро. Бо у той час, коли в ім’я Вітчизни люди перетворювалися на гарматне м’ясо, «великі» ідеологи, як зазвичай, шукали щонайменших ознак прихованої контрреволюції. Не оминула ця «чаша» і підполковника Сельвінського. А причиною неприємнощів стала отака його строфа:

Сама, как русская природа,
Душа народа моего,
Она пригреет и урода,
Как птицу, выходит его.

Спробуйте вгадати з трьох разів, у чому ж тут полягає крамола? Здаєтеся? А виявляється, поет, згадуючи урода, мав на увазі Йосипа Віссаріоновича, а зовсім не абстрактний символ, що ілюстрував гуманізм росіян.
Після цієї події І. Сельвінського демобілізували, аби він, чого доброго, не підривав бойовий дух нашого війська. Але його фронтові вірші продовжували воювати.
Доробок поета-фронтовика й справді неоціненний. Та найпроникливішим, найтрагічнішим став вірш-документ, який сьогодні розглядається як перше свідчення холокосту — «Я это видел!» Ось лише кілька рядків цього вірша:

Рядом истерзанная еврейка.
При ней ребенок.
 Совсем как во сне.
С какой заботой детская шейка
Повязана маминым серым кашне…
Матери сердце не изменило:
Идя на расстрел, под пули идя,
За час, за полчаса до могилы
Мать от простуды спасала дитя.

Свідком цих подій став поет у січні 1942 року в Керчі, у його улюбленому Криму, до якого чоловіка недарма все спільне життя ревнувала дружина.

«УКРАЇНА ПОСТАЄ… ЯК БАТЬКІВЩИНА»

Про те, чим же насправді був для Іллі Львовича Крим і яка мова бриніла глибоко в душі цієї людини, можна довідатися зі статті, підготовленої за музейними матеріалами Л. Дайнего та О. Пащенею.
У ній читаємо таке: «Всі в домі замовкали, коли мама «тоненьким голоском тихенько співала сумні українські пісні». Останні слова — самого І. Сельвінського, як і ці: «З того часу, варто мені почути таку пісню, у мене завмирає серце, і Україна постає переді мною як Батьківщина. Це були народні пісні і пісні Шевченка, що стали народними». Тож не випадково українські мотиви проходять через всю творчість поета. Він широко використовує їх в епопеї «Уляляєвщина», але при цьому віддаючи перевагу розмовному варіанту мови, за що зазнає критики. Та то було не знущання з мови, а лише художній засіб. Бо інакше хіба писав би І. Сельвінський у статті «Сила поета», присвяченій П. Тичині, такі слова: «Коли я почав знайомитися з поезією Павла Тичини, переді мною відкрився щонайбагатший лінгвістичний світ, про який я ніколи не здогадувався. Я не знав, що українська мова може звучати по-італійськи. І що мова ця здатна увібрати в себе грузинську. Тичина вражає повноводністю своєї мови. У нього невичерпні «поклади» народного неологічного словника».
А ще відомо, як Ілля Львович, працюючи в Літінституті, висловився щодо творчості молодої україномовної поетеси, підкреслюючи ті переваги, які надає їй рідна мова: «Українська мова така лірична, що будь-який вірш, написаний українською, здається душевним і співучим».
Сам Ілля Сельвінський охоче перекладав з української, у тому числі й чотиривірші з Шевченківського «Кобзаря», який у 1939 році був виданий російською мовою. У зв’язку з цим він писав: «Робота над цими текстами дала мені велику радість, бо теплий рідний голос цих пісень надзвичайно наблизив мене до творчості цього великого поета… Радієш кожному віршу, як знахідці». Вірш Шевченка він називає «надзвичайно послідовним і сміливим навіть для нашого часу». А у статті «Кревний пісняр народу» зауважує, що справжня народність Тараса Григоровича, поєднана з політичною гостротою і глибоким ліризмом, зробили його прапором українського народу й великим прикладом для кожного радянського поета.

СУЧАСНІСТЬ ОБІЙМАЄТЬСЯ З МИНУЛИМ

Як бачимо, Ілля Сельвінський виступає і як літературознавець, і як перекладач, відомі і його проза, навіть роман та драматургія. А ще в юності він захоплювався малюванням. Про все це може довідатися кожен допитливий відвідувач музею і сповнитися ще більшою гордістю за кримську землю, таку багату на таланти.
Щоправда, ще не знайшов свого місця в експозиції портрет Іллі Сельвінського, який ми демонструємо нашим читачам першими (див. 1-шу стор.). Думаю, з часом багато експонатів доповнять ці допоки не зовсім обжиті приміщення, де на вільних площах «квартирують» художні виставки, відбуваються літературні зустрічі. А можливо, так воно і має бути, бо сьогоднішні музеї, як і бібліотеки, — це ще й осередки культури і мистецтва, де сучасність переплітається з минулим.
Скажімо, нинішня виставка картин художника Артема Пучкова приурочена до дня народження Іллі Львовича, який з’явився на світ 24 жовтня.
112 років тому батьки, нарешті, дочекалися хлопчика, сьому дитину, найменшеньку в родині, яка невдовзі стала дорослою, а потім ще й — великою.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 28.10.2011 > Тема "Крим - наш дім"