Версiя для друку Обговорити в форумi

Як і раніше, двоє у родині Юршиних з Перевального носять погони. Років 8 тому в тамтешньому з’єднанні служили старший прапорщик Лідія Юршина та її син лейтенант Максим Юршин. Віднедавна ж замість Лідії Григорівни, яка піщла на заслужений відпочинок, у бригадному строю посіла її місце бойова і вродлива невістка. Старший матрос Інна Юршина — радіотелеграфіст-планшетист зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. А її коханий чоловік Максим — майор, з минулої осені очолює танковий батальйон. Між іншим, у це командирське «крісло» мав рівні шанси потрапити кожен із трьох кандидатів-майорів. Але командування все-таки зупинилось на 33-річному Максимові Олександровичу. Виключно, як заведено казати, через його морально-ділові якості. Вони сповна «засвітились» не тільки упродовж тих 5 років, коли танкова рота Максима Юршина за всіма показниками, надто у бойовій підготовці, міцно утримувала позиції лідера не лише серед танкових, а й лінійних підрозділів з’єднання.
Ще цікава деталь. Військове містечко батальйону дісталось фактично у спадок від колишнього танкового полку. Того самого, де зампотехом одного з підрозділів раніше служив Юршин-старший. І цей збіг «сімейних» обставин певною мірою не випадковий.
— Ще у дитинстві я себе не бачив ані водієм, ані інженером чи, скажімо, банкіром – виключно військовим, — зізнається офіцер. — Тому «афганка», яку спеціально під мій розмір приніс зі служби батько, стала моїм улюбленим «дворовим» одягом тієї дитячої пори. Тверде рішення вступати до Криворізького військового ліцею прийняв цілком самостійно. Мама спочатку була проти, але згодом змирилась. Анітрохи не жалкував, навпаки, безмежно гордився, що 1995 року став курсантом уславленого Харківського гвардійського танкового училища. (Уже під час навчання Максима воно було перейменоване в інститут — авт.). Гордість за приналежність до танкового батальйону, єдиного у Криму, повсякчас намагаюсь прищепити і підлеглим. Перед входом у штаб ми розмістили відповідний банер, замовили танковий шеврон на робочі комбінезони. Всюди у нас розвішані плакати «Слава героям-танкістам!» Кожному імениннику перед строєм обов’язково вручаємо ексклюзивні танкістські «фірмові» листівки.
Принагідно поцікавився: що думають стосовно такого тотального насадження «танкістського духу» самі матроси і сержанти? Геть усі, з ким я розмовляв з цього приводу, майже одностайно висловились «за». При цьому без зайвих сентиментів додали, що свого комбата вельми поважають, позаяк «нормальний чоловік, дуже справедливий».
Про особисте, себто подружнє життя я вивідав уже у Інни Юршиної. Виявляється, життєві дороги юної вчительки (вона тоді поєднувала роботу з навчанням у Миколаївському університеті) з української мови та літератури середньої школи села Приморське, що на Одещині, та її судженого перехрестилися 7 років тому. Причому, за доволі знакових житейських обставин — на сільському весіллі. Заміж виходила подруга Інни — Ірина. Серед запрошених з боку її кримського нареченого Олександра, офіцера, до слова, нині командира окремого мехбатальйону, був і Максим. Але спочатку між ними виникла розмова... про Франческо Петрарку. Так, саме із швидкоплинного диспуту навколо творчості й особи великого італійського поета-гуманіста Середньовіччя зав’язалось знайомство сільської вчительки і офіцера-танкіста.
— У нас в родині не було військових, — розкриває деякі сімейні секрети Інна. – Тож у мене думка про них у дитинстві складась виключно з книжок, скажімо, таких, як «Честь маю!» Валентина Пікуля. Я тоді чомусь вважала, що офіцери – це насправді блакитна кров і таке інше. Коли ж переїхала сюди, у Перевальне, погляди дещо змінились. Але тільки не стосовно Максима!
Разом Юршини вже шість років. Майже стільки ж Інна і у війську – змінити професію запропонував чоловік. І жінка довго не вагалась, хоча їй неодноразово пропонували вчительську роботу вже на новому місці. Втягнулась, притерлась до усталених «берегових» порядків. Тепер мріє про другу вищу, але вже військову освіту. Мовляв, нинішня матроська посада – все ж не остаточна «планка» її службової кар’єри. Окрім прямих функціональних обов’язків, у Інни Олександрівни є ще, так би мовити, побічні. Справа в тому, що молода жінка має неабиякі здібності декламатора, ведучої, поета. Тому нерідко у цьому амплуа її запрошують на різні святково-розважальні заходи у частині і за її межами.
Гармонії (ну і клопоту також) подружньому життю Юршиних додає їхня чотирирічна Сашенька. Інна цілком виправдано «тисне» на гуманітарний бік виховання донечки, тричі на тиждень возить до міської студії розвитку — на англійську мову і танці. Натомість Сашенька нещодавно «видала»: от коли виросте, то стане... танкістом. Все ж непереборна річ – родинні гени!

Василь ДРАГОЛЮК

На фото — Максим та Інна Юршини

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 07.10.2011 > Тема "З потоку життя"