Версiя для друку Обговорити в форумi

 Важливо, щоб кожна добра справа була гідно поцінованою. І не колись там, через багато років, а тоді, коли є сили і змога ще зробити чимало корисного. Аби ще було натхнення, яке дарує прихильність до твоїх задумів оточуючих. А в ідеалі – ще й допомога. Але таке трапляється не часто. Можливо, тому один із режисерів фільму «На перші гулі» за п’єсою Степана Васильченка Олександр Польченко так щиро і сердечно дякував усім, хто допоміг їм в тандемі з дружиною Аллою Петровою та маленьким артистам зі студії “Світанок» здобути право заявити несподіване: так, у нас в Криму народилося справжнє українське кіно, хрестоматійне з точки зору знайомства з українським народним побутом та звичаями більш як сторічної давнини! А ще й веселе, молодіжне, де всі актори юного віку, навіть бабуня Северина. І хоч із цією метою Зою Мансурову й розмалювали належним чином, втім відчувалося – «бабуня» ледь-ледь стримує свою молоду енергію.
 Та найдосвідченішою і найартистичнішою, безперечно, була учорашня випускниця «Світанку», а нинішня студентка престижного ВНЗ Олеся Онопрієнко — отака собі чарівлива, весела і сувора водночас господиня Василина, яка разом з чоловіком Савкою (Євген Давиденко) аж ніяк не хотіли дозволити своїй вісімнадцятирічній донечці «дівувати». Та, зрештою, здалися. І Оленка (Юлія Харьковська) й Тиміш (Сашко Поліновський) одразу ж побралися. Ось і уся фабула цієї вистави. Здавалося б, не густо. Та головну увагу прикувало інше – колоритне, я б сказала, музейне українське вбрання молоді і зовнішній антураж. Адже події відбувалися не на шкільній сцені, а у справжнісінькому старовинному українському селі, де «жива» хата під стріхою, «живі» речі – столи, лавки, глечики. Та і в печі можна хоч зараз варити вареники. І ніяких тобі декорацій. І все це – серед мальовничої кримської природи.
 Скажете, такого не буває? Я теж так думала. Але коли є бажання і воля – можливо все. Та це вже інша сюжетна лінія, не за Васильченком, яку теж неможливо проігнорувати, бо вона дуже співзвучна вже сказаному.
 Жила-була собі в Севастополі дівчинка Таня, розумна і допитлива. Коли виросла, одержала кілька вищих освіт. Серед дипломів – дипломи Московського державного університету та Тернопільської академії народного господарства. І подарували їй батьки, окрім тяжіння до знань, ще й велику любов до української землі. Бо мати її Ольга Григорівна (дівоче прізвище Ющенко) виросла на Поліссі в селі Максимовичі, схожому на ілюстрацію з книги народознавства, де часто гостювала й маленька Таня. А татко, військовий морський офіцер Геннадій Ванєєв, хоч і був росіянином та 20 років прослужив на Камчатці, ставши народним депутатом незалежної України I-го скликання, глибоко пройнявся атмосферою державотворчих процесів на своїй новій Батьківщині. Він не раз розповідав про те, як Верховною Радою було проголошено державну незалежність під Запорозький марш кобзаря Євгена Адамцевича (нинішній ще не було прийнято) і якими урочистими й незабутніми були ті хвилини. Все це глибоко запало в душу Тетяні і, хоча вона була затребуваною успішною людиною (директор відомої фірми високомодного одягу «Серафіно», член Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України), та, одержавши в подарунок від Василя Скуратівського книгу «Русалії», жінка раптом перейнялася несподіваною метою-мрією: відтворити в Криму, поблизу могили автора Запорозького маршу, старовинне поліське село.
 Але швидко казка кажеться, та не швидко справа робиться.  Розпочалися пошуки належних експонатів по всій Україні, та старовинні хати, які вражали уявлення, якщо і знаходилися, то не були придатними для транспортування. Дерев’яні, вони розсипалися, як хмиз. І важко було сказати, що з цього вдасться-таки відреставрувати, а що доведеться лише марно везти через всю Україну. А треба ж було привести хату у такий стан, щоб у ній можна було жити!
 Та коли, нарешті, в Криму з’явився перший музей-скансен (під відкритим небом) «Рідне село», він здобув надзвичайно високу оцінку. І не лише у простих відвідувачів, але і у високопрофесійних поціновувачів: музею було присуджено гран-прі італійцями за збереження народних традицій, духовність та гостинність. Гостей вразило не тільки побачене, але і почуте (готувала і проводила екскурсії родина Потапових). А Потапови – це пані Тетяна, її чоловік пан Олег, вірний партнер і однодумець, та їхній син Роман. Сьогодні в музеї фахівці з народної творчості проводять майстер-класи, і він вже не вперше стає знімальним майданчиком.
 Тож Олександр Польченко перед демонстрацією кінофільму чекав на Олега та Тетяну Потапових, як на найдорожчих гостей. Тим більше, що вони надали можливість використовувати музейні експонати абсолютно безкоштовно. Хоча, поговоривши з пані Тетяною, я цьому зовсім не здивувалась. «Хочу побажати, щоб відродилися українські традиції, поновлювалися знання про минувшину та давали паростки в серцях», - каже вона.
 Але хіба не цього самого прагнуть і Олександр Польченко, керівник студії «Світанок», режисер-постановник фільму, заслужений діяч мистецтв України Алла Петрова та всі «світанчани»? І все це, заповітне, - поза межами бізнесових інтересів. Перейнялися ідеєю й інші учасники проекту, зокрема, оператори Володимир і Тетяна Кравченки (студія «Відео плюс»). Не залишилось осторонь і керівництво бібліотеки ім. Франка, яка, одержавши нове приміщення, стала справжнім культурним центром.
 Тут не лише надали залу для перегляду кінострічки, але і включили цей захід в програму Днів слов’янської культури і писемності, які стартували днем пізніше – 24 травня, і вже цим самим надали новонародженому фільму певного статусу.
 Після знайомства з ним режисери запросили присутніх поділитися думками з приводу побаченого. Слово мали Борис Балаян, Петро Вольвач та глядачі із зали. Голова Кримської філії НТШ й відомий симиренкознавець П. Вольвач, якого хтось назвав «хрещеним батьком» цього фільму, вдався до узагальнень: так, в степах Криму було до 70% українських поселень, і до цього факту треба привернути увагу кримської влади з належними висновками.
 А режисер-постановник Алла Петрова розповіла про зйомку «зсередини». Виявилося, що вона відбувалася впродовж одного дня, який видався дуже холодним і похмурим. Тож у фільмі є і деякі дрібні «ляпи».
 Особисто я «ляпів» не помітила. Хіба що трохи «перегравав» Савка, та як стало відомо, ця роль дісталася йому з «технічних причин». Звернула увагу і на те, що музичний репертуар був досить сучасний, хоча і «в тему». Але помітила це лише тому, що була причарована чудовим виконанням пісень «наживо» Олесею Онопрієнко і вони ще довго звучали для мене після перегляду разом зі словами: «Так, Україна дійсно має талант!»
 Хтось в ній – співака, хтось – артиста, хтось – постановника, а хтось людини, яка допомагає мріям здійснюватися і народжуватися новим.

Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 27.05.2011 > Тема "Урок української"