Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

  Про меморіальний парк, нещодавно створений мешканцями Таращі на місці розстрілу євреїв у 1941 році, можна говорити довго. Найцікавішим є те, що поштовхом для увічнення пам’яті невинно убієнних була громадська ініціатива «знизу», тоді як в радянські часи подібні акції були неможливі без вказівок партійного керівництва. Меморіали творилися переважно у повоєнний час, а якщо й пізніше, то прив’язувалися до якихось важливих дат. А тут 69-а річниця розстрілів - Господи, скільки вже часу спливло, та й дата не зовсім кругла… Що ж послужило поштовхом? Після детальнішого вивчення цього питання можна назвати декілька найголовніших факторів. По-перше, за останні п’ять років суттєво змінився клімат в суспільстві завдяки діяльності Інституту національної пам’яті. Місцеві таращанські краєзнавці і без того не сиділи склавши руки, а тут додатковий поштовх! До того ж знайшлася критична маса небайдужих до теми людей. Скажімо, дитинство Валентини Куклишин (одна з організаторів акції) минуло недалеко від яру, де в 1941 році відбувалися розстріли. Назавжди закарбувалися в пам’яті розповіді матері та сусідів. А в зрілі роки нерідко переосмислюєш події минулого, - Валентина тут не була винятком. І ще один важливий фактор, пов’язаний з її мамою: та під час війни була вивезена на примусові роботи до третього Рейху, якщо точніше - до Австрії. Там вона потрапила до бауерів, які виявилися дуже порядними людьми. Не перевантажували роботою, садовили за стіл разом із собою, лікували, коли хворіла, одним словом, ставилися, як до рідної доньки. Отже, навіть у підфашистській Європі нацисти не змогли повністю викорінити людяність. Валентина запам’ятала, що мама все життя хотіла поїхати до Австрії і подякувати добрим людям, а ще запросити стареньких погостювати в Україні. Мрію не вдалося реалізувати - надто пізно прийшла горбачовська відлига. Зате донька зробила для себе висновок: треба поспішати творити добро, тим більше, що навіть одна добра справа може суттєво вплинути на імідж усієї нації. А тут ще туристична поїздка до Ізраїлю заставила глибше задуматися про українсько-єврейські стосунки.
 
ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ…
 Простими ці стосунки не назвеш, негативу у минулому було чимало. Підневільне становище українців закарбувалося навіть на таращанському пам’ятнику, встановленому після війни на місці розстрілів. Тут дивним чином поєдналася радянська і єврейська символіка, а текст взагалі привертає увагу: «Здесь покоится прах еврейских и русских граждан, погибших от рук немецко-фашистских бандитов». Насправді ж, другими за кількістю розстріляних були українці, що й зрозуміло: вони становили більшість населення Таращі, більшість військовополонених і підпільників. Непорядно забувати про єврейські могили, про єврейську сторінку в історії таращанського краю, але робити вигляд, що на цій землі ніколи не жили українці, також не годиться. На щастя, є приклади зовсім протилежні. Скажімо, вихідець із Чернігівщини Аркадій Натаріус, тепер живе в Ізраїлі. Чи не найважливішою справою свого життя вважає популяризацію поетичної спадщини рано померлого чернігівського поета Леоніда Тереховича. На батьківщині його мало знають, тому Аркадій Семенович багато робить для увічнення пам’яті земляка, який закликав людей жити по правді:

 Нам треба свідомо ставати на муку,
 Порвать по живому, щоб вийти з пітьми.
 Лише б не забути святої науки -
 В нелюдських умовах зостатись людьми…
 Леонід Терехович загинув майже так, як і Василь Симоненко. Як один з перших рухівців, був жорстоко побитий міліціонерами, а через деякий час помер. Чомусь українці про нього забули, а ось єврей-емігрант, у минулому також рухівець, пам’ятає. Терехович був внуком «петлюрівського» поета, розстріляного чекістами. Але саме громадянин Ізраїлю, не покладаючи рук, бореться за створення музею Тереховича в селі Кучинівка, що на Чернігівщині. Коли у нас є такі світлі постаті, як Аркадій Натаріус, то за майбутнє українсько-єврейських стосунків можна бути спокійним.
 
ВРЯТУВАВСЯ ВІН ОДИН
 Ще на початку горбачовської відлиги таращанські краєзнавці розпочали записувати спогади деяких старожилів. Вдалося більш-менш точно відтворити картину розстрілу євреїв у таращанському Бабиному Яру. Першими німці розстріляли жінку з двома хлопчиками-близнятами років десяти. Діти кричали, що не хочуть вмирати, але мати трималася мужньо. Достеменно відомо, що того ж дня втратив двох сестричок-близняток десятирічний Семенко Селітреник. А ще розстріляли його 37-річного тата і 29-річну маму. Тато був палко, ні - просто безмежно закоханий в математику і блискуче викладав цей предмет в Таращанській середній школі №1.
 Звідки відомі такі подробиці? Справа в тому, що Семенкові дивом вдалося уникнути розстрілу - єврейські діти інколи залишали гетто, аби щось виміняти. Коли повертався назад, то помітив силу-силенну німців і поліцаїв. Зрозумів, що це кінець. Не поспішаючи, аби не викликати підозри, хлопчик дійшов до лісу. Потім переховувався у найближчих селах. Деякий час жив у місті Рокитному - його прихистила родина Петренків. Понад два роки рано змужнілий Семен Селітреник був «поза законом». Навчився бути спостережливим, прокидався при найменшому шумі, добре засвоївши, що тільки пильність та обережність можуть врятувати його від смерті. А відразу після визволення Таращі він знайшов 20 золотих карбованців, які заховав перед втечею, і передав їх на будівництво танкової колони «Таращанський колгоспник». Як склалося далі життя хлопчика? Після війни він закінчив військову музичну школу. З 1949 по 1951рік служив у музвзводі полкового оркестру. Потім закінчив інститут зв’язку в Одесі, одружився. Ніби все склалося непогано, але хто поверне коханих батьків, сестричок, родичів? Щасливий порятунок дитини тільки підкреслив глибину трагедії народу… Років двадцять тому мій батько, учитель Таращанської середньої школи №1, написав про нього статтю; тоді ж вони і зустрічалися, але я, львів’янин, мало знав про цю дружбу. Після смерті батька я вирішив розшукати Семена Михайловича. Виявилося, що він проживає в Російській Федерації, у великому місті на березі Волги - Самарі. Написав йому про створення парку і отримав таку відповідь: «Дорогий Сергію! Ваш батько був першим, хто описав ті трагічні події. Після його смерті обірвався мій останній зв’язок з Таращею. Тепер нема з ким листуватися- час не шкодує нікого… Про Україну дізнаюся з Інтернету, радію успіхам, тривожуся, коли дізнаюся про ваші негаразди, адже Україна - це моя Батьківщина… І Таращу згадую ледь не щодня. І ось що я скажу: рукотворний парк, створений місцевими ентузіастами, - це справжній подвиг! Передайте велике спасибі усім цим людям…»
 
ВІДЧУЛИ СЕБЕ ЄВРОПЕЙЦЯМИ
 Творячи меморіальний парк, цей своєрідний пам’ятник трагічним подіям Другої світової війни, таращанці відчули себе європейцями і працювали як європейці. Добрим організатором виявила себе корінна таращанка Валентина Куклишин - саме її уміння запалювати людей відіграло не останню роль, саме вона змогла підключити до справи фахівців: Віталія Кармана, Валентину Вітрогон, Яну Лемешко, Анатолія Кушніра та багатьох інших. Не всі вони вихідці з Таращі, скажімо, кандидат біологічних наук Анатолій Іванович Кушнір народився на Волині, а тепер мешкає в столиці. За плечима науковця великий досвід озеленення сакральних місць у Німеччині та Польщі. Ось такі люди долучилися до справи!
 В пам’ять про двох перших розстріляних хлопчиків-близняток таращанці посадили дві топольки. Вони ж можуть символізувати і сестричок Семена Селітреника - під час розстрілу їм було по два з половиною роки… Взагалі, над концепцією парку працювали довго - все задумано так, щоб тут постійно, впродовж року, щось цвіло... Посадковим матеріалом допомагали Богуслав, Канів, Умань - це вже Валентина Куклишин постаралася, а підвезення організували брати Петро та Леонід Шерепенки. От і ростимуть тепер в парку: бук лісовий, платан кленолистий, липа серцелиста, дуб звичайний, ялівець козацький, обліпиха крушинова, барбарис звичайний і барбарис Тунберга, хеномелес японський, тамарикс галузистий, гортензія деревоподібна, виноград амурський, сніжноягідник білий, свидина криваво-червона, кущі бузку і ще багато-багато створених Богом прекрасних рослин. Якоюсь мірою це рослинне розмаїття відображає непоправні людські втрати, бо не один талант тут загинув, не одне яскраве життя обірвалося в Глибокому Яру. Звичайно, красою новоствореного парку цього не компенсуєш. Та ще й через сім десятиліть… І все ж таращанці відчувають, що парк потрібен. Культура пам’яті й справді може бути високоактивним вірусом, якщо дати йому поштовх.
 
Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 05.11.2010 > Тема ""Білі плями" історії"