Версiя для друку Обговорити в форумi

 У мене й зараз перед очима фотографія десь п’ятнадцятирічної давності – алуштинські першокласники, нарядні, нагладжені, в бантах, сидять в комірчині за кульгавими столами, а дехто на перевернутих відрах, і слухають вчителя. 
 Ці діти навряд чи поки-що розуміють, чим вони гірші за однолітків, котрі першого вересня увійшли у просторі затишні класи.  Зрозуміють пізніше, почувши кілька їдких зауважень та дізнавшись, що вони – «хохли». А щоб це сталося якомога пізніше, не раніше, ніж у них сформуються свої погляди та переконання, опікунська рада української школи-колегіуму на чолі з колишнім політв’язнем Владиславом Леонтовичем і вдалася до цих «непопулярних» заходів: нехай вже буде «своя хата», а в ній «своя правда». Адже лише так можна створити особливий мікроклімат, навчаючи дітей державній мові та прищеплюючи їм любов до духовно-культурних цінностей українського народу.
 Немає вже сьогодні з нами Владислава Леонтовича, який так і не побачив школу-колегіум в належному стані, зате живі його опоненти у владних інстанціях. Один з депутатів ВР АР Крим («Русское единство»), захлинаючись від обурення, якось на прес-конференції повідомив, що за останні чотири роки на «українізацію», у тому числі й «пристройку» для алуштинської української  школи-колегиуму, було витрачено з бюджету 288 тисяч гривень. Хоч це не так вже й багато  — десь стільки ж коштує у Сімферополі примітивна однокімнатна квартира. Характерно, що про допомогу російськомовним школам депутат не згадує. На них лише у поточному році, з того ж бюджету, Міністерством освіти і науки  Криму було виділено на вдосконалення учбового процесу 146 тисяч гривень. А це –половина того, що проковтнула «українізація» за всі чотири роки.
 Звичайно ж, тема розмови виникла не випадково. Її спровокувала заява одного з депутатів ВР АРК Олега Слюсаренка, що став відомим широкому загалу завдяки інформаційній агенції «е-Крым».
 Депутат закликав «…вести в Украинской гимназии  № 1 обучение  на русском языке по выбору детей и родителей». Це питання він виніс на засідання постійної комісії з науки та освіти, пояснивши, що «не считает целесообразным  разделять школы по национальному признаку, если в них есть спрос на обучение и на других языках». Й ніби то його ініціатива знайшла підтримку.
 Вибачте, нешановний, адже у Сімферополі є ще 43 звичайних російськомовних школи, крім приватних шкіл та інших навчальних закладів, що не підлягають загальній нумерації. Чому ж навчатися російською хочеться саме в єдиній українській школі, при цьому, звичайно ж, змінивши її статус? Й чому, скажімо, не проводиться опитування батьків стосовно того, чи не хочуть вони раптом вселитися в приміщення Верховної Ради й створити там разом з депутатами комуналку? Адже приміщення, зайняте народними обранцями, теж нічого собі, та й місце розташування його досить привабливе.
 Але ж хіба таке можливо? Наші «слуги» образяться й не поведуть народ на війну з закликом «нарушить территориальную целостность» єдиного у Криму по-справжньому українського навчального закладу, розташованого в завидних приміщеннях з басейном, зимовим садом та іншими «излишествами».
 Запитаєте, як таке сталося, чому не в сараї, не в пристройці, не в хаті-читальні? Було вже й таке: неохайне приміщення у вечірній школі, яка покращила свої умови, з плитою, зі «зручностями» під відкритим небом у чергу, з прохолодними класами. Хоч і його ніхто  не подав на блюдечку. Тодішній директор 21-ї сімферопольської школи Лариса Барзут, яка в середині 90-х ініціювала створення цієї гімназії, зізнається, як  пролила вона дві діжки сліз, як до рішення проблеми підключилися патріоти не лише з України, але й з діаспори. Проте, конкретного результату  домоглася, лише ставши  депутатом міськради. 
 Очолила гімназію також вихованка Лариси Барзут –  Наталя Руденко, а заодно й взяла на свої плечі подальші проблеми зі збереження та облаштування елітного учбового закладу. Так, саме елітного, це слово вона вимовляла, як заклинання, хоч у подальшому гімназія розташовувалася за принципом три в одному: гімназисти навчалися в покинутому дитсадку «Ведмедик», частина з них знайшла прихисток в дитсадку «Юшка»,  найбезталанніші – в школі №27, де  «квартирантів» зустріли досить непривітно. Станом єдиної в Криму української гімназії переймалася вся патріотично налаштована громадськість, не дозволяючи керівництву автономії, і не лише автономії,  залишити проблему поза увагою.
 Й, нарешті, сталося диво! Наприкінці своєї другої каденції Президент Леонід Кучма зробив українським дітям царський подарунок: на гроші виручені від продажу санаторія «Ай-Даніль», менш ніж за півроку, будівельною компанією «Консоль» був зведений просто фантастичний комплекс.
 У день свого приїзду Президент заклав капсулу з листом до майбутніх поколінь. На місці майбутнього будівництва прозвучала урочиста молитва єпископа Сімферопольського і Кримського Лазаря, в якій українською мовою  він благословив Україну і її чад.
 А вже восени українська школа-гімназія, де постійно зберігався високий конкурс, почала вабити не лише тих, хто хотів, аби їхні діти крокували в ногу з українською державою.
 І ось, попри те, що, Президент і, навіть, нинішній прем’єр-міністр Азаров говорять українською, кримські лідери вирішили, що українська мова ні їм, ні їхнім дітям не знадобиться й доречно вже починати переділ шкільного майна.  
 Схоже, такої ж думки й керівництво Севастополя, де на престижному місці з виглядом на море зведений каркас майбутньої української школи-колегіуму, боротьба за яку почалася ще в середині 90-х років минулого століття. Тепер ця школа буде, як всі і для всіх, без чітко визначеної мовної орієнтації, якщо ,звичайно, її добудують. 
 Ідея яку так довго виношували патріоти, враз лопнула. Зате школа, побудована у Севастополі Ю. Лужковим, де навчаються виключно за російською програмою, діє вже більше 10 років.
 Отже,  від цинічних висловлювань кримських провладних чиновників складається враження, ніби нас відкинули в перші роки державної  незалежності, яка багатьма кримчанами сприймалася, як прикре й короткочасне непорозуміння.
 Й це особливо тривожить напередодні виборів до місцевих органів влади, де за усіма ознаками державників просто не виявиться. Одна надія, що ці функції візьме на себе Партія Регіонів, можливо не по велінню серця, а за службовими обов’язками, не насмілившись підставити свого лідера – Президента держави, якщо не перед світовою спільнотою, то хоч перед тим же Леонідом Даниловичем.
 До речі, очолює сьогоднішню Верховну АРК той же самий Володимир Костянтинов, під чиїм керівництвом зводилася шість років тому українська гімназія. Хочеться вірити у його мудрість.

Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 22.10.2010 > Тема "Бути чи не бути?"