Версiя для друку Обговорити в форумi

СКОРБОТНІ РЯДКИ

ДО ПАМ’ЯТІ ЛЮДСЬКОЇ ПОЕТ ПРОМОВЛЯЄ...
В українській історичній долі є особливо трагічні періоди, тінь від яких пролягає у нові й нові покоління. Так, ще й досі вчуваються в нашім народі плачі і моління постраждалих від голоду 30-х та 40-х років XX століття. Вони відлунюють у віршах і баладах сучасного поета, лауреата премії ім. Павла Тичини Миколи Палієнка у новій збірці «А зозулі кували...».
До пам’яті людської промовляють її сторінки, закликаючи застерегти Україну від подібних лихоліть, зберегти у серцях співчуття до мільйонів потерпілих і викликати осуд до тих, які посіяли тоді страшне горе по українських містах і селах та яким і досі бовваніють по всій країні пам’ятники.

МИКОЛА ПАЛІЄНКО: «ВСЯ УКРАЇНА ГОЛОДНІЄ, ЗЕРНО Ж ВИВОЗЯТЬ КОРАБЛІ...»

БЕЗСМЕРТНИКИ

В безсмертниках над Бугом поле,
Сюди підводами везли
Тіла із вулиць охололі
Колгоспники худі і злі.
В безтарку, наче ту полову,
Батьків скидали і дітей.
Забрали й донечку попову,
Був українець чи юдей -
Усіх побратано у ямах,
Траплялись в купах ще й живі.
Життя розважилось на грами,
А кусень хліба — морові.
В безсмертниках
мій рід козацький,
Мозоль в мозоль
в рідній землі.
Важко хронометр відклацав
Більше семи десятків літ.
Буть веснам тихим
чи громовим,
А час клубків ще напряде –
Безсмертники Голодомору
Розплющать очі до людей.

КИРИЛІВСЬКИЙ 33-й

У тім хорошому селі
Чорніше чорної землі
Блукають люди...
Тарас Шевченко.

Блукають в Кирилівці люди,
Як в Шевченкові часи.
Царсько-сталінська оруда –
Народ голодом душить.
«Заповіт» чи зна напам’ять
Головний гробокопач?
А із дітьми бідна мати
Збира черви в рівчаках.
В нього плани грандіозні –
Україну підрубать,
Щоб устигнути на осінь
Заховати у гробах.
А Кирилівку поглибше,
Вона — центр вівтаря*
Щоб ніколи в неї більше
Не народжувавсь Тарас.
Теж окремі заповіти
Прорекла ВКП (б):
Хто умре, кого повісять –
І ніяких вже проблем.
Молить Бога Україна,
Похилившись від журби...
З дитям боса Катерина
Із Кирилівки біжить
До Шевченка на Чернечу
І до ніг йому кладе
Свою доленьку... (Предтеча
Напророчив новий день...).
У селі поета темно,
Поніміли цвіркуни.
Смерть нагрянула, як демон -
Тридцять третій згубний рік...
А Шевченко супить брови,
Дитя в руки забира...
Грім і блискавки-підкови
Вилітають з «Кобзаря».

* Вівтар: у давніх народів — місце для жертвоприношень; жертовник.

БУДЬОНІВСЬКИЙ ХУТІРЕЦЬ
Оповідання

Хутірець був окрасою степу,
Хліб державі давав і собі
Залишалось на випічки теплі
Буханців у хатах голубих.
Тут кормили
з будьонівок коней, -
В хутірці оселились бійці,
Що літали за щастям в погоні
Та й взялися за плуга і ціп.
Як шаблюками вміли рубати,
Так рівненько вели борозну.
Хутірець став
за НЕПу багатим,
А колгосп — оголив і роззув.
Не злякались колишні вояки —
В кавалерію йшли парубки.
Та коли більшовик
сам заплакав,
Вони стисли гуртом кулаки.
Подалися усі до райкому
Воювати за правду — за хліб...
Лише дехто вернувся додому -
В ешелоні в Сибір одбули.
Діти ждали від батька не меду,
Тільки б знати: чи тато вцілів,
Коли хліба не шле від ведмедів,
Як, бувало, носив від зайців.
Умирали від голоду діти,
Не поміг
й легендарний комдив.
Навіть лист був
в сільраду сердитий,
Що не тих він в атаку водив.
Хутірець той
не значивсь на карті,
Лиш малесенький
цвинтар оставсь...
А народ своїх маршалів
втратив,
Мина пошта його вістова.
Обідніла людьми Україна,
Хоча зможе шишок наліпить...
І не впасти державі в руїнах —
Є ще в неї могутні степи!

БРАТИ

У селі колгоспів дев’ять,
Рідко бачились брати.
Ще ізмалку вони твердо
Знали гарби і торби.
І п’яніли від роботи,
Очі лізли аж на лоб.
Цибулина, сіль у торбі –
От і все у них добро.
Та не стало й кусня хліба,
Не спекти і глевтяків.
Брати їли на погибель
Що віднайдеться відкільсь.
В селі з’єднано колгоспи,
Проте цвинтар розширявсь…
І могилочок покоси
прилягались тісно вряд.
Не було коли зустрітись –
Не чужі ж бо є брати.
Біля цвинтаря схрестились
Їх дороги трудові.
Поховали побригадно,
Не було братам ціни.
Обнялися у риданнях
Стиглі в полі пшениці.

ПАМ’ЯТІ ДІДА АНДРІЯ
І
Стоїть мій дід із лободою,
Нарвав у балочці на суп.
У нього аж чотири доні,
Синок в колгоспі у степу.
А там хоч баланди якоїсь
Хай трохи, а перепада...
Смерть ходить
сліпма із косою,
Підряд кладе і не пита,
В кого які були заслуги,
Хто має орден чи медаль...
Пісень не чуть в гаю за Бугом,
Не кличе дружків молода.
Вже і обручки у торгсині
Дружина в місті продала,
Та знову хліба ні крихтини
Немає в хаті... Лобода
І кропива — одна надія,
Щоб вижить...
висівок вскребли...
Вся Україна голодніє,
Зерно ж вивозять кораблі.
А із Кремля зовуть до бою
З хохлами, бо іще живі...
Стоїть мій дід із лободою,
В очах темніє білий світ.
ІІ
Просив покласти грудочку землі,
Коли ховатимуть, на груди.
На неї дід усе життя моливсь
І засівав на урожаї людям.
Він зеренце до зеренця беріг,
В’язав у вузлики насіння.
Перед землею не носив боргів,
Горнулася до рук синівських.
Голодував з родиною в селі
І не хотілось щось вернути...
Просив покласти грудочку землі,
Коли ховатимуть, на груди.
Нічого не дали на трудодні,
На цвинтарі зникали люди...
Одна земля лишилась із рідні,
Тепліше з нею на тім світі буде.

ТЮРЕМНИЙ ЖІНОЧИЙ МОНОЛОГ

У селі Козирка на Одещині (нині Миколаївщина) мати, яка посилала одинадцятирічну дитину зрізати колоски, була ув’язнена на 2,5 роки.
С. Кульчицький, «1933: Трагедія голоду».

Кляла себе, що згарячу сказала
Синку нарізать трохи колосків...
Дітей-сиріт стрічала на вокзалах,
Їх мертвих підбирали на візки.
Дістала торбу проса за намисто —
Від прабабусі зберігався скарб...
(Вона у нас півдня, було,
хрестилась,
Гадала людям,
дивлячись з горба).
Та ще годинник продала,
щоб жити,
А вдома мали буть якраз жнива.
За ґратами, здається,
шепче жито...
Чи я жива, чи вже і не жива?..
А що в селі з моїм синочком,
люди?
За нього відробила б трудодні.
Лиш відпустіть у поле,
а не руди
Мені довбать
в нерідній стороні.
Без матері синок осиротіє
І здумає світ за очі тікать...
Вночі між ґратів зорями рясніє
І козирок звиса молодика.
Нема кому ні сіять, ні орати,
Батьків судили, діти ще малі.
Оселиться народ наш
в інтернатах
На українській
чорнозем-землі.
Коріннячко в родинах усихає,
Народна пісня тільки не вмира,
Де козаченьків наречена Галя
Чека з дороги — їдуть на громах.

ШВОРНІ

Пам’яті моїх земляків, жертв Голодомору 1932-1933 рр. у с. Семенівці Арбузинського району на Миколаївщині.

Рили землю...
Шворні йшли залізні
То легенько,
то впирались в щось...
Очі у дітей ставали слізні,
Та вганяли в чорноземну товщ
Активісти викувані шворні,
Протикали землю крізь віки,
Де стояли вої
в обороні України...
Загубився лік -
Вбиті та обтяжені каліки:
Хтось полянин,
тиверць чи дуліб...
Був народ мій ще із первовіку, —
Шворні йшли в історію углиб.
Та їм дна ніколи не дістати,
Де вали у Київській Русі,
Їх дійти не зможе
й дідько Сталін,
А хіба такий бува грузин?
У горах є витязі свободи –
Українцям, наче ті брати...
Шворні поскладали
на підводі,
Комісар цигарку теребив.
Знав же, певне,
що не знайдуть хліба
В змучених
хохлацьких бідняків,
Як на зло, в селі одна голитьба,
То зерно де
з’явиться, відкіль?
Вигребли його іще раніше,
Нащо б він носив тоді наган.
Хазяї вже там,
де холодніше,
Риють собі ями у снігах.
Не простить земля за ту наругу
І зітре безбожників у прах...
Колоситься в мене біля Бугу,
Хилиться пшениця до Дніпра.

БАЛАДА
ПРО ЛЮДОПОВАЛ

Мов дерева на лісоповалі,
В Україні вилягав народ.
Там, де предки коней напували,
Щоб іти у битву на заброд.
Там, де думи
поставали з ними,
Із-під стріх солом’яних хатів
Бандуристи в смутку,
та незлими
Теж рушали зрання у похід.
На землі і тернів, і конвалій,
І пшениць по груди косарю,
Як в тайзі, сокири лютували,
Київську вигублюючи Русь.
Сталінські режимні воєводи
Накладали на народ оброк,
А по селах — голі та голодні,
Як писав Шевченко,
наш пророк.
Обсмикали з трударів і пір’я —
Двісті грамів лиш на трудодень.
А зерно на залізницях пріло,
От би мав натурщиків Роден.
Понаймав би,
скільки заманеться,
Хліборобів світові ліпить...
Вигибали люди у заметах
Ще видючі трохи і сліпі.
Як в Сибіру на лісорозробках,
У глибокий вилежаний сніг
Не соснові -
тіл людських колодки
Накладались кучі до весни.
Їх сплавляли по Дніпру і Бугу,
По священних ріках
прабатьків...
Навіть чорту в пеклі
не забулось -
Голод Україною котивсь.
Вождь з Кремля
щасливі горизонти
Відкривав із люлькою в руці.
Лиш у ями хліборобів сотні,
Тисячі вкладали, як старців.
Світ засвідчив муки геноциду,
А ти ж близько,
за горбом, Москво.
Знаєш здавна України цицьку,
Шлях до тебе слізьми перемок.
Кажеш: «Скрізь тоді
голодували...
Мовляв, винен в цьому
неврожай.
На московських землях
у підвалах
Поселилась в ті роки жура...».
Були муки...
Тільки мракобісся,
Як на Україні, не було,
Її цвіт розвезли по Сибірах, —
З-під Полтави є Ромни-село
У Примор’ї...
У Зеленім Клині
Дитинчат між сопок колиса.
Хоч пішло б до Ворскли
й на колінах,
Та дерева заступають шлях.

ЦВИНТАРІ-РОДИЧІ

Родичаються цвинтарі
У моєму селі.
Що я бачив — не віриться:
З тридцять третього слід
В сорок сьомий продовжився,
В голодовку оту,
Переплакану вдовами,
Перекляту в матюк...
Під хатами-посестрами
Повз сільраду у рів
Слід чорнів перехрестаний
У десятки разів.
Озиваються здалеку,
Йдуть подовгу листи
Від заблуканих правнуків, —
Застеляють столи
Пом’янути похованих,
материнську сльозу,
Коли в сталінськім голоді
Наслухали зозуль.
Родичаються цвинтарі
І звучать молитви...
Прогинаються вириті
В тридцять третім ями.
Отакі оце родичі,
Обійнять — не рознять...
Тільки не переводиться
Родослівність зерна.

ДО МОЛИТОВ МАЙСТРІВ СЛОВА

У голодний 1933 рік
Максим Горький написав Ромену Ролланові,
що «голоду в нас нема...».

Страмно Горькому Максиму
Знать про голод і мовчать...
Напускали в очі диму –
В Кремлі правдоньки нема.
Дивували майстрів слова
Комісари-маляри:
Золота в степах полова,
Батько-Сталін при рулі.
Але в тій полові зерна
Заборонено шукать...
Люди падають на стернях
З колосочками в руках.
Вихваляла пропаганда
Гостей — справді мудреців.
У колгоспах по бригадах
Не возили до мерців.
Був Анрі Барбюс з Парижа –
Радник бідних з підворіть.
Але й він таки напише:
«...Там багаті дмуть вітри -
У країні хлібодарів,
Чуть і співи голосні...».
Та народ кропивку варить,
В’яже ридма в полі сніп.
Тих веселощів у фільмах
Хоч лопатою греби.
А на плівках — тільки міфи, -
Селом їздять грабарі.
По хатах повсюди злидні,
З’їсти хліба — не проси...
Старий дід малює диню,
Спілі вишні у росі.
Божевільні з хати діти
Не поткнуться й на поріг...
Але голод перевдітий
В більшовицькі прапори.
Розгубивсь Павло Тичина:
Йому в душу ліз рондель –
Вірш з усмішкою черниці,
А склав — «Партія веде».
Побоявсь, мабуть, Сибіру
Чи ведмежих Соловків,
Де митців тюремні збірні
Грають в жмурки
між пеньків.
Тож майстри,
здрібнивши слово,
Свій несли страшний тягар.
І ховались по дібровах
Відмолитися в гріхах.

ВИБІР

У тюрмі пропада голова,
Судова посадила «трійка»
За послід, що селянам сховав,
Щоб вділити трохи одвійок.
Уліпили шкідництва на пуд —
У «трійки» залізні закони!
Ними кожного
можна припнуть,
Хто надума вийти з колони.
Бо ж йдемо по шляху Ілліча,
Он як сяють вогні комунізму!
Більшовицька гуде каланча:
«Не жаліти
відступникам хмизу!
Розітре їх на попіл народ...».
Заженуть в Сибір несходиму,
А від сталінських сучих щедрот
По мільйонах укутає димом.
І себе розіп’яв голова:
Приберіг у полові послідок,
Щоб жахна голодовки п’ява
Не звалила дітей на долівку.
Нехай поросль росте молода,
Він сидіти по тюрмах
відваживсь.
Хоч не вірив
кремлівським судам,
Та людське судилище важче.
* * *
Збивались рахувати мертвих,
На цвинтар круки налетять.
Писати не встигали метрик –
Йшли могилки дітей підряд.
Нас довго доганяє голод,
Кровини нації — в землі.
Та Україна не схолола,
Народ в печалях не зломивсь.
Урятував своїх нащадків
У більшовицькій кабалі...
Лиш голод доганя нещадно
І не загоєний ще біль.
В хрестах проступить 33-ій,
Із далини років ячить...
На цвинтарях густіє терен,
Цвіте — послання від чортів.

КОНФІСКАЦІЯ

Не знайшли ні хліба, ані солі,
Жорна на підводу віднесли.
Розшукали в хаті ще квасолю,
Торбочку нависушених слив.
Конфіскували,
що вже потраплялось:
Іржаву терку, прядку, дві коси,
Старе граблище,
шкіряні сандалі,
Що дід пошив зі здохлої кози.
Стягли із нього
і чумацьку свитку,
Напечені поїли буряки...
Сумно Бог дививсь
на активістів,
І можливо, за таке прирік.
Та цього їм видалося мало,
Завалили й опустілу піч...
Все життя родині поламали.
Того горя і не полічить.
Хоч злодіїв і самих на Північ
Валкою відправили, в Сибір,
Кажуть, що за
«буржуазні співи»,
Там вони ще снігу нагребли.
* * *
Схилявсь народ мій на коліна
Від голоду, але вставав,
його возили з України,
Злягла ним не одна верста.
До Соловків і до Сибіру –
У сталінських товарняках...
Він у тайзі зірвавши бирки,
До світу піснею гукав.
Не викосить мого народу,
У нього мудрості лікнеп:
Від броду чорного до броду
Переходив стонадцять пекл.
І буде укриватись рястом,
Коли нагряне знов біда...
Долю свою навчився прясти
І в пшеницях, і в будяках.

***

ТВОЇ РЯДКИ МОЮ ХВИЛЮЮТЬ ДУШУ

Миколі Палієнку,
поету з міста Одеси, після прочитання його поетичної збірки «А зозулі кували…»

Я вже пройшов, як кажуть,
Крим і Рим,
В поезії свій слід і я означив,
Але таких, як в тебе,
друже, рим,
Ніде ніколи я іще не бачив.
Є рими, кажуть,
точні і неточні,
Є рими многоцвітні, як весна,
А в тебе рима,
мов коса відточена, —
Усе лихе до корінця стина!
Коли про голод пишеш,
про бабусю,
Яку спіткала, як і всіх, біда,
І на моїй землі,
 й твоїй Прибузькій,
Нас рятувала сиза лобода,
Ми вижили з тобою
в сорок сьомім -
Й за те, що залишилися живі,
Із мандрів,
повертаючись додому,
Вклоняємось пасльону
 й кропиві.
Вклоняємося травам поруділим,
Що укривають береги ріки,
І матерям,
так рано посивілим,
Котрі нас в люди
вивели ж таки!
Усе — навіки в пам’ятку.
Нетлінне.
Ми ним жили і житимем.
Й живем.
Ми вірили, як матері, Вкраїні,
І нині вірить не перестаєм.
Давно ми вже не босі і не голі,
І про лихе давно я вже забув.
Та все ж я вдячний,
друже мій, Миколо,
Що ти мене
в минуле навернув.
Що нагадав мені
про дні далекі —
За ними я не маю вже жалю.
До них лечу,
як до весни лелека,
Вони – мої. І я їх все ж люблю!
Твої рядки мою хвилюють душу,
І рими в них, як чисте джерело.
І я тобі признатись чесно мушу:
Мені читать приємно їх було.
Хоч я пройшов, як кажуть,
Крим і Рим,
В поезії свій слід і я означив,
Але таких, як в тебе,
друже, рим,
Ніде ніколи я іще не бачив!

Данило КОНОНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2009 > Тема "Душі криниця"