Версiя для друку Обговорити в форумi

ЖИТЕЙСЬКІ РОЗДУМИ

Якось завітали до мене герої моїх майбутніх публікацій з пакетиками чаю та цукерками – це був один з перших морозних днів цього року. Під час чаювання я почала розглядати, що ж на обгортці цукерок намальовано, бо було то дещо дивне: не візерунки, не квіточки, а щось схоже на дровиняку на червоному фоні. Виявилося, що цукерки називаються «Мисливські» і зображено на обгортках по три-чотири гвинтівки. А замість кайомки – пір’я вбитої птиці. На кривавому тлі це справляло гнітюче враження. Хіба замало вже комп’ютерних розваг, що збуджують войовничі настрої та жорстокість, а чи бодай «виховний процес» треба починати ще раніше, з пелюшок, коли дитя лише починає пізнавати світ? Розгорнувши цукерку, воно запитає у матері, що тут намальовано, а далі «навіщо?» і «навіщо?». Навіщо вбивати птахів, яких вони з матусею підгодовували взимку? «Та то заможні дяді так розважаються. Вони насолоджуються, спостерігаючи за муками помираючої птиці», — чи не так має відповісти мати, аби не кривити душею? Ще вона, ця матуся, на початку свого життя куштувала цукерки з зображенням білочки, ведмедика, а не їхньої відрубаної лапи. Загальновідомо, що немовлята завжди тягнуться до тварин – про них – казочки, з хутряним ведмедиком або зайчиком так солодко спиться. То хто і кому надав право руйнувати світ дитини, і чи є це необхідною процедурою у вихованні успішного представника нового капіталістичного суспільства? Ні стверджувати, ні заперечувати не берусь. Втім, колишній прем’єр-міністр, а нинішній кандидат у президенти Віктор Янукович понад усе полюбляє полювання, до чого привчив і синів. Він – успішна людина та й про дітей подбав. Цілком успішним громадянином можна вважати і донедавна депутата ВР України пана Лозинського. Захоплення у нього аналогічне – орендував понад 300 тис. гектарів лісу, аби полювати там на тварин. Не тому, що на телятину грошей не вистачає, — просто душа жадає свіжої крові. А трапилася йому замість тварини людина – криваву оргію все одно не було скасовано. Все сталося так безжально, безглуздо і безкарно. Хто не шанує своїх «менших» братів, той не шанує і рівних, зрештою, хіба ж рівня депутатові звичайний селянин? Тож все – в межах логіки. Нової логіки, яка з усіх щілин проникає в нашу свідомість.
А особливо активно – зі щілини, що заведено називати «голубим екраном». Там, на голубому, регулярно транслюється, зокрема, передача «Заборонена зона». На замовлення доглянутих, квітучого віку батьків агенти цієї передачі простежили за їхнім сином-підлітком, що добре вчиться, ходить на гуртки, відвідує музичну школу, а ось раптом тижнів зо три в школі не з’являвся, хоча вдома робить вигляд, що нічого не трапилося. Працівники програми з’ясували, що вундеркінд бере з собою вранці не лише ранець для книг, а ще й торбу та перевдягається в одному із під’їздів в куртку, гідну іншого призначення, і у підземному переході, виставивши табличку з написом: «Моя мати померла», виводить на скрипці сумні мелодії, випрошуючи милостиню. Довідавшись про себе цю новину, матуся спочатку була шокована. Не заспокоїло її навіть пояснення сина, чому він дійшов до такого життя. Не зворушило воно і мене: просто вундеркінду захотілося придбати якусь музичну приставку, назву якої непросто було вимовити навіть ведучому програми. А ось реакція залу виявилася суттєво іншою. Героя новітньої епохи вшановували, як колись Павлика Морозова. Який роботящий! Який винахідливий! Замість того, щоб обтяжувати батьківський бюджет, вирішив заробити гроші власною працею. При цьому, щоправда, «поховавши» матусю, щодня обманюючи, довівши домашніх до звернення на телебачення, пропускаючи навчання і хвилюючи своєю відсутністю вихователів, зрештою, можливо, дійсно як конкурент, відбираючи кусень хліба у дитини, яка зазнала непоправного лиха і тепер мерзне десь в іншому переході. І все це – задля якої такої високої мети? Можливо, чийогось порятунку? Дзуськи! Аби придбати собі нову цяцьку, купити яку негайно пообіцяв йому розчулений реакцією присутніх татко. З часом заспокоїлася й «померла» матуся, котра також приголубила сина.
Минуло років зо двадцять, і я знову зустрілася з давно подорослівшим чадом. Звичайно, не тим самим, а якимось подібним, але теж на програмі «Заборонена зона». Юнак звернувся сюди зі своєю образою: запросив на день народження своїх колишніх шкільних друзів, серед яких – дівчина – перше кохання, замовив столик у одному з найшикарніших ресторанів, але ніхто з колишніх друзів не з’явився і не попередив про свої плани завчасно. Чоловік був у розпачі. Святковий день перетворився для нього на справжнє випробування. Прочекавши кілька годин за гарно прибраним столом, він вирішив розібратися, чим заслужив отаку зневагу. З друзями зустрівся лише на телепередачі. І ось настав момент істини. Як повідомила дівчина, всі запрошені були таки біля ресторану, але, на її думку, в їхньому одязі туди навіть через поріг не пускають. З’ясувалося, що друзі іменинника бідують: хтось взагалі не має роботи, хтось одержує мізер, але бізнесмен-іменинник жодного разу за час, що минув, не поцікавився їхніми долями і, звичайно ж, не спробував допомогти тим, перед ким тепер забажав попишатися, демонструючи свої статки та успішність. У всякому разі через вікно ресторану це виглядало саме так.
А тепер щодо вироку. Хто ж перед ким винний і хто кого образив? У телеефірі звучали різні думки. А ось, підводячи риску, ведучий програми заявив: скільки б ми себе не переконували, що маємо щирі, позбавлені заздрощів, дружні почуття до тих, хто піднявся планкою вище і кого ми тривалий час вважали своїми друзями, все це дурниці. Якщо люди різняться майновим станом, дружба між ними не можлива. Тобто, як кажуть, водись кінь з конем, а віл – з волом. І його позиція здалася мені переконливою, хоча раніше я думала інакше.
Наше суспільство розколюється. І не лише по діагоналі (цей розкол не так вже важко пережити та й заклеїти тріщину). Воно рішуче й безповоротно розшаровується на тих, в кого можна стріляти, як у дикого звіра, і нічого тобі за це не буде, і тих, хто запопадливо зазирає своєму колишньому приятелеві у вічі, коли жує його бутерброд. Щоправда, є й інші, горді, хто не «косив» у переході під злидаря задля чергової коштовної цяцьки, і не приймає в подачку «цукерочки» ні в яких обгортках. Але це вже третя частина суспільства.
Якось на тому ж голубому екрані показували англійку українського походження, яка все своє життя мріяла побачити етнічну Батьківщину. У результаті подорожі сюди народилася навіть книга, а коментар авторки був такий: дуже боляче було спостерігати, яка прірва в Україні поміж багатими і бідними. Ніби трактором хтось проїхав. Але ж ця пані теж – із капіталістичного світу, де дружить кінь з конем, а віл – з волом? Невже ж ми хоч когось таки у чомусь випередили? А то, скільки себе пам’ятаю, все ганялися і ганялися.

Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2009 > Тема "З потоку життя"