Версiя для друку Обговорити в форумi

Василь ГОРБАЧУК, професор кафедри української мови і літератури Слов’янського державного педагогічного університету.

(ДО ПЕРШОГО 5-РІЧЧЯ)

Майдан був вулканним вибухом української національної свідомості, сяйвом, що яскраво зблиснуло в темряві, став одним із знакових явищ нашої історії, своєрідним символом, що засвідчив буття українства перед сучасним світом. Чи виведе це обнадійливе світло з довгого тунелю наших поразок і страждань?
Свідок та учасниця подій на Майдані Олена Кириченко в статті «Над Майданом висел светлый купол...» захоплено розповідає:
«Смотри, ангелы летят», – зачарованно прошептала женщина, стоявшая впритык ко мне. И все, кто услышал это, вслед за ней устремили взгляды в небо. Небо же сыпало густым бесконечным снегом. В лучах софитов и вспышках лазерных установок, которые «кроили и шили» ночное пространство над Майданом, падающие снежинки обретали причудливые формы, собирались группками, танцевали вместе с народом под заводные мелодии Вакарчука, Скрипки, Фомы, уносились ввысь, так и не достигнув земли, будто передумав... Снежинки падали, падали, падали, не переставая, белым светом очищая наши души, наши сердца. Едва касались беспредельного оранжевого моря – словно вспыхивали миллионами ярких свечей. Они зажигались во имя Веры. Надежды. Любви. Мудрости... Были ли ангелы? Были. Укрывая Майдан от злобы, ненависти, несправедливости, от врагов видимых и невидимых, они молились за каждого, кто, наконец, решился избавиться от душевной лени, от безразличия, от негативной энергии, накапливавшейся десятками лет.
Что же случилось на Майдане Незалежности? Почему столь разные люди – по возрасту, семейному, социальному и финансовому положению, религиозным и даже идейным убеждениям – оказались в одном месте, были сплочены и едины, как никогда ранее? Почему светились от счастья их лица, захлестывало добротой, вниманием, уважением друг к другу?
Конечно же, все это происходило не благодаря «наколотым апельсинам», к которым тянулись многочисленные руки «еще и еще». И «зомбированной толпой» мы тоже не были. По мнению большинства биоэнергоинформтерапевтов, психологов, специалистов по эзотерике, украинский народ проходил удивительный, редчайший по своей массовости и силе процесс душевного очищения.
Над Майданом все это время висел светлый купол. Это был охраняющий свет, и в то же время – свет радости. Вот почему многие на площади плакали, не только очищаясь слезами, но и потому, что открывались их душевные клапаны. Оранжевый цвет революции с энергетической точки зрения очень сильный, он похож на трепещущий огонь, животворящая, пробуждающая сила которого дает здоровье, надежду, веру, любовь. Это сияющий свет – согласитесь, не покидало ощущение, что Майдан светится. Возможно, поэтому, хоть и трудно, но желаемые политические результаты достигались» («Правда Украины», 2004, 21-23 декабря).
Були свідчення, що прем’єр-міністр Віктор Янукович і голова адміністрації президента Віктор Медведчук хотіли розв’язати політичну кризу в Україні з допомогою силового сценарію. Для цього на людей, що відстоювали свої виборчі права на Майдані Незалежності в Києві, вони збирались кинути війська. Як писала англійська газета «Financial Times», це повинно було відбутись у неділю, 28 листопада, у розпалі «помаранчевої революції».
Такою інформацією поділився і заступник голови президентської адміністрації Василь Базів. Він, зокрема, сказав: «Я знаю, що багато хто з представників державного апарату підштовхували Президента ввести надзвичайний стан. Вони говорили, що пора застосовувати державну владу». Однак Президент, треба віддати йому належне, на такий крок піти не ризикнув. Кучма не хотів йти зі своєї посади з руками по лікоть у крові.
Комітет національного порятунку на чолі з Ющенком володів інформацією про ймовірне застосування сили 28 листопада і вжив запобіжних заходів. Так, була активізована роз’яснювальна робота серед силовиків. Крім того, ефективним засобом, що гасив агресивність влади, стала й участь Ющенка в переговорному процесі з Кучмою і Януковичем. Незважаючи на тиск радикально налаштованих представників з обох сторін протиборства, було знайдено компроміс. Саме такий підхід забезпечив безкровний характер української революції.
У цей доленосний момент звернувся до Президента Леоніда Кучми з відкритим листом, сповненим болю і тривоги, академік Національної академії наук України, донеччанин Іван Дзюба:
«Шановний Леоніде Даниловичу! Колись давно, на самому початку Вашої президентської місії, в якійсь конфліктній ситуації у Вас вирвалася фраза: «Я не хочу бути проклятим своїм народом». Може, Ви забули її. А мені вона часто згадувалася, викликаючи тривогу. Бо я не бажав зла Президентові своєї країни, хотів, щоб він вів нашу країну до добра, і розумів, що коли народ проклинатиме свого Президента, то це буде не лише його особиста трагедія, а й трагедія країни.
І ось нині ми опинилися перед перспективою такої трагедії. Вона назрівала давно, а Ви не хотіли її бачити. Пригадайте, яку реакцію викликали в українському суспільстві й у світі брутальні антиконституційні дії донецької влади (підтриманої з Києва), що не допустила проведення з’їзду «Нашої України» в Донецьку і не посоромилася нацькувати на Віктора Ющенка п’яних хуліганів. Стривожені й обурені цим, ми, четверо членів Національної Академії наук – Платон Григорович Костюк, Ігор Рафаїлович Юхновський, Микола Григорович Жулинський і я – попросилися на прийом до Вас і намагалися переконати у тому, що Ви як гарант Конституції повинні рішуче припинити переростання політичної боротьби в політичне хуліганство, з шовіністичною істерією проти «западенцов» і «бандеровцов» у дусі злочинного протиставлення нібито «Сходу» України – нібито її «Заходові».
Після цього стало зрозуміло, що жодних «чесних і прозорих» виборів в Україні не буде, що влада вже вирішила, кого вона зробить Президентом, і що вона не зупиниться ні перед чим. Не зупиниться ні перед чим!
За умов цілковитої і добре продуманої інформаційної та мовно-культурної ізоляції Донеччини від решти України з мешканців Донеччини хотіли зробити резерв для антиукраїнських, антидержавних маневрів влади. Але це не може вдатися надовго. На Донеччині, Харківщині, Дніпропетровщині живуть такі ж люди, як і на решті України. Вони так само хочуть жити у країні добробуту і свободи, вони так само не хочуть нечесної і хижацької політики. І вони зрозуміють – рано чи пізно, – в яких брудних політичних іграх їх хочуть використати.
Леоніде Даниловичу! Вийдіть зі свого кабінету і подивіться на обличчя й очі тих людей, десятки і сотні тисяч яких заповнили майдани і вулиці столиці України, подивіться на цю молодь, їх ніхто сюди не «виводив» (це влада привозить до Києва ешелонами свій спецконтингент), – їх привело сюди їхнє серце. А в серці у них – Україна. Це наше майбутнє.
Невже Ви зважитесь підняти руку на майбутнє України? Тоді Ви справді будете прокляті народом разом зі своїми лукавими радниками» (23 листопада 2004 року).
Слава про «помаранчевий» здвиг поширилась і в Росії, де багато людей з тривогою і надією слідкували за протистоянням народу України і панівного режиму. Рок-музикант Юрій Шевчук і відомий російський публіцист, тележурналіст Сергій Доренко приїхали в Україну і прямо на київському Майдані Незалежності виявили свою солідарність з народом. Обидва вони мають українські корені. Доренко – виходець з Донбасу, він охоче ділився враженнями з людьми й визнав, що приїхав «подихати одним повітрям з Києвом, відчути цю чарівну атмосферу». Доренко обвинуватив владу України на чолі з Кучмою і Януковичем у фальсифікаціях і крадіжці голосів виборців, визнав право людей вирішувати долю своєї країни: «Народ требует считать себя единственным субъектом политики. В то же время президент с помощью подлога и кражи голосов у собственного народа завел страну в правовой тупик».
Доренко вважає спекуляціями розмови про маніпулювання масовими акціями протесту з боку Заходу. Він по-доброму заздрить українцям і стверджує, що в Росії таке сьогодні неможливе: «Мне говорят, что людям раздали палатки, продукты и поэтому они стоят на Майдане. На что я отвечаю, что раздайте палатки, продукты и валенки в Токио или Брюсселе. Произойдет ли революция от раздачи палаток? Уверяю вас, нет. В России, к несчастью, люди верят в победу цинизма, в то, что паскудство непобедимо. И мне очень трудно, к сожалению, представить палатки на Красной площади». Доренко впевнений: «Весь политический хаос в Украине раздулся Москвой. Этим занимались московские политтехнологи. Ведь Россия рассматривает сепаратизм в Украине лишь как способ давления и не станет поддерживать реальные действия в этом направлении. Многие россияне не могут честно признать, что украинцы оказались лучше. Они вдруг оказались гражданственнее, они вдруг оказались достойнее. Потому что мы ели дерьмо полной ложкой на прошлых выборах и не восстали, а вот вы восстали».
Кримчанин, депутат Верховної Ради України Рефат Чубаров 28 листопада зачитав перед мітингуючими на Майдані Незалежності в Києві звернення трьох російських правозахисників — Олександра Подрабинека, Миколи Храмова і Валерії Новодворської:
«Дорогие друзья! Не сдавайтесь! Не отдавайте свою победу погрязшим в коррупции чиновникам, жуликам в обличье политиков, московским холопам и реставраторам коммунизма. Украина может сделать сегодня решительный выбор в пользу свободы, демократии и подлинной независимости. Вы должны выстоять в этой борьбе и победить. Не упустите этот шанс!».
Борис Нємцов, відомий російський політичний і громадський діяч, приїхав до України, щоб підтримати Віктора Ющенка. Як і в першому турі, в ніч виборів другого туру він був помічений у «помаранчевому» штабі з шарфом відповідного кольору, потім – виступав на Майдані Незалежності, спілкувався з дипломатами і депутатами у Верховній Раді. Лідер опозиційного Союзу правих сил скрізь не втомлювався переконувати, що перемога українського народу дасть надію народу російському і що Президент Ющенко для Росії кращий, ніж підтриманий Кремлем Віктор Янукович.
Кореспондент газети «Україна молода» Дарина Гетьман зустрілася з Борисом Нємцовим і взяла в нього інтерв’ю, окремі частини якого тут наводимо:
– Пане Борисе, які враження від «революційного» Києва? Що вас найбільше здивувало?
– По-перше, те, що в людей є почуття власної гідності. По-друге, мене неабияк вразило те, що в районі акцій немає жодного міліціонера і є повний громадський порядок. Люди дуже добре організовані і відповідальні. Третє – люди доброзичливі, спокійні, впевнені у своїй правоті. Четверте – влада боягузлива і п’яна в прямому значенні цього слова. Де був тривалий час Кучма – ваш Президент, гарант Конституції? В якому стані він перебуває? Адже він – гарант порядку в країні! А ще вразила абсолютно однозначна позиція киян. Просто до непристойності однозначна! Я не побачив жодного біло-блакитного шарфа!
– Чого ви особисто чекаєте від цих подій?
– У ці дні вирішується доля не тільки України, а багато в чому й Росії. Якщо у вас вдасться відстояти правду й демократію, то й у нас з’явиться надія на це. Люди борються за справедливість, за те, щоб їх не обдурювали. Уявити сьогодні в Москві те, що відбувається тут, у принципі неможливо» («Україна молода», 2004, 1 грудня).
Поет і парламентарій Борис Олійник вважається переконаним українським комуністом. Він — єдиний із членів Компартії України привітав учасників акції громадянського спротиву на Майдані Незалежності. Про те, що спонукало його, члена Комітету Верховної Ради у закордонних справах і голову постійної парламентської делегації в ПАРЄ, бути разом зі своїм народом, він розповів Михайлині Скорик:
– Борисе Іллічу, що вас покликало вийти на Майдан, адже комуністи не є учасниками акції громадянської непокори?
– Мене запросили на трибуну, коли я був у Варшаві, де розглядалися наші вибори, і я прийшов, щоб поклонитися нашому народу – мужньому і мудрому, який дисципліновано відстоює свою чесність.
– Як ви оцінюєте те, що відбувається у столиці і в регіонах?
– Добре оцінюю. Ідуть нормальні процеси. Є речі, які мають межу. Коли народу плюнули в душу нікчеми, які не годяться бути слимаками під його підошвами, то народ має право відстояти свою національну гідність.
– Рік тому Президент України Леонід Кучма сказав, що ці вибори будуть найбруднішими за всю історію України. Так воно і сталося. Хто винен?
– Той, хто сказав.
– Тільки він?
– Не тільки він, а і його сімейство. Як сказав наш дорогий Михайло Грушевський: „Біда України в тому, що нею правлять ті, яким вона непотрібна». Він чужий духом народу України, але йому все б пробачили, якби він не здав Україну „іноземцям» по духу.
– Зараз з уст голів облдержадміністрацій лунають різні заяви про регіональний сепаратизм. Що за цим може відбутися?
– У будь-якій державі, яка поважає себе, це трактується як зрада вітчизняних інтересів. Це повинні розуміти ті, хто хоче робити якісь регіональні автономії. Це злочинні речі. Є міжнародні правові норми – зокрема, недоторканність території. Якщо це йде зсередини, то ви знаєте, як зазвичай поводитися з „п’ятою колоною: вони повинні сидіти на своєму місці”.
28 листопада 2004 року в Сєвєродонецьку Луганської області під головуванням губернатора Луганщини О. Єфремова відбувся з’їзд (у пресі його кваліфікували як „сходняк”, „збіговисько”) представників місцевого самоврядування Луганської, Харківської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей і Криму. На з’їзд прибули Прем’єр-міністр Віктор Янукович і мер міста Москви Юрій Лужков.
Про атмосферу, яка панувала на з’їзді, свідок сепаратистського збіговиська у своїй статті «Я была на съезде в Северодонецке!» пише: «Хочу поделиться впечатлениями от съезда в Северодонецке. Я там была. Не как депутат, естественно, а как массовка, мерзнущая на улице. Наивная, я думала, что нас туда везут поприсутствовать внутри Ледового дворца, и что мне представится возможность поднять одну свою руку, когда спросят «Кто против?..». Все оказалось намного проще. Депутаты проследовали внутрь, массовка осталась.
Как только из микрофона изливался очередной поток ненависти ко всему оранжевому и к Украине, народ радостно кричал и свистел. От многих слышалось, что теперь мы им покажем, этим западным, как они будут жить без нас, ведь мы же их кормим. Я же не могла понять, как получилось, что такое происходит с моей страной. Повторяю, выступления депутатов – это не безответственность, это ненависть к своей стране. Ради того, чтобы к власти не пришел оппонент, они готовы уничтожить свою страну. Собравшийся народ поддерживал...
Во дворце кричали: «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой, с нашистской силой темною, с оранжевой чумой!!!». Собравшиеся внутри и снаружи хлопали. Некоторые махали российскими флагами.
Как можно охарактеризовать этот съезд? Я думаю, у произошедшего может быть только одна оценка – преступление против страны и народа. Теперь вопрос – неужели за это преступление так никто и не понесет наказание?» («Остров», 2004, 1 декабря).
Неперевершеним за своєю абсурдністю можна вважати випадок, який трапився в Одесі, про що повідомляла в рубриці «Дах поїхав!» газета «Товариш» (2004, 14-16 грудня): перед Одеським державним академічним театром опери і балету прихильники Прем’єр-міністра Віктора Януковича провели акцію на його підтримку – роздавили асфальтоукладником 100 кілограмів апельсинів. Ініціаторами акції виступили члени місцевого комітету молодіжних організацій. Близько 100 осіб з блакитно-білою символікою тримали гасла «Одеса – не Майдан», «Очистимо Одесу від оранжевого бруду» тощо. Потім вони виклали з апельсинів на асфальті слово «Нашизм», причому заборонили дітям, які перебували тут же, брати фрукти. Після того, як цитрусові розчавили котком, учасники акції заявили, що відправлять оранжеве місиво до Західної України. І на завершення акції по решті фруктів проїхали автомобілі з блакитно-білими прапорами.
1 грудня Верховна Рада України ухвалила Постанову „Про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожує суверенітету і територіальній цілісності України». За цю постанову проголосувало 228 народних депутатів. Парламентарі ухвалили рішення у режимі таємного голосування. Незважаючи на те, що фракція КПУ взагалі не взяла участі в роботі цієї історичної сесії (це після того, як «вірні ленінці» стільки кляли антинародний уряд!), народний депутат-комуніст Борис Олійник всупереч рішенню колег по партії прийшов до Верховної Ради і проголосував.

На фото: листопад 2004-го. Кримчани на Майдані. (Фото з архіву «КС»).

ТИМ ЧАСОМ…

ПОЛІТИЧНА І МОРАЛЬНА КРИЗА УКРАЇНСЬКОЇ ПСЕВДОЕЛІТИ

Політв’язні, переживши пекло фашистських і комуністичних тюрем і таборів, сподівались, що після безкровної Помаранчевої революції, об’єднавшись на чолі з президентом, будуть будувати європейську національно-демократичну Україну, яка посяде достойне місце в союзі демократичних країн. Але наша надія танула з кожним роком, як сніг на сонці. Ще більшою стала зневіра до інституту Президента щодо наведення ладу в країні та побудови демократичним шляхом української України. Нерішучістю, безпорадністю негайно скористалась п’ята колона, антиукраїнський заброд, який вимагає будувати російську імперію на етнічних землях українців та на етнічних землях кримських татар. Замість десяти кроків назустріч людям зроблено десять кроків назустріч кланово-кримінальній системі і тим, хто вже 18 років плюндрує Україну, зневажає національну гідність і право українців жити гідно на своїй Богом даній землі. Повернули з небуття пройдисвітів, шулерів, злодійський бомонд, щоб народ знову стояв з простягнутою рукою за крихтами з барського столу. Купка можновладців володіє всім багатством України, вони стали феодалами ХХІ століття, а народ опустили до рівня табірних рабів. Та й ще найнечуваніше в світі – в жодній країні немає такого, щоб мільйонери-депутати, лідери партій отримували матеріальну допомогу тисячами, мільйонами за рахунок злиденного бюджету та злиднів свого народу.
Весь мислячий світ дивується, не може збагнути, чому розумний свободолюбний, працьовитий український народ демократичним шляхом на виборах не позбудеться недолугих керівників, які знову тягнуть українців в кошару імперського деспотизму. Знову чуємо пусті обіцянки та примітивну брехню, що всіх почули, всім допоможуть, мабуть, скоро почуємо, що одною хлібиною нагодують весь народ. Інші просять народ вирішувати за них, дати більше повноважень, коли самі сидять на вершині влади і нічого для народу не роблять, тільки для себе і своїх кланів. Більшість українців переконалися, що союз комуністів, комсомольців і братви вичерпав себе і нездатен працювати на українське суспільство та Українську державу. Дехто в суспільстві ще вірить, що влада думає і турбується про них, коли давно вже відомо, що влада думає про себе, як зберегти владу і свої багатства. Владу ніколи не можна любити, її можна терпіти, але завжди контролювати. Поки що контролю з боку суспільства немає, тільки надія на зміни, які обов’язково прийдуть разом з розумним молодим поколінням українців.
Тільки поодинокі голоси правди і справедливості лунають з уст духовних лідерів нації — письменників і поетів, що українці велика і достойна європейська нація, але чомусь ними керують не українці, а зайди і заброди, для яких Україна – територія, де можна безкарно привласнити, нахапати мільярди, вивезти за кордон в офшорні зони, в банки країн НАТО, де вони фактично живуть і вчать своїх дітей. Зате на всіх своїх власних телеканалах лякають нас, найбідніших в Європі людей, багатими державами НАТО та міфологічним зазіханням Америки на нашу бідність і недолугість. У жодній країні НАТО немає такої разючої різниці між доходами та зарплатнею чиновників, владою та іншими членами суспільства. За європейськими стандартами зарплата у вищих посадовців України повинна бути 6 тисяч гривень, а не 30-40 тисяч, як сьогодні, у депутатів — 4 тисячі, а не 20 тисяч, пенсія максимальна — 5 тисяч, а не 50-100 тисяч гривень, як призначили собі «слуги» народу. Як відомо, перші місця за рівнем життя у світі посідають Норвегія та інші члени НАТО, тоді як Україна та й Росія дуже твердо стоять на останніх позиціях. Але це не заважає нашим «слугам»-чиновникам жити по-царськи, купувати найдорожчі автомобілі — майбахи, мерседеси, лексуси, тоді як чиновники Норвегії їздять на роботу на велосипедах, а державними автомобілями користуються за законом тільки президент, прем’єр-міністр та спікер парламенту. Стає зрозумілим, чому норвезький робітник за одну годину праці отримує 35 євро, а український робітник тільки 2 євро. Ми живемо своїм злиденним африканським життям, а чиновники — своїм райським європейським. Думайте, братове українці, чи ви надалі хочете жити так, як сьогодні живете, чи так, як живуть шведи, англійці, німці та інші європейські народи, де при владі не клани, обіцяльники, а патріотична національна еліта.

Іван ГАСЮК,
Почесний голова Кримського республіканського товариства політв’язнів і репресованих.
м. Алушта.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2009 > Тема "З перших уст"