"Кримська Свiтлиця" > #30 за 24.07.2009 > Тема "Душі криниця"
#30 за 24.07.2009
П╤Д ЖОВТИМ СОНЯХОМ ЗАГРАВИ
ВАСИЛЬ МАРСЮК
ПОЕЗ╤Я
Л╤ТНЯ ПОВ╤НЬ Володимиру ╤васюку
Черн╕вц╕ дощ╕в червневих наточили повну душу, мокне галич на деревах, задивившись у калюжу. Я ╕шов до тебе, друже, повз м╕ськ╕ висок╕ мури, чув, як скрипка тонко тужить, чув, як Прут шумить похмуро. В╕н розливсь аж до вокзалу, вс╕ стежки залити хоче, де з тобою ми блукали у травнев╕ св╕тл╕ ноч╕, де сп╕вали юним хором нам гуцулочки-русал╕ про далек╕ син╕ гори, про кохання у печал╕. Я ╕шов в╕д тебе, друже, ╕ побачив зор╕ в неб╕, в кожн╕й вуличн╕й калюж╕ плавав м╕сяць – б╕лий леб╕дь. Н╕ дощами, н╕ л╕тами ще душа моя не скута: над л╕тами, над св╕тами розцв╕ла червона рута.
12.07.1971 р.
СИРЕЦЬ Т╕ка╓ в яр тоненька р╕чка, закута в Ки╓в╕ в бетон. Горить берези жовта св╕чка, гуде л╕так, мов камертон. ╤ час в╕д часу електричка ╕з шумом ломиться кр╕зь гай. Б╕жить Сирець – м╕ська кал╕чка, б╕жить – ╕, Боже, помагай! ╤ сам я вже не буйна р╕чка, а втихомирений пот╕к. Веч╕рня з╕рка, мов капличка, мене гука╓ в╕ддал╕к.
21.10.2000 р.
ПЕРЕД ЦЕРКВОЮ У ЛЬВОВ╤
День похмурий ╕ м╕сто похмуре, т╕льки ти – як зоря св╕това. Здрастуй, церкво Святого Юра – прикарпатських небес булава! Я заходив до храм╕в вельможних, щоб напитися там красоти, а схиляюся вперше побожно я до вас, укра╖нськ╕ хрести. Ск╕льки спалено вас на кострищах! Ск╕льки втоптано в землю тепер! Ц╕ле царство брат╕в понищив ще небачений зм╕й-людожер. Та живе в мен╕ в╕ра велика, ╕ не вмерла над╕я в народ. Б╕ла хмара, як образ Владики, ос╕ня╓ хрестом ╕з висот.
07.01.1990 р.
У ЗВЕНИГОРОДЦ╤
В╕дкривали пам’ятник Шевченку у Звенигородц╕, на кутку, ╕ Тарас дивився звисоченька на комун╕стичну толоку. ╤з Черкас при╖хали служаки, гурт поет╕в з Ки╓ва прибув. Люд, уже посин╕лий в╕д мряки, ро╓м коло пам’ятника гув. Що й казати, ген╕й – вс╕м нам родич, кожний радий ближче п╕д╕йти. Словоблудив, як завжди, Коротич, розпинавсь Павличко, як завжди… Шум збудив околицю м╕стечка, б╕льше схожу, правда на село. Кружеляла з галасом вервечка вороння, що гн╕зда тут звило. М’яч словесний поганяли хлопц╕ – ╕ гайда до Ки╓ва й Черкас. Роз╕йшлись ус╕ звенигородц╕, залишивсь на белебн╕ Тарас. Що в╕н стереже тут б╕ля шляху? Вигляда кого? З яких кра╖в? Легше йти було на царську плаху, н╕ж приймать хвалу в╕д холу╖в.
1984 р.
НЕПЕРЕМОЖНИЙ СМ╤Х
Володимиру Петонову, товаришев╕ по Вищих л╕тературних курсах.
Буряте-брате, Забайкалля сину, не раз ми чаркували у Москв╕. Ти слухати любив про Укра╖ну, я – про тво╖ улуси родов╕. Але н╕коли в чад╕ гор╕лчан╕м ми об столи не били кулаком, ти не хвалився хижим Ч╕нг╕сханом, я не пишавсь розб╕йним ╢рмаком. Ну що нас принесло у цю столицю, яка давно гн╕тить ╕ вас, ╕ нас? Багато можна чути про в’язницю – збагнеш ╖╖, потрапивши хоч раз. А ми тут козаку╓м другу зиму, на ╕нститутський плюнувши статут. Я не збирався тут вдягати схиму, а ти, мабуть, з колиски баламут. Не до душ╕ нам херувимськ╕ трел╕, не до душ╕ чужий ╕коностас, а нас не дуже люблять в Цедеел╕*, який в Москв╕ вважають за Парнас. Та не сл╕зьми бульвари ми зас╕╓м, а баламутним см╕хом – саме враз! Москва – така ж пухлина для Рос╕╖, як ╕ для нас. Роз’╖демось ми, брате жовтолиций, заляжуть пом╕ж нами час ╕ сн╕г. А що на згадку лишимо столиц╕? Звичайно, см╕х, непереможний см╕х!
1977-1997 рр.
*ЦДЛ – Центральний д╕м л╕тератора.
ШАХТАРСЬКА БАТЬК╤ВЩИНА
Вже л╕т ╕ л╕т у мене за плечима, пора вже полюбити ц╕лий св╕т, але моя шахтарська батьк╕вщина притягу╓ м╕й мозок, як магн╕т. Обвита зал╕зницями-спрутами, поранена – аж б’╓ вуг╕льна кров, вона в душ╕ мо╖й цв╕те садами, скида╓ св╕й задимлений покров. Х╕ба не там серед халуп ╕ чаду я виростав, як паросток в п╕тьм╕? Х╕ба не там ще змалку кляв я владу, яка згно╖ла батька у тюрм╕? Це тут, це тут моя незламна мати спалила в шахт╕ сили молод╕. О, Господи, я мав би проклинати ╕ спечний степ, ╕ гори ц╕ руд╕! А я люблю тут кожну бадилину ╕ пам’ятаю кожне деревце, тут разом з ними вр╕с я в Укра╖ну… Зал╕зний краю, дякую за це! ╤ менша╓ тягар м╕й за плечима, ╕ не чужим ста╓ далекий св╕т, коли моя шахтарська батьк╕вщина притягу╓ до себе, як магн╕т.
29.01.2001 р.
СТЕПОВИЙ МОТИВ
Я ╕ в столиц╕ думаю про тебе ╕ бачу тво╖ пагорби здаля. Прив╕т, м╕й друже, м╕й донецький степе – пропахла териконами земля! Мил╕шого для мене кра╓виду не вигада╓ нав╕ть чар╕вник за цю р╕внину, золотом залиту, а понад нею райдуги рушник. Я добре знаю, що тепер не модно осп╕вувати л╕рику пол╕в. Хай ╕нш╕ барди славлять, що завгодно – св╕й степ орати Бог нам запов╕в. Пос╕╓мо. Зволожимо росою. Сльозою, може? Краще хай роса! ╤ зариму╓м св╕жою грозою – якраз над нами хмара нависа. А ср╕бний дощ переждемо в св╕тлиц╕: як р╕дна хата – скирта степова. Х╕ба на тротуарах у столиц╕ я жайвора почув би у жнива?! Я не скажу, що в м╕ст╕ все немиле, душа ╕ тут л╕ниво не др╕ма. Але бува╓ дружба до могили, як ось м╕ж нами, степе, обома. 05.12.2001 р.
ПЕРЕДЖНИВ’Я
Василев╕ Мелюсу, земляков╕
У марев╕ купа╓ться дорога, ╕ степов╕ вже маряться жнива. Весь день рука невидимого Бога ╕з л╕йки-сонця землю полива. О хл╕бне поле в теплому потоп╕, ти з юних л╕т взяло мене в полон! Лиш де-не-де бугри зеленолоб╕, лиш де-не-де маячить терикон. Засох би я у мандрах без любов╕, зар╕с би, наче балка, бур’яном. Хоч ст╕льки л╕т загублено в полов╕, хоч ст╕льки сл╕в не визр╕ло зерном! Ус╕ ми б╕льше хочемо, н╕ж треба. Я теж надм╕ру почуттями жив. Не бувши птахом, я тужив без неба, не бувши злаком, я тужив без нив. Схиля╓ рус╕ голови колосся: така тепл╕нь – а треба йти п╕д н╕ж. Прощай, перепелине стоголосся! Прощай, усе, полюблене ран╕ш! А степ як степ. ╤ я посеред нього теж колоском задумавсь про жнива. Тому й рука невидимого Бога мене теплом так щедро полива.
25.12.2000 р.
ВЕЧ╤РН╤Й РОМАНС
Коли падають сут╕нки син╕ ╕ вже м╕сяць горить, як топаз, я пригадую оч╕ грекин╕, я пригадую знову Донбас. Все там любе, усе неповторне – ╕ заграва, й веч╕рн╓ село… А д╕воче волосся чорне на плечах, наче р╕чка, текло. Як ╓днали нас мр╕╖ туманн╕! Як св╕тили нам зор╕ згори! Та признатися щиро в коханн╕ не змогли ми в ясн╕ вечори. Хоч признатись ╕ зараз не п╕зно, як не п╕зно д╕литись теплом, та не т╕ уже зор╕ над м╕стом, що було ще недавно селом. Тому часто у сут╕нки син╕, коли м╕сяць горить, як топаз, я пригадую оч╕ грекин╕, ╕ пригадую знову Донбас.
21.03.1980 р.
* * * Я жив, не скоряючись дол╕, ╕ рвався ╕з кл╕тки, як птах. М╕й поп╕л розв╕йте у пол╕ в донецьких прог╕рклих степах. Мо╖ вже минають гастрол╕, к╕нчаються сили ╕ дн╕. За вс╕ мною з╕гран╕ рол╕ не соромно, друз╕, мен╕. На вс╕ сво╖ б╕ди ╕ бол╕ дивився я завжди здаля: аби лиш буяла на вол╕ моя укра╖нська земля. Любив я висок╕ топол╕ ╕ в╕тер, що сонцем пропах. М╕й поп╕л розв╕йте у пол╕ в донецьких прог╕рклих степах!
09.02.2009 р.
ДО ПОЕТИЧНО╥ БРАТ╤╥
Поети-браття, пасинки епохи, у нас душа болить за отчий край! А що ми вд╕╓м, б╕дн╕ скоморохи? Така в нас доля: словом розважай! Горлай, блазнюй на ринку, щоб почули, щоб натовп знав, що правда все ще ╓, що в когось ще не спить сумл╕ння чуле... Постогну╓ ночами ╕ мо╓. Ми марили всесв╕тн╕м землетрусом, ╕ в╕н струснув Карпати ╕ Кавказ. ╤з нас не кожний вигранився Стусом, хоч в кожному в╕длуню╓ Тарас. Як рано в╕дштормили вс╕ майдани! Як полиняли в душах прапори! За булаву гризуться отамани – не добереш: свят╕ чи шулери. Спливуть л╕та, спливуть цар╕-горохи, ╕ наш народ розкв╕тне м╕ж людьми, ╕ зм╕нять нас молодш╕ скоморохи, хоч будуть теж печалитись, як ми. Поет завжди ╕ скр╕зь несво╓часний, кара╓ться, бунту╓ ╕ згаса. А св╕т живе, потворний ╕ прекрасний, прекрасний, як поетова сльоза! * * * Знайомий шлях: стовпи, поля ╕ на маслинах сиз╕ шал╕, немов н╕коли в╕дс╕ля я не вт╕кав у дальн╕ дал╕. Мене п’янив великий св╕т, а ск╕льки св╕ту, ст╕льки й дива: ось ╕ маслин╕ – л╕т ╕ л╕т, а, як ╕ я, сто╖ть щаслива. ╤ п╕зн╕й сонях на бугр╕ себе пор╕вню╓ ╕з сонцем, ╕ низка птах╕в угор╕ бринить ос╕нн╕м волоконцем. Чому так затишно мен╕ п╕д жовтим соняхом заграви? Згадав дитинство на стерн╕ ╕ давн╕х друз╕в, ╕ забави. Якою доля не була, а нас тут ждали ╕ любили, ╕ ждуть мене б╕ля села дв╕ дорог╕ мен╕ могили. ╤ сам уже не молодий, я вр╕с по серце в поле чорне. Як п╕зн╕й сонях золотий, тут ╕ мене р╕лля пригорне.
НА ПОЛ╤ В╤ЧНО╥ ПЕЧАЛ╤
1 За крок в╕д курного Донецька сив╕╓ м╕стечко мо╓. Кругом далина половецька спочити очам не да╓. Отут на долонях р╕внини, де йдуть чередою горби, колись давньоруськ╕ дружини зазнали страшно╖ ганьби. * Здаля вигляда╓ ╕з балки тополя, як зламаний спис. Загачене р╕чище Калки нагаду╓ озеро сл╕з... О степе, на тепл╕й долон╕ зрости б ╕ мен╕ колоском! Нехай шоломи терикон╕в син╕ють за дальн╕м л╕ском. Хай довг╕ дими над заводом летять, наче к╕нськ╕ хвости. Мен╕ ╕з пшеничним народом до жнив треба думу нести. Звелися тонкими списами хл╕ба в╕д Дунаю по Д╕н, ╕ птаство вс╕ма голосами в ╓диний злива╓ться дзв╕н. ╤ сонячна злива золотить колоссям ус╕яну твердь. Пора жнивування п╕дходить, ╕ смерть серед степу – не смерть.
2 ╤ цей струмок – осколок Калки, ╕ придорожн╕ валуни, ╕ ковила на схил╕ балки – все диха духом давнини. ╤ чорний ворон – внук поганий щось чув, напевно, про бенкет, коли хм╕льн╕ монгольськ╕ хани ламали русичам хребет. О дике поле! Рабський спадок. Рубець дов╕чний на душ╕. Чи не тому вали посадок – як оборонн╕ рубеж╕? Кого ховають тут кургани, низьк╕ нахмуривши лоби? Чому дими, немов аркани, летять ╕з м╕ста на степи? А це знамено запорожц╕в, а чи заграва зацв╕ла? Я поклонюся, як ворожц╕, стар╕й топол╕ край села. ╤ чиста правда, як молитва, прошелестить мен╕ в ╕мл╕: у св╕т╕ йде одв╕чна битва за кожну грудочку земл╕.
3 Закривавилось небо загравою. Палять стерн╕. Я довго дивлюсь. Розминулась колись з╕ славою у степах цих шоломна Русь. Повели ╖╖ десь на аркан╕, ╕ за Доном згубився сл╕д. Переможн╕ пожарища хан╕в спопелили наш ран╕шн╕й св╕т. Що з тобою, сьогодн╕шн╕й степе?! На тоб╕ н╕ лиця, н╕ хреста. ╤з вуг╕ллям ╕ душу ╕з тебе вирива╓ сучасна орда. Я, Донбасе, не г╕сть безшабашний, не турист у тво╖й сторон╕: тв╕й задимлений людний мурашник дав життя тут колись ╕ мен╕. У погон╕ за мр╕╓ю-павою я нав╕ки покинув степи. Розминувся ╕ я з╕ славою на розбитих дорогах доби. Не тужу, що догнати вже п╕зно, що згоряю на стернях ╕ я. Полинова моя В╕тчизно, хай святиться тво╓ ╕м’я!
4 Я жив, як м╕г. Був сонцю рад. Любив ╕ти все дал╕ й дал╕. Та повертався я назад до поля в╕чно╖ печал╕. Це тут м╕й степ, це тут м╕й св╕т було розтоптано ордою, ╕ в╕с╕м сотень чорних л╕т моя земля була рабою. Ми виживали, як могли, чуж╕й корилися навал╕. Самотн╕ падали орли над полем в╕чно╖ печал╕. Н╕хто не знав, коли ╕ як над р╕дним кра╓м з╕йде воля, та я не р╕с, немов будяк, на т╕л╕ згорбленого поля. Наш час ╕де! Мо╖ степи вже чують сурми небувал╕, ╕ розгинаються раби на пол╕ давньо╖ печал╕!
* Йдеться про першу битву руських княз╕в з ордами Ч╕нг╕схана б╕ля р╕чки Калки 1223 р.
ПОЖНИВ’Я
Пожнив’я. Пожив я. Спочинути час. Притихла душа – наче зорана нива. Над нею громи прокотились не раз, не раз шален╕ла розхристана злива. Знайомий мен╕ непроглядний туман, знайома неволя, знайом╕ чужинц╕. А це листопад чи новий Ч╕нг╕схан збирати ╕де черепи ╕ черв╕нц╕? Усе я в╕ддав. Вже безлистий стою. ╤ м╕сяць повол╕ зд╕йма╓ шаблюку. Що хочте бер╕ть! Т╕льки землю мою я вам не в╕ддам на розправу, на муку! Геро╖ за не╖ всю кров в╕ддали. Хитр╕ш╕ у н╕й познаходили нори. А я залишаю ╖й жменю золи – ╓диний дарунок для р╕дно╖ флори. А ще, може, сл╕в мо╖х плинний косяк комусь прокурличе в ос╕нньому пол╕. Нехай у невол╕ – а був я козак! ╤ це вже мен╕ подарунок в╕д дол╕. * * * Блищать над Ки╓вом в туман╕, немов гриби, церковн╕ бан╕. Дай, Боже, сил нам вознести дух вол╕ вище за хрести! Тод╕ в столиц╕ наш╕й славн╕й знов запану╓ р╕д прадавн╕й. А на золочених хрестах ми роз╕пнем св╕й рабський страх!
СЛАВНА СТАНЦ╤Я
╤ знову рожевий св╕танок зустр╕в я в вагонн╕м в╕кн╕, ╕ знову оцей полустанок бажа╓ удач╕ мен╕. Яка там, братове, удача?! Живу – ╕ тому я вже рад! Чека╓ п╕д Ки╓вом дача, вдягнувши зелений наряд. Давно мен╕ шлях не чужинський: д╕брови, котедж╕, поля, але полустанок Чубинський щоразу думки звеселя. Хоч людно ╕ гам╕рно знову, торговц╕ вагоном снують, я чую, як п╕сню Павлову сталев╕ колеса несуть. ╤ враз кра╓вид укра╖нський зда╓ться мил╕шим стократ. Я чую: Чубинський! Чубинський! – колеса вистукують в лад. Оце ╓ й найб╕льша удача сьогодн╕, ╕ завтра, й завжди. Спасиб╕, самотнице дачо! Спасиб╕ ╕ вам, по╖зди!
АНАТОЛ╤Ю ПАШКЕВИЧУ (В день поховання)
Ось ╕ п╕шов ти, Анатол╕ю, в╕дплив нав╕ки у трун╕. Але твою п╕сенну кол╕ю час не схова╓ в бур’ян╕. Життя любили ми, колишн╕, ╕ тв╕й любили хоросп╕в про смуток мамино╖ вишн╕, про гом╕н згорблених степ╕в. Колись ╓днали нас у кол╕ весел╕ келихи вина. З чи╓╖ це лихо╖ вол╕ склика╓ вже сумна труна? Вона под╕бна до футляра – хай там лежав би контрабас, чи тв╕й баян, або г╕тара... А ти – у кожному ╕з нас. Ми вс╕ складем зомл╕л╕ крила, питання лиш: коли ╕ як. В Черкасах ще одна могила для мене св╕тить, як маяк. * * * Ще купа╓ться степ в золотому тепл╕, а прозор╕сть така, наче степ на долон╕, ще спок╕йно снують бур’янами джмел╕, ╕ пану╓ будяк у червон╕й корон╕. Та пожовкла уже кукурудза суха, чорний сонях кудись закотив капелюха. Значить, скоро сюди приведе жениха б╕локоса й метка молода зав╕рюха. Вс╕х приспить ╕ ску╓ невидимка-мороз, потемн╕╓ будяк у колюч╕й корон╕, захова╓ джмеля до весни, аж до гроз, у цупкому листку, в корол╕вськ╕й долон╕. А сьогодн╕ ще степ розкошу╓ в тепл╕, догр╕ва╓ будяк сво╓ листя лапате. Б╕ля мене гудуть золотист╕ джмел╕ ╕ жал╕ють ус╕х, хто не може л╕тати.
АНДР╤╥ВСЬКА ЦЕРКВА
Я не з церковних менестрел╕в ╕ не сп╕вець хрест╕в-розп’ять, та церкв╕, створен╕й Растрелл╕, ладен я сходи ц╕лувать! Тод╕ ще рухалися возом, авто не знали ╕ ракет – злет╕ло чудо над узвозом до нев╕дкритих ще планет! ╤ недарма сюди, як в Мекку, йдуть маляр╕ з ус╕х округ. ╤ду ╕ я в мороз ╕ в спеку, щоразу знявши капелюх.
м. Ки╖в.
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 24.07.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7557
|