Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2003 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 04.04.2003
Олесь Гончар:"ЩО Ж - ВІЧНІСТЬ? РУХ І СВІТЛО!"
Марія ЗОБЕНКО

ЛЮДИНА СВІТЛОЇ ДУШІ
"Кримська світлиця" 10 квітня 1998 року вже друкувала спогади Катерини Клименко - працівниці Будинку відпочинку "Айвазовське", розташованого біля славетної Ведьмідь-гори, про Олеся Терентійовича Гончара - класика нашої літератури, людину високих громадянських помислів, палкого патріота і поборника незалежності України. А нещодавно, напередодні дня народження визначного письменника, якому 3 квітня виповнилося б 85 років, пані Катерина надіслала до редакції "КС" знімок Олеся Терентійовича, зроблений його дружиною Валентиною Данилівною під час відпочинку в Криму, в селищі Партеніт, 1982 року.
У своєму листі Катерина Клименко пише: "Щаслива, що в житті мені довелося спілкуватися з такою видатною людиною, як Олесь Гончар. Багато працівників Будинку відпочинку "Айвазовське" згадують про нього, як про милу, привітну, серйозну людину. З багатьма він сердечно спілкувався, щиро розпитував про їхнє життя. Дуже тішився, коли чув українську мову в Криму.
Щоразу буваючи в Києві, я провідую родину Олеся Терентійовича, ходжу на поклін до його могилки, ставлю свічечки за упокій його світлої душі. Радісно на серці, що і в Криму є багато шанувальників творчості цього прекрасного письменника.
Дай, Боже, нам доброго, мирного існування, щоб ми могли жити в рідній державі, не втрачаючи чистоти душевних джерел, берегти які заповідав нам дорогий Олесь Терентійович Гончар.
З повагою до світличан Катерина Клименко".


Олесь Гончар:
"ЩО Ж - ВІЧНІСТЬ? РУХ І СВІТЛО!"

Розділи  з  есею "Озонова  пелюстка  духовності" - про  заповітну  книгу  класика

Видання "Далекі вогнища" - остання художня книга Олеся Гончара. Письменник включив до неї 17 нових творів: це широко відомі новели "Геній в обмотках", "Плацдарм", "Чорний яр", "Ода тій хаті, що в снігах...", "Пізнє прозріння", "Корида", повісті "Далекі вогнища" і "Спогад про океан", "Канівський етюд" та інші, а також есеї про враження від поїздок у Португалію й Тайлан - "На землі Камоенса" і "Орхідеї з тропіків". Твори приваблюють народністю, життєвою правдою, довершеніcтю стилю.
Але є ще одна неперебутня значимість цієї Книги Майстра. Її у своєму еcеї "Озонова пелюстка духовності" я називаю заповітною.
Чому? По-перше, вразила частота вживання Олесем Гончаром тут слова "ДУША": майже в кожному смисловому абзаці!
А героїня новели "Білі ночі" навіть запитує: "А що ж це таке - душа?"
Після роздумів і досліджень я й переконалася, що Олесь Гончар цією книгою дав нам відповідь на це. Більше того, через образи і ситуації показав особливості української душі, заповів берегти нашу ментальність. Ось і розділи мого еcею дістали назви (крім тих, що нині пропоную увазі читачів): "Народження душі", "Обереги душі", "Загадка душі", "Прозріння душі", "Душа людcтва".
Від 1968-го - року виходу набатного "Собору" - Олеся Гончара наш народ називає зодчим Собору Душі. "Далекі вогнища", що вийшли майже через
20-ліття по тому (в 1987-му), засвідчили послідовність художника cлова в розробці цієї теми. В своїх нових (нові і останні!) творах Олесь  Терентійович Гончар лишив нам такі заповіді: берегти національні святині, національну ментальність, еліту, історичну пам'ять, мораль, гармонію душі і природи, національний ідеал краси.
Великий художник слова досліджував ДУШУ свого народу в XX столітті й духовно готував сучасників до свободи та незалежності Духу в земній цивілізації на порозі наступних віків.
Автор.


РУЙНАЦІЯ ДУШІ
Скальпелем стає перо, коли письменник заторкує таку страшну тему, як обвал у зашлакованій кар'єризмом та показухою душі. Багатоасоціативний "Чорний яр". Ось хоча б цей штрих. Гайдамака з фотоапаратом бродить по руїнах Помпеї: хизується від гордощів у престижному середземноморському круїзі!.. А в цей час вмираюча мати чекає на останню зустріч із сином, так сильно жадає її, як сонячного променя зі "скибки неба", що її затулив син своїм цементнотонним "об'єктом"...
Чи може бути в екскурсанта співчуття до помпейців справжнім? Чи не везувій черствого серця-кратера завалив багном, мулом ту "країну дитинства", що колись дзюркотіла сонячними джерельцями? Питання риторичні.
"Чорні леви" (метафора О. Гончара - грязюка, пульпа, каміння, вал каламуті...) покари, помсти природи наздоганяють Гайдамаку, гнівливо нагадавши про райдужний початок душі, що її завалило шлаками егоїзму.
Бездумним туристом-дикуном почувається в храмі природи студент-гульвіса, що його навіть імені не названо в новелі "Летять усміхнені птиці". Потворна, карликова душа навіть бачить у тім потіху: "Безіменна моя!" - "Безіменний мій!" - перегукуються із такою ж подружкою-дикункою із бездуховного племені курортників.
"- Летять усміхнені птиці... Загадки крилаті летять...
- А як вони звуться, ті птахи?
Жарт почула у відповідь:
- Ми цього не проходили...
- А ці сосни як звуться? Певне ж, якось їх поіменувала наука?
- Поіменувала, та нам не сказала..."
Споживацтво краси, лінощі почуття дають метастази душі - почорнілої, спопелілої, задимленої, як мідностовбурний реліктовий ліс, знищений недопалком "гостей".
Естетичну відразу викликає в читачів і анонімність перебування "героїв" у cвіті, і ці грубо обірвані судини гармонійності між людиною і природою...
Тривожні перегуки серед рятівників "Хтось, хтось, хтось..." вириває з вуст обгорілого студента: "Це я, я, я..."
Звукова тріада підкреслює для нас, якою хижацькою ціною легковажний юнак спізнає ціну власного "я".
І не розгадати йому загадки усміхнених птиць, не дізнатись, чий то був поетичний рядок, як і назв дивних птахів, тобто не насолодитися красою життя...
А вони, чиї "гнізда зараз вигоряють на скелях", "як маленькі сфінкси усміхнені, пролітали у бік моря...".
Порівняння у цій "баладі в прозі" птахів із маленькими сфінксами - то тривожний художницький символ руйнівного, непростимого відчуження душі від культури.

СВІТИЛЬНИК ДУШІ
Душа завжди в дорозі. В пошуку добра. Цим рухом (за добром! за істиною!) перейнята вся книга "Далекі вогнища". Героїв із новел Олеся Гончара, ніби пришвидшуючи наш подеколи лінивий та безпечний час, наздоганяють екзистенційні питання буття в літаку або на криголамі, у земляцькій дорозі-випробі або на материнському страдницькому шляху (одна - до сина в лікарню, інша - до свого, в тюрму), до Тарасової гори, де політ соловейків до екватора враз обпалює вболіванням за залишену напризволяще рідну cвятиню...
"Бачу, як сонце заходить. Бачу - відчутно - розпечений газовий шар у всесвіті, джерело нашого життя.
Що ж - вічність? Ніч, кажуть, пітьма? Ні: рух і cвітло", - записав Олесь Терентійович у щоденнику.
На цій дорозі є нібито каплиця з каганцем під образами, де зупинились проказати свою молитву народний артист, жінка в сірому (герої однойменних новел). Палахкотить світильник самозаглибленої душі: пам'ять? Вдячність? Однолюбство? Самопожертва? Фанатизм?
Олесь Гончар конкретні ситуації подає через "фільтр" різних життєвих позицій та усвідомлених бажань. Планку моральності підіймає до максимуму, аж до обчислення альфи і омеги "незрозумілого" - аби, дещо епатуючи, оголити нерв, зірвати звичні маски, зруйнувати стереотипи поведінки. Розпечений газовий шар - розпечена Гончаровими питаннями душа...
Інакше - як без духовного пастиря сягнути людям вічності?
Ці герої із майже протилежних соціальних прошарків. Але і славетний співак, і квітникарка в приморському санаторії близькі душевно. Пам'ять про перше кохання - синьооку молодюсіньку вчительку в рідному селі - артист Іван Кононович проніс високо через роки і десятиліття. Аж до вершини вірності - залишився одинцем. А систематичні поїздки до могили коханої дівчини (в якийсь їхній там день) в осінню сльоту неодмінно з букетом троянд довів до ритуалу. Аби своїм дивацтвом запалити каганець віри у чиїйсь душі: "Любов - є! Вона - вічна!"
Як і Марія Несторівна невтомно плекає свою довічну думу про жертовний вчинок пораненого комісара, який у війну поступився їй, вагітній, місцем у літаку... (Не будемо піддаватися психологічному тиску юрби, котра, як відомо, сліпо заперечуватиме будь-що, аби лишень було кинуто в ту сторону камінь... Гончар пише про вчинок Людини - і ця Людина була у військовій формі; і не cтільки про нього, як про "віддзеркалення" світла великої Душі в душі жінки в сірому...).
Жінка в сірому (образ-антитеза для тих, хто судить "за погонами") на розпечених сонцем скелях, котрі зберігають цю легенду, вирощує небаченої краси троянди... Це її душевний ритуал, вогонь душі, запалений у вирішальну мить від світильника тієї "могутньої душі" біля трапа рятувального літака.
Вражають густота новелістичних барв, експресія асоціативних планів цієї новели. До дивної жінки в сірому тягнуться душею хлопці-будбатівці, відчувши у цій мовчазній і замкненій особі силу духу й водночас материнське тепло, якесь вище знання про смисл людських взаємин (неспроста називають її ясновидкою). Чужі сини, а як рідні діти (власний син, що пізнав життя завдяки подвигу справжньої людини, служить десь далеко від цих країв).
І така ясна Гончарова мудрість: колись чужий (хто вона йому? Ніхто) чоловік подарував їй і синові життя, а тепер те тепло вона віддає відірваним від рідного гнізда юним хлопцям. Риторичне питання, яке має поставити перед собою читач: "Є чужі люди?"
"Ближні твої" - це біблійне визначення Олесь Гончар запалює, ніби світильник у душі кожного, такою промовистою новелою.
Неперебутність Добра, Благородства - то значно вище для духовно багатих людей, ніж навіть саме життя. Дівчата-офіціантки, які прийшли до квітникарки за букетами для їдальні, осмислюючи дивне аскетичне життя Марії Несторівни, чи не вперше задумались над справжніми цінностями.
- Ми вам інтересні? - запитує одна із красунь із підсиненими очима.
- Авжеж. Кожна людина мені чимось цікава.
Є речі, прагне донести до нас Олесь Гончар цим ненав'язливим діалогом під оливою, на які треба реагувати відразу ж, не вагаючись, не роздумуючи. Кожна людина і дорога, і цікава. Ось так не "виважував" колись лицар-захисник, даючи місце незнайомці. Усі-бо ми є ближні, і мусимо творити добро для ближнього так, як хотіли би, щоб проявлено воно було до нас.
Отож одного сліпучого ранку гості санаторію побачили на скелі надпис: "Бережіть жінку в сірому". Здавалося, на недоступній скелі, куди спромігся дістатися із цим своїм лозунгом-променем хтось із будбатівців. Недоступна скеля стала доступною. Отак і добро завжди доступне, хоч і непросто його творити.
Естафета добра вічна. Світильник душі додає свою яскраву іскру до того розпеченого газового шару у Всесвіті - джерела нашого життя.
Марія ЗОБЕНКО,
лауреат премії ім. Олеся Гончара.
м. Дніпропетровськ.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2003 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=748

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков