"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2003 > Тема "Душі криниця"
#14 за 04.04.2003
Олесь Гончар:"ЩО Ж - ВІЧНІСТЬ? РУХ І СВІТЛО!"
Марія ЗОБЕНКО
ЛЮДИНА СВІТЛОЇ ДУШІ "Кримська світлиця" 10 квітня 1998 року вже друкувала спогади Катерини Клименко - працівниці Будинку відпочинку "Айвазовське", розташованого біля славетної Ведьмідь-гори, про Олеся Терентійовича Гончара - класика нашої літератури, людину високих громадянських помислів, палкого патріота і поборника незалежності України. А нещодавно, напередодні дня народження визначного письменника, якому 3 квітня виповнилося б 85 років, пані Катерина надіслала до редакції "КС" знімок Олеся Терентійовича, зроблений його дружиною Валентиною Данилівною під час відпочинку в Криму, в селищі Партеніт, 1982 року. У своєму листі Катерина Клименко пише: "Щаслива, що в житті мені довелося спілкуватися з такою видатною людиною, як Олесь Гончар. Багато працівників Будинку відпочинку "Айвазовське" згадують про нього, як про милу, привітну, серйозну людину. З багатьма він сердечно спілкувався, щиро розпитував про їхнє життя. Дуже тішився, коли чув українську мову в Криму. Щоразу буваючи в Києві, я провідую родину Олеся Терентійовича, ходжу на поклін до його могилки, ставлю свічечки за упокій його світлої душі. Радісно на серці, що і в Криму є багато шанувальників творчості цього прекрасного письменника. Дай, Боже, нам доброго, мирного існування, щоб ми могли жити в рідній державі, не втрачаючи чистоти душевних джерел, берегти які заповідав нам дорогий Олесь Терентійович Гончар. З повагою до світличан Катерина Клименко".
Олесь Гончар: "ЩО Ж - ВІЧНІСТЬ? РУХ І СВІТЛО!" Розділи з есею "Озонова пелюстка духовності" - про заповітну книгу класика
Видання "Далекі вогнища" - остання художня книга Олеся Гончара. Письменник включив до неї 17 нових творів: це широко відомі новели "Геній в обмотках", "Плацдарм", "Чорний яр", "Ода тій хаті, що в снігах...", "Пізнє прозріння", "Корида", повісті "Далекі вогнища" і "Спогад про океан", "Канівський етюд" та інші, а також есеї про враження від поїздок у Португалію й Тайлан - "На землі Камоенса" і "Орхідеї з тропіків". Твори приваблюють народністю, життєвою правдою, довершеніcтю стилю. Але є ще одна неперебутня значимість цієї Книги Майстра. Її у своєму еcеї "Озонова пелюстка духовності" я називаю заповітною. Чому? По-перше, вразила частота вживання Олесем Гончаром тут слова "ДУША": майже в кожному смисловому абзаці! А героїня новели "Білі ночі" навіть запитує: "А що ж це таке - душа?" Після роздумів і досліджень я й переконалася, що Олесь Гончар цією книгою дав нам відповідь на це. Більше того, через образи і ситуації показав особливості української душі, заповів берегти нашу ментальність. Ось і розділи мого еcею дістали назви (крім тих, що нині пропоную увазі читачів): "Народження душі", "Обереги душі", "Загадка душі", "Прозріння душі", "Душа людcтва". Від 1968-го - року виходу набатного "Собору" - Олеся Гончара наш народ називає зодчим Собору Душі. "Далекі вогнища", що вийшли майже через 20-ліття по тому (в 1987-му), засвідчили послідовність художника cлова в розробці цієї теми. В своїх нових (нові і останні!) творах Олесь Терентійович Гончар лишив нам такі заповіді: берегти національні святині, національну ментальність, еліту, історичну пам'ять, мораль, гармонію душі і природи, національний ідеал краси. Великий художник слова досліджував ДУШУ свого народу в XX столітті й духовно готував сучасників до свободи та незалежності Духу в земній цивілізації на порозі наступних віків. Автор.
РУЙНАЦІЯ ДУШІ Скальпелем стає перо, коли письменник заторкує таку страшну тему, як обвал у зашлакованій кар'єризмом та показухою душі. Багатоасоціативний "Чорний яр". Ось хоча б цей штрих. Гайдамака з фотоапаратом бродить по руїнах Помпеї: хизується від гордощів у престижному середземноморському круїзі!.. А в цей час вмираюча мати чекає на останню зустріч із сином, так сильно жадає її, як сонячного променя зі "скибки неба", що її затулив син своїм цементнотонним "об'єктом"... Чи може бути в екскурсанта співчуття до помпейців справжнім? Чи не везувій черствого серця-кратера завалив багном, мулом ту "країну дитинства", що колись дзюркотіла сонячними джерельцями? Питання риторичні. "Чорні леви" (метафора О. Гончара - грязюка, пульпа, каміння, вал каламуті...) покари, помсти природи наздоганяють Гайдамаку, гнівливо нагадавши про райдужний початок душі, що її завалило шлаками егоїзму. Бездумним туристом-дикуном почувається в храмі природи студент-гульвіса, що його навіть імені не названо в новелі "Летять усміхнені птиці". Потворна, карликова душа навіть бачить у тім потіху: "Безіменна моя!" - "Безіменний мій!" - перегукуються із такою ж подружкою-дикункою із бездуховного племені курортників. "- Летять усміхнені птиці... Загадки крилаті летять... - А як вони звуться, ті птахи? Жарт почула у відповідь: - Ми цього не проходили... - А ці сосни як звуться? Певне ж, якось їх поіменувала наука? - Поіменувала, та нам не сказала..." Споживацтво краси, лінощі почуття дають метастази душі - почорнілої, спопелілої, задимленої, як мідностовбурний реліктовий ліс, знищений недопалком "гостей". Естетичну відразу викликає в читачів і анонімність перебування "героїв" у cвіті, і ці грубо обірвані судини гармонійності між людиною і природою... Тривожні перегуки серед рятівників "Хтось, хтось, хтось..." вириває з вуст обгорілого студента: "Це я, я, я..." Звукова тріада підкреслює для нас, якою хижацькою ціною легковажний юнак спізнає ціну власного "я". І не розгадати йому загадки усміхнених птиць, не дізнатись, чий то був поетичний рядок, як і назв дивних птахів, тобто не насолодитися красою життя... А вони, чиї "гнізда зараз вигоряють на скелях", "як маленькі сфінкси усміхнені, пролітали у бік моря...". Порівняння у цій "баладі в прозі" птахів із маленькими сфінксами - то тривожний художницький символ руйнівного, непростимого відчуження душі від культури.
СВІТИЛЬНИК ДУШІ Душа завжди в дорозі. В пошуку добра. Цим рухом (за добром! за істиною!) перейнята вся книга "Далекі вогнища". Героїв із новел Олеся Гончара, ніби пришвидшуючи наш подеколи лінивий та безпечний час, наздоганяють екзистенційні питання буття в літаку або на криголамі, у земляцькій дорозі-випробі або на материнському страдницькому шляху (одна - до сина в лікарню, інша - до свого, в тюрму), до Тарасової гори, де політ соловейків до екватора враз обпалює вболіванням за залишену напризволяще рідну cвятиню... "Бачу, як сонце заходить. Бачу - відчутно - розпечений газовий шар у всесвіті, джерело нашого життя. Що ж - вічність? Ніч, кажуть, пітьма? Ні: рух і cвітло", - записав Олесь Терентійович у щоденнику. На цій дорозі є нібито каплиця з каганцем під образами, де зупинились проказати свою молитву народний артист, жінка в сірому (герої однойменних новел). Палахкотить світильник самозаглибленої душі: пам'ять? Вдячність? Однолюбство? Самопожертва? Фанатизм? Олесь Гончар конкретні ситуації подає через "фільтр" різних життєвих позицій та усвідомлених бажань. Планку моральності підіймає до максимуму, аж до обчислення альфи і омеги "незрозумілого" - аби, дещо епатуючи, оголити нерв, зірвати звичні маски, зруйнувати стереотипи поведінки. Розпечений газовий шар - розпечена Гончаровими питаннями душа... Інакше - як без духовного пастиря сягнути людям вічності? Ці герої із майже протилежних соціальних прошарків. Але і славетний співак, і квітникарка в приморському санаторії близькі душевно. Пам'ять про перше кохання - синьооку молодюсіньку вчительку в рідному селі - артист Іван Кононович проніс високо через роки і десятиліття. Аж до вершини вірності - залишився одинцем. А систематичні поїздки до могили коханої дівчини (в якийсь їхній там день) в осінню сльоту неодмінно з букетом троянд довів до ритуалу. Аби своїм дивацтвом запалити каганець віри у чиїйсь душі: "Любов - є! Вона - вічна!" Як і Марія Несторівна невтомно плекає свою довічну думу про жертовний вчинок пораненого комісара, який у війну поступився їй, вагітній, місцем у літаку... (Не будемо піддаватися психологічному тиску юрби, котра, як відомо, сліпо заперечуватиме будь-що, аби лишень було кинуто в ту сторону камінь... Гончар пише про вчинок Людини - і ця Людина була у військовій формі; і не cтільки про нього, як про "віддзеркалення" світла великої Душі в душі жінки в сірому...). Жінка в сірому (образ-антитеза для тих, хто судить "за погонами") на розпечених сонцем скелях, котрі зберігають цю легенду, вирощує небаченої краси троянди... Це її душевний ритуал, вогонь душі, запалений у вирішальну мить від світильника тієї "могутньої душі" біля трапа рятувального літака. Вражають густота новелістичних барв, експресія асоціативних планів цієї новели. До дивної жінки в сірому тягнуться душею хлопці-будбатівці, відчувши у цій мовчазній і замкненій особі силу духу й водночас материнське тепло, якесь вище знання про смисл людських взаємин (неспроста називають її ясновидкою). Чужі сини, а як рідні діти (власний син, що пізнав життя завдяки подвигу справжньої людини, служить десь далеко від цих країв). І така ясна Гончарова мудрість: колись чужий (хто вона йому? Ніхто) чоловік подарував їй і синові життя, а тепер те тепло вона віддає відірваним від рідного гнізда юним хлопцям. Риторичне питання, яке має поставити перед собою читач: "Є чужі люди?" "Ближні твої" - це біблійне визначення Олесь Гончар запалює, ніби світильник у душі кожного, такою промовистою новелою. Неперебутність Добра, Благородства - то значно вище для духовно багатих людей, ніж навіть саме життя. Дівчата-офіціантки, які прийшли до квітникарки за букетами для їдальні, осмислюючи дивне аскетичне життя Марії Несторівни, чи не вперше задумались над справжніми цінностями. - Ми вам інтересні? - запитує одна із красунь із підсиненими очима. - Авжеж. Кожна людина мені чимось цікава. Є речі, прагне донести до нас Олесь Гончар цим ненав'язливим діалогом під оливою, на які треба реагувати відразу ж, не вагаючись, не роздумуючи. Кожна людина і дорога, і цікава. Ось так не "виважував" колись лицар-захисник, даючи місце незнайомці. Усі-бо ми є ближні, і мусимо творити добро для ближнього так, як хотіли би, щоб проявлено воно було до нас. Отож одного сліпучого ранку гості санаторію побачили на скелі надпис: "Бережіть жінку в сірому". Здавалося, на недоступній скелі, куди спромігся дістатися із цим своїм лозунгом-променем хтось із будбатівців. Недоступна скеля стала доступною. Отак і добро завжди доступне, хоч і непросто його творити. Естафета добра вічна. Світильник душі додає свою яскраву іскру до того розпеченого газового шару у Всесвіті - джерела нашого життя. Марія ЗОБЕНКО, лауреат премії ім. Олеся Гончара. м. Дніпропетровськ.
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2003 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=748
|