Версiя для друку Обговорити в форумi

Телемовлення занадто важлива річ, щоб довіряти її телемовникам.
Антоні Бенн.

В одній із передач Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії (СРДТРК) генеральний директор Олександр Скрипниченко привселюдно поскаржився: «Доходить до того, що починаємо одне одному в ефірах, на шпальтах газет бити морди. Але одна справа, коли вчиш колегу правильній українській або російській мові й інша справа, коли, наприклад, мене намагалися вчити займати державну позицію. А де гарантія, що саме він займає державну позицію?».
Гарантія, Олександре Анатолійовичу, полягає в тому, що ті, хто критикує недержавну позицію, висловлення, недбале ставлення до якості передач на СТБ, чітко акцентують, називаючи факти й аргументи, у чому саме полягає ущербність вашого розуміння ролі державного телеканала в такому інформаційно складному регіоні, яким є Севастополь. Вимоги до передач державного ЗМІ не такі вже й складні: повага до держави Україна, української мови, історії, культури, а головне, професіоналізм і дотримання кодексу журналістської етики. Телеканали ж, керовані з Москви за допомогою проросійської партії, повинні як мінімум дотримуватися українського законодавства.
«За великим рахунком День незалежності України для Севастополя ніколи не був найголовнішим торжеством календаря. Для більшості городян державне свято – просто черговий вихідний день», – так заупокійно і песимістично повідомила Тана Круцкіх, – зауважте! – побіжно формуючи громадську думку.
Чи приємно в головне свято країни побачити і почути в репортажі Тетяни Колесниченко зі свята «Ми діти твої, Україно!» з дитячого містечка «Лукомор’я» слова регіонала, голови районної ради Геннадія Плотникова: «Сьогодні 15 років як Україна стала незалежною державою. Можна по-всякому оцінювати цю подію – і як досягнення, а може, й навпаки»? Нічого собі поздоровлення!
І ситуація не змінюється. На безтактність появи у свято дикторів у чорних жалобних одягах, з кислими обличчями і сумною інтонацією керівництво не звертає увагу. Зате аналогічний День Росії на екрані СТБ просто фонтанує радістю і виграє кольорами прапора сусідньої держави. Вищезгадане українофобство журналістів теж є недержавним підходом. А критика цього неподобства саме і є державною позицією.
Але не тільки тому колективний результат зусиль керівників і журналістів далеко не найкращий.

ДО ІСТОРІЇ ПОВНОЛІТТЯ
Варто звернути увагу читача на те, що севастопольське телебачення СТБ, що має нині офіційну абревіатуру СРДТРК, було утворено 6 липня 1991 року до проголошення Україною незалежності. Батьками виявилися комуністи з усіма наслідками, що звідси випливають, і родовими плямами. Ще Бердяєв зазначив, що «у комуністів є страшна перевага ненависті над любов’ю».
На пам’яті і криве відображення на тодішньому екрані зрозумілого протистояння ортодоксальної радянської психології жителів міста-гарнізону, бо і тоді буйно процвітала московська пропаганда. Візит Степана Хмари з декількома десятками молодих людей із Західної України в 1992 році завдав величезної і непроминаючої травми психології совка, тому що знятий репортаж акцентував увагу глядачів не на колективній молитві «западенців» перед меморіальною дошкою на Музеї Чорноморського флоту, на якій увічнені назви українських полків, що захищали Севастополь у роки Кримської війни 1853-1856 рр., а на цілком законно зірваному з катера і кинутому у воду совєтському прапорці. Мокрий червоний прапорець на тлі якірних ланцюгів – це річ для севастопольців посильніше «Фауста» Ґете, а для починаючих телепропагандистів – знятий кадр, що межує із щастям. Сюжет щодня і кілька разів показувало СТБ і Останкіно – уже заради цього варто було народитися телеканалові.
Багато в чому мова міського телеканала – це мова ворожнечі. Як інакше розцінювати наполегливу роботу журналістів з виправдання історичних випадків насильства і дискримінації (іронічне ставлення до Голодомору), створення негативного образу і формування негативного ставлення до державної мови, підтримки незаконних дій (зокрема, встановлення пам’ятника Катерині ІІ).
Власне, діяльність Севастопольської РДТРК зсередини і зовні також описав її колишній генеральний директор Іван Левченко в книзі «Історія протистояння» (http://ukrlіfe.org/maіn/trіbuna/levchenko.htm). Вона охоплює істотний період історії телекомпанії і рекомендується до читання. Одне з важливих питань, розглянутих у книзі: що робити, щоб не втрачалась довіра до журналістського слова?

НОВИНИ ЯК ОБЛИЧЧЯ ТЕЛЕКАНАЛА
Строго кажучи, те, що в цій місцевості охрестили новинами, є сумішшю прихованої реклами, просто реклами, московської пропаганди, вихваляння військового флоту сусідньої країни, довгих виступів чиновників, якихось сюжетів про вирощування коней і ще багато чого. Подив викликає зовсім різна за часом тривалість «новинних» сюжетів. Їх може бути три на 15 хвилин випуску, і може бути 8-10 штук. Вони можуть також залежати від ступеня українофобії в мізочку укладача і його безсовісності, і бути всі антиукраїнськими – а компанія фінансується все-таки державою Україна. Украй рідкі новини, що висвітлювали б будні і свята ВМС ЗС України.
Особливо пригнічують випуски новин українською мовою. Обурює те, що сюжети новин просто перекладають з російської, при цьому припускаються багатьох помилок, неправильних наголосів. Та й українськомовні новини – це далеко не українські.
Безсумнівно, серйозною компенсацією нездатності заповнити ефір своїм продуктом відповідно до ліцензії є так зване співробітництво з телеканалом «24». У чому воно полягає, поки не зрозуміло – адже насправді відбувається проста трансляція передач каналу теленовин.
Підсумкові новини повинні починатися о 19.00, але в цей час усе ще йде реклама, яка може тривати ще і 4, і 6, і 10 хвилин. Це непорозуміння взагалі непроминаюче. Хоча, якщо за рекламу в прайм-тайм беруть додаткові суми, воно цілком зрозуміло.

ВІДПОВІДІ НА КРИТИКУ
Потрапила мені на очі переписка між працівниками телебачення та їхньою телеглядачкою Людмилою Колосовою. Людмила Іванівна чітко вказує дати, назву передач і допущені помилки або порушення з боку тележурналістів і дикторів. При цьому перелічується велика кількість допущених помилок при вживанні дикторами російської й української мови, вказується, як правильно варто вживати ті чи інші слова.
В одному зі звернень п. Колосова пише про те, що 11 серпня 2008 р. у передачі «НЕтихий час», присвяченій переважно висвітленню російських культурних подій, зокрема, діяльності актора Гришковця, журналістка Наталя Альчикова звинуватила Грузію в агресії, у геноциді, тобто вторила російським телеканалам. Сама ж п. Альчикова признається: «Ми формуємо громадську думку». Тобто журналісти, монтуючи у свідомість телеглядачів масу стереотипів, прекрасно розуміють свою роль, у тому числі й у результатах виборів, нехай навіть ці результати більше схожі на діагноз. Чому ж і керівництву, і журналістам не робити це з позицій Української держави, яка фінансує телерадіокомпанію?
Чому в цій передачі вкрай рідко можна побачити діячів української культури?
Також глядачка критикує і нагнітання журналістами державного ТВ ситуації навколо неіснуючої заборони російських телеканалів.
Не можна не звернути увагу на відповідь генерального директора СРДТРК Олександра Скрипниченка від 13.02.2009 р. на лист п. Колосової від 16.12.2008 р. Насправді текст на двох аркушах слово в слово є прес-релізом телерадіокомпанії від 27.02. 2009 р., опублікованим на сайті «Українське життя в Севастополі». Цей документ поширювався під час пікетування ТРК місцевими антидержавними партіями.
У листі від 13 травня 2009 р. Людмила Колосова пропонує припинити цензуру на СТБ, бо редактори, які приймають дзвінки під час прямого ефіру, попередньо вимагають «сформулювати питання», дискримінаційно не надають слово носіям української мови, ображають їх неповагою до державної мови. Відповіді на цей лист поки немає.
Нема сенсу говорити про істотні заходи, що могли б бути зроблені після зауважень – стан не змінюється. У відповідях і столичних начальників, і місцевих керівників, яким по-радянськи пересилаються листи для реагування, «розділяють тривогу», говорять про якусь відповідальність, що ніколи не наступає, «дякують за небайдужість», пропонують «на громадських засадах співпрацювати і допомагати виправляти мовні неточності».
Практично кожна передача місцевого телебачення має вади. Ось одна із загальних.
Горезвісні 75% українського мовлення насправді являють собою «узяті в лапки» формальними вступом і завершенням, зіпсованою ними українською мовою, російськомовні передачі заслужених журналістів України. Тон тут задає п. Скрипниченко, який сам прекрасно знає українську мову. Звітують же телевізійники як за якісну передачу державною мовою. Не помічає такого стану і представник Національної ради з телебачення і радіомовлення.
І ще трохи про відповіді на критику. Пам’ятаю, як років 13 тому у відповідь на критичну статтю в газеті «Флот України» СТБ розродилось 3-хвилинним сюжетом про те, що не можна їх критикувати. Сувора мова з екрана не стосувалася суті критики, супроводжувалася похмурим безлюдним відеорядом. «Вважається йому тут і там обмеження незалежних і самостійних інтересів», – виправдовувався диктор. Найвеселіше в цьому спогаді те, що через 2-3 тижні під цей самий відеоряд була підкладена бравурна музика і текст, що славословить телерадіокомпанію. Тобто маємо приклад чарівної сили телебачення і підтвердження підозр у шаманстві.
Таким чином, стан з реагуванням на критичні зауваження роками характеризується прислів’ям: «А Васько слухає та їсть».
Про пікет 27 лютого 2009 року теж можна сказати кілька слів. У розмові з проросійськими протестантами і журналістами генеральний директор СРДТРК Олександр Скрипниченко сказав, що умови ліцензії, отриманої компанією в Нацраді, «створюють певні проблеми і журналістам, і глядачам». На його думку, квоту обов’язкового україномовного мовлення для Севастополя можна було б знизити з 75 до 50% і СРДТРК готується подати відповідні документи до Нацради. «Що мене дивує: протестувати тут багато хто бажає, а звертатися в Нацраду зі скаргами бажаючих немає», – сказав заслужений журналіст України п. Скрипниченко. Як можна розцінювати таку пропозицію державного службовця? Це підбурювання чи загравання з агресивними маріонетками?

ДРУГЕ ВІРТУАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ ТЕЛЕКАНАЛА ТЕЖ ПРИГНІЧУЄ
Кілька років тому з’явився офіційний сайт СРДТРК в Інтернеті, що являє собою простенький ресурс із мінімумом інформації. Незважаючи на те, що ТРК є державним утворенням, відсутня українська версія веб-сторінки, що можна вважати моветоном для такого ЗМІ. Довідка про компанію навмисне не містить переліку всіх керівників, отже, є упередженою і необ’єктивною. Викликає розчарування відсутність інформації про діяльність творчих працівників.
Нерегулярна публікація 1-3 новин на день, відсутність оновлень, відсутність заявлених у меню матеріалів, знищення форуму – кому ж приємно читати критичні зауваження глядачів про свою роботу – призвели до критично малого числа відвідувачів сайту. Розчарування чекає того, хто натисне на кнопку «Радіо» – про редакцію нічого не написано, а програма передач на провідному радіо розміщена ще лютнева.
Знаковим для «українського» державного ЗМІ є наявність на сайті стрічки новин від російського агентства «РИА Новости». Навряд чи хтось примусив зробити такий сервіс – такі переконання. Крім відомих гіпербол і парабол російських журналістів, яких популяризують севастопольські телемалороси, у цьому можна помітити і той факт, що ні для керівництва, ні для журналістів СТБ жодні могутні вітчизняні агентства не є авторитетними. Комічно при цьому виглядають і новини севастопольського життя московськими очима.

МОВНА «ВІЙНУШКА»
Можна зрозуміти щогодинну війну з Україною й українською мовою, що ведеться телеканалами НТС і НК. Вони вірні заповіту Бєлінського: «Ми, москалі, дещо горді, а ще більш ледачі, щоб примушувати себе до розуміння краси малоросійського наріччя». Можна зрозуміти стару гвардію СТБ, яка із принципу не хоче промовити жодного слова по-українськи. А якщо і говорять, то обов’язково перекручують.
Але як зрозуміти журналістів і керівників державного каналу, що ведуть війнушки проти державної мови? Ці жалюгідні (але шкідливі) потуги М. Скребця яскраво описав Ігор Лосєв у газеті «Флот України» у №№ 25, 27, 33 за 2009 рік у статтях «Телевізійне україножерство в Севастополі продовжується», «Ескалація українофобства на севастопольському телебаченні?» і «Чи личить державному телебаченню нацьковувати громадян на державу?».
Чи державна це позиція керівництва телеканала і журналістів, Олександре Анатолійовичу?
А ще прислухалися б, про які події говорять ведучі в історичній рубриці програми «Севастопольські зустрічі» – там узагалі не представлені дати й особистості української історії. Чи не на московських сайтах черпається ця інформація?

ХТО КУЛЬГАЄ, ТОЙ ІДЕ?
«Нам 18» – повідомляє ось уже кілька днів логотип унизу телекартинки СТБ. Зрозуміло, не ювілей, а банальне порівняння з людським віком і повноліттям.
Згадаємо, скільки спойлерів, скандальних персонажів і пройдисвітів пройшло (і проходять) через розмножувальний екран СТБ – виникає думка, що для таких типчиків спеціально створено інформаційні щілини, крізь які пролазили б відверті вороги держави. Умови для п’ятої телеколони – як для мух у тропіках – найсприятливіші і для них не існує жодних перешкод. Почуття досади охоплює при наданні телетрибуни особистостям неадекватним і напівблазням, здатним на образи у прямому ефірі. І п. Скрипниченко продовжує їх запрошувати в ефір, ну прямо, як Савік Шустер — п’ятиколонників всеукраїнського масштабу!
Це так дратує критиків, що від них пролунали радикальні пропозиції просто закрити телекомпанію за таку діяльність або закрити, почистити, а потім відкрити (за Маяковським). Звичайно, такі пропозиції нездійсненні.
Адже не викликають рекламацій матеріали Володимира Ілларіонова, Ірини Катвалюк, Ангеліни Бабінової. Соціально важливі короткі передачі Лариси Кужанової «Українська мелодійна» і «Спілкуємось українською». Але ось закономірність: та ж Л. Кужанова завдає удару по своїй журналістській репутації, коли запрошує у свою передачу комуністів.
Та великою небезпекою є те, що Севастопольська РДТРК в осяжному майбутньому може бути роздержавлена й український телерадіопростір в регіоні нікому буде захищати.
А сподіватися на те, що до цього часу у всіх творчих працівників телебачення дозріє самосвідомість громадянина України, не доводиться.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.

ТИМ ЧАСОМ...

«Тотальний контроль кримського інформаційного простору Росією загрожує міжнаціональній безпеці, а демпінг російськими видавцями кримського книжкового ринку несе загрозу економічній незалежності», — заявив голова кримської організації Української Народної партії Олег Фомушкін, коментуючи ситуацію із «засиллям» російської книговидавничої продукції на книжковому ринку Криму.
Лідер кримської УНП констатує, що «на книжковому ринку півострова майже повністю відсутня українська книжка, а цей вакуум активно заповнюють книжки, видані та завезені з сусідньої Росії, що складає близько 90% національного книжкового ринку. Експерти свідчать, що близько 350 млн. доларів США на рік осідає в кишенях російських видавців... Інформаційна продукція Російської Федерації постійно дискредитує культурні й духовні цінності української нації, проте молодь Криму продовжують наполегливо виховувати на культурних традиціях іншої держави».
Вихід із ситуації Олег Фомушкін бачить у «поступовому обмеженні всього книжкового імпорту з одночасним нарощуванням випуску вітчизняних якісних видань. Але поки що, на жаль, вітчизняний видавничий бізнес не здатний активно конкурувати з імпортною продукцією, будучи фінансово та економічно малопотужним»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2009 > Тема "Резонанс"