Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛАУРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З РОДИНИ ГІРНИКІВ
Коли дізнався, що син нашого земляка поета Миколи Гірника Павло Миколайович Гірник відзначений Державною премією імені Т. Г. Шевченка, на душі стало приємно, навіть радісно, і захотілось поділитись з читачами спогадами…
Родину Гірників знаю ще з довоєнних років. Микола закінчив Вербівецьку середню школу в 1940 році. На війну пішов, перервавши навчання на філологічному факультеті Львівського університету імені І. Я. Франка. Закінчив військове артилерійське училище, став комбатом, пройшов усю війну, удостоєний бойових нагород.
Свою першу поетичну книгу «Моя Звенигородщина» Микола Андрійович подарував мені, бо знав, що я пишу вірші. Далі наші творчі шляхи не раз перепліталися. Деякі мої вірші були опубліковані в журналі «Вітчизна», в редакції якого працював Микола Гірник. Ми часто зустрічалися в Києві, а під час відпусток – у селах Пальчику, Вербівці на Катеринопільщині, куди він приїжджав з дружиною Тамарою Дмитрівною. Знав їхніх синів Андрія і Павла. По-різному склалися їхні життєві долі. Андрій залишився в Києві, нині – доктор філософських наук, працює в Києво-Могилянській академії. А Павло, після закінчення педагогічного інституту, поїхав на роботу на Хмельниччину, звідки родом його мати.
Микола Андрійович Гірник довго працював у видавничій сфері, літредактором в газеті «Друг читача» та в журналі «Вітчизна». За його сприяння побачило світ багато творів здібних молодих літераторів України. Якось у Києві він познайомив мене з кількома своїми друзями – письменниками Миколою Олійником, Юрієм Мушкетиком та іншими, котрі прибули тоді на письменницький з’їзд, де й мені довелось побувати і побачити літературних світил. А Микола Андрійович Гірник прилучив мене до письменницької праці, став мені надійним другом. Я бережу його книги з дарчими написами, завжди перечитую цикл і його сатиричних поезій, надрукованих в журналі «Вітчизна» та тих, що писав під час тяжкої недуги в Київській лікарні наприкінці свого неспокійного життя, виданих і зібраних його друзями та родиною під назвою «Назавжди солдат!».
У 1983 році за участі делегації від Київської письменницької організації Сергія Плачинди, Миколи Сома, Андрія Вінника, Миколи Негоди я брав участь у відкритті меморіальної дошки на честь М. А. Гірника при вході до будинку Вербівецької середньої школи, яку в 1940 році закінчив відомий український поет-фронтовик. А нині ми зустрічаємо на малій батьківщині батька його сина – Павла Гірника, лауреата Шевченківської премії за 2009 рік. Павло Гірник не тільки продовжив поетичну справу свого батька, а й, приїхавши з Хмельниччини, побував у хаті родини Гірників, походив звивистими вуличками села. Зустрівся з його односельчанами, а також побував у Шевченківських місцях Черкащини, зокрема в селах Моринці та Шевченкове, де провів своє дитинство славетний Кобзар. Відвідав також музей В’ячеслава Чорновола в селі Вільховець, що на Звенигородщині, та вклонився пам’ятнику Великому Рухівцю в селищі Єрках, де народився цей мужній борець за незалежну соборну Україну. Поклав квіти біля пам’ятного знака С. О. Єфремову в селі Пальчику, що на Катеринопільщині. Про таку поїздку на свою малу батьківщину свого батька Миколи Гірника поет Павло Гірник мріяв давно. Та все не складалося з однієї причини – не було грошей. Виручила премія за поетичну книгу «Посвітається» (2009 р.). Читаймо і не забуваймо про славну родину Гірників.
Яків ІВАШКЕВИЧ, поет.
смт. Катеринопіль, Черкаська область.

ПАВЛО ГІРНИК:
«Є ХЛІБ, І СІЛЬ, І УКРАЇНА…»

*   *   *
На те і воля... Не могили,
А покривавлена рілля...
Не відали. Не відмолили.
І – не прийматиме земля.
Поляже дим під головою.
Обступить крижана пітьма.
Невже, запльоване Москвою,
Нас навіть небо не прийма?
Ані душі. Сама безодня.
Гімн божевільної орди.
І – над усім – слова Господні:
Не вбий. Не вкрадь.
Не осуди...
*   *   *
От і джерела взялися
 пітьмою.
От і громи відгули.
Вітер гуляє над тою золою,
Де ночували орли.
От і немає ні волі, ні сили
У золотій булаві.
Чим не клялися
і як не просили –
Губи в крові.
Брате мій стомлений,
скоро спочинем
Там, де заграє сурма.
Ти озираєшся, а за плечима –
Бог і пітьма.
*   *   *
Все повертається.
Попіл на груди сідає.
Серце мовчить, але б’ється – спасибі йому.
Боже мій милий,
 невже України немає?
Тільки дорога лишилася.
На Колиму.
Каймося, брате.
Це з нас будували державу,
Клали, як дике каміння,
 під мури старі.
Боже мій милий,
 невже отака наша слава –
Дерти собі на онучі
 чужі прапори?
Той, хто стрілятиме,
 нині носитиме квіти.
Стягне за шию гранітну
 Івана й Петра.
Боже мій милий,
 навіщо твої заповіти?
Дай хоч померти гідно
на берегах Дніпра...
*   *   *
Зупинися, не руш.
Твої дзвони глухі.
Над тобою ще жодна зоря
 не світила!..
Охолола свіча –
І знялись порохи
Там, де воля останні ножі
освятила.
Приглядайся,
звикай до чужої ходи
І до мови чужої
 у храмі старому...
Із якого прокляття, якої біди,
Із якого відлуння
 вертаєм додому?
Обірвалися дзвони.
Холоне в імлі
Моя смертна душа,
і отак за словами,
Наче діти повільно ідуть по золі
І самими очима
 прощаються з нами..
*   *   *
І летітиме ворон –
повільно, без жодного крику.
І устане вогонь –
і його не зупинять слова.
І хитнеться летючий пісок, засуваючи ріки.
І в джерелах навіки
 спочине вода вікова.
Ось і ти озираєшся –
дим затягає обличчя
І сахається небо
 твого крижаного плеча.
Не ховайся за Бога, отямся,
сліпий чоловіче,
Коло тебе лишилися вітер,
 сова і свіча.
І зведешся з колін,
і гукнеш навмання серед ночі,
І впадеш головою
 у небо своє кам’яне.
І кого не зустрінеш –
усі відвертатимуть очі.
І кому не помолишся –
слово тебе проклене.

То невже ти гортаєш
оці сторінки поруділі,
Аби тільки побачити –
серед олжі і крові –
Як народ, наче камінь,
росте на розритій могилі
І вертається голос
 у груди його неживі?..
*   *   *
Останній день, остання воля,
Остання тиша на піску,
І поминальна грудка солі
На крижаному рушнику,

І сірий вітер проти ночі,
І тихе слово при кінці
І Україна очі в очі
Стоїть зі свічкою в руці…
*   *   *
Мовчи. Ні слова, ні півслова.
Холодний хліб,
 як правду, ріж,
І слухай, як німіє мова
В повітрі гострому, як ніж.
Твоя печаль. Твоя утома.
Твій хрест на білім рукаві...
Чого ти плачеш – от і вдома.
Усі живі?
*   *   *
Такі непрохані сніги,
Такі терпкі, такі вдовині;
І безгоміння навкруги,
І тужно птаху і людині,
І попідтинню ледь гойда
Сухою гілкою калина,
І сутеніє...
Не біда –
Є хліб, і сіль, і Україна,
І добрі люди, і слова...
І так пророчо, так прощально
Обличчя наші осява
Тоненька свічечка
 шпитальна...
*   *   *
Говори.
Говори хоч самому собі.
Хоч тюремній стіні,
 хоч труні за стіною!
Сповідайся дорогам,
 але не юрбі.
Залишайся собою.
Не шкодуй ні свободи –
нічого.
Не раб,
А якщо вже криваві
 стелитимуть рядна,
Пригадай Трахтемирів
 і голос Дніпра –
Те, що навіть вогню
 і мечу непідвладне.
Там, де більше немає ні ночі,
ні дня,
Там, де ґвалт, матюки,
козачки і пивниці,
Україна сідлає чужого коня.
...Ще побачимось, молодице.
*   *   *
Сину мій!
Передсвітній зорі,
Вовкуватим вітрам в димарі,
Журавлям, що на крила беруть
мою стомлену душу,
І оцій милосердній землі,
До якої рушаю в імлі,
Помолися, мій сину,
бо я
вже не мушу.
Є свобода і шлях по золі,
І під голову грудка землі,
І останні слова при вогні,
від якого загину.
Просто неба у ніч грозову,
Засвітивши свічу воскову,
Сину, голосе мій,
помолися за Україну.
*   *   *
Розвиднілось. Гойднуло стіни.
І на схололому вогні
Ти написав собі, що винен
Так має бути в чужині.
Уже не тужиш.
Але довго,
Кулак притисши до чола,
Пригадуєш оту дорогу,
Яка вертає до села...
Оте джерельце... Ту калину...
Тих гайдамаків на стерні...
Оту єдину Україну,
Яка є тільки в чужині...
*   *   *
Але й на те Господня воля
І відсвіт неба на чолі,
Аби у головах тополя
І понад нею журавлі,
На те повернення додому,
Де все навіки не твоє,
І шлях забутий, на якому
Сльоза сльози не впізнає,
На те і пісня, і калина,
І клятви щирі і святі,
Аби у пустці України
Отямитись на самоті...

м. Хмельницький.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2009 > Тема "Душі криниця"