Версiя для друку Обговорити в форумi

РОЗМОВА ЗІ ЗНАНОЮ ПЕРЕКЛАДАЧКОЮ З НАГОДИ ЇЇ 80-РІЧЧЯ

Ольга Дмитрівна Сенюк народилася на Івано-Франківщині. Лауреат премії ім. Максима Рильського. Перекладає зі шведської, норвезької, данської, ісландської, англійської мов переважно твори дитячої літератури, зокрема: «Чудесну мандрівку Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» Сельми Лаґерлеф, «Знаменитий детектив Блюмквіст» і «Пеппідовгапанчоха» Астрід Ліндґрен тощо.
– Ольго Дмитрівно, яким був ваш шлях до перекладання художніх творів?
– За освітою я ґерманіст, і перекладачем стала не відразу. Гадала, стану науковцем: захистила кандидатську. Першою книжкою, яку взялася перекладати, була «Аку-Аку» Тура Гейєрдала, легендарного норвезького мандрівника. Потім надрукувала пригодницькі твори для молоді шведа Бромберґа. Дуже мене приваблювала Астрід Ліндґрен, це надзвичайно світла постать, тому її оповіді добре мені пішли. Так із часом я стала перекладати здебільшого зі скандинавських мов. Саме від нашого покоління поновилася та перекладацька настанова, що була в українській літературі 20-30-х років ХХ століття, а саме: переклад творів безпосередньо з оригіналу.
– Чого, на вашу думку, передусім бракує сучасним молодим перекладачам?
– Бракує докладних знань про ту літературу, твори якої перекладають. Потрібно за конкретним текстом бачити цілий масив культури. Про себе можу сказати, що добре орієнтуюся в норвезькій і шведській літературі: і в класиці, і в сучасній. Менше знаю данську.
– Яким бачите завдання саме українського перекладача?
– Моє покоління завжди бачило своє завдання в тому, аби донести кращі твори світової літератури до українського читача і цим збагатити рідну мову. Відомо, що її хотіли звести до діалекту, а нашу літературу – до провінційного рівня. Невипадково переклади іноземної літератури заохочувалися передусім саме російською. Тому в радянські часи ми не раз переживали нагінки. Критерієм читабельності перекладного твору нам подавалося: чи розуміє текст прибиральниця...
У ті часи почесно було бути перекладачем, бо, коли з’являвся якісно донесений твір, то ним зачитувалися не тільки україномовні.
– Тепер сприймається як легенда, коли з рук у руки передавали «Всесвіт» із українськими перекладами резонансних романів іноземної літератури…
– Так. І оцінювалася праця перекладача більш-менш відповідно. Та бували часи, коли під різними приводами не давали друкуватися. Тоді заробляла на хліб як друкарка.
– Чи існує, на вашу думку, специфіка перекладу для дітей?
– Гадаю, що передусім необхідно зважати на самого автора, особливості його світогляду і письма. Не треба вигадувати за письменника, а варто уважно вчитатися. Перекладацтво – не волюнтаризм, а намагання відтворити твір максимально точно і водночас художньо переконливо.
– Ольго Дмитрівно, ви – єдина в Україні, хто перекладає з ісландської мови?
– Так. Перекладати з ісландської мені допомогло знову-таки порівняльне мовознавство. Ця мова досить законсервована порівняно з норвезькою чи шведською. Щоб передати якесь поняття, котре існує в одному ісландському слові, треба додати ще два-три слова, аби був зрозумілим його зміст.
– Кого з перекладених письменників визначили б як найулюбленіших?
– Усі улюблені! Це велике щастя – перекладати Астрід Ліндґрен, Сельму Лаґерлеф, Пера Лаґерквіста, Авґуста Стріндберґа.
– Яка книжка у вашому перекладі має незабаром вийти у світ?
– «Полтава» шведського автора Петера Енґльонда до 300-річчя Полтавської битви.
– Чи задоволені життям, озираючись назад?
– Ми дуже раді були, що працювали з Євгеном (Євген Попович – знаний перекладач, чоловік О. Сенюк. – Л. Т. ) за контрактами, а не в установах і не мали над собою керівників-зверхників. Намагалися самовідданно, з любов’ю перекладати. А вже нашу працю, як мовиться, нехай оцінюють читачі.

Людмила ТАРАН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2009 > Тема "Українці мої..."