Версiя для друку Обговорити в форумi

БО ТИ НА ЗЕМЛІ – ЛЮДИНА! 

Про цю чудову людину я довідався випадково. Кілька років тому в «Кримській світлиці» з’явилася його коротенька замітка: «Мне 60 лет, но я все равно изучу государственный язык». Зрозуміло, що виникло бажання познайомитися з автором. Адже така принциповість у мовному питанні, таке прихильне ставлення до українського є не дуже типовими для кримчан.
Зустрілися ми з Ахтемом Алієвим наприкінці 2008 року. До цього часу встигли обмінятися кількома листами. Але у них Ахтем-ага був небагатослівним, як і всі кримські татари. Тому зустріч, звичайно, дала більше. Але виникали все нові і нові запитання до садівника, агронома, художника, краєзнавця і громадського діяча. Тому листування продовжилося з новою силою. Думаю, воно вже і не припиниться, адже люди цієї породи є своєрідним барометром суспільства. І якщо сказати, що Ахтем Алієв є совістю кримськотатарського народу, то жодного перебільшення тут не буде. Тож слухайте розповідь про цю незвичайну людину.

ДИВО ПРИРОДИ
Ахтем народився того ж року, коли й закінчилася війна. Здавалося б, після жахіть Другої світової хлопчик міг би повноцінно розвиватися, аби колись віддати борги рідній державі. Але ця держава, невідомо за що, покарала увесь його народ депортацією. Тож дитинство Ахтема проходило не в Криму, а в спекотній Середній Азії.
Запам’ятався йому і рік смерті Сталіна. Головний винуватець трагедії його народу відійшов у інший світ, але на красі природи це не відбилося. Їхня родина жила тоді в селищі Кібрай Ташкентської області. Мама повела маленького Ахтема в школу, аби зробити попередній запис у шкільному журналі. У той час якраз буйно цвіла шипшина, ніби вітаючи хлопчика з його приходом у майбутню alta mater…
«Коли я вперше побачив кущ шипшини, то відразу закохався у це прекрасне творіння Природи, – згадував потім Ахтем-ага. – Я хотів вирватися з маминих рук і підійти до розлогого куща. Але мама сердилася і тягнула мене до школи. Коли відповідний запис у директорському журналі було зроблено, я знову побіг до шипшини, щоб обнявши її, нюхати кожну рожеву квіточку… Але квітуча гілка так боляче вжалила мене в руки, що я не витримав і голосно закричав. А потім ще довго не міг відчепитися від десятків, сотень шипів… Це було моє перше знайомство з красою Природи. Виявляється, вона також потребувала захисту і захищалася як могла».

ВЛАДА РІДНА, ТА НЕ ЗОВСІМ
Образа швидко пройшла, а замилування красою лишилося. Коли Ахтему подарували акварельні фарби, першою його картиною став… кущ шипшини. Майбутнє обіцяло ще не одну зустріч із Красою, а поки що нелегке життя у вигнанні кололо його своїми колючками…
Сім’я була великою, складалася з десяти чоловік. Батьки сяк-так годували дітей, але «кишенькових» грошей Ахтем не бачив ніколи. Тому працювати довелося рано, з восьми років. Хлопчик нарівні з дорослими збирав полуницю, а потім черешні. Тоді надходила черга персиків, абрикосів, яблук…
З вересня знову починалося навчання, але жовтень і листопад відводився для збирання бавовни. За місяць найпрацелюбніші школярі (Ахтем, звісно, належав до них) могли заробити 30-35 карбованців. Хлопчина швидко вибився у передовики, тому вже у четвертому класі був нагороджений «Похвальною грамотою» райкому комсомолу. Однак, робота роботою, а в піонери працелюбного школяра приймати не поспішали. Може, тому, що кримський татарин?
Під час другого вручення похвального листа у 1958 році Ахтем з образою в голосі сказав: «Чому не приймаєте мене в піонери?». Може, цей крик душі подіяв на черстві душі комсомольських чиновників, бо згодом Ахтем Алієв почав носити червоний галстук. Звісно, пишався своєю належністю до піонерії. Щороку, починаючи з 1959 до 1962, йому вже вручали грамоти Ташкентського обкому.
У 1963 році замаячила цілком реальна медаль «За трудову відзнаку». Але її чомусь не дали. Директор школи Михальський (поляк за національністю) по секрету повідав правду: «Викреслили тебе – як кримського татарина…».
Проте, працювати ударно кримським татарам не заборонялося. Влітку Ахтем працював у сорокаградусну спеку, причому приходив на роботу на 2-3 години раніше, ніж його однолітки. І додому йшов після всіх. При нормі 40 кг бавовнику він збирав інколи 110-120 кілограмів!
Десь і на спорт сили знаходив. У 1962 році Ахтем став чемпіоном Ташкентської області з гімнастики. А спортивна гімнастика – це нелегкий вид спорту…

СЛУЖБА В АРМІЇ
У лавах Збройних Сил СРСР Ахтем служив так само добре, як вчився у школі і працював у полі. Служба проходила у Волгограді. У 1965 році був нагороджений медаллю «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Нагороду вручав тричі Герой Радянського Союзу льотчик Іван Кожедуб. Той прибув разом із майбутнім генсеком Брежнєвим на відкриття меморіалу Мамаїв курган.
У 1967 році Ахтем врятував дівчинку, яка тонула у Волзі. Був представлений до нагороди – медалі «За врятування потопаючих». Протокол, до речі, був складений за всіма правилами, при свідках. Його підписали майор Скворцов, капітан Преображенцев, рядовий Акімов, дільничний міліціонер… Проте й цю нагороду чомусь не вручили. Зрештою, хіба це головне? Адже він урятував життя дівчинці, а вона, певно ж, стала матір’ю, а до цього часу, може, і бабусею… Аллах все бачить!

З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я
Втім, удари долі лише гартували Ахтема Алієва. Після служби в армії довелося працювати пожежником. З інституту фізкультури, куди він вдало вступив ще до служби, його встигли відрахувати – нібито за пропуски занять. Як командир відділення пожежної частини, Ахтем також не пас задніх. Відзначився, коли горіли величезні склади з бавовною. Це була пожежа найвищої категорії. По тривозі туди кинули усі пожежні частини Ташкента і Ташкентської області. Відділення Ахтема Алієва прибуло одним із перших, йому довелося гасити пожежу впродовж 6 годин. Але половину «білого золота» вдалося врятувати. Всі командири відділень були представлені до нагород. Медаль «За відвагу на пожежі» чекала і Ахтема Алієва. Але знову йому відмовили з невідомих причин. Хоча… чому з «невідомих»? Перед врученням нагород завжди змушували писати автобіографію, вказувати національність… Тепер все зрозуміли? Згоріти під час пожежі кримським татарам люб’язно дозволялося, а бути нагородженим – ні. «Ось так вони ставилися до нас, – з сумом писав мені Ахтем-ага, – і це було істинне обличчя комуністичного режиму».

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ
Працюючи в пожежній частині селища Кібрай, Ахтем Алієв готувався до вступу в інститут. Вибір упав на Ташкентський сільськогосподарський. Успішно склав іспити і з 1968 до 1973 року був студентом. Саме на студентські роки припадає перше знайомство з Україною, точніше, з українцями та українською культурою. Разом з ним навчалася Валентина Коровицька з Вінниччини та Іван Кузяк з Львівщини. Тоді ж у Ташкенті гастролювали ансамблі «Смерічка» і «Червона рута». Може, саме вони і заронили іскорку любові до української пісні та й взагалі до всього українського?
Зрештою, Ахтем був жадібний до будь-якої культури. Співав у ансамблях «Гульдоста» і «Ялла», а ще грав на ударних інструментах. Брав участь у КВК, тоді ж познайомився із Масляковим та Гусманом.
На жаль, студентські роки швидко пролетіли… Оскільки юнак учився добре, то професор з Академії Наук Узбекистану Аркадій Рибаков офіційно запропонував Ахтему навчатися в аспірантурі.
Зрозуміло, що працелюбний кримський татарин зміг би продовжити навчання. І тепер був би професором чи академіком. Однак саме в цей час його потягнула до себе рідна земля… Голос Криму, якого Ахтем практично не знав, виявився сильнішим, аніж жага знань. Навіть студентка, якій дуже симпатизував, не змогла його затримати в столиці Узбекистану…

ПОНЕВІРЯННЯ В «УКРАЇНСЬКОМУ» КРИМУ
У 1974 році Ахтем Алієв став кримчанином. Хоча це, може, й голосно сказано. Тогочасний Крим і українців «перемелював» за лічені роки, а кримських татар він взагалі не чекав. П’ятнадцять років (з 1974 до 1989 року, коли кримські татари почали повертатися масово) видалися Ахтему Алієву справжнім пеклом:
«Я й тепер дивуюся, як мені вдалося витримати усі приниження, – згадує Ахтем-ага, – усі ці знущання місцевої, районної влади… А скільки я здоров’я втратив – про це знає тільки Бог. Маючи фах агронома, виноградаря, я був вимушений працювати трактористом, слюсарем, а то й просто чорноробом. Мене перекидали з місця на місце, я виконував важку і низькооплачувану роботу. Тому і пенсія у мене така низька…
Але це не головне, я був готовий до будь-якої роботи! Тільки ж вони навмисно все робили, щоб я покинув Крим «за власним бажанням». Думали, що я не витримаю цього тиску. Але я чинив опір і щодня молився Всевишньому, аби він захистив мене від сатрапів.
Підтримку Аллаха я відчував з першого дня мого перебування на рідній землі. Я постійно чув його голос: «Ходи по кримській землі впевнено, на зло не відповідай злом, намагайся робити більше добра людям. І нікого не бійся!».

ПОДВИГ ТОЛЕРАНТНОСТІ
Зрозуміло, що Ахтему імперія в печінках сиділа. Знищити її він не міг, трансформувати також. Але, як добропорядний мусульманин, намагався компенсувати чорні імперські діяння своїми добрими справами. Якось влітку 1974 року Ахтем Алієв побачив на дні пересохлого озерця камінь, вкритий товстим шаром мулу. Почистивши його, молодий кримський татарин побачив написи німецькою мовою. Виявилося що це… надмогильний пам’ятник ХІХ століття! Ахтем довіз його до лісопосадки і заховав, прикопавши землею і закидавши хмизом.
Йому стало все зрозуміло, адже село Красногвардійське до війни було німецьким. Влада вирішила «німецький слід» стерти так само ґрунтовно, як і кримськотатарський. У даному випадку німці були для Ахтема Алієва друзями по нещастю. Їхній Новий Цюріхталь перейменували так само, як і сотні кримськотатарських міст і сіл. Дивно, що на цвинтарі не залишилося жодного німецького надмогильного пам’ятника!
Але Ахтем знаходив їх у зовсім несподіваних місцях: в ярах, на дні річки Булганак, у старих руїнах, під мостами, у великих ямах для сміття. Агроном за освітою ніби перекваліфікувався в археолога: він шукав надмогильні плити увесь вільний від роботи час. У 1991 році в селі згоріла тваринницька ферма, збудована відразу після війни. У вогні згоріло 28 корів, яких благополучно «списали» і закопали. А коли почали валити стіни, то виявилося, що всі вони побудовані з розпиляних надмогильних пам’ятників! Ахтем і тут дещо встиг приховати. Він вірив, що коли-небудь, після кримських татар, повернуться німці, болгари, греки, вірмени…
«Для варварів ці плити були всього лише будматеріалами, але для мене це були історичні пам’ятки, – так пояснював мені свою наполегливість Ахтем-ага. – Якби раптом на дні озера я знайшов не німецький, а болгарський пам’ятник, або, скажімо, грецький, то все одно рятував би все, що можна врятувати. І російські пам’ятники рятував би, адже це також історія мого Криму…
Один німецький турист назвав моє захоплення «подвигом толерантності». Може, й голосно сказано, але на фоні реалій… Подивіться, що нині коїться в Криму: в Нижньогірському районі зруйновано понад 270 кримськотатарських надмогильних пам’ятників, у Бахчисарайському – понад 40, у Білогірському близько 50; майже по всьому Криму йде руйнування кримськотатарських кладовищ. Єпископ Лазар чомусь мовчить і не пояснює людям, що це великий гріх…
Хто ж вони, ці варвари? Хто ними керує? І навіщо вони це роблять? Зрозуміло одне: комусь дуже хочеться дестабілізувати ситуацію в Криму і по всій Україні.
Але я тут усім пояснюю, що не можна відповідати на варварство аналогічним варварством. За будь-яких обставин мусульманин Ахтем Алієв буде знаходити, рятувати християнські пам’ятники і зберігати християнську складову історії Криму…»
*  *  *
Тільки-но я дописав останнє речення, як мені несподівано зателефонував Анатолій Свідзинський з Луцька. Виявляється, він залишив для мене у родичів свою нову книгу «Синергетична концепція культур». Що ж, певно, цінний подарунок… Не став відкладати справу у довгий ящик, поїхав і забрав книгу. Відкрив там, де відкрилося, і прочитав фразу, яка була виділена трохи більшими літерами: «Культура є процес подолання зла творчістю».
Чи не дивний збіг? З Анатолієм Вадимовичем ми не бачились років зо два, не листувалися і не телефонували одне одному. І тут раптом… Я не містик, але це, певно, якийсь Божий знак. Дякую професоре! Заради однієї лише цієї фрази варто було їхати в інший кінець міста. Вона є дуже доречною, адже в ній сконцентрована вся біографія Ахтема Алієва. Весь його життєвий шлях підтверджує, що і таке визначення культури має право на існування.

ЛЮДИНА, ЯКА ПРИКРАШАЄ ЗЕМЛЮ
Коли у Києві розпочалася «помаранчева» революція, Ахтем Алієв також вирушив у столицю. Він відчув, якою великою силою є об’єднана нація. Почав поважати українців за витримку, доброзичливість, толерантність. Сотні тисяч людей зібралися на Майдані – і жодної краплі крові, жодної сутички. А були ж там люди і протилежних поглядів! Саме в Києві вирішив: вийде на пенсію і відразу почне прикрашати кримську землю трояндами.
Справи не забарилися: спочатку подарував 52 кущі Красногвардійській школі. Потім почав їздити за межі рідного села; скажімо, подарував 64 саджанці Бахчисарайській школі № 5, 33 – школі № 2 у Старому Криму, 45 – Сімферопольській школі № 42…
З нагоди Дня незалежності України Ахтем Алієв вирішив подарувати 45 кущів троянд українській школі-гімназії, директором якої є Наталія Руденко. А ще 120 підсніжників! Тепер береже подяку від цієї єдиної української школи в Сімферополі, бо в ній є дуже теплі слова: «Доброму садівничому Ахтему Алієву, людині небайдужій, яка прикрашає землю».
І, дійсно, прикрашає! Хоче подарувати саджанці троянди усім школам Криму, хоч на це піде близько 5 років. Ахтем-ага не впадає у відчай: «Поки зможу ходити – буду вирощувати квіти і дарувати людям…».
Оскільки Ахтем Алієв є людиною «соборною», то не збирається обмежуватись сонячним півостровом. Якось прочитав замітку про канадця українського походження Степана Горлача, який пішки пройшов усю Україну хрест-навхрест: від Львова до Луганська і від Чернігова до Одеси. А ще з нагоди 2000-річчя християнства посадив 2000 саджанців дуба у місцях компактного проживання українців. Ахтем Алієв узяв на озброєння цю ідею, щоправда, творчо переосмисливши її. А що як посадити троянди через усю Україну у вигляді хреста? Від Чернігова до Одеси і від Львова до Луганська? Це було б дуже символічно. По-перше, це підсилило б задум патріотичного українця з Канади. По-друге, зайвий раз підтвердило б, що кримські татари є одним із двох корінних народів України. «Трояндовий» хрест, висаджений мусульманином, – у цьому також була б своя символіка. Це був би дуже гарний приклад толерантності, оцінений всією Україною. Християни люблять символізм. А тут відразу мільйони людей дізналися б, що мусульмани не лише воюють за свою Соборну мечеть і за ділянки землі, але й готові прикрашати квітами всю Україну, дружити з українцями.
 
В РОЛІ «УКРАЇНІЗАТОРА»
Життя пролетіло до прикрого швидко… Настав і пенсійний вік. Але Ахтем-ага зовсім не збирається робити належну у таких випадках вікову поправку. Сказав, що вивчить українську мову і вчить її – наполегливо, цілеспрямовано. Мало того, виступав з ініціативою, щоб не лише діти, але й доросле населення Криму мало можливість вивчати факультативно українську і кримськотатарську мови.
А ще постійно популяризує газету «Кримська світлиця» та додаток для дітей «Джерельце». Ну, хіба не приємно мені, львівському власкору, отримувати такі цікаві, теплі листи?
«У нашому селі є чудові вчителі української мови: Вікторія Миколаївна Однокоз, Надія Іванівна Орнат, Улькера Ісваїлівна Шабатова. Прочитавши «Джерельце», я віддаю його школярам. Вони повинні навчитися змалку любити Батьківщину, людей, природу… Їх треба привчати творити добро. Вони повинні виростати толерантними, віротерпимими, чесними. Повинні допомагати владі. І ви знаєте, мені здається, що вони люблять Україну такою, яка вона є! І багато людей починають жити за принципом: «Чим більше зробимо для України, тим краще вона буде піклуватися про нас». А стосовно вивчення державної мови, то тут нам найбільше допомагає «Кримська світлиця»! Ця газета варта того, щоб її підтримувати на найвищому рівні…»
Треба сказати, що Ахтем-ага є надзвичайно активною людиною у всіх відношеннях. Він не тільки вирощує троянди, але й малює. Щорічно проводить 10-12 художніх виставок у Сімферополі, Бахчисараї та районах Криму. А ще бере участь у художній самодіяльності села. Жодне свято не обходиться без їхнього хору, де Ахтем Алієв грає далеко не останню скрипку. Та що там хор! Його роль у житті села взагалі важко переоцінити. І з точки зору земляків – кримських татар, і з точки зору українців. Я б сказав – особливо з точки зору українців! Бо таких бійців за українську державність у Криму небагато. У минулому році на День незалежності України він організував у Красногвардійському справжнє, а не формальне свято. Детально описав, як воно готувалося:
«Я ходив по селу і запрошував усіх на святковий концерт, говорив, що будемо співати лише українські пісні, танцювати лише українські танці. Дехто з українців обіцяв прийти, але чомусь не всіх, на кого я розраховував, побачив на святі. Я був одягнений в українські шаровари і у вишиванку. Співали ми «Пісню про рушник», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Червону руту», «Черемшину» та багато інших відомих пісень. У нашому селі такого ще не було ніколи. Ось що значить – уміти переконувати людей! Дуже мені дякували деякі українці, особливо Петро Коваль з дружиною.
Ось так, в міру можливостей, я пропагую українські традиції і мову. Не всі мене розуміють, на жаль… Ентузіастів мало, представники українських організацій дуже рідко навідуються у сільську місцевість… А так хотілося б, щоб були такі зустрічі! Адже це дуже підносило б дух українців і кримських татар. Мені дуже хочеться, щоб 2009 рік був роком культурної революції, і щоб люди усвідомили: лежати на дивані перед телевізором шкідливо для здоров’я. Необхідна активна позиція, а ми губимо самі себе оцим лежанням.
У моєму розумінні Україна – це могутнє плодове дерево. Ми, прості люди міста і села, по суті, є кореневою системою цього дерева. Якщо коріння буде міцним і здоровим, то і держава процвітатиме, даватиме плоди.
Кримські татари (кримці) є частиною цього дерева, і їх неможливо відділити від нього. А ось штамбом цього плодоносного дерева є Президент України. Якщо не захистимо його, то багато втратимо. Іншого такого Президента може й не бути. Він для України як Джордж Вашингтон для Сполучених Штатів. Після «Помаранчевої» революції, коли я повернувся з Києва до Криму, мені вдалося обійти понад 900 сімей і загітувати близько 5400 громадян віддати свої голоси за Віктора Ющенка.
Прихильники Януковича, Грача і вітренківці називали мене «нашистом», «американцем», «оранжевим мандарином» і таке інше в цьому ж дусі… Але я вперто робив свою справу, бо знав, що цього Президента обрала краща, свідоміша частина народу…»
*  *  *
Ось такий він, Ахтем Алієв. З телепередач ми знаємо дещо інший образ кримського татарина. Це, як правило, якийсь мітингувальник чи пікетувальник. Радикал, одним словом. Але ж у Криму є і такі, як Ахтем-ага! Те, що їх небагато, не повинно бути аргументом на користь того, щоб ігнорувати їхню думку. Навпаки, кожен з цієї когорти повинен бути відомим, захищеним, а головне, вислуханим.
Поки що, наскільки мені відомо, Ахтем Алієв не може похвалитися великою увагою влади до своєї персони. А це означає, що зусилля марнуються. Ні, він, звичайно, продовжує нести свій важкий «хрест» і ні на що не скаржиться. Може, тому, що «хрест» його особливий, квітучий, трояндовий? Любов до рідної землі і до всього живого додає йому сил? Все це так, але все одно хочеться звернутись до влади: владонько наша рідна, народна! Підтримай його, бо так прийнято в світі. Не плоди радикалів на наші голови! Не плоди розчарованих і зневірених. Гасити полум’я конфліктів набагато дорожче, а ми, поки що, не дуже багата держава…

Сергій ЛАЩЕНКО.

P. S. Не надто вже сподіваючись на державу, Ахтем Алієв все-таки розраховує, що відгукнуться люди доброї волі, яким не байдужа доля України, Криму. Просив навіть подати його адресу, що я і виконую:
Ахтем Алієв, вул. Нова, 6, с. Красногвардійське, Совєтський район, АРК, 97242.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2009 > Тема "Крим - наш дім"