Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли ми з кримчанкою Тамілою Бєляловою їздили в Коломию до Мирослава Симчича, то, за щасливим збігом обставин, познайомилися і з Ігорем Кічаком.
Нагадаю, що Мирослав Симчич (у минулому сотенний «Кривоніс») прославився тим, що його сотня знищила полк НКВД генерала Дергачова, того самого, що депортував кримських татар, чеченців та інгушів. Він також загинув у тому бою. Інтерес кримської татарки до такої постаті, як Мирослав Симчич зрозумілий. «Кривоніс», до речі, відсидів у тюрмах і концтаборах рівно третину століття!
Ігор Кічак відсидів менше – «лише» 18 років. Але і це строк немалий… З ним цікаво було спілкуватися, однак усіх тем ми охопити не встигли. У цьому я з жалем переконався, коли прочитав статтю пана Ігоря у львівській газеті «Post Поступ». Колишній політв’язень описує у ній… свої віщі сни.
Одного разу йому приснилося, що православний священик дає йому дві грамофонні платівки ціною по 5 карбованців кожна. Щедрий батюшка (символ Росії?) дарує їх греко-католику безплатно. Згодом, а це був уже 1960 рік, Ігоря Кічака посадили вдруге, дали 10 років. Причому ця «десятирічка» складалася з двох термінів. Після п’яти років відсидки дали можливість побачитись з батьками, переговорити з ними, порадитись… Якби старенькі дали добро на «каяття» сина Ігоря перед радянською владою, то ця перша, чесно відбута в таборах, «п’ятирічка» виявилася б останньою. Однак гонорові галичани, порадившись, вирішили, що не варто ставати на шлях зради. Коханого сина відправили досиджувати термін.
Були й ще символічні сни. Не стала винятком і дружина політв’язня. Її сон, до речі, врятував пана Ігоря від третього терміну. Перший він відсидів у Воркуті і Тайшеті, другий (оту саму десятирічку, яку можна було б скоротити до п’яти років) – у Мордовії. Невідомо, де сидів би третій строк, але щось би «совіти» придумали… Бо надто вже активним був пан Ігор – жодного натяку на каяття!
Органи, певно, активно працювали у цьому напрямку, але Ігоря Кічака виручив… сон дружини. Бо інтуїція загострюється не лише у в’язнів режиму, але й у їхніх вірних подруг.
Коли в серпні 1984 року пан Ігор з дружиною Любою і донькою Ларисою повернулися із санаторію, то помітили, що вдома хтось похазяйнував. Дві книжки у книжковій шафі чомусь стояли сторінками назовні. А вночі дружині приснилося, що два скелети кажуть їй: «Ми у вас були в хаті і щось залишили під шафою. Нехай Ігор буде обережним».
Вранці родина обговорила сон і, про всяк випадок, зайнялася пошуками. Проте нічого підозрілого ніхто не помітив. Зате трохи згодом донька Лариса знайшла у великому швейцарському календарі, який лежав на дні шафи, підпільну оунівську брошуру, видану у 1948 році крайовим осередком пропаганди ОУН.
Ігор Кічак спалив брошуру. Але у домі могли бути й інші підкинуті матеріали, досі ніким не знайдені! Тому пан Ігор усім сказав на роботі, що чекає обшуку. Мовляв, знайшли підкинуті речі, а це – погана ознака. Видно, сексоти про все доповіли в КГБ, а в «конторі» вирішили обшуку не проводити, щоб не вийшло другого «проколу».
А тепер подумаймо, що ж це могло бути? Як можна пояснити сон з наукової точки зору? Один зі «скелетів-чекістів» виявився більш порядним? Може, він спеціально залишив дві книги корінцями углиб шафи? Бо це було б надто вже непрофесійно, якби було зроблено ненавмисне… Що-що, а робити обшуки вони вміли непомітно, підкидати літературу – також. Отже, когось мучила совість чи хтось співчував Кічакові? Все це можливо, тому заслуговує на повагу дивовижна інтуїція пані Люби!
*  *  *
Чи можуть допомагати людині якісь вищі сили? Деякі факти говорять на користь цієї гіпотези. «Світличани», певно, пам’ятають статтю Володимира Караташа «Прометей Заполяр’я». У ній розповідається про справжнього українського патріота з Одеси Івана Паламарчука. Коли його розстріляли в грудні 1952 року, то друзі витягли зі сховку у шахті вірші одесита, а стрілець «Глек» (тобто сам Володимир Караташ) за одну ніч їх усі вивчив напам’ять!
А як він хотів розшукати сина свого бойового побратима! І сталося справжнє диво: доля звела їх… у одній черзі в інституті іноземних мов у Одесі. Це сталося в 1962 році, рівно через десятиліття після розстрілу пасіонарного українця. Мало того, що в одній черзі, то ще й син Івана Паламарчука назвав своє ім’я, прізвище і по батькові… А Володимир Караташ стояв позаду нього. Скажете, збіг?
*  *  *
Колись я розмовляв із головою Всеукраїнського Братства ветеранів ОУН-УПА Михайлом Зеленчуком. Той партизанив у горах до 1955 року. Розповідав мені про деякі містичні збіги і віщі сни. У снах його янголом-хоронителем була молода дівчина-мавка. Одного разу Михайло Зеленчук (тоді він ще був бойовиком «Деркачем») ночував у лісі. Раптом, уві сні, чує голос своєї мавки. Та каже наполегливо і схвильовано: «Слухай!». Деркач відразу прокинувся і почув зовсім близько команду російською мовою: «Левее! Левее!». Виявляється, сексот видав його, і ту ділянку лісу прочісували чекісти. Деркачу вдалося замаскуватися, і його не помітили.
Коли чекісти брали їхню криївку, то, напередодні, одна з її мешканок, Анна Попович, чула голос матері ніби з-під землі: «Анно! Іди геть звідси!».
Перед штурмом криївки (там ще знаходився референт СБ ОУН Карпатського Краю майор «Грім») Михайло Зеленчук був посланий на розвідку у найближче село. Виконавши завдання, повертався на базу. Заночував зовсім близько біля знайомої гори. І знову дівчина-мавка торкнула рукою плече повстанця і сказала схвильовано: «Негайно йди на осідок!». Деркач підхопився, закинув автомат на плече і побіг до криївки, передчуваючи недобре…
Незабаром він почув вибухи гранат, автоматні черги і два окремих пістолетних вистріли. Це застрелився майор «Грім» і його дружина. До речі, Анна Попович, яка була на момент штурму в криївці і залишилась живою, потім розповідала, що майор «Грім» був напередодні відносно спокійним і не реагував на її заклики піти з криївки. А може, він просто не видавав своєї тривоги?
Як фахівець знав, що ця криївка є загалом непоганою, по ній пастухи отару овець проганяли і нічого не помітили; та й собаки їхні не відчули жодного чужого запаху. А будувати нову криївку в 1954 році було дуже проблематично… Люди були вже не ті, що у 1945-1947 рр. Боялися. Тепер уже ніхто не скаже – чи бачив майор «Грім» тривожні сни тієї ночі? Але навіть сни Михайла Зеленчука і Анни Попович свідчать про те, що інтуїція в момент небезпеки у людини дуже загострюється. Щось подібне розповідала мені наша читачка і колишня підпільниця Анна Гошко-Кіт.
Серед читачів «Кримської світлиці» є багато колишніх підпільників та вояків УПА. Може, й вони пригадають щось цікаве? Погодьтеся, повстанські сни – тема маловивчена.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2009 > Тема ""Білі плями" історії"