Версiя для друку Обговорити в форумi

В Євпаторійську санаторну школу-інтернат, яка знаходиться в дендропарку й недалеко від моря, приїжджають на навчання та лікування діти з багатьох куточків нашого благодатного краю. Вони зміцнюють тут серцево-судинну систему, а паралельно мають можливість виявити себе в гуртках та секціях, чогось навчитися. Є чудовий медичний корпус, кваліфіковані лікарі, медсестри, талановиті вчителі та вихователі вищої категорії. Школу не один рік очолює Тетяна Дмитрівна Уварушкіна – чуйна, але вимоглива людина.
А я в цій школі більше десяти років викладаю українську мову та літературу.
Іноді, коли є відповідний настрій, розпитую новоприбулих про їхніх вчителів. Цікавлюся, що знають діти про історію свого села чи міста. І вони з задоволенням розповідають. Та іноді, буває, що не можуть пригадати ім’я та по батькові того, хто виховував їх зовсім недавно. І тоді я, з дозволу, звичайно, розповідаю їм про своїх вчителів та учнів.
Прибув одного вересня до нас Ярослав Гадзіна із Кремнівки Красногвардійського району. Виявилось, що це син моєї однокурсниці Лідії Іванівни Коруняк, яка після закінчення ВНЗ була направлена на роботу в Крим, тут вийшла заміж і вже має такого сина. Добре пам’ятаю його славну маму, бо був старостою групи. Вона – одна з найкращих знавців англійської мови (вчилась на заочних курсах, мала право викладати іноземну).
Та й син, як виявилось, гідний своєї матусі. Зараз він – офіцер Ялтинського міського відділу міліції.
Зрозуміло, що добре навчання та гарна поведінка дуже знадобились йому в житті.
«А у нас, – кажу учням, – математику вела Любов Іванівна. Й коли хтось чимось провиниться, вона залишала його після уроків. Говорила, заходячи в клас наприкінці другої зміни: «Я повечеряла, взяла ліхтарик і можу годину-дві додатково попрацювати з вами».
І ми, голодні й слухняні, залишались і розв’язували задачі. А вчительці було байдуже до того, що нам ще йти в сусіднє село, що на вулиці поночі, що треба проходити біля хат, де в кожного хазяїна є неприв’язаний надійний друг, потім переходити через річку, через яку й кладочки не покладено, й води було чимало в ній.
Зимою, бувало, коли заметіль намітала кучугури, добирались до Підлісець на лижах. Тут важливо було зібратись гуртом, і так всі ми (двадцять чи тридцять) йшли із школи. У молодших класах українську мову та літературу вела Лідія Прокопівна. Побачивши, що я босоніж приходжу на уроки пізньої осені, вона запросила мене додому й подарувала свої ж таки жіночі туфлі. А класний керівник, Ганна Трохимівна Становська, яка жила на квартирі разом з нею, так розповідала про «Думу про невмирущого» Павла Загребельного, що я при першій же нагоді придбав цей твір і він дотепер зі мною.
Якось зустрівся з нею в інституті. Виявляється, вона працювала в нашій школі вчителем фізкультури після технікуму, а тепер заочно вчиться на вчительку початкових класів у нашому ВНЗ. Не один раз я потім бував у неї вдома. На жаль, її вже нема. І тільки низенькі айстри і чорнобривці, насіння яких я свого часу надіслав доньці Людмилі, шепочуть їй, що я її не забув…
Пам’ятаю і Макара Спиридоновича Москалюка, що викладав українську в старших класах. Гарний, елегантний, дотепний. Не було такого року за півстоліття, аби я не привітав його з освітянським святом чи днем народження. Навіть пісню «Два кольори» замовляв для нього через обласне радіо, коли став студентом філфаку. І тепер на день учителя я зателефонував йому в Ізяслав Хмельницької області. Взяла слухавку дочка Галя й каже, що тато, якому вже ось-ось дев’яносто виповниться, рано встав, вмився, одягнув, як завжди, вишиванку й чекає телефонного дзвінка. І можливо, не тільки від мене. Спасибі тобі, мій учителю, живи довго-довго!
В одинадцятому, випускному, уроки рідної мови вів Петро Талимонович Вербицький. «Ось скоро ви закінчите школу, – сказав він якось, – і підете, хто куди. А може, – каже, – дасть Бог, зустрінемось, поцілуємось і ви мене чимось почастуєте».
А згодом я, випускник Кам’янець-Подільського педінституту, йду райцентром і зустрічаюсь із вельмишановним своїм наставником. Я почастував свого сивого колегу пивом, посиділи ми в його господі. Більше я його не бачив. До цих пір не забув, як він розповідав про негаразди в сімейному житті. А сам так любив своїх дочок, сім’ю, що весною й літом та погожою осінню щоденно із Щурівчиків до райцентру їхав велосипедом 15 кілометрів. А ранком – знову на уроки. Взимку долав цю дистанцію на лижах.
Через них, розумних, працьовитих, добрих і люблячих, і я учителем став. Намагався не осоромити їх, зробивши цей вибір. У тяжкі години писав їм листи, линув до них, знаходив підтримку. Допрацювався до медалі, до значка «Відмінник освіти України». На цьогорічному шкільному учительському конкурсі отримав диплом «Містер неординарність».
Дуже хочеться й собі залишити слід в учнівській пам’яті, аби діти знали, хто їхній учитель, пам’ятали його ім’я.

Василь ТОМЧУК.
м. Євпаторія.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2009 > Тема "Урок української"