Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#21 за 22.05.2009
ДУШУ ╤ СЕРЦЕ — ТАРАСОВ╤Й ГОР╤

ШЕВЧЕНК╤АНА

22 травня — день поховання Тараса Шевченка в Канев╕, в укра╖нськ╕й земл╕. ╤стор╕я могили Кобзаря охоплю╓ 148 рок╕в. Третину цього часу ╖╖ над╕йним охоронцем, який вклав душу ╕ серце, поклав сво╓ життя у витворення Укра╖нсько╖ Святин╕, що нею стала Тарасова гора, був ╤ван Олекс╕йович Ядловський. Нещодавно минуло 75 рок╕в з дня його смерт╕.
Народився ╕ вир╕с в╕н у Канев╕. Ще п╕дл╕тком йому пощастило зустр╕ти тут Шевченка. П╕зн╕ше брав активну участь у похованн╕ поета на Чернеч╕й гор╕. А пот╕м, коли троюр╕дний брат Тараса Шевченка Варфолом╕й Григорович Шевченко запропонував йому стати доглядачем Кобзарево╖ могили, охоче погодився.
У 1884 роц╕ ╤ван Олекс╕йович з родиною оселя╓ться у прав╕й половин╕ збудовано╖ в тому ж роц╕ на народн╕ кошти хатин╕ поблизу могили. За умовою, укладеною з В. Г. Шевченком, ╤ван Олекс╕йович мав доглядати могилу поета п’ять рок╕в. А доглядав майже п╕встол╕ття. У ц╕й хатин╕ в╕н жив з родиною, в як╕й було вже ш╕сть син╕в ╕ три дочки, доти, поки не збудував соб╕ власну оселю п╕д Тарасовою горою. Та в н╕й, по сут╕, мешкала лише родина доглядача — сам в╕н майже завжди залишався в хатин╕, що стояла на сам╕й Тарасов╕й гор╕. Адже могила Кобзаря, за словами внука ╤вана Олекс╕йовича — Володимира Павловича, — була для нього «святая святих». Пост╕йно вис╕вав на н╕й кв╕ти, навколо висаджував деревця. Допомагали йому д╕ти, особливо дочка Настя. Люди називали ╖╖ «сторожиха могили Тараса». Була д╕вчина дуже вродлива. ╤ коли у 1903 роц╕ до поетово╖ могили при╖здив в╕домий укра╖нський художник В. К. Розвадовський, в╕н виконав акварельний портрет Наст╕, який нин╕ збер╕га╓ться в Кобзаревому дом╕ на Тарасов╕й гор╕...
╤ван Олекс╕йович завжди пригощав людей, як╕ приходили на Тарасову гору, городиною ╕ садовиною. Про це згаду╓ одна ╕з в╕дв╕дувачок музею Кобзаря в Канев╕ у сво╓му запис╕ до Книги вражень в╕д 20.07.1984 року: «В 1926 роц╕ я вперше приходила поклонитися могил╕ Шевченка, будучи ученицею четвертого класу Шарк╕всько╖ 7-╖ школи Рокитнянського району Ки╖всько╖ област╕. Тод╕ ж я в╕дв╕дала ╕ перший народний музей поета — Тарасову св╕тлицю... Тут нас прив╕тно зустр╕в сторож, який ╕ розпов╕в про життя Кобзаря. Запам’яталося мен╕ ╕ те, що навколо могили р╕с великий фруктовий сад ╕ сторож пригостив нас запашними яблуками. Таке запам’яталося надовго», — записала Мар╕я Трохим╕вна Бригадир ╕з м. Дн╕пропетровська.
З великою любов’ю доглядав ╤ван Олекс╕йович ╕ перший народний музей поета — Тарасову св╕тлицю. В╕н був створений палким шанувальником Т. Шевченка, педагогом, журнал╕стом, охоронцем Кобзарево╖ могили В. С. Гнилосировим разом з членами Ки╖всько╖ Старо╖ Громади. М╕стився музей у друг╕й половин╕ хатини, де мешкав ╤ван Ядловський. П╕длогу в Тарасов╕й св╕тлиц╕ в╕н завжди притрушував травою, на ст╕ни в╕шав в╕ночки з польових кв╕т╕в, калину. Пильнував, щоб на стол╕ лежав Шевченк╕в «Кобзар», який люди читали з великим ╕нтересом. ╤ не т╕льки читали, а й робили на його стор╕нках сво╖ записи, залишали автографи. Оск╕льки «Кобзар» швидко зношувався, доводилося часто зам╕нювати його на ╕нший.
Кожного, хто заходив до Тарасово╖ св╕тлиц╕, ╤ван Олекс╕йович зустр╕чав прив╕тно, знаходив тепл╕ слова, розпов╕дав про Шевченка, читав «Кобзар». Окремим поетовим шанувальникам, як╕ прибували з далеко╖ дороги, дозволяв переночувати у його хатин╕. «У св╕тлиц╕ т╕й можна переночувати, попросивши у сторожа св╕жого с╕на. В нього ж можна д╕стати ╕ що-небудь з’╖сти», — писав М. М. Коцюбинський у нарис╕ «Шевченкова могила».
При╓мне враження справив доглядач Шевченково╖ могили ╕ на укра╖нського письменника з Галичини Олександра Барв╕нського, який побував у Канев╕ дв╕ч╕ — у 1895 та у 1899 роках. П╕зн╕ше у сво╖х спогадах в╕н писав: «... Ми п╕шли в хату, поставлену для сторожа... Хазя╖н ╤ван Ядловський — кан╕вський м╕щанин, чолов╕к розумний, письменний, зробив на мене вельми миле враження. Почувши, що я з Галичини, в╕н вельми зрад╕в, що я з далекого краю при╖хав в╕дв╕дати могилу Тараса... Вже смеркалось, як ми ув╕йшли у хату, де нас щирий хазя╖н угостив смаженою рибою, овочами, кавунами з свого городу ╕ добрим ча╓м».
«Добрий чай», яким пригощав людей охоронець Шевченково╖ могили, готувався ╕з польових трав: материнки, чебрецю, м’яти. ╤ хто хоч раз скуштував той чай, запам’ятовував його надовго.
Про доброту ╕ чуйн╕сть ╤вана Олекс╕йовича згадували ╕ родич╕ поета, зокрема Катерина Максим╕вна Красицька, онука поета по сестр╕ Катерин╕. Вона в╕дв╕дала могилу д╕дуся у 1900 роц╕ ╕ записала: «...Недалеко в╕д могили стояла хата д╕да Ядловського, який доглядав дорогу могилу. Вона була на дв╕ половини. В одн╕й д╕д жив, а в друг╕й збирались люди... Зустр╕в нас д╕д, як сво╖х р╕дних».
Дуже багато ц╕кавих спогад╕в про охоронця Шевченково╖ могили збер╕га╓ться в Науковому арх╕в╕ Шевченк╕вського нац╕онального запов╕дника. Зустр╕ча╓ться й детальний опис його зовн╕шност╕: «...Був в╕н середнього росту, худорлявий з с╕рими очима, дуже добродушний, з невеличкою сивою бородою. Одягнений був ╕нколи в полотнян╕й сорочц╕ ╕ в темн╕ штани, ╕нколи в п╕джаку. Голова була без головного убору. Пам’ятаю, часто Ядловський сид╕в на травичц╕ ╕ кругом нього сид╕ли люди р╕зного в╕ку, ╕ слухали, а в╕н розпов╕дав уривки твор╕в Шевченка. Певно, у нього була хороша пам’ять, що в╕н м╕г розпов╕дати довг╕ уривки. Часто молодь сп╕вала укра╖нськ╕ п╕сн╕, ╤ван Олекс╕йович п╕дсп╕вував. Голос у нього був при╓мний... ╤нколи заставали ми його п╕д сво╓ю хатою... в╕н сид╕в на призьб╕ босий, в б╕л╕й сорочц╕ ╕ все щось стругав...», — пише у сво╖х спогадах сестра укра╖нського письменника, нашого земляка С. Д. Скляренка — Над╕я Дмитр╕вна Бурган ╕з Черкас.
Та ╤ван Олекс╕йович не т╕льки завжди прив╕тно зустр╕чав людей на Тарасов╕й гор╕, в╕н ╖м дарував власноруч зроблен╕ дерев’ян╕ вироби: ковганки, рубл╕ ╕ качалки, праники для вибивання б╕лизни. Найчаст╕ше — дерев’ян╕ ложечки, зроблен╕ у вигляд╕ рибки. Про те, що доглядач могили поета був майстром на вс╕ руки, згадував його внук П. С. Андрущенко: «Мабуть, не було такого, що б д╕д не вм╕в робити. В╕н ╕ чоботи шив, ╕ ятер╕ пл╕в, ╕ с╕тки в’язав, бо ╕ рибу сам ловив».
Особливо ╤ван Олекс╕йович любив сп╕лкуватися з д╕тьми. Бувало, спускався до п╕дн╕жжя Тарасово╖ гори, зустр╕чав там д╕тей ╕ разом з ними п╕дн╕мався до Кобзарево╖ могили. По дороз╕ розпов╕дав ╖м про поета, його шанувальник╕в, з котрими йому доводилося тут зустр╕чатися. Дехто з в╕дв╕дувач╕в, щоб надовше закарбувати в пам’ят╕ цього доброго чолов╕ка, фотографував його або з ним фотографувався. До нашого часу д╕йшли фотозн╕мки, на яких можна бачити ╤вана Олекс╕йовича за роботою: вир╕зу╓ в к╕мнат╕ ковганки, плете на ╜анку ят╕р. На ╕нших — в╕н з Кобзаревими шанувальниками на ╜анку хати, сидить на могил╕ поета, сто╖ть у саду б╕ля хатини. З окремих зн╕мк╕в, зроблених у р╕зн╕ роки, були нав╕ть в╕ддрукован╕ лист╕вки.
Н╕коли не залишав ╤ван Олекс╕йович Кобзарево╖ могили, нав╕ть у найтяжч╕ для не╖ часи. З болем у серц╕ спостер╕гав, як жандарми в╕дганяли людей в╕д Шевченково╖ могили у 1911 роц╕, коли минало 50 рок╕в в╕д дня смерт╕ поета, ╕ в 1914 роц╕, коли минало 100 рок╕в в╕д дня його народження. А в 1923 роц╕ в╕н допомагав скульптору Каленю Терещенку встановлювати новий пам’ятник на Кобзарев╕й могил╕.
Минали роки. ╤ван Олекс╕йович втрачав здоров’я, але Тарасову гору не покидав: продовжував доглядати дорогу серцю святиню. ╤ так тривало до останн╕х дн╕в його життя. Тож мав ус╕ п╕дстави укра╖нський письменник С. Д. Скляренко сказати про хранителя Шевченково╖ могили: «╤стор╕я Ядловського — це ╕стор╕я могили Шевченка».
Помер ╤ван Олекс╕йович у лихий час Голодомору — 21 лютого 1933 року. Помер в╕д голоду. Та про це стало можливим говорити лише тепер. Ран╕ше стверджували, що в╕н помер в╕д хвороби по старост╕ (було йому 87 рок╕в. — Т. Р.). У Науковому арх╕в╕ музею збер╕гаються спогади, записан╕ у 1995 роц╕ в╕д колишньо╖ прац╕вниц╕ готелю Шевченк╕вського запов╕дника Ц╕нько Ганни Григор╕вни (1909 р. н.). У них, зокрема, говориться: «Була тод╕ голодовка. Люди падали, як солома... Одного разу директор готелю послав мене до д╕да Ядловського, щоб я йому костюм пошила на смерть. Видно, хтось йому сказав, що в╕н уже доходить...
Отож як послав мене директор, то я ╕ п╕шла. Прийшла, а в╕н сидить такий висохший, труп один, дерев’ян╕ ложечки робить. Я й кажу йому, що мене послали, щоб я костюм вам пошила. А в╕н мен╕: «Я вмру ╕ в ц╕м костюм╕, що на мен╕. Краще б ви мен╕ ╖стоньки принесли. Я з голоду вмираю. Я живих людей тут не бачу. Вс╕ помирають з голоду... Н╕хто не приходить». ╤ так плакав, б╕дненький. Поки, було, подужа╓, то вийде, було, на гору — та хоч гукне кого. А як не зм╕г вже ходити — то не м╕г ╕ гукнути. Я зняла м╕рку, пошила йому костюм. Сказала директору готелю, щоб послав йому ╖сти. Але було вже п╕зно. Дуже в╕н отощав. Не помогла йому ╖жа. То так воно, б╕дне, ╕ померло з голоду».
Похований ╤ван Олекс╕йович, за його бажанням, недалеко в╕д могили Т. Шевченка. На його могил╕ сто╖ть гран╕тний обел╕ск ╕з зазначенням, хто тут похований, та ╕з словами Н. Д. Бурган:
Сивенького старого д╕дуся
Запам’ятали люди на могил╕.
В╕н вс╕х гостей прив╕тно зустр╕чав,
Знаходив кожному слова
Ласкав╕, щир╕.
Завжди зупиняються тут люди, покладають кв╕ти, згадують теплим словом. Кожний, хто п╕дн╕ма╓ться до могили ╤вана Олекс╕йовича, ма╓ змогу побачити ╕ в╕дновлену в 1991 роц╕ його хатину. Все тут, як ╕ колись. Зл╕ва — Тарасова св╕тлиця, перший музей Кобзаря. Експозиц╕я в н╕й в╕дтворена п╕сля 1912 року. До наших дн╕в збер╕гся в╕нок, покладений на Шевченкову могилу актором Московського художнього театру Г. Бурджаловим у 1912 роц╕. Поруч на ст╕н╕ — портрет Т. Г. Шевченка, коп╕я роботи ╤. Ю. Р╓п╕на. У кутку, на ст╕н╕, — картина нев╕домого художника «Святий Тарас╕й», на як╕й зображений Тарас Шевченко у вигляд╕ святого. Прикрашена вона рушником, який спец╕ально для Тарасово╖ св╕тлиц╕ вишивала в╕дома укра╖нська поетеса Леся Укра╖нка з Маргаритою Комаровою. На ст╕нах висять т╕ сам╕ рушники, як╕ колись вис╕ли у першому народному музе╖ Кобзаря. ╥х передали сюди родич╕ ╤вана Олекс╕йовича. У друг╕й половин╕ хати — в╕дновлена к╕мната, в як╕й жив охоронець поетово╖ могили. У ╖╖ в╕дтворенн╕ велику допомогу надали родич╕ ╤вана Ядловського, як╕ нин╕ проживають у Канев╕.
Часто в цю хатину приходять нащадки охоронця Шевченково╖ могили. Теплим словом згадують свого д╕дуся, прад╕дуся. У 1993 роц╕, б╕ля Тарасово╖ св╕тлиц╕, вони започаткували сад, який у св╕й час садив тут ╤ван Олекс╕йович. Того дня в Книз╕ вражень з’явився запис: «Ми, родич╕ ╤вана Ядловського, внуки, правнуки, праправнуки, дуже вдячн╕ прац╕вникам музею за вшанування пам’ят╕ нашого д╕да ╤вана з нагоди 60-р╕ччя в╕д дня його смерт╕. Сьогодн╕ ми коло хати посадили сад. Дума╓мо, що в╕н виросте таким чудовим, як був у нашого д╕дуся...».
В╕н справд╕ вир╕с. Щедро родять вишн╕, яблун╕, абрикоси, персики, виноград. Добрим словом згадують люди довгол╕тнього хранителя Шевченково╖ могили...
Ра╖са ТАНАНА,
зав╕дувач в╕дд╕лу Шевченк╕вського нац╕онального запов╕дника, заслужений прац╕вник культури Укра╖ни.
м. Кан╕в Черкасько╖ област╕.


«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ...»

В Укра╖н╕, очевидно, нема╓ тако╖ св╕домо╖ людини, яка не зна╓ «Запов╕т» Т. Г. Шевченка. Та не вс╕м, мабуть, в╕домо, де, коли, за яких обставин Кобзар написав його та як склалася доля ц╕╓╖ невмирущо╖ поез╕╖...
У кв╕тн╕ 1845 року, п╕сля зак╕нчення Академ╕╖ мистецтв у Петербурз╕, Шевченко вдруге при╖здить до Укра╖ни в╕дв╕дати р╕дню ╕ замалювати пам’ятн╕ м╕сця на р╕дн╕й земл╕.
Подорожуючи укра╖нськими м╕стами ╕ селищами, в╕н на початку грудня зупинився у С. Н. Самойлова в сел╕ В’юнище Переяславського пов╕ту Полтавсько╖ губерн╕╖.
Тут Тарас зробив к╕лька замальовок, написав низку поез╕й. Але в друг╕й половин╕ грудня в╕н тяжко захвор╕в. ╤ його друг ще по Петербургу А. О. Козачковський, л╕кар у м╕ст╕ Переяслав, д╕знавшись про хворобу Тараса Григоровича, перев╕з поета з В’юнища до себе на л╕кування.
Саме там, у Переяслав╕, коли його хвороба досягла апогею ╕ в╕н втратив уже над╕ю на одужання, Тарас 25 грудня 1845 року написав св╕й запов╕т «Як умру, то поховайте...».
Традиц╕я написання запов╕т╕в в╕домими в ╕стор╕╖ поетами була започаткована ще в Стародавньому Рим╕. Але «Запов╕т» Т. Г. Шевченка — це не насл╕дування попередник╕в ╕ не данина традиц╕╖, а ориг╕нальний за зм╕стом ╕ формою тв╕р, позбавлений егоцентризму, притаманного багатьом под╕бним творам. У «Запов╕т╕» нема╓ нав╕ть найменшого натяку на самовихваляння та згадування про як╕сь заслуги перед народом, а то ╕ людством.
Увесь зм╕ст «Запов╕ту» просякнутий глибокою любов’ю Тараса до Укра╖ни (поховати його обов’язково на «Вкра╖н╕ мил╕й»), ╖╖ людей та природи (до Дн╕пра, лан╕в широкополих), а також великим жалем ╕ сп╕вчуттям до закр╕паченого народу.
Уперше «Запов╕т» без 16-го рядка надрукували в 1859 роц╕ в Лейпцигу п╕д назвою «Думка» в зб╕рнику «Нов╕ в╕рш╕ Пушк╕на ╕ Шевченка».
Повний текст в╕рша було надруковано у льв╕вському журнал╕ «Мета» (1863, № 4) п╕д назвою «Зав╕щання». Цю назву в╕рша, виправлену на «Запов╕т», з того часу почали друкувати в ус╕х його виданнях.
У Рос╕╖ «Запов╕т», ур╕заний цензурою з 24 рядк╕в до 8, вперше надрукували в 1867 роц╕ у «Кобзар╕» за редакц╕╓ю М. Костомарова ╕ коштом Д. Е. Кожанчикова.
Повний текст «Запов╕ту» за редакц╕╓ю В. Доманицького був видрукуваний у Рос╕╖ 1907 року в «Кобзар╕».
У 1862 роц╕ було зроблено перш╕ переклади «Запов╕ту» з укра╖нсько╖ на рос╕йську ╕ польську мови. В╕дтод╕ й з’явилося близько 500 його переклад╕в на 147 мов народ╕в св╕ту. Серед його перекладач╕в були ╤. Франко, Янка Купала, Б. Пастернак, Р. Гамзатов, Д. Гул╕а, К. Кул╕╓в, X. Ал╕мджан та ╕н.
Великий гуман╕стичний та емоц╕йний заряд, образномовна ╕ структурна ритм╕чн╕сть й мелод╕йн╕сть «Запов╕ту» ще в 70-т╕ роки XIX стол╕ття привернули до себе увагу композитор╕в. Першими написали до нього музику
М. Лисенко ╕ М. Вербицький. А пот╕м до них при╓дналися В. Заремба, Я. Степовий, М. Леонтович, К. Стеценко, П. Демуцький, О. Спенд╕аров та ╕н. Усього на текст «Запов╕ту» створено десятки музичних твор╕в р╕зних жанр╕в.
Про надзвичайну популярн╕сть Шевченкового «Запов╕ту» св╕дчить ╕ той факт, що його ╕де╖ та образи набули широкого в╕дображення у народн╕й творчост╕. На його теми народн╕ майстри створили чимало витвор╕в декоративного й образотворчого мистецтва. Бо ж до майбутн╕х нащадк╕в, тобто до нас, нин╕шнього покол╕ння, Кобзар звернувся з╕ скромним проханням:
...╤ мене в с╕м’╖ велик╕й,
В с╕м’╖ вольн╕й, нов╕й,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Анатол╕й ФОМЕНКО,
учасник в╕йни, кандидат ф╕лософських наук.
м. Дн╕пропетровськ.


Борис ГР╤НЧЕНКО
ШЕВЧЕНКОВА МОГИЛА

Степи простяглися широк╕,
Степи простяглись навкруги;
Прославшись до моря стягою,
Дн╕про п╕дмива береги.
В степах тих висок╕ могили,
Найвища ж, найб╕льша одна
Сто╖ть над Дн╕пром ясновидим,
Сто╖ть ╕ самотня, й сумна.
Висока й велика могила!
В могил╕ спить батько Тарас...
Багато зробив в╕н на св╕т╕
╤ мучивсь багато за нас!
В╕н р╕дн╕й в╕ддав Укра╖н╕
╤ душу, ╕ серце сво╖,
Сво╖ми п╕снями-сльозами
В╕н висп╕вав горе ╖╖.
Сво╖ми п╕снями-сльозами
До правди й любови святих,
До св╕ту ясного науки
В╕н кликав старих ╕ малих.
За волю до смерти в╕н бився,
За не╖ життя положив,
╤ тихо нав╕ки заснув в╕н,
╤ спить серед р╕дних степ╕в.
Степи простяглися до моря,
В степах над широким Дн╕пром
Суму╓ самотня могила
З високим ╕ б╕лим хрестом.
╤ тую могилу велику
Й того, хто в могил╕ пол╕г,
Уся Укра╖на ╖х зна╓,
Й пов╕к вона знатиме ╖х!

Леся УКРА╥НКА
НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись нашу р╕дну хату
Темрява вкривала,
А чужа сус╕дська хата
Св╕тлами с╕яла.
Багат╕ла чужа хата,
Лиха там не знали, —
Туди й наш╕ укра╖нц╕
Дари доношали.
Та минав ти, наш Кобзарю,
Чуж╕╖ пороги,
Орав свою вбогу ниву,
Р╕дн╕ перелоги.
Гомон╕ла твоя кобза
Гучною струною,
В кожн╕м серц╕ в╕дбивалась
Чистою луною.
Спочива╓ш ти, наш батьку,
Тихо в домовин╕,
Та збудила твоя п╕сня
Думки на Вкра╖н╕.
Хай же пром╕нь тво╖х думок
Пом╕ж нами ся╓, —
«Вогню ╕скра великого»
Пов╕к не згаса╓!
Щоб м╕ж нами не вгасало
Пром╕ння величне,
Ти «поставив на сторож╕»
Слово тво╓ в╕чне.
Ми, як ти, минати будем
Чуж╕╖ пороги,
Орать будем сво╖ ниви,
Р╕дн╕ перелоги.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7286

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков