Версiя для друку Обговорити в форумi

МІЙ ДІДУСЬ – СПРАВЖНІЙ СКАРБ!

Мене звуть Боса Катерина. Вчуся у шостому класі Журавлівської загальноосвітньої школи. Живу в маленькому мальовничому селі Журавлівка Сімферопольського району у Криму. В мене є гарна дружна сім’я: батько Сергій, працює водієм, мама Наталка – бухгалтер і маленький братик Дениско, який ще ходить до дитсадка. Ми завжди намагаємось допомагати одне одному, розуміємо і підтримуємо кожного у скрутну годину. Але у нас, як і в кожній родині, виникають невеличкі образи між батьками і дітьми. Тоді я йду їх вирішувати до найближчої людини – свого дідуся. Він уважно вислухає та дасть щиру пораду. Після розмови з ним стає легше на серці та тепліше на душі.
Звуть мого дідуся Фалько Борис Федорович. Народився він 5 липня 1940 року в селі Голуби Липоводолинського району Сумської області у багатодітній сільській родині, основою якої була праця. З дитячих років він допомагав батькам, маленьким хлопчиком пас гусей, а згодом і корів. Ріс дідусь непосидющим, спритним та допитливим хлопчиком. Щоб вчитися, доводилось ходити до школи пішки у село Саї за 5 кілометрів від їхньої оселі. Вчився дідусь старанно, на відмінно, незважаючи на те, що домашні завдання доводилося виконувати на луках, де після школи діти пасли корів.  
У 1955 році, після закінчення семирічної школи, дідусь пішов вчитися на тракториста, а потім працював у рідному колгоспі.
З 1959 до 1962 року дідусь служив у інженерно-технічних військах Радянської Армії. Сільський юнак побачив, як живуть люди у великому місті, ходив у музеї, зустрічався з цікавими досвідченими людьми. Там він здобув середню освіту.
Вернувшись додому у село, він побачив безробіття та убогість. У маленькій хатинці, дах якої був вкритий соломою, тулилась багатодітна родина. Разом з батьком та матір’ю там мешкали ще брати та сестри зі своїми вже сім’ями. Тоді мій дідусь разом зі своєю старшою сестрою та її чоловіком переїхали до Криму.
У 1963 року він почав свою трудову діяльність в радгоспі «Партизан» (зараз це ВАТ «Партизан» Сімферопольського району) трактористом у виноградарській бригаді. Там він зустрів та покохав вродливу працьовиту дівчину Катерину, яка згодом стала його дружиною, і моєю бабусею. Директор радгоспу виділив молодій сім’ї невеличку квартирку, а з меблів у них було лиш залізне ліжко, дерев’яний стіл та стілець. Молодята не були у розпачі, бо у них в сім’ї панували кохання, взаєморозуміння, теплота та ніжність. Через рік у них народився хлопчик Юрко. Але біда спіткала їхню родину, через півроку померло маля. Тяжко перенесло утрату подружжя, але, як кажуть, біда не приходить одна, через рік лікарі поставили молодій жінці страшний діагноз: потрібна операція по видаленню нирки. В ті часи це була дуже складна операція. Але й ці перешкоди долі вони витримали стійко.
Далекоглядний юнак розумів, що майбутнє села – це широке сільське впровадження механізації у сільське господарство та освічені фахівці, і тому він вступив на навчання до Кримського технікуму механізації на спеціальність технік-механік. Після закінчення працював інженером з техніки безпеки, старшим інженером з птахівництва, інженером з трудомістких процесів.
За час трудової діяльності мій дідусь зарекомендував себе грамотним фахівцем, умілим організатором. Працював з повною енергією та знанням справи, багато уваги приділяв постійному зростанню рівня технічної бази виробництва, її ефективності, зменшенню матеріальних, фінансових та трудових затрат. За це багато разів його нагороджували грошовими преміями, грамотами та цінними подарунками. Він – дипломатичний та наполегливий у вирішенні завдань, принциповий, вимогливий до себе і колективу робітників. Бере участь у суспільно-громадському житті, неодноразово його обирали депутатом міської ради. Користується заслуженим авторитетом серед односельчан. Виростив гарну доньку – мою маму. В шафі дідуся лежить багато вдячних листів зі школи від вчителів за гарне виховання доньки.
Два роки тому померла його дружина, моя люба бабуся. Тяжко переніс цю утрату наш дідусь, але вся наша сім’я підтримує його, стараємось, щоб він менше сумував, ходимо до нього у гості, допомагаємо йому по господарству.
Я знаю: багато дітей люблять своїх дідусів, але мені здається, що мій дідусь – найкращий. Він – розумний та дбайливий господар, допомагає нашій мамі виховувати нас, його онуків. Він – добрий, дуже любить дітей, а ще працьовитий, самотужки збудував великий гарний будинок. Кожна цеглина була старанно викладена його руками. Він вміє не тільки все майструвати, вміє гарно шити, в’язати і навіть вишиває. А які гарні млинці він пече!
Мені з дідусем легко та весело, а ще він дуже розумний, він не тільки може розв’язувати задачі з математики, а й допомагає мені у комп’ютерних іграх. І тому я хочу побажати йому міцного здоров’я, довгих щасливих років життя. Дякую Богу, що я маю такого дідуся. Низько вклоняюсь твоїм щирим рукам, мій любий дідусю!
Катерина БОСА,
учениця 6-го класу Журавлівської ЗОШ Сімферопольського району.

Добрий день, улюблене «Джерельце»!
Звертаються до тебе сестрички Мазко Іра і Наташа, учениці 8-го «а» класу Орлівської ЗОШ Роздольненського району АР Крим. Травень багатий на свята, але найбільшим святом було, є і залишається 9 травня – День Перемоги над фашистською Німеччиною.
Немає такої родини, в якій не згадували б у цей день своїх прабабусь та прадідусів, які перенесли всі жахи цієї війни. Ця страшна подія не обійшла стороною і наш рід. Ми хочемо на сторінках своєї улюбленої газети розповісти про долю наших рідних, спогади про яких передаються в нашій сім’ї із покоління в покоління. Низький уклін всім, хто захистив нас від фашизму, зберіг життя на землі.   
Іра, Наталка МАЗКО.

НЕВМИРУЩА ПАМ’ЯТЬ
Велика Вітчизняна війна... Минуло багато часу, але пам’ять про ті страшні роки живе в серцях тих, кого вразили жахи цієї війни. Кожен рік 9 травня ми зі сльозами на очах згадуємо їх – бійців, які захищали рідну землю та всіх безневинних жертв найстрашнішої війни XX століття.
Українську ж землю війна зачепила найбільш болюче. У кожній родині вона лишила незагойні рани від втрати рідних та близьких.
Третє покоління наших людей не знає війни. Наші дідусі й бабусі, батьки й матері зросли в мирний час, але пам’ять про ту війну відгукується болем у їхніх серцях. Із покоління в покоління передаються спогади про рідних та близьких, які грудьми заступили шлях фашистській навалі.
Влітку я побувала у тому селі, де народилася моя бабуся. Переглядаючи альбом, я побачила пожовтілу фотокартку. З неї на мене дивилися два усміхнених юнаки у військовій формі. Бабуся пояснила, що це мій прадідусь Олексій та його бойовий товариш Петро. Цю фотокартку зробив військовий кореспондент, яку прадідусь проносив із собою протягом усієї війни. Я попросила бабусю більше розповісти мені про бойовий шлях прадідуся. Ось що вона мені повідала.
До війни мій прадідусь працював бригадиром тракторної бригади в рідному селі на Полтавщині. Коли почалася війна, він одержав наказ супроводжувати всю техніку в глибокий тил. Техніка була евакуйована в Узбекистан. Там її передали в руки місцевої влади, а самі попросилися на фронт.
З листопада 1941 року мій прадідусь на фронті. Він і його товариш Петро стали артилеристами. Захищали Москву, стояли на смерть в боях на Курській дузі. Вночі від пострілів гармат, мінометів було світло, як удень. Зранена земля стогнала під ногами, але наші солдати вистояли. За героїзм і мужність прадідуся нагородили орденом «Червоної зірки» та медаллю «За відвагу». Коли наша армія перейшла в наступ, полк, в якому служив прадідусь, підійшов до Дніпра. Уже було видно золоті куполи Києва. Німці укріпили правий берег Дніпра, зробили його неприступним. Наші бійці на човнах, на плотах переправлялися на той берег, але з ворожих укріплень їх легко обстрілювали. Скільки тоді полягло наших бійців – навіть важко сказати. Вода у Дніпрі була червоною від крові. Наша артилерія прикривала піхоту, яка переправлялася на правий берег Дніпра, вела вогонь по ворожих укріпленнях. Бабуся казала, що коли прадідусь розповідав їй про цей бій, у нього були сльози на очах. Київ було звільнено, але дуже дорогою ціною.
Прадідусеві не довелося штурмувати Берлін. Він брав участь у визволенні столиці Чехословаччини – Праги. Це був останній, але дуже важкий бій. Під час бою було смертельно поранено його бойового товариша. Він помер на руках прадідуся, не доживши до перемоги лічені дні.
І ось бабуся показує мені іншу фотокартку. На ній високий сивий чоловік стоїть, схилившись перед обеліском, де поховані наші воїни. Це мій прадідусь. У складі делегації він побував у Чехословаччині, знайшов могилу, де поховано його бойового товариша, поклонився їй, поклав квіти.
З кожним роком рідіють ряди ветеранів. Немає вже серед них і мого прадідуся Олексія, але пам’ять про нього, як і про всіх воїнів-визволителів, живе в наших серцях.
Ірина МАЗКО,
учениця 8-го «а» класу Орлівської ЗОШ.
Роздольненський район.

НЕ ЗАБУВАЙМО…
Жінка і війна... Ці поняття не сумісні. Жінка дає життя, війна його забирає. По-різному складалася їхня доля під час війни 1941–1945 рр. Багато жінок пішли на фронт і воювали на рівні з чоловіками, були нагороджені орденами і медалями. А деякі потрапили у фашистську неволю, зазнавши таких поневірянь і знущань, що важко навіть уявити.
Не оминула ця тяжка доля і мою прабабусю Тоню. 30 листопада 1941 року її рідне село Орлівку захопили німці. Прабабусі тоді виповнилось 15 років. А весною 1942 року її та ще багато молодих дівчат із нашого району посадили у вагони, в яких перевозили худобу, і відправили до Німеччини. Поселили їх у бараках, які стояли в котловані, а поряд був розміщений підземний завод. Прабабуся спочатку працювала на кухні, де готували їжу в’язням. Не думаючи про наслідки, вона ховала під одягом листя з капусти, шматочки сирої картоплі і приносила своїм подругам у барак. За це її могли спалити у газовій камері. Пізніше і прабабусю перевели на завод. Почуття голоду не покидало в’язнів весь час. Так само їх не полишало бажання вирватися на волю, дихнути на повні груди повітрям рідного краю. Вона та її подруги весь час думали про втечу, але високий насип, вартові на вежах робили цю мрію нездійсненною. Так минали дні, роки.
У таборі все частіше чули вибухи снарядів, наближався фронт. Одного дня німці не повели в’язнів на завод, зачинили їх у бараках, а самі спішно залишали табір. Прабабусин барак стояв близько до насипу і його охороняли не німці, а югослави. Вони співчували в’язням і залишили двері бараку зачиненими. Люди вискакували з нього і бігли до насипу. Не всім пощастило вибратися з котловану. В’язні були дуже ослабленими. Моїй прабабусі пощастило вибратися на насип, вона допомагала іншим. Дно котловану почала заливати вода. Німці відкрили дамбу, щоб знищити всіх в’язнів. А їх у зачинених бараках залишалися сотні. Вони благали про допомогу, але вода швидко прибувала. Надії на порятунок не було. Пощастило врятуватися тільки кільком десяткам в’язнів. І вони з жахом дивилися, як зникали під водою сотні їхніх товаришів. Страшна тиша запанувала навкруги.
Повертаючись з полону, прабабуся мріяла побачити своїх рідних, поклонитися рідній землі, дихнути на повні груди, але пережите важким тягарем лежало на її серці. Цей тягар залишився на все життя.
По-іншому склалася доля моєї другої прабабусі Галі. Вона – родом з Полтавщини. Їй виповнилося 16 років, коли її і сотні інших дівчат посадили у непристосовані вагони і відправили до Німеччини. З перших хвилин вона і її подруги думали про втечу. Дівчата розібрали дошки у підлозі вагону. Коли потяг зупинився вночі недалеко від Кременчука, пропускаючи військові ешелони на схід, дівчата вилізли з вагону, і лягли між рейками. Потяг поїхав, а вони кинулись у лісок, який близько підступав до дороги. Додому повертатися не можна було. Прабабуся пішла до своєї далекої рідні, яка жила неподалік. Там вона переховувалася до тих пір, поки наші війська не звільнили ці місця від фашистів. А потім пішла на фронт. Була санітаркою, медсестрою, лікувала поранених, багатьом врятувала життя.
Як людям, які перенесли страхіття війни, вдалося вистояти і не втратити людську гідність? Які б страждання їм не довелося перенести під час війни, після перемоги вони працювали, ростили дітей, виховували в них добро і людяність.
Ми, молоде покоління, повинні вчитися у них жити, берегти мир і спокій у нашій державі. У наших руках наша доля, наше майбутнє, і я хочу, щоб наступним поколінням ніколи не довелося пізнати страхіття війни. Низький уклін всім, хто захистив нас від фашизму, зберіг життя на землі.
Наталка МАЗКО,
учениця 8-го «а» класу Орлівської ЗОШ.
Роздольненський район.

ТА ДАЛЕКА ВІЙНА…
Чи знаєш ти історію своєї країни, чи поважаєш ти перемогу над німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні? Чи бережеш ти у своєму серці розповідь бабусі про трагічну долю прадіда, який віддав життя задля того, щоб, народившись, ти. відкривши свої оченята, побачила мир і спокій, щасливих батька та матір?
Пам’ятати про безсмертний подвиг свого народу в роки Великої Вітчизняної війни, я вважаю, – обов’язок кожного громадянина України.
Був червень 1941 року… Світанок… Випускникам тоді здавалося, що вони зустрічають нове життя, та ніхто й не підозрював, що замість нього зустрінуть… смерть. Почалася велика «священна». Дівчата не знали, що завтра їхні хлопці-однокласники стануть захисниками Вітчизни, що ціною свого життя наближатимуть шлях до перемоги. Ми не пам’ятаємо їхніх імен і прізвищ, але завжди пам’ятатимемо те, що вони для нас зробили.
Не можна применшувати роль українського народу у «священній» війні. Згадаймо хоча б героїчну двохсотп’ятдесятиденну оборону Севастополя – символ мужності, стійкості, незламності духу? Чи не трагедією українського народу стала перша оборона Києва? Це не тільки небачена втрата, а й втілення надзвичайної сили, патріотизму, не тільки глибока рана на тілі багатостраждальної долі українського народу, але й подвиг кожного окремого воїна-героя, якому не судилось повернутись.
Вчитаймося в рядки кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Якою сірою, жорстокою масою автор змальовує окупантів – і з якою гордістю говорить про духовну велич українських людей!
Вони, воїни-визволителі, гідно пронесли прапор свободи над рідною українською землею, над землями народів, поневолених фашистами. Сміливі, мужні, високоморальні, вони не втратили життєвих ідеалів навіть у роки хаосу. Вони подарували нам щастя: кожного дня бачити мирне, безхмарне небо…
Євгенія АВДАШКОВА,
учениця 11-го «а» класу школи-гімназії № 3.
м. Красноперекопськ.

Микола ЧЕРНЯВСЬКИЙ
ВОГНЕННА БАЛАДА
Поема

«…Наш дитячий будинок не встигли евакувати. У рідний Полоцьк увірвались фашисти. Настали важкі дні. Дітей нашого дитбудинку фашисти хотіли зробити донорами – брати у нас кров для своїх поранених.
За наказом партизанського штабу, дітей треба було вивести до лісу.
Двісті дітей – знесилених, з-під самісінького носу у фашистів вивели й винесли на своїх руках наші білоруські партизани.
За дітьми і пораненими партизанами прилітав льотчик лейтенант Олександр Мамкін, перевозив їх на Велику землю. Він зробив вісім рейсів. Потім був десятий – останній, вогненний… 10 квітня 1944 року…».
Зі спогадів Маргарити
Яцунової.

Лейтенант МАМКІН:
Весною,
Як грім прогуркоче,
Зеленим дощем
 прошумить,
На мить
Проясняються очі –
Здається,
Р-5 мій летить…
Здається,
Сиджу я в кабіні,
Слухняний штурвал
 у руках.
Зоря –
Мов льодиночка синя,
Літак,
Мов стривожений птах.
Він –
То залетить за хмарину,
То хутко пірнає в блакить…
Невже за якусь там хвилину
Фашисти його
 можуть збить?

Невже він крилом
 перебитим
Востаннє гойдне
 в вишині?...
Я чую все:
«Мамкін, на виліт!..»
І чую виразно,
Не в сні.

Я чую:
«Щасливо вертатись!
Сашко, будь живий
 і здоров!..»
До наших
Я мушу прорватись, –
Й вернутись
За дітьми ізнов!

Не хочеться думать,
 повірте,
Що може у будь-яку мить
Фашист-хрестоносець
 в повітрі
Як коршун-хижак налетить.
Мені, коли щиро
признатись,
Доводилось падать, горіть…
Давно розучився боятись –
Не вперше роблю переліт.

Та все ж відчуваю: боліти
Душа починає.
О, жах!
Зі мною ж тут –
Сироти-діти!
Їх доля –
У мене в руках!..

Ну, як там
Найменшенький… Вова…
Худенький,
Годочків зо п’ять…
Саджав у літак –
Ані слова,
Не плакав,
Що ніжки болять…

Земля піді мною димілась,
Пекуче на серці було:
«Якби партизани
 спізнились,
Щоб, хлопче,
З тобою було?».
Мурашки пробігли по тілу,
Коли уявив собі знов:
Ось лікар-фашист
Шприц націлив,
Щоб з хлопчика
Висмоктать кров!
Щоб потім в німецькім
Шпиталі
Карателю кров оцю влить,
Щоб він, як очуняє,
Й далі
Міг нищить, вбивати,
Палить!..
…Знов тіло
Вогнем пронизало,
Згинь,
Щезни, жахливий кошмар!..
Чим очі мені враз заслало?
Хто вдарив по крилах
З-за хмар?!
* * *
«…Мені було всього чотири роки, і в моїй пам’яті мало що лишилось, але це пам’ятаю: в літаку було дуже тісно, і кожного з нас особисто садив дядя льотчик…».
Зі спогадів
Володимира Фаринки.
«…Над лінією фронту його атакували ворожі винищувачі. І підпалили. Літак Мамкіна палав у небі, мов смолоскип. Льотчик вів літак, а сам горів…».
Зі шкільного твору.
ВОЛОДЯ:
Хоч мало,
Та я пам’ятаю ті жахи.
Забути ж не можу ніяк,
Як льотчик знесилених
Брав нас під пахви,
Усаджував всіх у літак.
Мов батько,
Ласкаво над кожним
 схилявся,
Горнув до грудей,
Примовляв.
Шепнув і мені:
– Літака налякався?
Ніколи іще не літав?
Затим по голівці
Так ніжно погладив
І руку поклав на плече…

Повік не забуду я
Рук ваших, дядю,
І ваших привітних очей.
Так,
Я розумів тоді
 зовсім ще мало,
І втямить не міг я,
Що з нами було.
Чому в літаку
Усе глухо тріщало,
І руки,
Й обличчя мені пекло?..

Як тільки тоді
Ви змогли приземлиться,
Підбитий літак
До своїх дотягти…
Вогонь на шоломі
І на рукавицях…
Чим, дядю пілоте,
Вам допомогти?..
* * *
«…пам’ятаю, як у землянці мене посадили на нари, на яких лежав льотчик. Обличчя його було все в опіках, він марив, тягнувся кудись руками. Згодом я дізнався, що в нього згоріли навіть лямки парашута, а окуляри вплавилися в лице…»
Зі спогадів
Володимира Фаринки.

ВОЛОДЯ:
Я сидів,
У найдальший забившись куточок,
Тіні-сполохи бігали
По обличчю
І по плечу…
Я тебе запитав:
– Вам не боляче, дядечку льотчик?..
Ти ж, мабуть,
Не почув…

* * *
ЛЕЙТЕНАНТ МАМКІН:
А-а-а… Володя…
Здоров… Це я… Мамкін.
Ти пробач:
Я кричав і стогнав.
І тривожив, напевне,
 до ранку.
Тобі жалю
І страху нагнав?..

Я все чув,
Хоч і був непритомний,
Як твій голос було
 не почуть?
Ти тепер у своїх,
Не бездомний,
Німцям скривдить тебе
Не дадуть!

Чи болить мені?
Так, любий друже,
Не проходить:
Пече і болить…
Ах, як в небо ще хочеться дуже,
Та літак мій уже
Не злетить.

Там, у лісі,
З надією в парі
День і ніч мене будуть
Чекать:
Ось-ось вилечу я
Із-за хмари,
Знову вибіжать радо
Стрічать!..

Ех, коли б я
На рейс ще хоч вижив!
Хай би ніч,
Тільки б виліт який!...
Там я дівчинку
В лісі залишив,
Нам дивилась услід
З-під руки…

Бачиш:
Руки й лице обгоріли.
Глянь:
У рани вгризається скло…
Та душею я
В хмарах у білих:
Полечу я ще –
Смерті назло!..

Свіжий вітер
Без диму і сажі
З вишини мені
Вечір приніс.
Ти повір,
Я не зміг би інакше,
Як і ви
Сиротою ж я ріс…
* * *
«…Вісімнадцятеро дітей, в тому числі і я, не дочекались його. Він помер від опіків, але ми про це не знали. Він нам обіцяв, що ще встигне зробити рейс і забере усіх.
Ми лишилися в партизанському загоні, разом з народними месниками пройшли весь вогненний шлях…».
Зі спогадів
Маргарити Яцунової.

МАРГАРИТА:
Нас вісімнадцять
залишилось.
Не гніватися ж,
Сліз не лить!..
Вдивлялись в небо ми
Щосили:
Чи не гуде?
Чи не летить?

І загуло,
І налетіло!
Не зорі –
Свастика в очах!
Я за блокаду
Посивіла:
Як пережить було
Той жах?..

Та все ж була
В душі надія,
Хоч дим блокадний
Очі їв, –
Він, мов від сонця,
Порідіє
Від звістки:
«Мамкін прилетів!..»

Хто ж знати міг,
Що десь в шпиталі,
В жахливі сутені
Ночей,
Ви «Діти, діти!» –
Все кричали,
Бинти зриваючи
З очей.

Хто ж думать міг:
Крізь літ хуртечу
Я вас зустріну
Все одно:
У цей весняний
Тихий вечір
Я вас побачила в кіно –

У льотній формі.
Повні сили.
Усміхнені і молоді
Ви у літак дітей садили
У вечір цей,
Як і тоді.

Так ніжно брали ви
Руками
Зовсім знесилених, малих.
Ми старшенькі,
Неначе мами,
В дорогу лаштували їх.
* * *
«…У нього був парашут, і він міг вистрибнути і врятуватись. Але парашут був один, а в літаку – 13 осіб. Він би один врятувався, а всі діти загинули б…».
«…Він загинув, але лишився жити. Залишившись назавжди з нами…»
Зі шкільних творів.

ЛЕЙТЕНАНТ МАМКІН:
Я ж сказав:
Допоки б’ється серце –
З небом розлучатися
Не смій!
Той,
Хто стрівшись з смертю –
Розійдеться,
Буде жити,
Непідвладний їй!

Я в кабіні –
Чую гул мотору.
Я в повітрі –
Ледь гойдну крилом.
Над Ушацьким
Лісовим простором –
Хочу віднайти аеродром.

Може, знов побачу
У смерканні
Палахкі сигнальнії вогні.
В мене зараз
Лиш одне завдання –
Пролетіть крізь час,
Крізь давні дні.

І завдання
Виконаю радо:
Це ж загиблих
 бойовий наказ.
Партизанська де ти, де
Бригадо?
Вогнища, чому ж
не видно вас?

Тут колись я
Проривався з боєм,
Нині ж небо –
Мирне, голубе…
Чую –
Називаєте героєм,
Не вважаю
Я таким себе.

Я ніколи в бронзі
Чи в граніті,
Не збирався жить,
Стоять віки.
Я хотів, щоб у високім житі
Діти
Знов збирали сокирки.

Щоб палали в небі
Лиш зірниці,
Грім гримів над ними
Ще і ще.
Обсипав дитячі ніжні
Лиця
Життєдайним золотим
Дощем.

Як мені усмішкам
Не радіти
І пісням –
Я сам співать любив!
Коли б міг –
Дітей в усьому світі
Від вогню,
Від горя б захистив!..

…Я лечу,
Крізь зоряну хуртечу,
Через небуття і забуття.
Чи ж політ такий мій
Безконечний,
Як любов,
Як пам’ять,
Як життя?

Стогне вітер.
Тінь крила відкрито
Пада на будинки,
На траву.
Дивляться з-під рук
У небо діти –
Я лечу…
Я з вами…
Я живу!..
Переклав з білоруської
Данило КОНОНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2009 > Тема ""Джерельце""