Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ СИВОЇ ДАВНИНИ

(Продовження. Поч. у № 16).

Історія Тмутороканського князівства, що займало половину Криму й частину Кубані і столиця якого була на півострові Тамань та називалася по-грецькому Таматарха, дуже заплутана, бо в стратегічному відношенні цей район відіграє значну роль і тепер. Ми це побачили, коли росіяни почали споруджувати дамбу в бік українського острова Тузли.
Тмутороканське князівство належало до Чернігівського, але князі, які сиділи тут, нагадують пізніших гетьманів Запорозької Січі. Красний Роман іде звідси в похід на касогів і убиває їхнього вождя Редедю. Втікав сюди і князь Володар Ростиславович, коли ще не мав наділу в Галичині.
Чи не нагадує це долю Богдана Хмельницького, який, здобувши документи в Барабаша, утік на Січ, щоб стати вождем?
Історик Михайло Грушевський пише, що Ярослав Мудрий, умираючи, землю Київської Русі розпаював так: Ізяслав (син) дістає Київ, Святослав (син) — Чернігів, Всеволод (син) — Переяслав, Ігор (син) – Володимир, В’ячеслав (син) — Смоленськ. Це ми читаємо і в літописі. Але були ще племінники Всеслав і Ростислав-Михайло, засновник династії галицьких князів. Їм довелося немало натерпітися лиха від стриїв Ізяслава, Святослава і Всеволода. Ростислав Володимирович, за дідовим заповітом, дістав Волинь. Здається, що після завоювання Білохорватської держави й червенських городів князем Володимиром Великим Волинню стали називати й ці землі, пізнішу Галичину. Як уже там не було, але Ростислав-Михайло Володимирович, внук Мудрого, кілька років княжив або на Волині й Галичині, або в Галичі, Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі. Глибшого дослідження вимагає Скільсько й кілька інших городищ, які занепали в результаті різних історичних катаклізмів. Відомо єдине: князь Ростислав-Михайло Володимирович був зятем угорського короля Бели Першого. Дочку Ілону (Ланку) висватали йому або мати, або стриї — Ізяслав, Святослав і Всеволод, які в «Слові о полку Ігоревім» названі Троянню, а в літописі виступають як «Тріє». Київського князя Ізяслава автор «Слова» назвав Каїниною за те, що він причетний до загибелі племінників Бориса й Гліба. Літописець Нестор Каїном (Окаянним) назвав Святополка — очевидно, Ярополкового сина, якого усиновив Володимир Великий, узявши за жону вагітною братову дружину, коли був язичником. У «Слово о полку...» є рядок: «И на Канину зелену паполому постла...». У наступному рядку за цим чітко простежується князь Ізяслав, якого вбито на Ніжатиній ниві — по теперішньому кілером — «за обиду Ольгову...». Цей Олег, названий Гориславичем, — дід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, що теж утік був до Тмуторокані. Козари (хозари) впіймали його і продали в рабство грекам, і він кілька років провів у неволі на грецькому острові, де й одружився. Доля його нагадує долю князя Ігоря, що потрапив у полон до половців: сват Кончак викупив його і, мабуть, організував втечу, щоби перед співвітчизниками показати князя Ігоря героєм, а за це син Володимир Ігоревич посватав Кончакову дочку Бостондик (Свободу).
Син Ярослава Осмомисла Володимир, Ігорів швагер, задля якого Ігор затіяв похід на половців, щоби здобути Тмуторокань, коли став галицьким князем, був вигнаний з Галича боярами, втік до Угорщини, організував похід на Галич угрів, які скористалися цим, щоб відняти в князя Володимира вітчизну й зробити володарем свого королевича. Володимира поневолили у кам’яній вежі разом і з другою жінкою й дітьми, звідки він утік до Фрідріха Барбаросси, який поновив його на галицькому столі. За волю князі платили по 2 тисячі гривень (це понад три центнери срібла).
Але ці події розгорталися пізніше. А перед ними грек-катепан, що посадою відповідав приблизно нинішньому голові адміністрації області, прибув до тмутороканського князя Ростислава-Михайла Володимировича, якого стриї — троянь позбавили законного права на спадщину. Думаю, що ця Троянь — Ізяслав, Всеволод і Святослав — організували насипання Троянових валів на Буковині й Поділлі, щоб захистити південно-західні землі від половців, а довкола Києва за їх наказом спорудили Змійові вали. Половецький хан Шарукан мав ім’я від змія-шарканя.
Грек-катепан, можливо, що і в змові з Троянню, отруїв у Тмуторокані Ростислава, і вдова Ланка повертається до Галичини. Вона хотіла вивезти дітей до Угорщини, але чоловіків стрий, київський князь Ізяслав мовив: «Ні!». Ланка знову стає галицькою княгинею. Здається, що їй належало село Княгинин, яке в ХХ столітті злилося з містом Станиславовом. На таку думку наштовхують назви сусідніх сіл Угринів та Угорники. Ланка Белеївна — угорка.
Так само село Княждвір на Гуцульщині, містечка Ланчин, Печеніжин, Делятин із запрутськими селами прояснюють дуже багато в нашій історії, і зокрема в історії Галича й Галичини.
Прикарпатських краєзнавців найбільше дивує те, що населені пункти Заріччя й Білі Ослави теперішнього Надвірнянського району розбиті не на вулиці, а на сотні. У селі Заріччі, яке було колись заріччям важливого соляного центру Делятина, є вісім вулиць-сотень, а в Білих Ославах, розташованих на дорозі з Делятина до Коломиї через Яблунів, — 11 сотень. У Заріччі жартують, що восьма сотня — цвинтар, а в Білих Ославах цвинтар 11-та сотня. Поділу населених пунктів на сотні ніде більше в Галичині не знайти, а тому мова може йти тільки про базування тут військового підрозділу на дві тисячі шабель. І в польському, і в австрійському війську сотень не було, козацькі полки в Карпатах не стояли, тож ідеться, очевидно, про базування княжого війська, яке прикривало державу та двір княгині Ланки і взагалі княж-двір над Прутом, соляні промисли, кордон з Угорщиною та Волощиною й Транскарпатський шлях, що пролягав вододілом між притокою Дунаю Прутом і Чорною або Надвірнянською Бистрицею, що з Бистрицею Золотою і Вороною тече до Дністра на Закарпаття. Він діяв від доби палеоліту до ХVIII ст. н. е. Раніше шляху через Яремче не знали, а йшли та їхали через полонину Рокиту на Микуличин і Рахів або через Надвірну, Зелену та полонинами на Ясиня чи Усть-Чорну. Звичайно, що 16 сотень, які стояли там, де тепер села Заріччя і Білі Ослави, прикривали весь соляний район. Це була значна військова база Галицького й Галицько-Волинського князівств. Ось де Осмомисл «подперъ гори Угорскыи своими железными плъки». Про добу Галицького й Галицько-Волинського князівств, можливо, й ранішу в цій місцевості нагадують топоніми: Княжий ліс, Боярський потік, Боярчик та інші. Про ту ж добу говорять топоніми Валище, Городище, Двориська, Замчище, Таборище… Колишнє солеварне місто Десятин на Пруті — стратегічна точка в роки Першої і Другої світових воєн, боротьби УПА. Саме тут прорвалися й вийшли з Карпат ковпаківці, а селянин М. Струк не в сіні, а в гною й сіні вивіз з оточення командира партизанського з’єднання С. Ковпака, коли радистка-енкаведистка Туркіна за наказом з Москви вбила комісара з’єднання С. Руднєва. Ще треба дослідити, чи німці, чи свої прошили з автомата сина Руднєва Радика, й він помер від ран аж у Придністров’ї. В цих горах-ґорґанах були постій крайового провідника ОУН і СБ «Грома» — Твердохліба, надсекретне місто Делятин-2 і т. д.
Молодий князь Ростислав-Михайло Володимирович, як і його жінка Ланка Белеївна, мали вірних їм людей. Дворові люди — форналі, гайдуки, побережники були на службі навіть у поміщиків. Практично в кожному селі ще й сьогодні знайдеш родини, яких завіз звідкись пан. Княжі двори були не рівня поміщицьким, хоч і князям нерідко доводилося втікати з одним-двома слугами, як ось дружині князя Романа-Бориса Мстиславича Анні після загибелі чоловіка, рятуючи князенків Данила й Василька. Але Ланка, вирушаючи з Передкавказзя на Прикарпаття, з малими дітьми мала мати багато надійних людей, охорону. Можливо, що вона пливла морем і Дністром чи Дунаєм. Але я гадаю, що їхала суходолом, долаючи Дон, Дніпро, Буг. Вона не могла ризикувати дітьми на морі й на ріці.
Хто ж супроводжував княгиню Ланку з Передкавказзя й Криму на Прикарпаття? Найперше то мали бути хозари, яких літописці називають козарами. Поблизу Галича є село Козари, яке має назву, утворену від «козари-хозари». Вони прибули сюди з княгинею Ланкою Белеївною, коли Хозарську державу розгромили київські князі Олег, Святослав і Володимир.
Очевидно, що кубансько-кримське Тмутороканське князівство — не стільки віно (посаг) Володимирові Великому від грецького імператора, як завойована територія. Літопис засвідчує, що населення Галичини й Волині хозарам данину не платило. Київський князь Олег, який Ігоровим батьком не був і невідомо звідки виплив на скрижалі історії, не залишивши нащадків, так само воював з уличами й тиверцями, як і з козарами (хозарами). Нестор пише в літописі: «У рік 6393 (885). Послав Олег (послів) до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте? Вони ж сказали: «Хозарам».
І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте».
І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали.
І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать». Євреї, що заснували Хозарську державу з різних племен на просторі від Криму й Причорномор’я до Каспію, державною релігією зробили юдаїзм. Цю віру прийняли численні тюркські та інші племена, тому й державу цю вважали єврейською, хоч євреї становили в ній меншість.
Поблизу села Козарів Рогатинського району Івано-Франківської області є села Чагрів і Насташин, що дає підставу думати, що Настася Чагрівна була вихресткою, як і її батько Чагро. Чага — це невільниця, рабиня. Тут же, поблизу Галича, бачимо села Конюшки, Бахманка, що, в свою чергу, наводить на думку, що степових коней-бахманів саме тут вирощували для княжих воїнів. Княгиня Ланка, безперечно, сиділа і в Галичі, але не ясно — чи в час повернення із Тмуторокані, коли правитель округи в Корсуні (Херсонесі) отруїв її чоловіка, чи тоді, коли вона поховала свого другого мужа — хорватського князя Дмитра Звонимира. Грек-катепан сказав, що князь Ростислав помре на сьомий день, і коли так сталося, цього злочинця в Корсуні забили камінням. Імовірно, що Ланка мала за приклад княгиню Ольгу, яка помстилася деревлянам за розправу над її чоловіком Ігорем, і діяла аналогічно. Вона могла послати до Корсуня своїх людей, щоби помститися за смерть Ростислава-Михайла грекові-катепанові або найняти місцевих кілерів.
Носії епічних пісень, які названо билинами лишень через те, що «билини сего времени» згадані в «Слові о полку Ігоревім» (насправді називали їх старинами), передали нам цікаву інформацію. Одна із старин-билин «Михайло Казарянин» дійшла до наших днів. У ній співається про те, як «із Галича, із Волинця-міста не ясний сокіл вилітав, не білий кречет випурхував — виїжджав добрий молодець, молодий Михайло Казарянин. Кінь під ним, як лютий звір, а сам він на коні, як ясний сокіл...». Михайло Казарянин визволяє від татар свою сестру-полонянку Марфу Петрівну, але на це зважати не слід, бо ж історичні події у фольклорних творах зміщені. Скажімо, серед легенд про народного героя Карпат Олексу Довбуша є й такі, які розказують про гостювання ватага опришків у російського царя, хоч Західна Україна була тоді в складі Речі Посполитої, Угорщини й Молдови, а не Росії. Довбуша називають різними іменами, а місце народження: Печеніжин, Рунґури, Микуличин, Перегінськ, Чорногора і т. д. Билинні татари — це і половці, і турки, і татари, і язичники та мусульмани взагалі. Тмутороканському князівству передували грецькі міста-колонії, Хозарський каганат, прийшли сюди половці, згодом було Кримське ханство. Останнє виникало в результаті розпаду Золотої Орди.
Михайло Казарянин (треба Козарянин) має таке ж ім’я, як і Ростислав-Михайло Тмутороканський, який від діда одержав Галичину й Волинь. Він змушений утікати від стрия Ізяслава на Тамань, де гине, і лише сини його знову заволоділи Галичиною, так що і Галич, і Волинець не випадково згадуються в старині. Поблизу галицького села Козари є село Підмихайлівці, що могло належати Ростиславу-Михайлу Володимировичу, як і Михалків, Підмихайля, Михалкова гора. Багато поблизу сіл, назви яких утворилися від імені Петро: Петрів, Петрилів, Петранка.
Козарами в Галичині називають гриби-червоноголовці (підосичники, трепетяки, червонюхи), що дає підставу думати, що хозари носили червоні шапки, а згодом їх перейняли козаки. Якщо мова зайшла про головні убори, то, очевидно, з Ланкою прийшли із Криму та Кубані ті, котрі взимку носили шапки-клапані та рогані і навчили шити їх місцевих жителів — гуцулів. Жінки в Березовах — Вишньому, Нижньому, Середньому й Баня-Березові носять після шлюбу шапки-чулки, що теж могли принести ті, які приїхали з княгинею Ланкою із Тмуторокані. Саме весілля в березунів аж ніяк не гуцульське. Тут ще й нині князь із дружбою (молодий з дружбою) їздять по селі запрошувати на весілля на конях, виспівуючи пісню: «Женюсь я ся, женю...», мелодія якої нагадує скоріше степову, аніж гірську. В жодному гуцульському селі не зафіксовано такого звичаю, щоб весільну молоду наряджали в чулок, лише в Березовах. У Нижньому – є гора Каратура. Ця назва явно не слов’янська. Автор історичного нарису про Березови І. Кузич-Березовський пише, що на Каратурі (Чорногорі) колись вішали опришків і злодіїв. Вуличні прізвиська березнів (Ведмеді, Зубрики, Бики, Половики) він пов’язує з тотемами, як і звичай прибивати до причілків голови баранів з рогами, як оберіг. За повір’ями, в такій хаті панував достаток і росли щасливі діти. В середині ХХ століття в Брустурах, Пістині й Шешорах під час зимових новорічних свят ходили щедрувати з Баранком, що нагадував обряд «Водіння Кози».
Немає жодних підстав роди березунів називати боярськими. Тут трапляються прізвища з коренем урос. Так мадяри називали русинів-українців. У селах багато прізвищ, які утворилися від по батькові: Арсенич, Білавич, Лазарович, Малкович, Симчич, Урбанович, що, з одного боку, підтримує традицію звертання по батькові, яка була в Київській Русі, а заодно говорить деяким сучасним ура-патріотам, що називати людей по батькові — традиція українська, а не московська й немає потреби переносити на український ґрунт те, що традиційним було в австрійців, угорців, чехів, поляків чи німців. Наших князів у літописах та інших літературних творах у переважній більшості називають і по батькові. Це характерно також і для хозарів, печенігів, татар і майже для всіх народів Кавказу, Балкан, Середньої Азії (Сулейменов — син Сулеймена, Гамзатов — син Гамзата, Шулімович — син Шуліма, додамо сюди Кагановича, Ілляшевича, Караджича й інших). Імовірно, що деякі родини приїхали й поселилися в горах на землях Ланки Белеївни та її дітей уже після того, як вона вийшла заміж вдруге — за хорватського князя Дмитра Звонимира. Здається, що саме вона постаралася, щоб хорватські ченці молилися за здоров’я її дітей – галицьких князів. У папській грамоті від 1218 року мовиться про вклади королів-русів з Галичини Василька та Івана-Володимира, які вони зробили в хорватський монастир Святого Дмитра на ріці Саві. Після унії 1102 року Хорватія входила до Угорщини, так що шлюб князя Дмитра Звонимира з угоркою Ланкою був невипадковий, як і пожертвування на монастир патрона хорватського князя. Ось тільки проблематично встановити, котрі то королі вкладали гроші в монастир? Це могли бути син Ланки Василько Темний Теребовлянський і внук Володимир-Іван Васильович. Сумнівно, щоб це були Осмомислові внуки від сина Володимира й попаді. Балканські хорвати ще добре знали й пам’ятали, що їхня прабатьківщина в Карпатах і обабіч цих гір.
Коли хорватський князь Дмитро Звонимир помер, то Ланка Белеївна повернулася до Галичини. На цей час припадає перша згадка про Звенигород — місто, тепер всього-на-всього село Пустомитівського району Львівської області, що колись було столицею удільного князівства, де сидів князем син і внук Ростислава-Михайла Тмутороканського і Ланки Белеївни. Можливо, що Ланка в назві увічнила ім’я свого другого чоловіка Звонимира.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2009 > Тема ""Білі плями" історії"