Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОВОДИ Л╤ТА У СВЯТО МАКОВ╤Я
У народ╕ цей день отримав назви Першого Спаса, Медового Спаса ╕ Спаса на вод╕. З нього...


ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ: «М╤Й КРИМ»
У мереж╕ з’явився в╕деоф╕льм про виставку «М╕й Крим» О. Муратова. Переглянути...


КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА
Поема-рекв╕╓м Дмитра Шупти «Колимськ╕ д╕вчатка» уже ма╓ к╕лька видань. Перше з них...


ЩОБ Н╤КОЛИ НЕ ГОЛОСИЛА ТИША
Кримська письменниця, член НСПУ Галина Литовченко нещодавно у в╕нницькому видавництв╕...


ПРАЦЬОВИТИЙ ДУМ: ПОВЕРНУТИ ╤РИНУ МАЦЕНКО ЧИТАЧАМ
Ск╕льки мусить зробити людина, аби чогось важити, аби про не╖ пам’ятали?




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 17.04.2009
ТВ╤Р, ЯКИЙ СПОВНЮ╢ ДУШУ КРАСОЮ

Л╤ТЕРАТУРА

ТВ╤Р, ЯКИЙ СПОВНЮ╢ ДУШУ КРАСОЮ

Мен╕ вже не раз доводилося висловлювати сво╖ враження про нов╕ книги-щоденники, або як ╖х назива╓ сам автор Петро Сорока з Тернополя, денники, ╕ завжди я захоплювався ╕ його манерою письма – стислою, густою, образною, – ╕ лексичним багатством його л╕ричних та психолог╕чних м╕н╕-новел, ╕ вм╕нням пом╕чати та виокремлювати багато такого, чого не кожен простий смертний може пом╕тити.
Спогад про його книги-денники – «Застиглий вогонь», «Перед незримим в╕втарем», як╕ мен╕ над╕слав автор ╕ котрими я насолоджувався, перечитуючи ╖х з ол╕вцем у руках, залишив у мо╖й душ╕ пом╕тний, глибокий сл╕д. Чимало м╕н╕-новел з цих видань було видрукувано на стор╕нках «Кримсько╖ св╕тлиц╕», ╕ вдячн╕ читач╕ не раз телефонували мен╕, редактору в╕дд╕лу л╕тератури, який готував ╖х до друку, дякуючи за ц╕кав╕, глибоко психолог╕чн╕ твори про нелегк╕, часом драматичн╕ людськ╕ дол╕, про наше далеко не св╕тле сьогодення, в якому ми живемо, переступивши руб╕ж ХХ╤ стол╕ття. За точною оц╕нкою знаного проза╖ка, лауреата Шевченк╕всько╖ прем╕╖ Василя Захарченка, який ╕ сам написав ╕ видав не одну книжку сво╖х щоденник╕в, б╕льш╕сть щоденних запис╕в Петра Сороки – це «м╕н╕атюрна проза гранично╖ спов╕дальности, надзвичайно╖ ф╕л╕гранности й густини з л╕ричними, ф╕лософськими ходами. Реагую на ц╕ м╕н╕атюри, як на диво», – щиро з╕зна╓ться автор. П╕д цими словами в╕домого проза╖ка, гадаю, п╕дписався б не я один. Вони дуже точно характеризують письмо Петра Сороки. А нещодавно у видавництв╕ «Астон» (м. Терноп╕ль, 2009 р.) побачила св╕т нова книга денник╕в Петра Сороки «Знак серця». Склада╓ться вона, як зазначено в анотац╕╖, з к╕лькох частин: ╕нтроверс╕йного денника (спов╕дь душ╕, розпов╕д╕ про найпом╕тн╕ш╕ под╕╖ минулого року, роздуми про в╕ру, сенс життя, краса св╕ту…), л╕тературних нотаток, психолог╕чних м╕н╕-новел ╕ л╕рично╖ пов╕ст╕, що ма╓ б╕ограф╕чну основу, «М╕й л╕с». Щоб написати цей тв╕р, письменник прожив у закинут╕й л╕снич╕вц╕ Петрик╕вського л╕су к╕лька м╕сяц╕в.
Найб╕льше мен╕ запала в душу пов╕сть «М╕й л╕с». Це – г╕мн л╕су, велична ода т╕й перв╕сн╕й природ╕, до яко╖ ще не торкнувся сво╖ми пробензиненими пазурами техн╕чний прогрес, котра дару╓ людин╕ хоч якусь коротеньку в╕ддушину в колотнеч╕ наших неспок╕йних будн╕в.
Читати пов╕сть про л╕с Петра Сороки – одна насолода. Кожен абзац цього насиченого барвами письма хвилю╓ серце, вводить тебе у справдешн╕й храм природи, в якому ╕ сам ста╓ш якимсь просв╕тленим душею, чистим помислами, одухотвореним.
«Л╕с п’янить, ошелешу╓ мене навалою зелен╕. Вона усеб╕ч: зл╕ва ╕ справа, над головою ╕ п╕д ногами, б’╓ у в╕ч╕ й зазира╓ в душу. Зелене царство, зелений шум, зелен╕ пахощ╕… ╤ зда╓ться, що з неба лл╓ться зелене сяйливе пром╕ння. Око ╕ душа не можуть надивуватися. Ошелешений ╕ заворожений невичерпною силою ╕ фантаз╕╓ю природи, бачиш, що найген╕альн╕ший художник може т╕льки з б╕льшим чи меншим усп╕хом коп╕ювати те, що створив Господь, але не змагатися, не костричитися…
Усе част╕ше ловлю себе на думц╕, що мене по-справжньому хвилюють л╕сов╕ пейзаж╕ т╕льки тому, що вони р╕дн╕ мен╕, що це моя земля. Чужа краса не спроможна так хвилювати ╕ дивувати, як та, до яко╖ в╕дчува╓ш кровну прив’язан╕сть. Т╕льки батьк╕вщина здатна викликати сльозу розчулення, п╕дняти в душ╕ теплу хвилю неперебутнього захоплення ╕ т╕льки любов допомага╓ щодня в╕дкривати щось нове».
Так щиро, з такою любов’ю до р╕дно╖ природи, до р╕дного л╕су, отецького краю може писати справжн╕й син сво╓╖ земл╕, палко залюблений у ╖╖ обшири, у ╖╖ мальовнич╕ пейзаж╕ та кра╓види.
Письмо Петра Сороки навдивовижу св╕же, барвисте, як сама природа, про яку в╕н так трепетно опов╕да╓, виклика╓ бажання читати й перечитувати. Бо то не просто пейзажн╕ замальовки, то – неповторн╕ акварел╕ художника слова, глибокодумного, розумного ╕ надзвичайно щедрого на ф╕лософськ╕ роздуми.
Жоден малюнок л╕су, жоден абзац пов╕ст╕ не повторю╓ попередн╕й, навпаки, в╕дкрива╓ читачев╕ щось нове, хоч здавалося б, що там, у тому л╕с╕, знайомому нам з дитинства, можна побачити нового – дерева, трави, птахи… Усе бачене тобою десятки раз╕в. Але то так т╕льки зда╓ться. Для справжнього ж художника слова – там нев╕дкрит╕ картини. ╤ в╕н, письменник, нам ╖х в╕дкрива╓, малю╓, опоетизову╓ словом, змушу╓ по-новому глянути й доторкнутися серцем до ц╕╓╖ Божо╖ краси – до кожно╖ деревинки, до кожного листочка, до кожно╖ травинки, н╕би розмовля╓ з ними. З таким диво-письмом не хочеться розлучатися, пов╕сть «М╕й л╕с» хочеться читати ще й ще…
У цьому, певне, й поляга╓ те, що ми звемо талантом. Написати так, щоб словом зачарувати читача, не дати йому на п╕встор╕нц╕ згорнути книгу. Гадаю, що так╕ твори треба читати, бо вони сповнюють душу красою, до яко╖ через наше нестаб╕льне життя ста╓мо байдужими. Не дайте он╕м╕ти, скам’ян╕ти нашим душам, друже Петре! Пиш╕ть ╕ даруйте нам сво╖ денники, в них не т╕льки Ваш╕ думки, роздуми, вони й сп╕взвучн╕ нашим, як╕ ми не завжди можемо так красиво ╕ так лог╕чно передати.
Ус╕м, хто захоче ознайомитися з книгами-денниками Петра Сороки, радимо звернутися за адресою: 46018, м. Терноп╕ль-18, а/с 438, Сорока Петро ╤ванович. Ц╕на книги – 15 гривень. Пересилка за рахунок автора.
Напиш╕ть, придбайте ╕ не пошкоду╓те!

Данило КОНОНЕНКО,
редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».

ПЕТРО СОРОКА
М╤Й Л╤С

Якщо зранку пишеться, то с╕даю край в╕кна за дощатим столом або на сходах п╕д л╕снич╕вкою ╕ чаклую над чистим аркушем паперу, що теж шумить мен╕ л╕сом, а п╕сля об╕ду вибираюся на гриби ╕ ягоди.
Ед╕пов╕ теж вистача╓ роботи – полю╓ на л╕сових гризун╕в. В╕н д╕ста╓ ╖х нав╕ть з глибоких н╕р.
Гриб╕в у ц╕й м╕сцин╕ небагато, ╕ здеб╕льшого я повертаюся в л╕снич╕вку з нап╕впорожн╕м кошиком, але не вони – головна мета мо╖х щоденних мандр╕в, бо в мене достатньо харч╕в, а т╕ враження ╕ спостереження, що лягають у записник.
Я спод╕вався, що водою мене забезпечать дощ╕, але надовго запала л╕тня спека, ╕ це змушу╓ мене вибиратися на хутори. До того ж, треба роздобути косу ╕ покосити галявину, бо висок╕ густ╕ трави жбухнули майже до пояса.
Прихопивши з собою мисливський н╕ж ╕ черезпл╕чник, набитий порожн╕ми пластиковими пляшками, вийшов на ранньому досв╕тку, щоб завидна повернутися назад.
Та не пройшло й п╕вгодини як л╕с розступився – ╕ я побачив глад╕нь л╕сового озера.
Три дн╕ я блукав зовс╕м поруч, але не пом╕тив цього задолиння ╕ не почув запаху вологи та мокреч╕ за густими кущаками.
Тепла хвиля подиву ╕ радости переповнила серце.
Справжн╓ озеро! ╤ всього за к╕лька к╕лометр╕в од л╕снич╕вки.
Скинувши напл╕чник, нахиляюся до води, розгортаю буйн╕ зарост╕ трав, ╕ бачу, що вода п╕д ними св╕жа ╕ чиста. Через к╕лька десятк╕в метр╕в натикаюся на жебонливе джерельце. Тепер у мене буде чиста ╕ св╕жа вода, треба т╕льки зв╕льнити джерело в╕д трав’яно╖ р╕стн╕, опалого листя ╕ г╕лля.
╤ду дал╕ високою береговою травою ╕ пом╕чаю, що з протилежного боку жебонливими струмками вода вит╕ка╓ у неглибоку розпадину, створюючи на н╕й чимал╕ опливини. Отже, вода тут не стояча.
Роздягаюся ╕ входжу у воду. Вона прохолодна ╕ св╕жа. П╕д ногами мулисте дно, а на поверхн╕ гостр╕ корчаки. Ступаю остережно, намацуючи пальцями дно, щоб не поранитися. Хапаю на обм╕лин╕ найгруб╕ше хабаззя ╕ викидаю на берег. Його тут немало, але якщо добре п╕днатужитися, то за к╕лька дн╕в можна почистити озеро.
Рад╕сно шумить сосновий л╕с, н╕би заохочу╓ мене до роботи.
Щасливий, залишаюся тут до вечора.
На ранньому досв╕тку, як т╕льки засиз╕ють небеса, я вже на озер╕. Оск╕льки зранку вода особливо холодна, то я зв╕льняю берег в╕д мокрого г╕лля та вирубано╖ за минулий день осоки.
Тепер у мене ╓ джерельна вода ╕ можна тут-таки на берез╕ згаламачити сяку-таку грибну юшку, кашу ╕ закип’ятити чай.
До об╕ду я буваю зашлапаний, зачучверений намулом ╕ баговинням, н╕би якийсь водяник чи Той, що у гребл╕ сидить. ╤ якби хто побачив мене в такому вигляд╕, то, мабуть, перелякався б не на жарт. Нав╕ть Ед╕п ╕нод╕ витр╕ща╓ться на мене й гавка╓.
Але здеб╕льше в╕н зайнятий полюванням. Мудрий пес зна╓, що я можу працювати до очамр╕ння ╕ в╕д голоду йому треба рятуватися самому.
За три дн╕ озеро ожило, засв╕тилося синявою ╕ заграло сонячними ╕скрами; весело в╕ддзеркалюються тепер у ньому висок╕ дерева ╕ б╕л╕ хмари. Вода св╕тить ╕ диха╓ п╕д рад╕сне чиргикання очеретянок.
Без сонця цей озерний пейзаж н╕би огорта╓ться в присмуток: трави видаються мерхлими, дерева осамот╕лими ╕ чахлими, н╕би глибоко-ос╕нн╓вими, заполошеними, а небеса – спримиреними ╕ сутемними, неначе саме
в ц╕й глушин╕, в ц╕й застоян╕й вод╕ л╕сових нутрощ╕в, виночову╓ туга ╕ виброджу╓ смуток.
Коли ж спада╓ згори злива сонячного св╕тла, ця мальовнича л╕сова закутина неспод╕вано ожива╓ ╕ засв╕чу╓ться. Усе до найменшого листочка ╕ травинки диха╓ любов’ю ╕ н╕жн╕стю. Зда╓ться, чути як повноросто випрямляються дерева, як пошелесту╓ ╕ дзвенить незайманий прал╕с, як тихо джеркотить вода ╕ кущовинням проб╕га╓ трепетна св╕ж╕сть ранку. В м╕жлист╕ крадеться низовий в╕тер-борв╕й, а мерхла трава ста╓ бархатистою ╕ колихкою.
Перед внутр╕шн╕м зором поста╓ р╕чка мого дитинства, де вода була така тиха ╕ чиста, що здавалося н╕би небо опустилося на землю. А д╕д Сид╕р, що помер, коли мен╕ й десяти не було, часто повторював з жалем: «Яка св╕тла ╕ чиста була колись вода, не те що нин╕».
╤ дума╓ться мен╕: то якою вона була тод╕, в пору його юности, якою була тисячу ╕ дв╕ тисяч╕ рок╕в тому? Якою була в дн╕ створення св╕ту? Чи спроможн╕ ми хоча б уявити соб╕ це?                  
Планував провести к╕лька дн╕в ╕ нав╕ть ночей б╕ля озера, зв╕вши поблизу невеличкий кур╕нь, але с╕рява мжичка, що перейшла в зливний дощ, перебила мо╖ плани. Недарма вчора так метушилася пищуха.
Лило весь день ╕ н╕ч, до того ж так страшенно грим╕ло ╕ блискало, що вибило мене з╕ сну, ╕ вперше за весь час перебування в л╕с╕ я в╕дчув п╕д серцем мулький ╕ холодний страшок, потерпаючи, аби блискавиц╕, як╕ раз по раз осв╕тлювали л╕с фе╓ричними спалахами, не вразили л╕снич╕вку. Ще перед заходом сонця знявся в╕тер ╕ заносилося на дощ, а пот╕м до оп╕вноч╕, як нечистий, гзився в╕тер, стугон╕в, барабанив дощем ╕ ганяв протяги в╕д дверей до в╕кон. Було тривожно ╕ лячно. Нав╕ть коли дощ нарешт╕ прищух, вода ще довго капот╕ла з даху. А вранц╕ в╕тер неспод╕вано стих – ╕ запала така глибока тиша, як п╕сля потопу. Л╕с принишк, закляк, н╕би налякана ско╓ною шкодою дитина, ╕ я заснув м╕цним, здоровим сном.
Який похмурий, насурмлений цей л╕с п╕сля зливного дощу, ск╕льки туги в кожному дерев╕, а пролл╓ться на нього золотий пот╕к сонячного св╕тла – ╕ все нараз оживе та задзвенить, заусм╕ха╓ться кожним листочком.
╤ засв╕титься душа, ╕ захоче зберегти, закарбувати в серц╕ кожну мить, знаючи, що вона минуща.
Птахи на веч╕рньому пруз╕ – хвилюють душу, на н╕чному – тривожать. Вранц╕ птахи аж захлинаються рад╕сним сп╕вом ╕ цей сп╕в летить мен╕ навстр╕ч, як весела хвиля води. Все цв╕р╕нька╓, посвисту╓, розлива╓ лунк╕ й мелод╕йн╕ трел╕, – рад╕╓ життю. «Ф╕у-ф╕у... люл╕-люл╕», – виводить вив╕льга. «З╕нь-з╕-вер, з╕нь-з╕-вер», – намага╓ться п╕дсп╕вувати ╖й синичка. Як╕ т╕льки птахи не розсипають тут св╕й щеб╕т: сойки, чиж╕, шпаки, щиглики, га╖чки, гор╕шанки, пищухи, шишкар╕...
╤ перекричати вс╕х намага╓ться завзятий дрозд.
Преображен╕ дерева весело простягають вгору зелене г╕лля, н╕би хочуть видихнути якомога б╕льше кисню з╕ сво╖х зелених грудей.
Дивна ця невдержима сила природи, це пост╕йне в╕дродження. ╤ ще солодшим ста╓ мен╕ мо╓ осамотнення.
Кажу соб╕: дивися на природу, вчися в не╖, насл╕дуй ╖╖ – ╕ будеш щасливим, допоки життя.
Досить к╕лька годин провести на озер╕, щоб ц╕лком розчинитися в природ╕: бджоли ╕ метелики с╕дають на тебе, комахи заповзають у н╕с ╕ вуха, – ще трохи ╕ ти станеш землею, кр╕зь тебе почне проростати трава. У так╕ хвилини душевного спокою ╕ втишення н╕би не ╕сну╓ смерти, нав╕ть солодко ╕ рад╕сно в╕ддати земл╕ сво╓ отяж╕ле т╕ло. Аби т╕льки без болю, без важко╖ ф╕зично╖ муки.
╢ в людини земне начало, т╕ло сп╕вкревне земл╕.
Ус╕ прогалини м╕ж т╕нявими деревами заповнив, залив наринаючий самшит зелен╕. Досить пройти к╕лька крок╕в – ╕ ти вже ц╕лком належиш ц╕й стих╕╖. П’ян╕╓ш до солодкого ╕ млосного очамр╕ння. Це як п╕рнання строчголовою у запахущу хм╕льну водь, в зелену хуртовину, що б’╓ в оч╕ й душу.
У л╕с╕ на кожному кроц╕ оч╕ку╓ш чогось незвичного та неспод╕ваного, за кожним деревом ╕ кущем на тебе чека╓ та╓мниця.
Тому в гущавин╕ не бува╓ сумно ╕ нец╕каво.
Зда╓ться, жодне ╕нше слово так не хвилю╓ мене, як це – полини. Досить вимовити його, щоб в пам’ят╕ ожили хвилююч╕ картини та образи й прожите життя постало перед унутр╕шн╕м зором, як на екран╕.
Мен╕ так назвати б свою книжку про дитинство, про маму ╕ батька, нашу стару саманну хату п╕д стр╕хою, що згор╕ла яко╖сь осен╕, ще коли я був зовс╕м малою дитиною.
Мо╖ пастуш╕ л╕та, незл╕ченн╕ дитяч╕ вичуди пропахли полинами. Але найст╕йк╕ш╕ враження пов’язан╕ з читанням. Корови розбредалися пасовищем, а я лежав у сивих кущах, ушнипившись в книжку. Вся св╕това л╕тература тепер мен╕ пахне тими полинами.
Нову хату ми побудували на пустирищ╕ й навколо не╖ теж ╕ще довго тирлувалися гурми високих кущ╕в, що в╕д весни до глибоко╖ осен╕ розпросторювали г╕рк╕ запахи. Вони особливо загострювалися перед дощем ╕ грозою. Як я любив ц╕ полинов╕ в╕три! Як вдихав повними грудьми, пив ╕ не м╕г напитися! Як я люблю ╖х сьогодн╕!
У хат╕, комор╕, стайн╕ й особливо в стодол╕ теж пахло полинами, нав╕ть на горищ╕, що правило за склад, вистоювалися пригускл╕ терпк╕ запахи.
Наше село годилося б назвати Полиновим. Бо полини росли усюди: коло р╕чки, край дороги, на городах ╕ межах, на шавл╕╓вих луках, у високих ялинниках за озером, на зг╕рку, де добували дике кам╕ння. Г╕лочки полину визирали з лелечих ╕ воронячих гн╕зд.
Десь-╕нде вони так не пахли, як у нас, нав╕ть в поблизьких сус╕дн╕х селах. За якихось два-три к╕лометри вже було не те. Не те.
Траплялося, що корови на╖далися молодого полину ╕ ним г╕рчило веч╕рн╓ молоко, але, звикл╕ до нього, ми пили його так само спрагло, як ╕ завжди.
Коли мою маму, ш╕стнадцятир╕чною д╕вчинкою, силом╕ць вивозили в Н╕меччину, вона н╕чого не встигла прихопити ╕з собою (сп╕ймана п╕д скиртою глупо╖ ноч╕) т╕льки пучечок крадькома з╕рваного полину. Там, у невол╕, два довг╕ роки той полин пахнув ╖й батьк╕вщиною.
Батько упав восени в полинов╕ кущ╕, п╕дкошений п╕дступною недугою, як кулею. Коли п╕дн╕мали його ╕з земл╕, то полин ч╕плявся за руки ╕ ноги, н╕би не хот╕в в╕дпускати.
╤ рання юн╕сть моя настояна на тих полинах. ╤ п╕зня молод╕сть.
Любив у полинах, прощався у полинах.
З д╕вочих губ ╕ к╕с спивав полинову смагу.
╤ в далек╕, чуж╕ казахськ╕ степи прихопив ╕з собою засушене в книжц╕ полинове стебельце. Безсонними ночами воно повертало мене на р╕дну землю, в милу отчу хату, в глибокий яр за селом, де найчаст╕ше ховався з милою серцю книжкою.
Тепер, коли осен╕ю, в очах мо╖х сив╕╓ полинове деревце, зроджу╓ спогади, п╕дн╕ма╓ в душ╕ прихован╕ жалощ╕, ментрожить душу. Ще хот╕в би як батько упасти в р╕дн╕ полини, щоб без мук ╕ страждань в╕длет╕ти у недов╕дом╕ засв╕ти й там загубитися на в╕ки-в╕чн╕.
Вранц╕ визирнув у в╕кно – ╕ ахнув: п╕внеба у палевому вогн╕. Гарячий жар, який можна побачити х╕ба що у ковальському горн╕, роздмухував бог Гермес.
Якби художник спробував передати ц╕ кольори ╕ йому вдалося добитися повно╖ адекватности, то така картина видалася б неправдопод╕бною ╕ нереальною.
Пливке рожеве куриво св╕танку виповзло з л╕совини, окрило л╕с ╕ сторож╕вку.
Добре бродити л╕сом ╕ н╕кого при тому не лякати, не полохати.
Кажу соб╕: вт╕шно обходитися без рушниц╕, приносити рад╕сть, а не б╕ду, прихилятися до дерев, як до друз╕в. ╤ страшно в таку хвилину зламати г╕лку, збити голову красив╕й кв╕тц╕, розсердити доброго л╕сового духа.
Птахи цнотливо ╕ боязко ховають свою н╕жн╕сть од людських очей. Може, т╕льки голуби ╓ винятком, а щоб горобц╕, галки чи ворони тулилися одне до одного, – того св╕т не вид╕в. Але мен╕ поталанило – я це п╕дстер╕г. В╕н ╕ Вона – гайворон ╕ ворона. Удвох скубли якусь добичину, н╕би гралися, торкалися одне одного дзьобиками. Пот╕м довго сид╕ли мовчки, красномовно обм╕нюючись поглядами, а в╕дтак злет╕ли понад крони дерев ╕ купалися в неб╕, виробляючи грайлив╕, гарн╕ п╕руети, ╕ теж черкалися в польот╕ крильми…
Броджу л╕сом – ╕ все милу╓ око, розчулю╓ ╕ зворушу╓ серце.
Але я знаю, що якби в цю мить м╕г охопити внутр╕шн╕м зором усю ту смертельну боротьбу, що точиться м╕ж р╕зними видами тваринного ╕ комашиного св╕ту, то душа моя вжахнулася б ╕ оч╕ в╕двернулися б в╕д ц╕╓╖ зелено╖ краси нав╕ки.                  
Якась особливо глибока тиша сто╖ть у л╕с╕, оповита непорушним споко╓м ╕ л╕г╕дною благодаттю. Замовкли птахи, н╕би заснули, принишк в╕тер, наче сховався п╕д листя папорот╕ й т╕льки ╕нод╕ ворушиться там, як сонний ╖жак.                          
Лише зр╕дка десь ╕з глибини недалеких нетрощ╕в озива╓ться тоненьким голосочком одинока синичка, ╕ вида╓ться вона мен╕ вартовим, що сто╖ть на сторож╕ ц╕╓╖ краси ╕ тиш╕.               
Живу в зеленому шум╕, в зелених пахощах, у зелених голосах птах╕в ╕ зв╕р╕в. Навколо – одна зелень ╕ сни та мр╕╖ у мене зелен╕, й зда╓ться, що в цьому зеленому царств╕ нав╕ть душа ста╓ зелена-зелена.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7150

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков