Версiя для друку Обговорити в форумi

КРИМСЬКИЙ МАЙДАН

Вороги України для своєї антиукраїнської „діяльності” вже використовують навіть газету Верховної Ради „Голос України”. У вищих владних інституціях вороги України почуваються комфортно, бо їх туди делегує п’ята колона Москви в Україні, яку протиправно ідентифіковано як „народ України”(„это тоже наш народ”, „но как же не считаться с 30% голосов избирателей?”, „два языка – один народ!” і цьому подібна злочинно-протиправна єресь, якою прикривається незаконно існуючий імперський плацдарм в нашій визнаній світом українській національній державі).
У боротьбі за українську Конституцію в 1996 р. нечисленним справді українським силам у Верховній Раді не вдалося навіть включити в основний документ терміни і положення міжнародної „Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин”, до якої Україна приєдналась ще в 1994 році і взяла на себе статтею 9 Конституції від 1996 р. зобов’язання визнавати Конвенцію частиною національного законодавства і привести у відповідність положенням Конвенції норми Конституції. Цього не зроблено дотепер.
Оскільки доводилося неодноразово писати про суть названої Конвенції, скажу тут лише, що вона набагато сильніша за Конституцію України в питаннях захисту української національної держави. І дивним є те, що ні гаранти української державності – президенти, ні Генпрокуратура, ні Мін’юст, ні Конституційний Суд (нарешті!) не роз’яснюють українському народові – єдиному джерелу влади – суть Конвенції (адже без реалізації її положень неможливо відродити українську державу) і замовчують разючі невідповідності норм Конституції і Конвенції, що й створює умови навіть легальної боротьби антиукраїнських сил в Україні за знищення української держави.
Ось приклад. О. Лавринович (перший заступник Голови ВР України) – керівник української делегації на „Міжпарламентській комісії з питань співробітництва Верховної Ради України і Федеральних Зборів Російської Федерації” привозить в Україну з Москви таку новину, цитую за газ. „Голос Украины № 51, 21 марта 2009”, бо переказати таке українською мовою непристойно:
„Кроме того, отметил руководитель украинской делегации, обсуждались пути усовершенствования договорно-правовой базы украинско-российских отношений в гуманитарной сфере. По его словам, это тот сегмент отношений, на котором строится двухсторонний и многосторонний комплекс взаимоотношений Украины и России. По мнению А. Лавриновича, заседание комиссии подтвердило, что законодатели должны обращать особое внимание на правовые основы гуманитарного законодательства обеих стран и их реализацию на национальном уровне. В этом контексте члены Межпарламентской комиссии утвердили решение относительно возможности участия в совместном праздновании наиболее значимых мероприятий в общественно-культурной жизни обеих стран. Это, прежде всего, касается 200-летия со дня рождения Н. Гоголя, 300-летия Полтавской битвы, 150-летия со дня рождения А. Чехова, 65-й годовщины Победы в Великой Отечественной войне”.
Не України голос, як бачите, і не від 1 квітня, а насправді: „...участія в совмєстном празднованіі 300-лєтія Полтавской бітви”.
В українській історіографії уже устоявся термін „Полтавська катастрофа”, яким позначається не лише трагічна поразка українських визвольних змагань проти московських окупантів України, а набагато більше: початок національної катастрофи – тотального, системного, безперервного винищення і асиміляції українства, здійснюваних московською окупаційною владою в підневільній Україні з 1709 р. до 1991 р.
Що збирається святкувати разом з московцями регіонал Лавринович?! Певно те, що він не був немовлятком триста років тому і „кати, кати, людоїди”(за Т. Шевченком) не вставили його голову в щілину сокирами розчепіреної дошки на батуринській церкві, а потім, звільнивши напружену дошку від сокир, не реготалися з посмикування ніжок і рученят перед відходом душі з тіла.
Прикро до болю... Стає очевидним, що українські правники не осилюють саме поняття „держава”; мабуть, тому, що власну державу відроджуємо після століть неволі.
Можна собі уявити, що якийсь пересічний громадянин отримав громадянство України (пообіцявши свою лояльність до Української держави і взявши на себе обов’язки громадянина), в суті будучи недругом України, підтримує на виборах антиукраїнські сили; але немислимими є навіть для селянина з семикласною освітою так виписані правові основи владного органу України, щоб представник цього органу разом із загарбником святкував колишню поразку свого народу, національну катастрофу, загибель державності, за відродження якої довелося заплатити пекельно жахливу ціну. Участь у такому святкуванні владної особи України має кваліфікуватися як державна зрада, антидержавний заколот і тягти за собою сувору кримінальну відповідальність (менш сувору, але мусить нести відповідальність і будь-який громадянин України).
Глумом, підлою насмішкою над Україною з боку Московії є сама ідея святкувати тепер ту трагічну для України подію (не організовує ж тепер цивілізована Німеччина державне свято з приводу загарбання Чехії або винищення ленінградців під час блокади Ленінграда). Тільки скажені москалі можуть до подібного додуматися – святкувати початок 300-річної людожерної блокади України, із запереченням існування окремого українського народу і його мови.
Обов’язком О. Лавриновича було заявити в Москві, що Україна довічно вважатиме полтавську катастрофу днем скорботи, адже тоді було перекрито шлях українству до вільного розвитку у власній національній державі, і ця несправедливість була виправлена лише в 1991 р.
Що ж до М. Гоголя, процитую дещо зі статті Юрія Безуха „Наш безсмертний Гоголь”(газ. «Нація і держава» № 13, березень 2009): „Тонкий гумор та м’яка іронія українських оповідань поступово набирає характеру сарказму та сатири. „Ревізор” та „Мертві душі” були вже розцінені російською критикою як карикатура на російське життя. Письменник був змушений, в тому числі і за станом здоров’я, покинути Росію... Щире бажання любити Росію та внутрішнє неприйняття її реалій посилюють роздвоєність душі поета і врешті призводять до його передчасної трагічної смерти... Незважаючи на рогатки цензури в творах Гоголя читаємо: „москаль поглаживал одной рукой свою козлиную бороду”, „коли черт да москаль украдут что-нибудь, то поминай как звали”, „пьяный москаль побоится вымолвить их (ругательства) нечестивым своим языком”, но „славный народ шведский”. У коментарях до своїх текстів М. В. Гоголь пояснює, що „москаля везть – значит лгать”. Прикладів таких немало, цікаві читачі можуть легко впевнитися, це взято з радянських підцензурних видань... Мабуть, здивовані були б не лише американці, а й усі освічені люди, якби почули, що Е. По, Дж. Лондон чи Е. Хемінгуей – англійські письменники тільки тому, що писали англійською мовою...”.
А. Чехов також майстерно висміював московсько-імперські реалії, які Максим Горький влучно назвав „свинцовыми мерзостями”.
Не так давно професор Донецького університету Боргардт сформулював такий за суттю філософський висновок: велич, майстерність москвинських письменників не є ознакою високої культури їхньої країни, адже їхні твори переповнені описами суцільного безкультур’я, „свінцовимі мєрзостямі” московсько-імперських реалій життя.
Що ж до „Дня перемоги”, то давно пора приєднатися до цивілізованої Європи і разом з нею відзначати день скорботи – пам’яті жертв Другої світової війни, підступно розв’язаної гітлерівським і сталінським злочинними режимами. І знову ж таки, не треба плутати подвиг і жертовність солдатів тієї війни, перед пам’яттю яких людство завжди буде схиляти голови, зі злочинним мародерством (на одного загиблого німця – чотирнадцять загиблих сталінських підневільних) тих невинно убієнних, яким (мародерством) донині переймаються московсько-імперські яструби, мріючи про злочинне відновлення великої імперії.

Микола Білий.
м. Феодосія.

КОЛИ святкуємо?

Наступні три місяці у нашій країні традиційно сповнені низки державних та релігійних свят. Про те, як ми будемо працювати та відпочивати цим часом, повідомили у прес-службі Мінпраці.
Як зазначили там, статтею 73 Кодексу законів про працю встановлені святкові і неробочі дні, зокрема, у квітні неробочим днем є Пасха (Великдень), який припадає на 19 квітня. У травні святковими днями є 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих та 9 травня – День Перемоги. Що ж до червня, то у першому місяці літа неробочим днем є 7 червня – Трійця та святковим днем 28 червня – День Конституції України. У прес-службі Мінпраці також нагадали, що згідно з частиною третьою статті 67 КЗпП у випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73 КЗпП) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Тому за графіком п’ятиденного робочого тижня з вихідними днями у суботу та неділю у 2009 році вихідний день у неділю 19 квітня переноситься на понеділок 20 квітня, вихідний день у суботу 2 травня – на понеділок 4 травня, вихідний день у суботу 9 травня на понеділок 11 травня, вихідний день у неділю 7 червня – на понеділок 8 червня, а вихідний день у неділю 28 червня – на понеділок 29 червня. Отже, працівники, які працюють за графіком п’ятиденного робочого тижня з вихідними днями у суботу та неділю, на Пасху будуть відпочивати 3 дні (18, 19 і 20 квітня), на травневі свята чотири дні (1, 2, 3 і 4 травня) і потім через чотири робочих дні знову 3 вихідних (9, 10 та 11 травня), у червні 3 дні на Трійцю (6, 7 і 8 червня) та три дні в зв’язку зі святкуванням Дня Конституції (27, 28 і 29 червня).
(УКРІНФОРМ).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема "Резонанс"