Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3132)
З потоку життя (6348)
Душі криниця (3489)
Українці мої... (1461)
Резонанс (1491)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1666)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ХТО ╤ КОЛИ НАСПРАВД╤ ЗАСНУВАВ МАР╤УПОЛЬ, ХЕРСОН ТА ОДЕСУ
Як справжня ╕стор╕я П╕вдня Укра╖ни в╕др╕зня╓ться в╕д “╕мперського м╕фу” та рос╕йсько╖...


ДО РОКОВИН ДЕПОРТАЦ╤╥ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
ПЕРЕКЛАДИ УКРА╥НСЬКО╥ ПИСЬМЕННИЦ╤ З КРИМУ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО


КОЛИ ГОСПОДЬ СУДИТИМЕ ЗА ╤ЛОВАЙСЬК
Багатьох гризе питання: хто винен ╕ хто в╕дпов╕сть за цю жахливу катастрофу, яку називають...


З'ЯВИЛИСЯ ДОКАЗИ УЧАСТ╤ В ЗАХОПЛЕНН╤ КРИМУ 41-╥ БРИГАДИ РАКЕТНИХ КАТЕР╤В ЧФ РФ
Денисенко ╕ Барабаш також нагороджен╕ медаллю за участь в операц╕╖ захоплення Криму.


СМОЛЕНСЬКА КАТАСТРОФА: БРИТАНСЬК╤ ЕКСПЕРТИ ЗНАЙШЛИ СЛ╤ДИ ТРОТИЛУ НА УЛАМКАХ Л╤ТАКА КАЧИНСЬКОГО
Експерти британсько╖ лаборатор╕╖ Forensic Explosives Laboratory (FEL) виявили сл╕ди тротилу в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 17.04.2009
КНЯЗЬ РОСТИСЛАВ ╤ КНЯГИНЯ ЛАНКА
СТЕПАН ПУШИК

ПОСТАТ╤ СИВО╥ ДАВНИНИ

Степан Пушик – в╕домий поет, драматург, фольклорист, перекладач, лауреат Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕м. Т. Г. Шевченка, заслужений д╕яч мистецтв Укра╖ни, професор кафедри укра╖нсько╖ л╕тератури Прикарпатського нац╕онального ун╕верситету ╕м. В. Стефаника, був обраний народним депутатом Верховно╖ Ради Укра╖ни першого скликання.
Автор понад 50 книжкових видань, серед яких поетичн╕ «Молод╕ громи», «Золотий Т╕к», «Писаний Кам╕нь» та ╕н., романи «Страж-гора», «Галицька брама», пов╕ст╕, опов╕дання, новели, публ╕цистичн╕ та кра╓знавч╕ видання, п’╓си шести моновистав, зб╕рки в╕рш╕в для д╕тей, казки, зб╕рки п╕сень (сп╕льно з композиторами О. Б╕лашем, А. Кос-Анатольським, В. ╤васюком та ╕н.) «Любисток», «Над горою м╕сяць повен»…
Степан Пушик – автор двотомного досл╕дження з укра╖нсько╖ м╕фолог╕╖ «Бусова книга», багатьох наукових праць з давньо╖ укра╖нсько╖ л╕тератури, ╕стор╕╖, кра╓знавства, фольклористики, етнограф╕╖. Нещодавно Степан Григорович запропонував для «Кримсько╖ св╕тлиц╕» сво╓ нове досл╕дження «Князь Ростислав ╕ княгиня Ланка». Це – про князя Ростислава Тмутороканського, який правив Кримом ╕ Кубанню, про його дружину та д╕тей, котр╕ стали князями в Галичин╕, тобто про засновника династ╕╖ Ростиславич╕в.

СТЕПАН ПУШИК
КНЯЗЬ РОСТИСЛАВ ╤ КНЯГИНЯ ЛАНКА

Столиця Галицького ╕ Галицько-Волинського княз╕вства та╖ть б╕льше та╓мниць, н╕ж те, що ми вже зна╓мо про ╖╖ л╕тописний ╕ дол╕тописний пер╕оди. Нев╕домо, чи справд╕ Галич був центром Б╕лохорватсько╖ держави, хоч хрон╕ка «Д╕яння угр╕в», яку створив анон╕мний автор, досить яскраво опису╓ «гостювання» мадяр╕в, що переселялися на Дунай, у галицького князя-володаря. Колишн╕ жител╕ Зах╕дного Сиб╕ру живилися в Галич╕ зо три тижн╕, взяли заручниками д╕тей князя ╕ знат╕, немалу контрибуц╕ю худобою ╕ золотом та ср╕блом, а натом╕сть залишили поблизу стольного м╕ста сво╖ могили, як╕ засв╕дчують, що угри були не лише у столиц╕, але й на територ╕╖ вс╕╓╖ Галичини перед тим, як долати гори Карпати. Ймов╕рно, що принесли вони до Галича ╕ чуму чи холеру, якщо й сьогодн╕ живе пам’ять про мадярськ╕ могили. ╤ ц╕ могили збереглися. Нев╕домо ск╕льки правди в хрон╕ц╕ угорського анон╕ма, але ц╕лком ╕мов╕рно те, що галицький князь зустр╕чав велетенську орду (260 тисяч переселенц╕в) босон╕ж, щоб п╕дкреслити миролюбн╕сть, але вороги йому не дов╕ряли. Вони взяли заручником його одного-╓диного сина й син╕в бояр, боячись, щоб галичани не вдарили ╖м у спину, 10 скакун╕в, 300 коней з с╕длами й вуздами, три тисяч╕ марок ср╕бла й 200 марок золота.
Були угорц╕ в Галич╕ 896 року, але 1100-р╕ччя першо╖ згадки про м╕сто в╕дзначали ми 1998 року, щоб мати б╕льше часу на п╕дготовку до юв╕лею. Н╕хто не зважав на те, що дату переселення мадяр╕в давно уточнено, що Угорщина на два роки ран╕ше в╕дсвяткувала появу угр╕в у Паннон╕╖ на Дуна╖, а ми все в╕дсували дату першо╖ згадки про Галич.
Але угри прийшли ╕ п╕шли, а ось великий князь Володимир Святославович Ки╖вський, коли ходив на б╕лих хорват╕в ╕ завойовував чи в╕двойовував «червенськ╕ городи», над галицьким та ╕ншими князями, над м╕сцевою знаттю вчинив, з усього видно, жорстоку розправу. В╕н ╖х винищив до ноги. Л╕тописц╕, мабуть, боялися м╕сцевого сепаратизму, бо жодного ╕мен╕ володар╕в не згадали, ╕ не т╕льки галицьких, за винятком х╕ба що деревлянського князя Мала, який, зда╓ться, був батьком Малуш╕ й Добрин╕, котра в╕д Святослава народила Володимира, хоч л╕тописець назвав ╖╖ батька любечанином, а не деревлянином. Зрештою, Мальд╕та Н╕скиню, як його назвав М. Стрийковський, деревляни могли запросити на ст╕л ╕ з Любеча. Жодного ╕мен╕ ╕нших володар╕в С╕верщини, Переяславщини, Волин╕, Галичини Рюрикович╕ в ╕стор╕╖ не залишили. У «Пов╕ст╕ врем’яних л╕т» нема ╕ Галича. Про нього згадали в «Патерику Печерському» т╕льки тод╕, коли до Ки╓ва с╕ль не привезли з Карпат та й тут автор-чернець помилився: «…и не пустиша гостей изъ Галича, ни лодей зъ Перемишля, и не бысть соли во всей Руской земли…». З Перемишля до Ки╓ва лод╕╖ не плили, а з Галича, що на Дн╕стр╕, а тому гост╕╖ мали бути з Перемишля. Вони дали назву шляхам – гостинц╕. Купц╕в теж називали гостями.
Галич п╕д пером л╕тописця ожива╓, ставши столицею Галицько╖, Перемисько╖, Звенигородсько╖ та Теребовельсько╖ земель, тобто уд╕льних княз╕вств, що злилися в ╓дине Галицьке. Перед пере╖здом Володимира до Галича тут сид╕в князем ╤ван, син Василька Темного (Теребовлянського). ╤ сп╕вправителькою його могла бути р╕дна бабуся-угорка Ланка (Олена) Беле╖вна.
З терм╕нами «Галичина» ╕ «галичани» так багато зрозум╕лого й незрозум╕лого, що мимовол╕ напрошу╓ться висновок: галичани з’являються в л╕тописах тод╕, коли губляться улич╕, як╕ могли називатися угличами (в╕д слова кут-угол, як ось Углече Поле в Ростово-Суздальськ╕й земл╕, нин╕ це м. Углич). Те, що галичани кути називали вуглами, засв╕дчу╓ ╕ тепер╕шня гов╕рка, як-от: «хата у вуглах». Вуглева, колишн╕ Угольники ╓ м╕ж Галичем ╕ Бовшевом. Дехто вважа╓, що було м╕стечко Угольники. При такому тлумаченн╕ залиша╓ться допустити, що або л╕тописець Нестор, або переписувач╕ «Пов╕ст╕ врем’яних л╕т» переплутали Дн╕стер ╕з Дн╕пром. Чита╓мо: «╤ жили в мир╕ поляни, ╕ древляни, ╕ с╕веряни, ╕ родимич╕, ╕ в’ятич╕, ╕ хорвати. Дул╕би тод╕ жили по Бугу, де нин╕ волиняни, а улич╕ (й) тиверц╕ сид╕ли по (другому) Бугу ╕ по Дн╕пру; сид╕ли вони також поблизу Дунаю. ╤ було множество ╖х, бо сид╕ли вони по Бугов╕ й по Дн╕пру аж до моря, ╕ ╓сть городи ╖х ╕ до сьогодн╕. Через те називали ╖х греки «Велика Ск╕ф╕я». Сполучник «й» та числ╕вник «другому» додав перекладач цього тексту Л. Махновець, треба би додати й «п╕вденному», бо ж ╕деться про П╕вденний Буг ╕ Зах╕дний Буг. Але кожен бачить, що в цьому текст╕ «Дн╕стер» явно мав стояти на м╕сц╕ Дн╕пра: «Дул╕би тод╕ жили по Бугу, де нин╕ волиняни, а улич╕ («й» забира╓мо) тиверц╕ сид╕ли по Бугу («другому» теж забира╓мо) ╕ по Дн╕пру (ставимо «Дн╕стру»); сид╕ли вони також поблизу Дунаю». Що стосу╓ться П╕вденного Бугу, то тут сид╕ли тиверц╕, а улич╕ (думаю, що то углич╕) не могли сид╕ти аж у трьох м╕сцях: по Дн╕пру, Бугу й Дунаю, перескочивши Дн╕стер ╕ з притоками, а також Прут.
Якщо виправити в Нестор╕вському л╕топису «по Дн╕пру» на «по Дн╕стру», то тод╕ зразу побачимо, що колишн╕ улич╕ (углич╕) легко стають п╕зн╕шими галичанами, коли утворю╓ться Галичина, ╕ покутянами. Покуття з’явля╓ться в польського ╕сторика Яна Длугоша п╕д 1417 роком, тобто п╕сля битви п╕д Грюнвальдом. Як╕в Головацький у передмов╕ до зб╕рки «Песни Галицкой и Угорськой Руси» пише: «В ширшем значении Покутьемъ называлась вся заднестровская страна между р. р. Чечвой (в╕н ма╓ на оц╕ Л╕мницю, яка була Чва, а ╖╖ притока Ще Чва, тобто Чечва) и Днестромъ и Карпатскими горами». Длугош зауважив, що 1417 р. Ягайло в╕ддав п╕д заклад молдавському во╓вод╕ Олександру на 25 рок╕в область Покуття, яке той повернув.
Цей текст засв╕дчу╓, що Галич розташований на територ╕╖ Покуття, зах╕дн╕ меж╕ якого дехто переносить на р╕чку Стрий, що зб╕га╓ться з кордонами Галицького й Перемиського княз╕вств. Зв╕дси виплива╓, що Перемишль справд╕ м╕г бути столицею б╕лих хорват╕в, що ╕накше сл╕д дивитися на закарпатських укра╖нц╕в, лемк╕в, «червенськ╕ городи», на Малий Галич на Дуна╖ ╕ на Новий Галич, заснований на територ╕╖ села Заболоття в межир╕чч╕ Золото╖ ╕ Чорно╖ Бистриць, який д╕ста╓ назву Станислав╕в, а в╕д 1962 року в╕н — ╤вано-Франк╕вськ. Ало╖д Шарловський в ╕сторичн╕й монограф╕╖ «Станислав ╕ пов╕т Станиславський (подаю в укра╖нському переклад╕ з польсько╖) пише: «В р╕зн╕ часи по-р╕зному визначали границ╕ Покуття. Станислав ╕ його тепер╕шн╕й пов╕т, за винятком задн╕стрянсько╖ частини, лежить переважно в зах╕дних границях Покуття». Якщо зважити на те, що кордон м╕ж Молдовою, яка певний час була в склад╕ Османсько╖ ╕мпер╕╖, Румун╕╓ю ╕ Р╕ччю Посполитою проходив по Черемошу й в╕д устя прямував до Дн╕стра, то сл╕д заглянути в глиб стол╕ть, аби побачити, що приблизно 1185 року автор «Слова о полку ╤горев╕м» написав, що галицький князь Ярослав Осмомисл закрива╓ Дунаю ворота й виряджа╓ судна до Дунаю чи суди чинить, себто в той час Покуття могло сягати Дунаю ╕ Чорного моря. Зрештою, р╕чки Прут ╕ Тиса — л╕в╕ притоки Дунаю. Чита╓мо в «Слов╕...»

Галичкы Осмомысле Ярославе!
Высоко съдиши на своемъ
златокованномъ столе,
подперь горы угорскыи
своими железными плъки,
заступивъ королеви путь,
затворивъ Дунаю ворота,
меча времены чрезъ облакы,
суды рядя до Дуная.
Грозы твоя
по землях текутъ,
отворяеши Киеву врата,
стреляешы съ отня злата
стола салтани за землями.

Цей текст, за мо╓ю верс╕╓ю, належить теж князю — синов╕ Ярослава Володимировича Осмомисла Володимиру Галицькому, як ╕ «Слово-мол╕ння Дани╖ла Заточеника», адресоване все тому ж царев╕-князю Ярославу Володимировичу з Боголюбова, Лачого й Б╕лого озер Ростово-Суздальсько╖ земл╕, де понев╕рявся син-вигнанець ╕з Галича на Дн╕стр╕. В╕н м╕г створити й «Слово о погибел╕ земл╕ Русько╖», м╕г укласти так званий «ки╖вський л╕топис». Нас не повинно бентежити, що Володимир назвав батька Ярослава ╕ осмомислом, ╕ царем. Л╕тописц╕ називали царями ╕ Ярослава Мудрого, ╕ Романа Мстиславича, який дв╕ч╕ с╕дав у Галич╕ на ст╕л, об’╓днавши Галицьке ╕ Волинське княз╕вства. Зрозум╕ло, що син «молить» прощення в батька й не шкоду╓ для цього високопарних вислов╕в, ╕ з позиц╕╖ автора художнього твору в╕н ма╓ право так чинити, бо ж не назива╓ себе Володимиром-сином, а Дани╖лом Заточеником, який у «Святому письм╕» д╕╓ як пророк, тлумачачи сни царя Навуходоносора, в╕дчитуючи та╓мничий напис, що з’явився в палац╕ царя Валтасара. Оздоблення ст╕н собор╕в у м╕ст╕ Володимир╕, де перебував князенко Володимир з мат╕р’ю й не шлюбною дружиною, що народила йому син╕в, знайшовши прихисток у вуя, маминого брата Всеволода Велике Гн╕здо, сина Юр╕я Довгорукого, перенеслося на пергамент. Незрозум╕ло т╕льки, чому наш╕ л╕тературознавц╕ таке зрозум╕ле галицьке слово «Заточеник» подають як Затворник ╕ Заточник? Написано ж «Слово Дани╖ла Заточеника», а не Данила Заточника. Данило — це язичницьке ╕м’я наших предк╕в, якого називали Данком, а Дани╖л — б╕бл╕йний персонаж. Християнське ╕м’я Данила Галицького — ╤ван, бо ж в╕н споруджував ╤ван╕вськ╕ храми, зокрема в Холм╕.
Румунськ╕ джерела подають Мале Покуття й Велике Покуття. Очевидно, що Велике Покуття сягало Дн╕стра, Дунаю й Чорного моря, бо ж над морем були земл╕ Буджацько╖ орди, а буджак – кут. Виходить, що Буджацька орда – Покутська.
Якщо п╕ти цим шляхом, то ста╓ зрозум╕лою втеча ╤вана Берладника до улич╕в (?) у пониззя Дунаю п╕сля поразки в Галич╕, куди його привели м╕сцев╕ бояри, коли Володимирко-князь по╖хав на лови в тисменицьк╕ л╕си — туди, де розр╕сся тепер╕шн╕й ╤вано-Франк╕вськ або де село Марк╕вц╕. Боровся за галицький ст╕л син його Ростислав, названий на честь предка князя Ростислава — Михайла Тмутороканського, якого отру╖в грек-катепан 1067 року. 29-р╕чний неб╕жчик-князь залишив удовою дочку угорського короля Бели I, який теж помер у 47 рок╕в — за чотири роки перед кончиною зятя. Молода угорка-княгиня на ╕м’я ╤лона (Олена), котру кликали Ланка, з далеко╖ Таман╕, де була столиця княз╕вства Тмуторокань, до якого входила частина Криму й Кубан╕, поверта╓ться на Покуття. А що поверта╓ться вона саме сюди, засв╕дчують назви села Княждв╕р ╕ колишнього райцентру Ланчин. Безперечно, що тут, на Прут╕, було ╖╖ село, згодом м╕стечко Ланчин, сус╕дн╕м населеним пунктом волод╕в ╖╖ перекладач (воно дос╕ назива╓ться Товмачик), а сама Ланка сид╕ла за Прутом у тисовому л╕с╕, який ╕мену╓ться нин╕ Княждв╕рським тисовим заказником. Адже поруч село Княждв╕р, яке називали ще Князь-двором, бо в цьому двор╕ сид╕ли й ╕нш╕ княз╕, яких годувала «коломийська» с╕ль. Згодом, коли поляки вбили князя Бориса-Романа Мстиславича, й сини та внук дочки Ярослава Осмомисла — ╢фросини та ╤горя Святославича – героя «Слова», пробують утвердитися на столах у Галичин╕, — саме тут вокняжився боярин Доброслав, якому, напевно, належало сус╕дн╓ село Доброт╕в. Село Княждв╕р, що на Запрутт╕, розташоване дуже близенько в╕д Коломи╖ ╕ Печен╕жина. Замок, у якому Ланка Беле╖вна виховувала сво╖х малол╕тн╕х син╕в-князенк╕в Ростиславич╕в-Михайлович╕в — Рюрика, Володара й Василька, стояв у тисовому л╕с╕ над Прутом, в урочищах, як╕ називають нин╕ Замчище ╕ «Сповзи», де Звиняче за крок в╕д Ланчина, котрий розкинувся на обох берегах Пруту. М╕сцина наст╕льки мальовнича, що в радянську добу компарт╕йна ел╕та любила тут в╕дпочивати, як ╕ згодом «нов╕ укра╖нц╕», бо й сама хвоя та деревина тису — негний-дерева використовуються в народн╕й медицин╕. На це звернув увагу в╕домий етнограф ╕ фольклорист Володимир Шухевич, опубл╕кувавши в сво╖й п’ятитомн╕й «Гуцульщин╕» пов╕р’я, яке заф╕ксувала в Космач╕ Климентина Лисинецька. Стверджувати, що тис яг╕дний завезла сюди Ланка Беле╖вна, коли з двором пере╖жджала на Прикарпаття, не випада╓, бо ж ╓ р╕ка Тиса. А на Кавказ╕ ╕ в Криму справд╕ вже стол╕ттями росте негний-дерево. У берл╕нському музе╖ збер╕га╓ться виготовлена з тисини статуетка дружини одного ╓гипетського фараона. Тис росте не т╕льки в Княждв╕рському л╕с╕ на Гуцульщин╕, а й на Буковин╕, Закарпатт╕, Льв╕вщин╕. До наших дн╕в д╕йшла п╕сня, в як╕й сп╕ва╓ться, що чумаки сво╖ вози-маж╕ робили з тисини. Безперечно, що т╕льки м╕цн╕ тисов╕ вози могли перевезти з Таман╕ на Покуття княжий дв╕р (охоронц╕в, конюших, стольник╕в, кухар╕в, кормильц╕в, ключник╕в, мечник╕в, золотар╕в з ╖хн╕ми с╕м’ями). Ланка прощалася з Тмутороканським княз╕вством назавжди ╕ лише 1185 року дочка Ярослава Осмомисла ╢фросина-Ярославна з братом Володимиром п╕дмовлять чолов╕ка й швагра — князя ╤горя Святославича п╕ти «по╕скати города Тмутороканя» для ╕згоя Володимира, що виступив у змов╕ на боц╕ матер╕ Ольги проти Наст╕ Чагр╕вни, батьково╖ коханки, яка народила сина Олега. Батько Ярослав Настю з незаконним сином та ╖╖ батьком Чагром узяв до Галича. Олег, безперечно, успадку╓ княжий ст╕л, бо князь Ярослав свого байстрюка любить, а шлюбну дружину, дочку Юр╕я Довгорукого, не любить. Володимир з мат╕р’ю ут╕кав до Польщ╕, пл╕в нит╕ змови, Настасю бояри спалили, ╖╖ батька Чагра вбили, Ярослава мирили з Ольгою в церкв╕, але н╕чого з того не вийшло. Володимир ут╕кав в╕д батька, батько повертав його до Галича й проганяв. З мат╕р’ю князенко Володимир п╕шов аж до Суздаля, Володимира, Боголюбова. Померла чи була покинута ним жона Болеслава, дочка ки╖вського князя Святослава Гр╕зного, а Володимир жив на в╕ру з попадею, яка народила йому двох син╕в. Не м╕г князь ╤гор признатися ки╖вському князю, що йде в╕дбирати у половц╕в Тмуторокань для його зятя, Володимира Ярославича, який не живе з його дочкою, а сво╓ю шлюбною ж╕нкою. Очевидно, що в тому поход╕ брав участь ╕ Володимир Ярославович, який п╕зн╕ше напише про ╤гор╕в пох╕д «Слово». Чомусь ╤гор в╕в один полк, Всеволод — один полк, Святослав — один полк, черн╕г╕вець Ольстин Олексич — один полк, а 15-р╕чний син ╤гор╕в Володимир два полки в╕в. Безперечно, що з ним був вихователь вуй, мамин брат Володимир, якому ╤гор вир╕шив зробити подарунок — в╕двоювати Тмутороканське княз╕вство, де на стол╕ два роки сид╕в засновник династ╕╖ галицьких княз╕в Ростислав-Михайло, син Володимира Ярославича, внук Ярослава Мудрого, прапрад╕д Володимира Ярославича, який прожив усього 29 рок╕в, а його батько — 32. Ще живий був Ярослав Мудрий, коли втратив найстаршого сина Володимира, який ходив походом на грек╕в. В╕н був посадником у Новгород╕, мав стати великим ки╖вським князем, що в╕дпов╕дало титулов╕ короля (то як же Володимир у «Слов╕ Дани╖ла Заточеника» м╕г не назвати Ярослава Осмомисла, теж Володимировича, царем?).

(Дал╕ буде).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7144

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков