Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

Львів знову порадував мешканців і гостей міста черговою культурницькою подією – у березні в Львівському музеї історії релігії відкрилася виставка: «Кримці. Культура та побут кримських татар». І хоча шанувальники кримськотатарської культури були дещо розчаровані відсутністю самих кримських татар (хоча б одного представника від Бахчисарая могли прислати!), все ж відкриття виставки було маленьким святом. Адже зійшлися люди, які цікавляться ісламом, культурою тюркських народів – як кримських татар, так і поволзьких – караїмською культурою, перською тощо. Разом в одному місці таких людей у Львові зібрати важко, а тут виставка допомогла.
Серед експонатів були переважно картини художників, які допомагали творити цілісний образ Криму, зразки народного одягу, посуд, зброя і навіть… шатро воєначальника. Одним словом, було цікаво.
Якщо зустрічалися однодумці, то вони могли й познайомитись, обмінятися телефонами. Обвівши поглядом усіх присутніх, я помітив і двох наших «світличан» – відомого історика, професора Ярослава Дашкевича і сходознавця, фахівця з перської літератури Ярему Полотнюка.
Першою взяла слово Зоряна Білик – директор Музею історії релігії. Вона розповіла про давнє співробітництво львів’ян із Бахчисарайським історико-культурологічним музеєм. Про те, що бахчисарайцям було передано 30 одиниць рукописних і друкованих книг турецькою, арабською, перською і кримськотатарською мовами. Були два стародруки Корану (з інструкцією по обрядах) і десять богословських текстів, які зберігалися у фондовій збірці «Рідкісна книга». Тобто Львівський музей проявив добру волю і подарував кримським татарам те, що для них є, мабуть, найважливішим. За це львів’яни отримали Почесну грамоту від Міністерства культури і туризму АРК.
Слухаючи Зоряну Михайлівну, я думав: от якби українців почали наслідувати поляки, німці, а особливо росіяни! Це ж скількома культурними пам’ятками збагатилися б наші музеї!
Про історію українсько-кримськотатарських стосунків багато говорив професор Дашкевич. Робив акцент на позитивних моментах, на фактах співпраці.
Сходознавець Ярема Полотнюк розповів присутнім, що випускники Львівського університету вже викладають у Криму перську та українську мови. Згадав він і давню історію про визволення отаманом Сірком українських бранців. На Україну тоді вирушило понад 6 тисяч колишніх невільників. Дехто, щоправда, не дуже й поспішав «на яснії зорі, на тихі води…». Це ті, що встигли завести сім’ї, народити дітей. Сірко спочатку відпустив таких, а потім дав наказ своїм козакам їх наздогнати і… порубати: «Щоб не родили яничарів на наші козацькі голови!».
Коментуючи цю подію, Ярема Євгенович сказав, що тоді Україною було втрачено шанс мати у Криму своє, проукраїнське «лобі». Бо ж тих «помусульманених» українців було дуже й дуже багато. Приймаючи іслам, наші родаки зовсім необов’язково ставали ворогами України. Варто було, все-таки, змінити своє ставлення і свою політику стосовно кримських татар і Кримського ханства в цілому. Шукати якісь компроміси, використовуючи вплив того «лобі», яке могло б утворитися, і яке варто було б формувати. Може, варто було б допомогти кримським татарам звільнитися від впливу Османської імперії? Незалежний Крим не був би таким агресивним щодо України…
Про це говорив і Ярослав Дашкевич. Він навів історичний приклад: гетьман Дорошенко таки робив спробу разом з кримськими татарами вибити з Криму війська Османської Порти. Вона закінчилася невдачею, але водночас була... наочним прикладом співпраці. А тепер це дуже актуально в Криму! Адже сусідня імперія не спить, а послідовно робить свою чорну справу. Нам же треба зберегти Крим у складі України, зберегти його як поліетнічне, полікультурне і толерантне утворення. Де вільно себе почувала б не лише російська культура, але й українська, кримськотатарська тощо.
* * *
Звичайно, кримських татар на виставці дуже не вистачало! І дехто із львів’ян висловив думку, з якою я цілком погоджуюся: кримські татари намагаються малими силами робити великі справи. Часом це виходить неефективно. Краще б… «менше та краще». Не можна таку важливу справу, як культурний діалог, перекладати лише на українські плечі. Було б дуже добре, якби й українці, нарешті, дізналися про тих кримських татар, які щиро цікавляться українською культурою. А такі в Криму повинні бути. То навіщо ж їх ховати? Адже попереду стільки важливих справ! Ось вже і про зміни у топоніміці починають говорити. А на кого у цій справі можна спертися? Адже поки що не існує навіть ефективного українсько-кримськотатарського тандему. А в ідеалі мав би бути дієвий і авторитетний українсько-російсько-кримськотатарський фронт. Хай би він на початку складався лише з найтолерантніших представників трьох основних етнічних громад Криму. Але це інтелігентське утворення мало б формувати нові підходи до вирішення кримських проблем. Поки цього не станеться, будь-який успіх, прогрес у сфері міжнаціональних стосунків буде ілюзорним.
* * *
Коли відкриття виставки уже відбулося, і люди помаленьку почали розходитись у своїх справах, я раптом помітив серед присутніх обличчя, яке здалося мені знайомим… Надто довго я тримав на видному місці статтю Тамари Соловей «Американська українка з широкою душею» («КС» від 6.06.2008). Надто добре я запам’ятав відкрите усміхнене обличчя молодої жінки, аби тепер його не впізнати… Сумніву бути не могло, це Марійка Соневицька – американка українського походження, яка закохана в Крим і є великою шанувальницею кримськотатарської культури, зокрема музичної…
Саме про таких людей я мріяв всі останні двадцять років, саме такі, як Марійка, повинні стати еталоном толерантності та надзвичайно високої активності у сфері міжкультурних стосунків!
Уявляєте, вона вивчає музичні традиції Гуцульщини, а також досліджує та порівнює кримськотатарську музику з музикою інших народів… Це ж яка широта інтересів! І хіба багато таких людей у Криму? Тож добре, що хоч на американському континенті народжуються марійки соневицькі, бо у нас смуга більшовицького лихоліття лише винищувала людей такого ґатунку, а не плодила їх…
* * *
Я не помилився – таки, дійсно, Марійка Соневицька власною персоною! Отже, Бог є. І користь від подібних виставок є – хоча б уже тому, що вони допомагають знайомитись однодумцям. Про зустріч із Марійкою думав давно. Встиг підготувати багато запитань… Проте, ми були настільки обмежені в часі, що я встиг задати лише декілька:
– Марійко, чим можна пояснити таке, на перший погляд, дивне поєднання: кримськотатарська музична традиція і… гуцульська?
– Вважаю, що кримськотатарська і гуцульська культури є найпомітнішими, «найяскравішими», «найекзотичнішими» на території сучасної України. Вони добре про себе заявили, їх важко не помічати саме через їхню яскравість, несхожість на культуру, скажімо, подніпровської України… Оскільки я закінчила Колумбійський університет, вибравши собі напрямок – етномузикологію, то зрозуміло, що досліджую я саме музичну культуру гуцулів і кримських татар.
Зрозуміло, що кримські татари не є етнічними українцями, та й узагалі Крим лише з 1954 року перебуває у складі України. А ще й існує такий стереотип, що кримські татари являли собою дику, кочову силу, від якої століттями страждали мирні українські землероби. Але стереотипи стереотипами, а доля звела наші народи, тепер ми живемо разом в одній державі, яка називається Україною.
А ще мене давно цікавила тема депортацій. І в цьому відношенні депортація кримських татар є чи не найтрагічнішою… Звичайно, дуже постраждала і Західна Україна, але тут хоч не було тотального виселення.
– Якщо говорити про якісь паралелі, то карпатські лемки постраждали тією ж мірою, що і кримські татари. Виселили усіх: або ж на північ Польщі, або в степи Херсонщини.
– О-о, так, долю лемків і кримських татар уже можна порівнювати. А ось гуцули постраждали значно меншою мірою, бо основний масив населення лишився на місці, культура зберігалася.
А кримські татари до 1956 року не мали права навіть створити свій музичний ансамбль. Зберігати музичну культуру було дуже проблематично: були знищені книги, пам’ятки, музична література… Потім з’явився перший музичний колектив – «Хайтарма». Назвати його якось інакше не дозволяли. Це все одно, що гуцульський колектив назвати «Арканом», а не «Гуцульщиною». До речі, є близько 300 мелодій «Хайтарми», але їх об’єднує ритміка. Загалом, це швидкий танець.
Кримськотатарська музика має багато спільного з музикою балканських народів. Я забула сказати ще про одну важливу річ: кримські татари втратили свої національні інструменти, тож тепер використовують турецькі. Нема своїх майстрів… У той же час Гуцульщина цієї проблеми поки що не знає. Скажімо, відомий майстер Михайло Тафійчук досі робить трембіти. Звичайно, і в Карпатах таких майстрів небагато, але вони, все-таки, є. А ось в Криму їх уже немає.
– Як ви оцінюєте ситуацію з українством, українською культурою в Криму?
– Крим поки що лишається нетерпимим до всього українського. Особливо це помітно у Севастополі. Коли я в цьому місті розмовляла українською, то відчувала, що ставлення до мене гірше, ніж у Сімферополі. Та і в Сімферополі цю мову не почуєш на вулицях.
Верховну Раду Криму не можна назвати українським органом. Скоріше, навпаки – вона є антиукраїнською, антитатарською…
Позитив бачу поки що тільки в одному – діти у школах Криму вчать українську мову. І поки вчать, то знають. До речі, кримські татари ставляться до української краще. Я контактувала з молодіжною організацією «Бизим Къырым» («Наш Крим») і переконалася, що усі вони намагалися розмовляти зі мною українською.
– Виходить, що загальна культура у них вища, ніж у представників проросійських організацій. А як ставляться до культур у США?
– Охоче, а часом і жадібно всотують все нове, незвичне, особливо, якщо воно є якісним. Скажімо, американці дуже люблять фільм «Тіні забутих предків». Його показували у «найкрутіших» кінотеатрах, оскільки на думку американської культурницької еліти цей фільм є авангардовим.
Люблять у нас і фільми Еміля Костуріци. Переважно вони про життя югославських циган, а тому дуже музикальні. Для нас, музикознавців, кожен його фільм є музичною енциклопедією! До речі, ходять чутки, що Костуріца прийняв іслам, змінив ім’я. Це я щодо діалогу культур і релігій. А якщо говорити про мови, то я вчила іспанську, китайську...
– А ваш чоловік володіє українською? Хто він за походженням?
– Ну-у, ніби справжній американець! Хоча серед його предків є німці, угорці. По «угорській» лінії там у них прізвище… Миколай. Українською трохи пробує розмовляти, але це дається йому нелегко.
– Кажете, Миколай? Ну, тоді я готовий побитися об заклад, що в його жилах тече і слов’янська кров. Серед закарпатських українців я такі прізвища зустрічав неодноразово. А ось серед угорців… Було б «Міклош», а не «Миколай». Отже, він наш, а тому мову повинен вивчити! Раз уже його дружина вчила китайську… До речі, не забули цю мову?
– Знала свого часу непогано, могла й писати, але все це забувається, коли немає практики. Щоправда, коли заходжу до китайського ресторану, то можу замовити страву китайською мовою.
– Напевно, китайці дуже дивуються, коли чують рідні слова від людини з європейською зовнішністю?
– Ні, що ви! В Америці таких людей, як я – дуже багато, діалог культур там відбувається постійно! Щось переймається, засвоюється. Є певний попит і на китайську, я не відчувала себе «білою вороною»…
– Що ж, будемо сподіватися, що й Крим ставатиме толерантнішим, і будь-яка культура в ньому почуватиметься добре.
Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото: Ярема Полотнюк

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2009 > Тема "Душі криниця"