Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ...

«В його голосі, в його чіткій українській мові я чув радість людини, яка п’ятдесят літ змушена була приховувати не лише правду про своє героїчне отроцтво, а й про людей, які визволили його з фашистської неволі, любили Україну і віддали своє життя за її свободу…».
Дмитро Павличко («Росіянин Володимир Чермошенцев – воїн УПА». «Літ. Україна» 7.02.2008).

Поштовхом до знайомства із Володимиром Чермошенцевим була книга Миколи Поровського «І бурею битва гриміла». Вперше побачив її на Форумі видавців у Львові, та й то лише тому, що рекламою зайнявся сам автор. А з колоритним рівненчанином мені довелося спілкуватися ще на зорі Незалежності, під стінами Верховної Ради.
Ця книга була чи не єдиною покупкою за весь час Форуму, зате якою! Я дякував долі, що не розминувся з Миколою Поровським і книга – його дітище – потрапила мені до рук.
Про Володимира Чермошенцева я дещо чув і раніше, проте в пам’яті засіло тільки те, що він — росіянин, а росіянин в УПА, звісно, тема маловивчена…
Звичайно, цього було мало. аби розпочати пошук Чермошенцева; інша справа – книга і ґрунтовна розмова з її автором. Тут уже багато що прояснилося. Зокрема те, що вона є спільним творінням повстанця і депутата.
А починалося все так: у лютому 1992 року до Верховної Ради надійшов лист із дивною адресою: «депутату із Рівного». У Верховній Раді першого скликання було тоді десять депутатів-рівненчан, і лист декілька разів переходив із рук в руки. Нарешті, опинився у Миколи Поровського, адже це саме він виступав із закликом визнати УПА воюючою стороною, саме цей виступ схвилював кримчанина.
Через декілька місяців Микола Поровський розшукав колишнього повстанця, хоча на вищезгаданому конверті була зазначена, м’яко кажучи, неповна адреса: «Крим. Бахчисарай».
Ось так, з чималими складнощами, і просувалася справа. На написання і видання книги пішло майже 15 років, адже кожну, описану Чермошенцевим подію, Микола Поровський намагався звірити з архівними документами. А де знайти час для роботи в архівах? Для депутата це надто складно…
* * *
Зрештою, книга написана, видана, уважно прочитана мною, та ще й помітно потовщала від закладок – майже на кожному епізоді є що запитати у ветерана визвольних змагань. Стою перед квартирою Чермошенцева і хвилююся так, як хвилювався Микола Поровський шістнадцять років тому…
Однак повстанець не розчарував. Відразу я помітив у ньому щось рідне, братерське, своє… З таким і зиму в криївці провести можна, і в бій піти навесні. «Слизьких» людей УПА в своє лоно не приймала, та й за останні шістдесят років Чермошенцев не змінився у гірший бік. Як був бійцем за волю України, так і лишився ним.
Отже, прийняли мене добре. Дружина Володимира Олексійовича відразу відправилася на кухню, а ми з ним деякий час визначалися з напрямком розмови. Будемо розмовляти про бої? Але вони непогано описані у книзі Миколи Поровського. Очевидно, краще зробити акцент на тому, що не знайшло повного відображення у книзі. Керуючись цим принципом, ми й розпочали свою розмову.
— Про те, як ви, пане Володимире, опинилися в УПА, я знаю з книги. Але хотів би більше почути про ваш рід. Ви з діда-прадіда кримчани?
— Ні, у мене поволзьке коріння. Жили ми в селі Лихоманівка Саратовської області. А в тих краях, як ви знаєте, був голод у 1921 році, а потім ще й у 1933-му. Не оминуло лихо й нашу Лихоманівку. З голоду вимерла майже вся родина. А батька вбили більшовики за те, що пробував захищати своє майно.
— Лихоманівка – це було українське село?
— Там було багато українців. Але жили й росіяни, німці, здається, навіть греки… Голод нікого не щадив. Нас більшовики грабували так, як і українців. Добре пам’ятаю, як відбирали сухарі, виливали їжу з казанка… Батька вбили за спротив, а потім ще й хату спалили. Не було куди діватися, і я пішки ще з одним хлопцем вирушив в Україну. Йшли степами, ховалися в ярах, балках, харчувалися чим Бог дасть. До людей не підходили — боялися, не вірили нікому. Адже вбили батька, то хіба пожаліли б нас, малих? Їсти доводилося мишей, ящірок, інколи навіть ховрахів…
Але Україна виявилася зовсім не такою багатою і ситою, як ми сподівалися. Голод був і тут, причому значно жахливіший! Скрізь валялися об’їдені людські трупи. А в одному місці нас загнала в озеро зграя вовків… Мабуть, вода нас і врятувала, а ще те, що було літо і вовки не дуже голодували. Їм вистачало і людських трупів. Пам’ятаю, як зайшли в одну хату, а там лежала мертва молода жінка з відрізаною груддю і з ножем у руці… По ній повзало худюще дитя, ще живе… Очевидно, мати хотіла нагодувати дитину своєю груддю, але стекла кров’ю, або ж втратила останні сили. Ця жахлива картина запам’яталася на все життя.
Все-таки ми дійшли до Криму, а згодом туди переїхала і мама з моїм братом.
— А як вас забрали до Німеччини?
— Я тоді поїхав до Сімферополя і якраз переходив Салгир. А німці гнали на вокзал колону молоді. Помітили мене і… впихнули у ту ж колону. Так і вивезли до Німеччини.
— А як ви опинилися в Дубно? Тікали? У книзі про це майже нічого не сказано.
— Поровський вимушений був дещо викинути, щоб зосередитись власне на моєму перебуванні в УПА. А про втечу з табору і поневіряння можна б ще одну книгу написати… Я працював у таборі в Ватенштедті, і сталося так, що мені на ногу впала грудка розпеченого вугілля… Відправили на лікування у 24-й табір. А вже звідти я вирішив тікати, бо кращої нагоди не було б!
Тікало нас декілька чоловік, бігли кожен своєю дорогою, і це полегшило втечу. Можливо, отой дитячий піший перехід в Україну і став у пригоді, адже тоді я склав свій перший екзамен на виживання… У Німеччині також довелося харчуватися ягодами, грибами, ящірками… Їв навіть очерет, коріння рослин. Намагався пересуватися лісами і весь час тримав напрямок на схід.
Допомагала й інтуїція. Може, мене і зловили б відразу, але я здогадався залізти… у собачу будку. Там були цуценята, але будка була великою, мама-вівчарка гарчала, але не гавкала, видно розуміла, в якому кепському становищі я опинився… Німці регулярно годували вівчарку хлібом і непоганою юшкою. З її мовчазної згоди я частину з’їдав. У таборі нас годували гірше, а в будці я швидко зміцнів і набрався сил для майбутньої подорожі. Жив би із собачою родиною і далі, але ж війну там не перебудеш, хотілося додому… Десь на четвертий день я вирушив у путь, подякувавши вівчарці за теплий прийом і людяне ставлення.
На другий день вона наздогнала мене, видно розшукала по слідах, лягла поруч зі
мною, лизала руки, лащилася, ніби просила, щоб я повернувся…
Я був зворушений, звичайно, — стільки зла натерпівся від людей, а тут тварина мене пожаліла!
— А звернутися до людей ви не пробували?
— Ні, не хотів ризикувати. Українці, може, й не видали б, а поляки видали б точно! До речі, через Віслу я переїхав у товарняку, а потім знову йшов… Уже десь на території Волині я підстеріг, як поліцай з якоюсь дамою купались в озері… Тоді мені вдалося поцупити одяг поліцая, а головне – пістолет. Зразу відчув себе надійніше. Пробував навіть полювати в лісі. Але пістолет — не рушниця, одного разу стріляв у козулю, але тільки злегка поранив її, і вона втекла. А взяли мене біля Дубно; я тоді ховався в очеретах, тому пістолет кинув у воду, але про одяг мене запитували. Розповів і про втечу з табору, і про свої поневіряння, промовчав тільки про те, що останнім часом був із зброєю. Знову мене кинули до пересильного табору на околиці Дубно, а звідти вже мене визволила УПА… Про це ви знаєте з книги.
— Так, з книги я знаю про бої і сутички з поляками, німцями… Ця інформація є дуже цінною; не зашкодило б кожну главу розбирати з фахівцями: істориками, психологами, політологами. Один і той самий бій кожна людина описала б по-своєму… Нам цікава правда про УПА. Саме завдяки вашим спогадам ми тепер знаємо, якою людиною був інспектор збройних сил УПА військової округи «Богун» Георгій (Юрій) Чуйковський на псевдо «Юрко». Навіть зовнішність командира детально описана: «Його обличчя було добродушне і водночас мужнє. Високе чоло, ніс прямий і великий, очі великі і спокійні. Волосся на голові було ледь сіре, точніше з сивиною, і такі ж сірі вуса прикривали виразний рот. На його великому підборідді чітко було видно ямку, і вся зовнішність цього чоловіка свідчила про сильну волю і цільну натуру…».
Зовсім не схоже на класичний радянський опис «бандьори», «бандита». Зрештою, син священика і мав би виглядати імпозантно. А головне те, що він добре розбирався в людях і ризикнув узяти росіянина собі в ординарці.
— Він і заговорив до мене спочатку російською: — «Мне сказали, что ты очень набожный, а ты даже не перекрестился, войдя в дом…». Я на це відповів, що хрестяться на ікони, а ви тут під ними зі зброєю…
— Пригадав я і другий епізод з вашого повстанського життя. Коли ви випадково убили селянина, який ніс охорону села Рудки…
— Тоді вийшло непорозуміння: ми зібралися на вечорниці в одній із сільських хат, а через деякий час увійшла господиня і з тривогою сказала, що хтось іде з рушницею. Я відтягнув затвор автомата і вискочив на двір. Чоловік той голосно скомандував: «Стій! Руки вгору!», а я, тримаючи автомат біля пояса, натиснув на спусковий гачок…
— Знаю, що тоді у вас відібрали зброю і кинули до льоху… А на другий день приїхав слідчий з СБ на псевдо «Блакитний». Здавалося б, у таких випадках приїзд слідчого Служби Безпеки не віщує нічого доброго… До того ж, маловідомий росіянин убив українського дядька і не будь-кого, а бійця самооборони… Однак слідчий вирішив, що ви діяли не зумисно, а тому виправдав вас. Отже, українські повстанці не ділили своїх бійців на «сорти» за національністю. І українці, і росіяни, і грузини – всі були рівними. А кращим був той, хто… краще воює з ворогом.
— Українські повстанці не були нацистами, вони просто воювали за рідну землю. Я знав багатьох повстанських командирів: «Саблюка», «Черника», «Енея», навіть самого «Савура» знав. Не раз возив їм повідомлення від «Юрка». І вони всі знали, що я — росіянин; я і розмовляв з ними російською… І нічого, довіряли. Я ж присягу прийняв, то чому мали не довіряти? До речі, я дуже легко міг би опинитися серед партизан Медведєва. Два кроки до них було! Але я бачив, що тільки УПА воювала за свій народ, а всі інші армії були окупантами на цій землі… І німці, і поляки були зайдами. Ми і «медведівців» не чіпали, поки вони не почали грабувати місцеве населення. Зараз вони люблять казати, що УПА стріляла їм у спину. А куди ж їм було стріляти – вони ж тікали від нас! До речі, якби я перейшов до них, то не певен, що дожив би до цього дня. Вони були дуже недовірливими і могли б мене ліквідувати тільки тому, що не довіряли повністю. «Про всяк випадок»… Українці були довірливішими, однак, нових людей перевіряли в бою.
У нас були і грузини-мінометники, які добре воювали, і росіяни, колишні червоноармійці, і лікарі-євреї, і навіть «фольксдойчі» були. Хоча останніх були одиниці.
Зараз показують фільм «Штрафбат», я його дивлюся з великим інтересом, бо там показано усю правду війни. Оті неймовірні, на перший погляд, обставини – все ж це було! Я розумію людей, які перебували у безвиході… ось і в нас дехто воював з росіян-власовців; їм повірили — і вони воювали добре. Адже це так важливо, щоб тобі вірили!
— Мені здається, що ваш командир «Юрко» був і мужнім, і справедливим, і добрим саме тому, що був сином священика. Може, й ніколи зброю до рук не взяв би, якби не ця страшна війна…
— Війна, дійсно, була страшною. Одного разу ми зайшли до хатини лісника і побачили там жахливу картину: дорослі були по-звірячому закатовані, а діти лежали з розбитими головами та вивернутими ніжками… На стінці – шматки мізків… А вище польською мовою було написано: «Єще Польска не зґінела». Так поляки розчищали життєвий простір для себе. Вони винищували українців, але ніколи не воювали з німцями. Може, десь Армія Крайова і била німчуру, але не у нас… Це я знаю точно!
А щодо «Юрка», то він був справжнім командиром, і я його просто боготворив. Він і помер, прошитий кулями, у мене на руках, а останніми його словами були: «Слава Україні!». Він був мені як батько, а після його смерті я ніби осиротів…
— Я розумію біль цієї втрати, бо книжка написана так, що у «Юрка» просто закохуєшся… Не було б вас — не було б і цієї книги. А ще кожен український патріот міг би подякувати вам за те, що могили багатьох повстанців тепер впорядковані – і саме завдяки вам!
— Це був мій обов’язок і, може, своєрідна подяка українському народові: і за його мужність, і за щирість, і за доброту… Я дякував через півстоліття за виявлену мені довіру. Шкодую тільки, що не встиг переговорити з Василем Куком. Якось він попросив, щоб я заїхав до нього у Київ. Але у мене якраз «прихопило» серце, і я вирішив перенести цю поїздку на пізніше. А через деякий час довідався, що генерал-хорунжого не стало… Про що він хотів зі мною поговорити – цього вже ніхто і ніколи не скаже.
— Оце і є сувора правда життя… Обов’язково щось важливе зробити не встигнеш. Але я повністю згоден зі словами Дмитра Павличка, коли він пише про вас: «Чермошенцев – щаслива і велика людина. Велика, бо не злякалася сказати правду про УПА, а щаслива, бо ця правда не пропала. Вона зворушила Миколу Поровського, вона обернулася на добру книжку, а книжки добрі не вмирають…». Говорячи про книжку, можна пошкодувати тільки, що у неї невеликий тираж, а ще дуже прикро, що наш незалежний український кінематограф ніяк не «розродиться» багатосерійним фільмом на цю тему….
Це ж скільки колоритних образів могло б бути! От, скажімо, циган Мирон, який в УПА прийшов після того, як німці знищили увесь їхній табір. Процитую за книгою: «Повстанці любили його за те, що не було у нього слова «не хочу», а на будь-яке прохання він відгукувався тільки: «Зараз, зараз…». Дуже любив Мирон, як і належить цигану, коней і простір полів. Він міг годинами дивитися у далечінь, посміхаючись…».
А дехто і зараз стверджує, що УПА вбивала євреїв — за те, що євреї, циган – за те, що цигани…
— Комусь правда про УПА і зараз очі муляє. Замість того, щоб говорити про толерантність українців – говорять про їхні «звірства». У зв’язку з цим я завжди пригадую епізод з нашого повстанського життя. Якось нам вдалося знешкодити вартових і відібрати всю зброю у мадярської роти. Вони купалися у річці і, видно, не чекали на наш візит. Могли б ми і перестріляти окупантів, але задовольнилися тим, що забрали всю їхню зброю і військову форму. Застрелився тоді тільки їхній офіцер, не забувши перед цим застрелити свого коня…
Так ось, українські повстанці залишили життя ворогам, зате через деякий час їх усіх перестріляли німці. Вони стріляли в союзників! Наші розвідники потім казали, що у річці вся вода була червоною від крові…
Ось так німці утверджували «дисципліну» у своїх лавах і в лавах союзників, і ніколи нічого подібного не допускали українці в УПА. Тому я і не міг бути осторонь, коли прозвучали перші голоси про реабілітацію УПА. Вважав, що люди мають право знати усю правду про армію, створену народом…
— А як закінчилася ваша війна?
— Після загибелі «Юрка» сотник Гірняк вивів поріділий у боях курінь з оточення, і нам вдалося переправитися через річку Стир. Деякий час я перебував у загоні, яким командував двадцятитрирічний Павло Пасевич (псевдо «Максим»). Постійно доводилося вступати у бої з військами НКВС, наші сили танули… Деякий час я перебував у боївці референта СБ «Курая». В одному з боїв «Курай» загинув, і ми утворили невеликий загін, який очолив провідник ОУН «Бойко». Незабаром і цей провідник загинув…
— Якщо поглянути на карту, то відразу стає зрозуміло, що у цих невеликих лісах важко затаїтися, відірватися від ворога, вирватися з оточення…
— Звичайно, у Карпатах нам було б набагато легше! Але вибору на цій війні у нас не було… В одному з боїв мене взяли у полон. Прив’язали до ствола танкової гармати і так повезли до найближчого села для опізнання. Але селяни не дали проти мене ніяких свідчень. Тоді мене довго катували в управлінні НКВС, поламали ребра, вибили зуби, вирвали обценьками нігті на двох пальцях… Потім напівживого привезли на хутір біля лісу і викинули надворі. Деякий час я лежав непорушно, а потім зібрав усі сили і спробував утекти. Наздогнали мене вже на краю лісу…
Знову допити і катування. Щоб отримати шанс на втечу, я погодився показати криївку, знаючи, що там давно нікого немає. Супроводжували мене троє червонопогонників. Коли двоє з них полізли у криївку, а третій переговорювався з ними, заглядаючи в отвір, я тихо зробив декілька кроків убік, а потім щосили дременув у гущавину. Цього разу вдалося втекти!
Проте зв’язків з підпіллям я не мав, а тому вирішив лісами пробиратися до Східної України. Одного разу в лісі надибав на такого ж втікача, як і я, тільки озброєного. Проте, він не був з УПА. Звідки у нього взявся автомат, я не знаю… З цим чоловіком ми дійшли майже до Дніпра. Сталося так, що й тут нарвалися на червонопогонників. Мій супутник ще довго відстрілювався з автомата, прикриваючи мою втечу… Більше ми не бачились, далі я йшов один.
Знову довелося пригадати мій дитячий перехід із Поволжя в Україну… Звичайно, не обійшлося без пригод: і жебраком довелося побути, і божевілля симулювати… За дезертирами тоді активно полювали «органи», але мені якось вдалося благополучно дійти до Криму. Ох, і зраділа ж моя мати, коли побачила мене!
Але довго жити без документів, у нелегальному становищі мені не вдалося. Звинуватили в ухилянні від служби в армії, у бродяжництві. Добре, що нічого не знали про моє перебування в УПА…
І все-таки, я отримав «свої» 10 років і працював на лісоповалі у Кіровській області аж доки не помер «вождь народів…».
— Ви — людина дивовижної долі, пане Володимире! А втім, такі долі були у багатьох… Проте, лише одиниці змогли зробити так, щоб пережите і побачене вилилось у якісь спогади, статті, замітки. А у вас із Поровським вийшла ціла книга! Ви заповнили велику нішу в історії УПА, і за це велика вам подяка.
І, знаєте, все-таки, приємно усвідомлювати, що живе у Бахчисараї росіянин, якого так хочеться назвати братом!

Сергій ЛАЩЕНКО.
Бахчисарай – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2009 > Тема "Українці мої..."