Версiя для друку Обговорити в форумi

Перефразовуючи слова відомого літературного персонажа про сенс життя на землі, про нього, Юхима Васильовича Крикуна, в недавньому минулому працівника проектного інституту КримНДІпроект, заслуженого архітектора Автономної Республіки Крим, почесного члена Української Академії архітектури, члена Національної спілки архітекторів України можна сказати: ні, недаремно він прожив свої ось уже, під час нелегких, але сповнених улюбленої праці 85 років, бо слід від неї у прямому і переносному смислах він таки залишив на землі.
І далеко ходити не треба, аби побачити той слід неозброєним оком. Пройдіться столицею Криму – Сімферополем і ви помітите плоди його праці – споруди громадського, житлового та культурно-побутового призначення. І з-поміж них – Дитячий та Гагарінський парки, житлові масиви по Феодосійському (нині проспект Перемоги) та Миколаївському шосе, висотна забудова по вулиці Київській, міська стоматологічна поліклініка… У всіх цих містобудівних проектах – плоди його творчої праці, адже він є автором цих численних проектів.
Юхим Васильович Крикун - знана людина не тільки в архітектурних колах, а й у літературних. Ще змалечку, ще учнем Котюржинської школи Красилівського району Хмельницької області у нього пробудився талант і до малювання олівцем та пензлем, і до живописання художнім словом. Перші малюнки і перші вірші з’явилися в шкільній стінгазеті. А далі було навчання на архітектурному факультеті Київського державного художнього інституту, участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни…
Любов до малювання, до архітектурних проектів йшла паралельно з любов’ю до художнього слова, до літератури. З-під його пера вийшли до читача книги краєзнавчого жанру: «А что за горизонтом?», «Крымскими дорогами», «Архитектура южнобережья», «Архитектурные памятники Крыма», «Пам’ятки кримськотатарської архітектури», «13 крымских архитекторов», «Воздушный город Джуфт Кале». А нещодавно у видавництві «Доля» побачила світ надзвичайно цікава за задумом і гарно оформлена авторськими малюнками книга - «Село Котюржинці та його мешканці». Нагадаємо, що Котюржинці – це рідне село на Хмельниччині, де у січні 1924 року з’явився на світ Юхим Крикун. Автор з інтересом розповідає про історію виникнення села, з любов’ю згадує і пише про своїх земляків-односільчан, серед яких виростав, набирався життєвого досвіду, мудрості, учився любити землю і тих людей, котрі на ній жили, працювали, захищали від ворога у лиху годину війни. З теплотою виписані образи вчителів, котрі були другими батьками і матерями у нелегкому дитинстві, в роки голодомору. Це, насамперед, Антон Юхимович і Євгенія Іванівна Корчемні. «Другою ненькою» називає автор Євгенію Іванівну в однойменній оповідці. Антону Юхимовичу Корчемному присвячено документальну оповідку «Пан учитель». Запам’ятовуються образи дійових осіб багатьох розповідей і, насамперед, Матвія Кифлика, в якого було 9 дочок і який дуже хотів мати сина, а його Бог не давав («Десять і один»), одного на все село фельдшера Степана Андрійовича Смоляка, який сам-один виконував роботу, посильну цілій районній лікарні («Сімейний лікар»), дівчини Наді, яку батьки вигнали з дому за нагуляну вагітність («Найдя»), образи сільських дівчат, які загинули, але не стали полонянками нападників («Дівочі могили»), односельців, загиблих у страшні роки війни («Віночок») та чимало інших.
Юхим Крикун нічого не вигадував, а лише правдиво передав те, що закарбувала пам’ять. І за це йому сердечне спасибі скажуть його земляки-котюржинці, яким присвячено цю книгу, скажемо спасибі і ми, читачі, за можливість познайомитися з цікавими людьми, їхнім укладом життя, історією давнього подільського села – частинкою нашої великої історії, історії України.
Письмо Юхима Крикуна – цікаве, якщо не сказати захоплююче, пересипане народними прислів’ями та приказками, майстерно побудованими діалогами. Часом із зажурою на очах, часом веселе, а подекуди й з нашим українським гумором, як от «Веселе кіно», «Сатана», «Хочу бути президентом» та ін. Книга щедро ілюстрована авторськими малюнками, документальними фотознімками, що робить її духовно ціннішою, правдивішою, вразливішою. А окремий її розділ має назву «Вернісаж», в якому зібрано фото, замальовки, картини, виконані автором у різні часи і за різних обставин. Добрий слід на землі залишить для майбутніх поколінь талановитий архітектор і самобутній письменник Юхим Васильович Крикун, який цими днями святкує своє 85-річчя. Живіть і творіть ще довго, дорогий друже, ваша праця цікава і потрібна багатьом людям!
А нашим читачам пропонуємо оповідки з книги Юхима Крикуна «Село Котюржинці та його мешканці».
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури «Кримської світлиці».
 
Своячениця Марійка попросила маму, щоб я побавив її дитину, дворічну Ніночку. Бо їй конче треба відлучитись на півдня з дому. Мама погодилася. Марійка принесла дівчинку й посадила на печі біля мене.
- Оставте дитині що поїсти, бо в мене дома нема нічогісінько, - сказала мама.
- Та й в мене нема. Ось тільки сухарик в кишені завалявся. Хай розмочить у воді, пожує і дасть, - сказала Марійка, подаючи мені на піч зморщеного сухаря розміром менше скрюченого огірочка.
Мама і Марійка пішли з хати у своїх дорослих справах. Я лишився віч-на-віч з дитиною. Як її забавляти, щоб не плакала за мамою? Іграшок нема, зубів теж нема, жувати не вміє, тільки вміє плакати й сміятися. Показав їй язика - скривилася. Збирається плакати. Не годиться. Поклав їй на голову сухарика - сміється. Сухарик упав - теж сміється. Провів сухариком по щічці - теж смішно. По ніжці проведу, ніби мишка лізе, по одній ручці, по другій - лоскотно і смішно. От і добре: знайшов забавку дитині. Гралися так довго. Пора дитину годувати. Розмочив сухарика, розжував і мало не проковтнув. Бо у самого в животі щось смокче і корчиться: голод. Не можна ковтати дитяче - десь там у печі мама лишила мою дольку піджареного картопляного лушпиння, що дала вчителька, хоч і сама голодує. Потім поїм.
Я відкусив другий шматочок сухарика і відчув такий в роті смак хліба, що аж в голові загуло: а що, як на цей раз взяти і проковтнути хоч половину жуйки? Глянув - дитя відкрило широко ротика, жде. Я виплюнув жуйку, поклав на язичок - проковтнуло з жадністю. О, як хотілося бути на його місці! Глянув на сухарик - він помітно поменшав.
- Амі, - просило дитя, широко розкривши рот по-пташиному. Ще три малі жуйки я скормив швидко, аби не було спокуси проковтнути хоч одну самому. Сухарик скінчився. А дитя відкриває рот: - Амі. - Не наїлося.
- Зажди, - кажу я не стільки дитині, скільки собі, і злізаю з печі. - Зараз наїмося смажених лушпайок.
Я заглядаю в піч, витягаю сковороду і жахаюсь: пательня пуста. Брат Іван з’їв свою і мою пайки. Заповзаю на піч. Дитина сміється, відкриває рота:
- Амі...
- Нима, - кажу я, широко розставивши руки і показуючи порожні долоні. Хіба я знав тоді, що треба казати нема, через е? Казав, як і всі в селі нима, через и.
- Нима, Нінцю, нима, - повторював, показуючи руки.
- Ки-ма, - сказала Ніна, теж розводячи, як і я, рученята. Вона зраділа, що оволоділа новими словами і, забувши про їжу, повторювала:
- Ки-ма, ки-ма...
- А тепер, - кажу дитині, - давай спатки. Люлі! - І показую на подушку. Бачу - дрімає. Заплющила очі, засинаючи щасливо повторює:
- Кима, ки-ма...     
Я зліз з печі. В хаті дихає холодом вітер. Тільки на печі тепло. Жаль, що нема нашого котика. Давно поїв мишей і сам пропав, мабуть, з’їли голодуючі. Я продув у замерзлому вікні круглу латочку, а звідти глянув у хату сніг і мороз. Голод і холод.
Увійшла Марійка і з порога спитала:
- Чого ти на лавці, а не на печі? Що там не бачив у вікні? Змерз, аж посинів. Піч набридла, чи що? А де моя Ніна?
- На печі спить.
- Їла?
- Всього сухарика жованого з’їла.
- То й добре.
Забрала сонне дитя, загорнула в теплу хустку, понесла додому. Я гріюсь на печі і чекаю маму. Мама прийшла і сказала:
- Злазь з печі, вдягайся, взувайся і йди до Мазурів, позичиш солі. Вони обіцяли.
У Мазурів ще в сінях пахло хлібом. Я відчинив хатні двері і аж заточився від запашного хлібного духу. Ціле печиво - буханців з десять - гарячого, тільки що з печі житнього хліба парували, охолоджуючись. Діда Івана в хаті не було. Тільки обидві його дочки - Юстина і Ганя.
- Мама казали позичити солі, - почав я.
- Знаєм, знаєм, - сказала Юстина, - пожди трохи, погрійся з морозу.
Я дивився на хліб і думав: нічого собі, голодують... А дівчата дивились на мене.
- Таке біле, аж світиться, - тихо сказала Юстина, - Вріж, Ганю, скибку хліба, дай хлопцеві.
- Спасибі, - сказав я, приймаючи окрайчик, як ікону.
Їв, смакуючи кожну крихту. А коли скінчив, Ганя тихо спитала сестру:
- Може, ще?
- Ні, не треба. Може бути заворот кишок. Хліб дуже свіжий, тяжкий, - сказала Юстина тихо сестрі, а до мене голосно:
- На ось, віднеси мамі цей вузлик, тут сіль і до солі...
Я йшов додому, не скажу, що ситий, але погодований. Радів і гордився собою: як я добре зробив, що не з’їв сухарика. Кажуть, Бога нема, а він-таки, мабуть, є. То хто ж, як не він, підгодував мене хлібом за те, що не проковтнув дитячого сухарика.

12.08.2007.

СІМЕЙНИЙ ЛІКАР

- Степа-а-ню, роби мені що, бо не можу ні жити, ні вмерти, - жалібно бідкається фельдшерові Смоляку, що увійшов до хати, хвора баба Ганна. - Якась боляка вперлася мені осюди-о, під ребро і як забере звідси-о в крижі і під дихавку, що ні дихнути, ні зіпнути. І в голові - бам, бам, як сім дзвонів...
Фельдшер сідає поряд з хворою, бере її руку, рахує пульс, потім, не повертаючи голови, кидає позад себе дівчині, що теребить біля печі кукурудзу, доньці Ганни:
- Нінко, дай-но ножа.
- Нащо?
- Доріжу маму. Бо вмерти не можуть, а жити не хотять. Доріжу - і капець.
- А бодай тобі добро було! Як же ти гарно шуткуєш, - вже зовсім бадьоро говорить хвора. - Ніби зразу й полегшало. А все ж порошка б мені якого, чи укольчика дай.
- І дам, а як же ви думали? - каже Степан, міряючи тиск. - О, так і знав - за двісті. Держіться, бабо, бо як уколю, то на стіну будете дертись. Нінко!
- Га.
- Приготуй мамі грілку, приклади їм до бедра, щоб не пекло і не боліло.
- Добре.
- А ще заховай, Ніно, всю самогонку, щоб мама не знайшли й не напивалися, що аж пульса не чути. Бо й уколи не поможуть. А вам, бабо, скажу: ні краплі більше сивухи! Бо доп’єтесь до того, що чорти з рогами до вас цілуватись полізуть.
Степан робить укола. Ніна прикладає грілку. Баба Ганна заплющила очі, слухає, як діють ліки. Розплющивши очі, каже:
- Комар, Степаню, дошкуляє більше, як твої уколи. Вмієш колоти - всі знають.
Фельдшер ще раз поміряв тиск, послухав серце й легені, дав розпорядження усні й письмові про догляд за хворою і попрощався.
Степан Андрійович Смоляк народився в с. Котюржинцях у 1921 р. Закінчив місцеву семирічку, вступив до Проскурівського (нині м. Хмельницький) фельдшерського військового училища. Закінчивши навчання, працював за фахом при військовій частині, де його застала Велика Вітчизняна війна. Брав участь у бойових діях. Частина потрапила в оточення, з якого виходила з боями. Степан Андрійович рятував поранених, поки й сам не був тяжко поранений в ногу. Знепритомнілого, його підібрали добрі люди, підлікували в умовах окупації, що в основному пройшла для нього в рідних Котюржинцях. Село визволили радянські війська. Степан Андрійович, як оточенець, потрапив до штрафної роти, з якою пройшов весь шлях до закінчення війни. У 1946 році, демобілізувавшись інвалідом війни, очолив у рідному селі фельдшерсько-акушерський пункт. Пропрацював на цій посаді до виходу на пенсію за віком і за станом здоров’я.
Медик у невеликому неперспективному селі - постать надто примітна, а з врахуванням особистих якостей Степана Андрійовича - почуттям грубуватого гумору, чуйності, небайдужості, фахового росту - фігура яскрава й колоритна. В його особі поєднувались декілька медичних спеціальностей: сьогодні він терапевт, завтра - травматолог, післязавтра - «швидка допомога», при потребі - акушер, невропатолог, психолог, часто-густо все протягом одного дня. Відпрацювавши повний робочий день у медпункті, ніколи не відмовлявся від викликів до хворих додому. Ніколи не посилався на хвору ногу, на власне нездужання, йшов на село за будь-якої погоди. Ні дощ, ні злива, ні багнюка сільських вулиць, ні мороз, завірюха, замети, ні відстань не спиняли його. Хтось потребує допомоги - він уже з паличкою і валізкою з інструментами і медикаментами прямує, покульгуючи, до хворого. За цю безвідмовність і щире бажання допомогти, його поважали односельці. Кожна сім’я в селі вважала його своїм сімейним лікарем. Його пам’ять тримала історії хвороб всіх без винятку мешканців села різних поколінь, у тому числі покійних дідусів і бабусь. Хвороби полюбляють ламати людську долю, вкорочувати життя, насміхаючись з лікаря. Він це важко носив в собі мовчки, загнавши свій гумор у глухий кут, і тягар в серці топив у склянці горілки.
Ось він іде, піднявши комір пальта, підставивши обличчя назустріч обложній мряці, високий, понурий, у глибокій задумі. Щойно вислухав серце вельми літнього любимого вчителя і зрозумів: не врятує. Хвороба святкує перемогу над лікарем. Нічим втішити ні хворого, ні себе. Клубок заплішив горло, бадьоре слово безнадійно застрягло, запекло в очах. Відвернувся. Вимовити не зміг нічого. Тільки пробурчав собі під ніс давнє молоде повчальне вчителеве правило: «На занурене в рідину тіло діє...». А що діє - не зміг скінчити.
Мряку з обличчя не стирав - хай омиває студеною вологою палаючі щоки. Ось зараз прийде додому, задурманить голову хмелем і ляже на ліжко. Підійде дружина Зося, всезнаюча розумниця, потримає його руку, а він відвернеться до стіни і тільки скаже: «Втомився, Зосю». І чекатиме, поки сон склеїть йому повіки.
А завтра зранку, покульгуючи, відвідає ще двоє хворих і вчителя.
Таким і пам’ятатиме рідне село свого сімейного лікаря Степана Андрійовича Смоляка.
У моїй власній пам’яті він завжди житиме інший - красивий двадцятидворічний. Такий, якого я замальовував у свій альбом. Позуючи, він розказував про собаче весілля на його вулиці. До тонкощів спостережливий, прекумедно характеризував кожного із десятка дійових чотириногих учасників веселої події. А скільки захоплюючих історій і цікавих спостережень з життя односельців накопичив за свій довгий вік Степан Андрійович, можна тільки здогадуватись.
Замальовок його профілю вийшов тоді вдалим. Та ба! Не зберігся.

Вересень 2007.

Юхим КРИКУН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"