Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

Мені часто спадає на думку, чи маємо ми право втручатися в інтимний світ видатних людей, які залишили глибокий слід в історії та культурі рідного краю, і чия праця присвячена багатьом поколінням?
Коли я перегортав пожовклі листки вікової давнини у читальні архіву Академії наук України, мені здавалося, що вони ще зберегли тепло рук їхніх авторів і дихають такою ніжністю і щирістю, ніби їх писали мої друзі, однодумці, у яких немає секретів від мене. Усе більше й більше переконуюсь у тому, що лише злочинці бояться заглядати в свою душу, коли лякаються інтимного світу, бо він у них убогий, злочинний і брудний.
Хай простить мені світла тінь великого працелюба й патріота Бориса Грінченка і Марії Грінченко з роду Гладиліних, що торкнувся у своїй праці їхнього інтимного світу і їхньої великої любові, чистої, як джерельна вода, яку не забруднили життєві стихії, буреломи й підводні кручі. Вони мають право на те, щоб їхній життєвий шлях став прикладом для майбутніх поколінь, як треба любити рідний край, будувати своє особисте
щастя.
Борис і Марія - однолітки, які вперше зустрілися на початку свого вчителювання, їх обох об’єднували спільні інтереси до освіти, культури, долі рідного краю, а ще, крім того, - любов до літератури, слова. Ще до знайомства з Марією Борис Грінченко вже був автором поезії «До праці» (1881), в якій висловив мету свого життя - віддати всі свої сили, навіть життя для щастя рідного краю. Цій меті він не зрадив до смерті. Про таку працю мріяла романтична й наполеглива Марія Миколаївна. Їх доля звела працювати в одній школі села Нижня Сироватка на Харківщині. До цього часу молодий учитель звідав чимало життєвих злигоднів, переслідувань і навіть тюрми. Але вони ще більше загартували його волю, переконання, які згодом укріпилися в його характері, зробили його ще більш наполегливим, непримиренним, працьовитим. Незважаючи на всі злигодні, митарства, юнак не озлобився, а став іще чутливішим до будь-якої несправедливості, кривди. Крім того, він постійно відчуває нестачу своєї освіти і з ще більшою наполегливістю працює над самоосвітою. Ця праця стала для нього буденною потребою і навіть характером. Молодий допитливий учитель не пропускає повз себе жодної книги, яку б він не прочитав. Крім російської, він зачитується класикою світової літератури. Ревно стежить за появою української книги, яка через перешкоди і переслідування проривається в Україну.
Він намагався жити серед українського селянства, вдосконалював своє знання рідної мови. Цей факт обурив сироватського попа-чорносотенця, який писав на нього доноси. Стукача обурило те, що вчитель говорить із селянами «на малороссийском наречии», як рівний із рівними. Але подібні наклепи і провокації не могли вбити його переконань, які ще в дитинстві зародилися під впливом оточення та «Євангелії» українського народу - «Кобзаря». Батько, хоча й був українського походження, навіть із роду Григорія Квітки-Основ’яненка, старався вислужитися перед владою, навіть вдома намагався викоренити «малоросійський дух». Мати – росіянка, щира, чутлива та ласкава. Не тільки не перечила справі сина, а пізніше навіть писала листи до нього українською мовою. Автор першої багатотомної історії української літератури Омелян Огоновський помістив уривки з автобіографії Грінченка (Василя Чайченка), написані для праці історика: «Я народився 1863 р. у Харківщині в панській сім’ї, я змалку завсіди балакав по-московському, бо інакше в нас у сім’ї не балакано і навіть не дозволювано балакати... Отже, середовище, серед якого був я, я зустрів і од старших, і од товаришів за того саме ворогування до мого «хахлачества», і тим мені довелося зазнати чимало гірких хвилин». (Омелян Огоновський «История литературы русской», Львів, 1893 р., ст. 1152-1153).
У сім’ї Гладиліних Марія не зазнала мовного примусу, якого зазнав у дитинстві Борис. Правдоподібно, там вважалося природним знати мову народу, серед якого живеш. Марія з дитинства виростала в українському середовищі. Любила змалку задушевні українські пісні, звичаї, побут, мову. Хоч українська мова була поза законом, зазнавала переслідувань і навіть глузувань з боку урядовців, які здебільшого в сімейному колі називали себе малоросами. Отже, російська мова в Богодухові, як і в усій Катеринославщині, була панівною лише серед чиновників, урядовців, школи. Таке саме становище було у період переїзду сім’ї Грінченків на Донбас у село Олексіївку.
Але повернімося знову у світ їхньої молодості. Взаємні інтереси настільки зблизили Марію і Бориса, що в одному з листів Борис Дмитрович пише: «У мене тепер є тільки два кохання - Україна і ти... Кохав я Україну і кохатиму до віку, бо хіба ж є така сила, щоб примусила мене тепер її не кохати, коли тільки для неї живу. Кохав її, але ні! Я чув серцем і якось невиразно розумів головою, що не зовсім я ще людина. Що чогось ще не стає великого. Тепер я зрозумів – не ставало мені кохати так, як кохаю тебе. Це не кохання до рідного краю - ні, воно не таке, зовсім не таке, зовсім не таке це кохання, але воно для мене таке ж святе.
І тепер, коли я знаю, чого мені тоді не ставало і коли ти, моя свята, дала мені щастя, тепер несила мені зректися цього кохання, бо стало частиною моєї власної істоти.
Так, руку ж, кохана, дай, дай руку і вкупі ми йтимем і йтимем до краю, туди, де заховане щастя нашої рідної Вкраїни, а вкупі з їм і наше, коли ми:

Для роботи на світ народились,
Ми для борні живемо.
Руку, кохана, - оддаймо життя за свою Україну. Потопає вона у морі сліз і крові.
Руку, кохана, до праці - в тій праці наше щастя!» (Харків, 20.08.1883).

«Борисе, голубчик, - пише Марія 24.08.1883 р., - вчора тільки-но я одіслала на почту свій лист до тебе, як почтальон приніс твій лист. Серце моє, той почтальон здався мені янголом з неба, бо я не ждала од тебе так скоро ніякої вістки, а найбільше тим, що тоді, як він прийшов, я думала, як та дівчина:
«Полетіла я б до тебе, та крилець не маю», - а прочитала твій лист, я наче з тобою побалакала. Серце моє, ти кажеш, що моє кохання освітило тебе, благословляєш мене за його. Коханий мій! Увесь свій вік я прожила у глибокій темряві... У цій темряві блищала одна зірочка... Тут я зустрілась з тобою, і мене раптом осіяв якийсь чудний світ, я усією душею і серцем почула, що ти й єсть той, котрого так бажала душа моя, і що тільки укупі з тобою я можу йти до тієї зірочки. Як я могла не полюбити тебе?!»
Така ж безмежна радість охопила всю істоту Бориса:
«І щастя, що одібрав дорогу звістку, і журба, що нема коло мене тієї розумної голівоньки, що схилилася над тим листом, - усе це обхопило душу одним якимсь невідомим радісно-п’янким почуванням. І я читав, читав і впивався тим листом так, як впиваються рідною піснею, але ні! Далеко більш: тут вся істота розуміла кожне слово у тім листі, розуміла і плакала, то раділа кожному слову.

Прощай, моя кохана,
моя голубко!
Цілую тебе, твої любі,
любі рученьки. Твій Борис».

У багатьох листах до своєї коханої Марусі в Бориса Дмитровича прозові речення переходять у поетичні рядки:

Голубонько, душі моєї квіт!
Поїхала, і сам зостався я...
І сонечко мені тепер не світе.
Ти, сонечко моє, зоря моя!
Але твої ласкаві добрі очі
Зорять мені і вдень,
і серед ночі.

У розлуці Борис Дмитрович ділиться думками про громадські, літературно-мистецькі справи. Він тривожиться, що українська культура руйнується, і немає захисту від руйнації: «Зараз я прочитав у газеті, як стрівають Тургенєва і які процесії мають зробити при його похороні... Мене злість бере, мені тяжко читати це все. Тяжко, бо перед мною стоїть могила нашого народного поета, мученика ідеї, сина народу. Там, над Дніпром стоїть вона, боки їй пообвалювалися, хрест, згори до низу написаний прізвищами тих, хто був на цій великій могилі, підігнив і впав. І не можна оправити могилу, не можна нового хреста поставити, поміняти, маючи наказ «свише», не дають і підходити до могили. Це вже більше не велика могила великого поета, до котрої сходилися поклонитися українці, - це вже тепер шпильок, потоптаний поліцейськими ногами. Ти писала колись, що я помиляюся в своєму погляді на Тургенєва, що я недбалим зостався до всього, що не українське. Що ж мені дорожче - Тургенєв чи Шевченко? Про кого ж я буду плакати: про Тургенєва, котрому царський похорон воздають, чи про Шевченка, на могилі котрого свині пасуться: що мені рідніше, що для мене важливіше: твори Тургенєва чи Шевченкові твори, котрих не те що друкувати, а й читати не дають. Ні, я плачу, та тільки плачу за своїх, бо у нас, українців, стільки того горя й муки, що нема змоги плакати по чужому горю. Ось де причина того, що так приняв смерть Тургенєва».
З цього листа могла б скластися думка, що Борис Грінченко упереджено ставився до російської літератури, але нам добре відомо, що ще у дитинстві він зачитувався, крім світових письменників, і російськими. Таку школу пройшла і Марія Миколаївна. Вони багато перекладали творів російських письменників українською мовою. Хоч ставлення Бориса Дмитровича до окремих російських письменників було неоднозначним. Марія Миколаївна деколи намагалася Бориса Дмитровича примирити з цією суперечністю, що він «недбало ставиться до всього, що не українське». Пізніше їй самій доводилося неодноразово виступати проти «обмосковлення», коли Грінченко з 1894 до 1900 року у Чернігові заходився видавати науково-популярні книжечки українською мовою. Тоді цензура раз у раз не допускала до друку найневинніших публікацій, в яких ішлося про Україну, її народ, історію. Із 230 рукописів українською мовою було допущено тільки 80. Часто дозвіл залежав тільки від примхи цензора або Земського зібрання. Коли, наприклад, член губернської управи Полтавщини П. Бровко доводив зібранню, що «книги на малороссийском языке гораздо лучше усваиваются населением и способствуют более быстрому развитию крестьянина» (Полт. губ., Земск собр., ХХХ соч. соз. 1894 р., ст. 167). Але Земське зібрання пішло не за членом губернської управи Бровком, а за управителем Кардівського маєтку Шейдемоном, який вважав «в настоящее время вносить ходатайство о допущении на малорусском языке неуместным». Б. Грінченко був змушений часто переробляти текст, змінювати назву, щоб українське слово доходило до читача. Це добре зрозуміла Марія Миколаївна, яка сама була змушена проходити через цю «чистку».
«Розкрив, - пише в одному з листів Б. Грінченко до Марії, - і напав на «Русские женщины» Некрасова. Я і перше читав не раз, але тепер вони зробили на мене такий вплив, як ніколи. Правду я тобі казав, що ніхто не зможе так любити, як жінка, з такою силою почування, з таким безповоротним великим коханням, що робить з них в інших випадках героїнь».
У своїх листах Марія і Борис ніколи не зачіпали свого матеріального становища. Вони були занадто романтичними й ніжними ідеалістами. Як у народній пісні: «Сухарі з водою, щоб лиш, серце, із тобою». Та реальна буденна дійсність заглядала в очі на кожному кроці. Платня за вчительську роботу була такою мізерною, що ледве вистачало на прожиток. Готуючись до одруження, Борис Грінченко пізнього осіннього вечора 1883 року робить рахунок для майбутніх сімейних витрат. Своїми думками він ділиться зі своєю нареченою Марусею: «Ми трохи недоладні люди. Думали все про духовний бік свого життя, а матеріальний зовсім закинули. А він, як сама добре знаєш, зовсім не такий неважливий, що його треба закидати. Так ось я дещо розрахував: я плачу за харчі п’ять рублів 50 коп. На чай йде 3 рублі. Значить, 8.50, останнє - потреб у нас багато не буде, і я думаю, що 2.50 їх можна вдовольнити. Значить, на двох 20 рублів. Та треба додати 1 р. 37 1/2 виплатити Данилові. Значить, на одежу і всякі другі потреби зостається 6 рублів, не багато, але жити можна. Коли завестися своїм хазяйством, а це можна з цього літа, то життя буде трохи дешевше». Але і ця проза життя не злякала і не засмутила їх. На своїх батьків вони не розраховували, бо ще були брати і сестри, які потребували допомоги. Після різдвяних свят вони одружилися. Про ті щасливі дні молодого подружжя залишилося мало згадок. Весілля, гадаємо було скромним, із найближчими рідними та друзями. Зате щастя переповнило їхні серця. У найкоротшу розлуку продовжується листова розмова: «Я дивуюся, гадаю, - пише Марія Миколаївна, - і ніяк не можу зрозуміти, за що ти полюбив мене і полюбив мене так щиро і дав мені стільки щастя, що нема йому краю. Правда, колись дуже давно я марила про щастя, я хотіла, дуже хотіла бути щасливою. Але потім, коли я почала оглядатися на своє життя, почала роздивлятися на саму себе і побачила своє моральне каліцтво (особлива риса характеру Марії Миколаївни - недооцінка своєї особистості. - Б. П.), тоді тільки зрозуміла, що я не заробила свого щастя... Я тепер щаслива, дуже щаслива, але одна думка не йде в мою голову і стає поперек дороги щастя. Ти її знаєш, ту думку. Я боюся, що ти не будеш зі мною щасливий, що я не зможу зробити тебе щасливим. Я не кажу те, що тепер є, але про те, що може бути далі. Мені здається, що ти любиш мене не таку, яка я єсть тепер, і полюбити так щиро, як ти мене любиш, - не можна. Серце моє, коханий мій, як можна так, я половину свого життя оддала за те, щоб зробитися такою, якою я повинна бути, для того, щоб зробити тебе щасливим, і щасливим не на хвилинку, а на весь вік. Ти зводиш мене на якийсь п’єдестал, але я боюся, що настане той час, коли ти скинеш з того п’єдесталу і відвернешся від мене. Не дай, Господи, ні мені, ні тобі дожити до того часу. Ти преклоняєшся перед моїм коханням. Що ж можу я дати тобі, опріч кохання... Тепер ти знаєш мої заховані думки, і я ще раз прошу тебе, Борисе, голубчик, прости мене. Здається, що я сьогодні так написала, що не дуже можна розібратися, що я хотіла писати, та, власне, така дурна голова після тих поїздок, та після сліз, що й двох слів не зладжу до купи. Прощай, серденько, зараз ляжу спати, завтра ще напишу». А «завтра» 24 серпня 1883 року, в листі пише: «Господи, як гірко стане іноді, що на своїй рідній мові не вільно сказати того, що хочеться, іноді так буває... не думаю, що надовго заборонили друкувати українські книжки, це, мабуть, на когось брик напав і мені здається, що він скоро пройде».
13 грудня 1884 року в селі Нижня Сироватка в сім’ї Бориса і Марії Грінченків сталася радісна подія - народилася у них донечка, яку охрестили Настею.

Борис ПАСТУХ.
м. Луганськ.
(«Слово Просвіти»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема "Душі криниця"