Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ

У 2009 році виповнюється сімдесят п’ять років унікальній, за своєю історією та змістом, книзі “Беломорско-Балтийский Канал имени Сталина. История строительства 1931-1934 гг.”, яка за наведеними у ній численними фактами є відвертим самовикриттям тоталітарного режиму, його страшних форм і методів побудови соціалізму в “одной, отдельно взятой стране”.
Біломорсько-Балтійський канал чи Біломорсько-Балтійський водний шлях (далі – ББК, ББВШ) побудували за рік і дев’ять місяців ув’язнені, яких, за різними даними, на будівництві загинуло від п’ятдесяти до двохсот тисяч чоловік. Саме звідти, за визначенням дослідників, має походження поширене у СРСР словоскорочення з/к (зеки – заключенные каналоармейцы), що його придумав Матвій Берман, начальник Головного управління таборами (рос. ГУЛАГ – Р. С.) Об’єднаного Державного Політичного Управління (далі – ОДПУ) СРСР і схвалив соратник Сталіна, член ЦК ВКП(б), міністр у більшовицькому уряді Анастас Мікоян, який побував у відрядженні на будівництві каналу. Скористаємось і ми цими словосполученнями. Слів з пісні, як кажуть, не викидають.
Біломорканал вважався найдовшим у світі, його загальна протяжність становить 227 км. На будівництві ББК працювали не тільки “кримінальні елементи” – злодії та бандити, а й сотні тисяч “ворогів народу”, “класових ворогів”, в основному селяни – “куркулі”, багато з них з України, які у рекордно короткі строки за допомогою лопати, сокири, кирки і тачки збудували 128 інженерних споруд, 19 шлюзів, 15 запруд, 49 дамб, 12 водоспусків, 33 штучних каналів та проклали 2,5 тис. кілометрів залізниці. Одночасно на будівництві каналу працювало до 100 тисяч чоловік з періодичною зміною тих, що вмирали чи вибували з інших причин. Головним практичним завданням було викопати та видовбати рекордні кубометри (“кубики” – Р. С.) ґрунту та каміння з траси, де мав пройти водний шлях з Білого в Балтійське море. Політичним, не менш важливим завданням було “перекування” (рос. – “перековка”) “ворогів народу”, примушування їх до праці у нелюдських умовах і залучення на бік чи у спільники більшовиків. Для цього запроваджувалися соцзмагання між бригадами, а також різні форми заохочення: для окремих з/к – низові керівні посади, скорочення строків чи звільнення від відбування покарання, зняття судимості, відновлення у громадянських правах, стипендії при вступі до навчального закладу і навіть державні нагороди. Працювали ж з/к у надважких умовах, на морозі до мінус 40 градусів, з частим проведенням нічних т. зв. “трудових штурмів”. Звичною їжею (пайкою) для з/к були хліб власного випікання та баланда, деколи риба. Смертність серед з/к-каналоармійців була дуже високою і досягала інколи до 700 чоловік за добу. З економічної точки зору, за оцінкою фахівців, канал не дав очікуваного ефекту. Так, у 1940 році було використано всього 44 відсотки пропускної можливості каналу, а обсяг перевезень склав близько мільйона тонн вантажів. Через невелику глибину (до 3,6 м), канал часто не використовувався. У роки Другої світової війни ББК, як стратегічний об’єкт, було зруйновано, південна частина каналу повністю зліквідована, пошкоджено інфраструктуру, маяк і військове містечко. А згадуваний міністр А. Мікоян, який керував у ті роки тютюновою промисловістю країни, на згадку нам усім залишив отрутно-пекучі цигарки “Бєломор” – предмет ностальгії для деяких сучасних горе-патріотів, що навіть не відають про історію походження цієї назви.
Книгу обсягом 494 сторінки у палітурці темно-червоного кольору про будівництво каналу було написано великою групою радянських письменників. Деякі письменники навіть на будівництво не виїжджали. Правда, на кошти ДПУ у серпні 1933 року для великого загону літераторів була організована турпоїздка по збудованому каналу. Видано ж книгу державним видавництвом “Історія фабрик і заводів” у 1934 році за рекордно короткий, як і побудовано сам канал, строк. До авторського колективу книги увійшли тридцять п’ять кращих, за визначенням Максима Горького, радянських письменників, серед яких, крім самого Горького, такі загальновідомі за радянських часів прізвища, як Б. Агапов, Є. Габрилович, М. Зощенко, Вс. Іванов, Віра Інбер, В. Катаєв, М. Казаков,
Б. Лапін, Л. Нікулін, Л. Славін, А. Тихонов, О. Толстой, З. Хацревін, В. Шкловський, А. Ерліх, Бруно Ясенський та ін. Так і хотілося додати – “совість народу”, як подекуди любили писати про себе радянські письменники.
У передмові вказано, що книгу присвячено ХVII з’їзду партії більшовиків, вона була рапортом оргкомітету Спілки радянських письменників з’їзду партії “про готовність радянських письменників служити справі більшовизму і боротися своїми художніми творами за вчення Леніна-Сталіна, за створення безкласового, соціалістичного суспільства”. Редагували книгу, крім самого М. Горького, теж відомі свого часу люди – генеральний секретар РАППу (Російської асоціації пролетарських письменників – Р. С.) Леопольд Авербах, близький родич Якова Свердлова (голова ЦВК СРСР), Генріха Ягоди (тоді – заступник голови ОДПУ СРСР) та Семен Фірін – заступник начальника Головного управління виправно-трудовими таборами ОДПУ СРСР, він же начальник Біломорсько-Балтійського виправно-трудового табору. Книга унікальна ще й тим, що її історично-літературне життя було дуже коротким. Вже у 1937 р. весь її наклад з обігу і бібліотек відповідні органи вилучили та знищили. Уціліли поодинокі примірники, як і одиниці тих, про кого вона була написана (керівні кадри у 1937-1938 рр. розстріляні як “вороги народу”, а з/к просто не дожили). Книга була політичним замовленням, написана за рішенням більшовицької партії та її карального органу – Об’єднаного Державного Політичного Управління. За наказом тієї ж партії, після віднесення до “ворогів народу” та розстрілу Г. Ягоди (Єнох Гершенович Ієгуда) – вже наркома НКВС та одного з “героїв” книги, й саму книгу було ліквідовано як класово-шкідливу. Її автентичне перевидання зроблено лише у 1998 році, невеликим накладом, без вихідних даних і видавцем, який побажав залишитися невідомим. Разом з тим, у зверненні до читача зазначено, що “головна цінність книги у тому, що це документ епохи, що вона описує час очима людей, які в ньому жили. Можна по-різному ставитися до того часу, до того соціального устрою, самої книги, до її авторів – це право кожного. Але, щоб хоч якось до того поставитися, потрібно принаймні щось про те все знати”. Крім того, видавець доречно нагадує, що минуле помститься, якщо про нього забувають.
Для кращого усвідомлення нашої недалекої історії і розуміння подій, які відбуваються сьогодні в Україні, Росії, інших державах пострадянського простору – книгу дійсно необхідно прочитати або ж ознайомитися з її змістом. Вона варта, на мій погляд, і того, щоб її вивчали на історичних і літературних факультетах вищих навчальних закладів.
Про що ж писали тоді “інженери людських душ” у цій книзі, яку історичну правду та заповіти залишили для прийдешніх поколінь? Першу, вступну главу книги під назвою “Правда соціалізму” і останню, заключну – “Перший досвід”, як і годиться, написав сам “буревісник революції” – Максим Горький (Пєшков).
У першій главі М. Горький, віддаючи хвалебну данину ролі Леніна і Сталіна, приєднує будівництво каналу, для його керівників звичайно, до подвигів “чести и славы”, “доблести и геройства”. Він виправдовує “сміливу” політику широкого та масового застосування ОДПУ примусової праці як методу виховання, а точніше – “перековки” людського матеріалу. При цьому автор наводить декілька “цікавих” правил суспільного співжиття, наприклад, про право пролетаріату-диктатора вбивати для того, щоб “воскресить трудовое человечество к новой жизни”, про шкідливість міщанського життя і романтизм, який “всегда свойственный пасынкам и отщепенцам общества – кто бы они не были по ремеслу и сословию” та його логічний зв’язок з анархізмом і бандитизмом. Тут же написано портрет “напівлюдини” – селянина-куркуля з українського хутора, який нібито хвалить табірні харчі, від яких у нього перестав боліти живіт та систему навчання, в результаті чого він став читати без зупинки. Мимохідь згадав автор і про значення каналу для оборони від зовнішнього ворога, покритикував за “идиотически мещанское чванство” каналоармійців-ударників до каналоармійців-новачків, порівнявши його зі ставленням стовідсоткових американців до негрів (?) та закликав до боротьби з пихатістю (чванством) на будівництві. Дійсно, хороші манери потрібно виховувати. Прямо як у “Джентльменах удачі”.
А який же “літературний доробок” інших відомих радянських письменників, їхній внесок у справу пропаганди радянського будівництва соціалізму та “перековки” ворогів у СРСР на прикладі Біломорсько-Балтійського каналу імені Сталіна? Звернемо увагу, що дуже красномовними у книзі є назви її глав.
Отож, глава друга – “Країна та її вороги”, авторами якої є Г. Гаузнер, Б. Лапін і Л. Славін. Вона розпочинається з екскурсу у 1931 рік, розповіддю про класових ворогів та інших шкідників, а також труднощі індустріалізації і колективізації в СРСР. Для прикладу описано українського селянина Довиченка, який після довгих роздумів і безсонних ночей веде свого вола в колгосп. У подальшому вони, селянин і віл, ще зустрінуться… на будівництві Біломорканалу. Ще багато написано про заводи, іригацію, колгоспи та їхніх “укріплювачів”–двадцятип’ятитисячників, “суцільну грамотність” і різні рекорди (наприклад, Іван Башта з України встановив світовий (?) рекорд з тракторного сіяння), а також про прогульників. Для боротьби з ними у Дніпропетровську, наприклад, розклеювали кольорові портрети прогульників із вказівкою їхньої адреси. Автори пишуть про відсутність вже в СРСР глухої провінції, перетворення за 30 місяців кишлаку Дюшанбе (так в тексті – Р. С.) на столичне місто і відмову буддійських лам від релігії. І знову про Сталіна і Кремль, “де люди ніколи не сплять”. Згадується й добре відомий українцям П. Постишев, який у ті роки “генеральний план другої п’ятирічки переклав на мову виправно-трудової політики”. Написано також про вдале перевиховання більшовиками вчорашнього класового ворога і про те, що храм Христа в Москві підірвали, щоб звільнити місце для Палацу Рад, про урочистий від’їзд делегатів на партконференцію і про поділ людей на «наша людина» і «не наша людина» (згадаймо фразу з фільму-кінокомедії «Діамантова рука»). Тут же історія колишньої вуличної повії Моті Підгорської, яка не змогла “перекваліфікуватися” на кишенькового злодія, була схоплена “на кармане”, заарештована, а з часом опинилася, як і тисячі їй подібних, на Біломорканалі. Хтось повинен був прибирати, варити їжу та прати білизну з/к і чекістів. Їхня “ударна праця” там теж знадобилася.
У цьому ж розділі автори в деталях чомусь розповідають про умови тримання, тортури і страти в тюрмах і таборах багатьох буржуазних країн (Японії, Англії, Індії, США, Італії, Німеччини, Франції, Польщі, Угорщини, Югославії, Греції, Румунії, Індонезії, Фінляндії), що підсвідомо доходиш думки, що вони там особисто побували і навіть ”срок мотали ”. Згадали вони і про царську каторгу, заслання та жорстокість Орловського і Ярославського “централів”. Зміст і головне призначення цієї глави стає зрозумілим, коли переходиш до змісту інших глав книги, власне, про сам Біломорканал, його з/к-будівників і наглядачів. А потрібна вона для порівняння, щоб не так лячно було.
Третю главу під назвою “ДПУ, інженери, проект” написали С. Буданцев, М. Дмітрієв, М. Казаков,
Г. Корабельников, Д. Мірський, В. Перцов, Я. Рикачов, В. Шкловський. У ній розповідається про геніальність сталінського плану розвитку народного господарства, необхідність створення штучних водних каналів і про те, що будівництво Біломорканалу більшовицька партія може довірити тільки ДПУ. Для переконливості наведено літературний життєпис і героїчний портрет “лицаря без страху і докору” – чекіста Матвія Давидовича Бермана, начальника управління таборами ОДПУ, рідного брата Бермана Б. Д., теж співробітника ЧК-ОДПУ-НКВС, наркома внутрішніх справ Білоруської РСР, комісара держбезпеки ІІІ рангу, заарештованого у 1938 р., розстріляного у 1939 р., не реабілітованого навіть у роки “розгулу” демократії.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2009 > Тема ""Білі плями" історії"