Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ
ДО 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА ГОГОЛЯ

«Кожна риса великого художника є надбанням історії».
Віктор Гюго

Т. Г. Пащенко «Риси з життя Гоголя»: «Наш знайомий Гоголь, за надзвичайної своєї оригінальності, був незрівнянним коміком, міміком і пречудовим читцем. Оригінальність, гумор, сатира і комізм були природно притаманні Гоголю».
З цього приводу сам Гоголь в «Авторській сповіді» згадував: «Кажуть, що я вмію не те, що передражнювати, але вгадати людину, тобто вгадати, що вона повинна в тих чи тих обставинах сказати, зі збереженням самого складу й характеру його думок і речей». Гоголь вважав, що «написане ніколи не зможе виявити і десятої частини людини. Тому кожна риса знаменитої людини, в якій виражається її внутрішній світ діями і живим словом, цікава, дорога і повинна бути збережена для нащадків».
Пащенко наводить декілька оригінальних жартівливих витівок Гоголя. «Коли вчилися в Ніжинській гімназії, був у нас товариш Ріттер, високий на зріст, надзвичайно помисливий і легковірний, років вісімнадцяти. У Ріттера був свій лакей, старий Семен. Зацікавила Гоголя надмірна помисливість товариша, і він викинув з ним таку штуку: «Знаєш, Ріттере, давно я спостерігаю за тобою і примітив, що в тебе не людські, а бичачі очі... та все ж сумнівався, а зараз таки бачу, що це безперечна істина - у тебе бичачі очі...». Підводить кілька разів Ріттера до дзеркала, той пильно вдивляється, змінюється на обличчі, тремтить і нарешті цілковито запевняє Ріттера, що в нього бичачі очі...
Надходила ніч: ліг нещасний Ріттер у ліжко, не спить. Перевертається, тяжко зітхає і все ввижаються йому власні бичачі очі. Вночі раптом зіскакує з ліжка, будить лакея і просить запалити свічку; лакей запалив. «Бачиш, Семене, у мене бичачі очі»... Підмовлений Гоголем лакей відповідає: «Справді, барине, у вас бичачі очі!..».
«Ах, Боже мій!.. Це Гоголь наслав на мене порчу». Ріттер остаточно занепав духом і розгубився. Раптом вранці метушня... «Що таке?» - «Ріттер втратив розум». Збожеволів на тому, що в нього бичачі очі!.. «Я ще вчора примітив це», - говорить Гоголь з такою впевненістю, що тяжко було не повірити. Біжать і розповідають про нещастя з Ріттером директору Орлаю. Слідом біжить і сам Ріттер, заходить до Орлая і гірко плаче: «Ваша високість, у мене бичачі очі!..». Надто вчений і відомий доктор медицини Орлай флегматично нюхає тютюн і, бачачи, що Ріттер справді втратив розум на бичачих очах, наказує відвести його до лікарні. І потягнули нещасного Ріттера в лікарню, де він провів тиждень, поки не вилікувався від вигаданого збожеволювання. Гоголь і ми усі помирали зо сміху, а Ріттер вилікувався від помисливості.
* * *
Оригінальний жарт утнув Гоголь і з собою. Було у нього раннє пробудження до творчості, майже з перших днів вступу в Ніжинську гімназію вищих наук. Та при щільному занятті науками зовсім не було часу для творчості. Спочатку в час класу, а надто ввечері Гоголь висував ящика, в якому була дошка з грифелем або зошит з олівцем, схилявся над книжкою, дивився в неї і водночас писав у ящику. Та так уміло, що пильні наглядачі не примітили цих хитрощів.
Та невдовзі ящик уже не задовольняв його... І що ж робить Гоголь? Сказився!.. Раптом зробилася страшенна тривога у всіх відділеннях гімназії - Гоголь сказився!.. Збіглися ми і бачимо, що обличчя у Гоголя страшенно спотворене, очі блищать якимось диким блиском, волосся стало дибом, скрегоче зубами, піна з рота, падає, кидається і б’є меблі - сказився. Прибігає і флегматичний директор Орлай, торкається плеча: Гоголь хватає стілець, замахується ним - Орлай виходить з кімнати... Залишився один вихід: покликали чотирьох службовців-інвалідів, поклали Гоголя на лавку і понесли раба божого в лікарню, в якій він пробув два місяці, відмінно граючи там роль божевільного.
У Гоголя, мабуть, визріла ідея, треба думати, для «Вечорів...» йому потрібен був час - ось він і зіграв роль божевільного, і напрочуд достовірно! Потім вже здогадалися».
* * *
А якщо говорити серйозно, зі спогадів багатьох сучасників видно, що Гоголь володів яскраво вираженою обдарованістю комічного актора.
Знову у Пащенка: «Коли в гімназії організували театральний гурток, Гоголь і Прокопович були головними авторами і виконавцями п’єс. Гоголь любив, перш за все, комічні п’єси, Прокопович - трагічні.
Одного разу написали вони п’єсу з малоросійського побуту, в якій німу роль немічного старого взявся зіграти Гоголь.
У другій дії вистави на сцені - проста малоросійська хата і декілька безлистих дерев. Поодаль річка, пожовклий очерет. Біля хати стоїть лавиця, на сцені нікого нема. Ось з’являється немічний старий, в простому кожусі, баранячій шапці, чоботях. Спираючись на палицю, він ледве пересувається, доходить крекчучи до лавиці і сідає. Сидить, трясеться, крекче, тихо про себе регоче і кашляє: та вкінці зайшовся таким задушливим і сиплим кашлем, з несподіваним «додаванням», що вся публіка вибухнула нестримним сміхом!.. А старий спокійно підвівся з лави і поплентався зі сцени, викликаючи загальний сміх.
З цього вечора публіка і зацікавилась Гоголем як чудовим коміком.
Іншим разом взявся Гоголь зіграти старого дядька - страшного скнару. У цій ролі Гоголь практикувався більше місяця, і головне завдання його полягало в тому, щоб ніс сходився із підборіддям... Він цілими годинами просиджував біля дзеркала і притягав ніс до підборіддя, поки не досяг бажаного. Сатиричну роль старого скнари він зіграв так чудово, що стомив публіку сміхом і подарував їй велике задоволення.
Та найбільший успіх мав Гоголь у п’єсі Фонвізіна «Недоліток» («Недоросль») в ролі господині Простакової і в комедії Крилова «Урок дочкам» в ролі няні Василіси.
З цього приводу є спогади К. М. Базилі: «Театральні вистави давали на свята. Ми з Гоголем і самі малювали декорації. Одна з рекреаційних зал (вони називались у нас музеями) надавала всі зручності для створення театру. Глядачами були, крім наших наставників, сусідні поміщики і військові, розташованої в Ніжині дивізії... Грали ми трагедії Зенона, «Едипа» і «Фігала», водевілі, якусь малоросійську п’єсу, написану тоді ж Гоголем, від якої публіка надривалась сміхом. Та найбільш вдавалась нам комедія «Недоліток». Бачив я цю п’єсу в Москві і Петербурзі, але назавжди зберіг переконання, що ні одній актрисі не вдалася роль Простакової так гарно, як зіграв цю роль тоді шістнадцятирічний Гоголь».
І знову у Пащенка: «Всі ми думали тоді, що Гоголь поступить на сцену, тому що був у нього величезний сценічний талант і всі можливості для виступів на сцені: міміка, грим, перемінний голос і повне переродження у ролі, яку грав. Думаю, що Гоголь був би неперевершений навіть серед відомих коміків-акторів, аби поступив на сцену».
Такої думки дотримувалися й інші відомі сучасники Гоголя, з якими він зустрічався у зрілому віці.
* * *
С. Т. Аксаков: «Кілька слів про біографію Гоголя». У 1832 році, здається, весною... Погодін привіз до мене, у перший раз і зовсім зненацька, Миколу Васильовича Гоголя. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» були вже прочитані, і всі ми вже захоплювалися ними... Можна уявити нашу радість при такому сюрпризі. Не раптом довідалися ми теперішнє ім’я автора; але Погодін їздив навіщось в Петербург, довідався там, хто такий був «Рудий Панько», познайомився з ним і привіз нам звістку, що «Диканьку...» написав Гоголь-Яновський. Отже, це ім’я було вже нам відоме і дорогоцінне.
Зовнішній вигляд Гоголя був тоді зовсім інший і невигідний для нього: чуб на голові, гладенько підстрижені височки, виголені вуса й підборіддя, великі й міцно накрохмалені комірці надавали зовсім іншої фізіономії його особі: нам здалося, що в ньому було щось хохляцьке, шахраювате...
На його прохання ми незабаром пішли пішки до М. Н. Загоскіна... Дорогою розмова йшла про Загоскіна. Гоголь хвалив його за веселість, але сказав, що він пише не те для театру. Я легковажно заперечив, що в нас писати нема про що. Що у світі все таке одноманітне, гладеньке, пристойне й порожнє, що... навіть дурості смішної у тобі не зустрінеш, світ порожній.
Але Гоголь подивився на мене якось значуще й сказав, що «це - неправда, що комізм криється скрізь, що, живучи посередині нього, ми його не бачимо; але, якщо художник перенесе його в мистецтво, на сцену, то ми ж самі над собою будемо валятися зі сміху й будемо дивуватися, що колись не зважали на нього». Можливо, він висловився не зовсім такими словами, але думка була точно та. Я був нею здивований, особливо тому, що ніяк не очікував почути її від Гоголя».
Це свідчення Аксакова підтверджує, як глибоко і серйозно вже в ту пору міркував молодий письменник над питанням драматичного мистецтва. Треба завважити також, що бажання Гоголя познайомитися з М. Н. Загоскіним аж ніяк не пов’язане було з його особистістю, а з посадою, яку він займав - з 1831 року він перебував на посаді директора московських театрів, і знайомством з ним Гоголь без сумніву, переслідував певні практичні інтереси щодо театру.
Другий візит Гоголя до Загоскіна Аксаков описав так: «Чудового нічого не відбувалося, крім того, що Загоскін, показуючи Гоголю свої розкладні крісла, так затиснув мені обидві руки, що я закричав, а Загоскін оторопів і не раптом звільнив мене з мого тяжкого положення, в якому я був схожий на розіпнуту для катування людину. Гоголь навіть не посміхнувся, але згодом часто згадував цей випадок і, не сміючись сам, так майстерно його розповідав, що змушував усіх реготати до сліз. Взагалі в його жартах було дуже багато оригінальних прийомів та висловів і складників та особливостей гумору, які становлять виняткову власність малоросів; передати їх неможливо».
* * *
І знову в Аксакова: «В 1835 році ми жили на Сінному ринку, у будинку Штюрмера. Гоголь тим часом встиг уже видати «Миргород» і «Арабески». Великий талант виявився в повній силі. Свіжі, чарівні, запашні художні оповідання в «Диканьці». Але в «Старосвітських поміщиках», в «Тарасі Бульбі» уже був великий художник з глибоким та важливим значенням. Гоголь був у Москві проїздом і віз із собою комедію, усім відому тепер як «Одруження», тоді називалася вона «Наречені». Він сам запропонував прочитати її вголос у будинку Погодіна для усіх знайомих господаря. Погодін скористався цим дозволом і накликав стільки гостей, що досить велика кімната була буквально набита битком. І яка досада. Я занедужав і не міг чути цього дивовижного, єдиного читання... Ясна річ, Костянтин (мій старший син) був там».
* * *
Сам С. М. Погодін так розповідає про це особливе читання Гоголем «Одруження»: «Читав Гоголь так, скажу тут до речі, як навряд чи хто може читати. Це була вершина дивної досконалості. Прекрасно деякі речі читав М. С. Щепкін, прекрасно читають інші комічні речі Садовський, Писемський, Островський; але Гоголю всі вони повинні поступитися. Скажу навіть от що: хоч як відмінно розігрувалися його комедії, або, точніше сказати, хоч як передавалися неперевершено іноді деякі їхні ролі, але враження ніколи не справляли такого, як у його читанні. Читав він у мене одного разу на великих зборах своє «Одруження». Коли справа дійшла до любовного діалогу в нареченого з нареченою: - У якій церкві ви були минулої неділі? Яку квітку більше любите? - перебивав він «троєкратним» мовчанням.
І так виражав це мовчання, так воно було пов’язане з його особою, що всі слухачі буквально качалися зо сміху, що довго не могли прийти до тями. А він, як ні в чому не бувало, мовчав і поводив очима...»
Відоме і висловлювання безпосередньо Щепкіна щодо акторського таланту Гоголя.
Зі слів Пащенка: «Було це на квартирі І. І. Дмітрієва, відомого поета й байкаря, який в минулому займав поважні державні посади (обер-прокурора, міністра юстиції). Старий жив у Москві і мав бажання з Гоголем познайомитися особисто.
Прийшов до Гоголя в готель, в якому ми зупинилися, познайомився і дуже люб’язно запросив до себе на вечірку. Дали слово. На вечірці у Дмітрієва зібралося чоловік двадцять п’ять московських літераторів, акторів. Був і славнозвісний Щепкін зі своїми доньками. Гостинний господар і всі просили Гоголя прочитати «Одруження». Гоголь сів і почав читати. По один бік від Гоголя сидів Дмітрієв, по інший - Щепкін. Читав Гоголь так неперевершено, з такою неперевершеною інтонацією, переливанням голосу і мімікою, що всі слухачі прийшли в захоплення, не витримували і перебивали читання різними вигуками. Закінчив Гоголь і свиснув...
Захоплений Щепкін сказав так: «Подібного коміка не бачив у житті і не побачу!». Потім, звертаючись до доньок, які готувалися вступити на сцену:
«Ось для вас високий образ художника, ось у кого вчіться!».
Гоголь і Щепкін були в захопленні один від одного. І ця природно-реалістична творчість кожного мала спільну ідейну і художню основу. П’єси Гоголя допомогли з найбільшою силою виявити сценічний талант великого актора. За висловлюваннями О. І. Герцена, саме Щепкін, котрий створив правду на російській сцені, вперше розкрив на ній силу і глибину драматургічного генія Гоголя.
Як засвідчує А. М. Афанасьєв, Гоголь не раз користувався виступами Щепкіна як матеріалом для своїх творів.
Щепкін на одинадцять років пережив Гоголя і помер з його ім’ям на вустах. Онук Щепкіна: «За словами його слуги Олександра Михайло Семенович захворів, майже добу лежав непритомний, і раптом несподівано підвівся з ліжка... «Скоріше одягатись», - закричав він. - «Куди ви, Михайле Семеновичу? Що ви, Бог з вами, лягайте», - утримував його Олександр. - «Як куди? Скоріше до Гоголя». - «До якого Гоголя?» - «Як до якого? До Миколи Васильовича» - «Та що ви, рідненький, Господь з вами, заспокойтесь, лягайте, Гоголь давно помер». - «Помер? - спитав Михайло Семенович. - Помер... от воно що...». «Низько схилив голову, похитав нею, повернувся обличчям до стіни і навіки заснув».

Переклад з російської
Людмили ПИРОГОВОЇ,
кандидата філологічних наук.
«Культура і життя»,
№ 35, 2008 р.

ЗІ СПОГАДІВ
«ОСЬ ДЕ ДІЙСНА ВЕСЕЛІСТЬ!»

Пушкін, «Лист до видавця літературних додатків до «Російського інваліда». (1831, № 79 від 3 жовтня):
«Зараз прочитав «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Вони здивували мене. Ось де дійсна веселість, щира невимушеність, без манірності. Все це так незвично в нашій нинішній літературі, що я досі не отямлюся. Мені розповідали, що коли автор зайшов у друкарню, де друкувалися «Вечори...», то наборщики почали прискати і пирхкати, затискуючи рота рукою. Фактор пояснив веселість: наборщики помирали від реготу, набираючи його книгу. Мольєр і Філдінг, мабуть, були б раді так розсмішити своїх наборщиків. Вітаю публіку з дійсно веселою книгою, а автору сердешно бажаю подальших успіхів».
В. П. Горленко так записав спогади слуги Гоголя - Якима Німченка - про стосунки його пана з Пушкіним: «Бувало, разів два на тиждень зберуться у Гоголя ввечері гості, сидять довго. Часто бували земляки, а з інших - Пушкін, Жуковський, Плетньов, ще багато, та я всіх не запам’ятав. Пушкін заходив часто, невисокого зросту, кучерявий, рябуватий, некрасивий, одягався дивно, абияк. До Пушкіна, бувало, я разів три-чотири ходжу з запискою або з листом. Він жив тоді на Набережній».
Г. П. Данилевський, «Знайомство з Гоголем». Знову про Якима.
«Почув я, що, дізнавшись про смерть Пушкіна в 1837 році, Яким невтішно плакав у передпокої Гоголя.
- Про що ти плачеш, Якиме? - питав його хтось із знайомих.
- Як же мені не плакати?... Пушкін помер.
- Та тобі що? Хіба ти його знав?
- Як що? І знав, і жалко. Помилуй, Боже, вони так любили барина. Бувало, сніг, дощ і слякоть у Петербурзі, а вони в своїй шинельці біжать з Мойки від Поліцейського мосту сюди, на Міщанську. Цілими ночами сиділи у барина, слухали, як наш читав свої твори, або читав йому свої вірші».
Дізнавшись про цього слугу Гоголя від Плетньова, я став розпитувати Якима про часи знайомства з Пушкіним. За словами Якима, Пушкін, заходячи до Гоголя і не заставши його, з досадою рився в його паперах, хотів знати, що він написав нового і з любов’ю стежив за розвитком Гоголя і все повторював йому: «Пишіть, пишіть», а від його повістей реготав і повертався від Гоголя завжди веселим, у доброму настрої.
Напередодні від’їзду Гоголя за кордон, у 1836 році, просидів у нього цілу ніч. Він читав початі ним твори».
* * *
Це було останнє побачення геніальних письменників. Звістка про трагічну смерть Пушкіна застала Гоголя в Парижі, і він був глибоко засмучений втратою близької людини.
* * *
Дружні творчі стосунки Гоголя і Пушкіна переросли в їхніх нащадків у родинні стосунки. Племінник Гоголя Микола Биков (син сестри) служив у Нарвському гусарському полку, коли ним командував Олександр Пушкін (син поета), де й одружився з його донькою.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема "Українці мої..."