Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ

Відплакала Україна 75-і роковини страшного лиха - штучного мору мільйонів людей у 1932-1933 роках, вчиненого за наказом більшовицької влади з Кремля, визнаного світом під назвою Голодомору, що став геноцидом українського народу. Чи треба ще раз і ще раз згадувати про нього? Напевно, треба. Бо пам’ять про ці страшні місяці була загнана владою у підсвідомість людей, робилося все, щоб ті, хто залишилися живими, не наважувалися навіть думати, чи згадувати, чи поминати рідних, які померли страшною смертю.
У 80-і роки минулого століття Радіо «Свобода» розпочало передачі, в яких звучали уривки з книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Ми знали про цей голод лише окремі факти. Я запитав свого земляка Олексія Шокалюка, який завідував у нашому Інституті нафти і газу кафедрою історії партії: що було насправді? Він відповів, що це був голодний рік, спричинений засухою. Тому і померло багато людей. Тоді ж під час приватної зустрічі з Володимиром Забігайлом, який був лише на два роки старший від мене і працював у Львові директором Інституту геології і геохімії паливних копалин АН УРСР (це був визнаний науковець-геолог, академік), я спитав його, чи знав він і що саме знав про цей страшний голод. Ось що він мені тоді розказав.
Його батько і мати навесні 1932 року одружилися і їм вдалося завербуватися на будівництво Запорізької гідроелектростанції такелажниками, тобто вони виїхали зі свого невеликого полтавського села, в якому налічувалося близько 150 дворів. Тим, хто працював на будові Запорізької ГЕС виділялася їжа, тож вони вижили. А вся їхня рідня - батьки, сестри, брати, бабусі і дідусі повмирали страшною голодною смертю. На літо 1933 року живими залишилися лише люди з 30 дворів. Ще через рік у село були переселені люди з Брянської області. Тож їхнє українське село стало російським.
Це розповідав Володимиру Забігайлу його батько лише тоді, коли вони були наодинці і в полі далеко від людських вух. Пам’ять про лихо була загнана далеко у підсвідомість.
Вже пізніше я запитав свого сусіда у Зібранівці Василя Палійчука, що було на той час у Західній Україні. І він мені розповів, що з Великої України у Галичину було завезено так багато зерна, що за фіру щебеню, який завозили для будівництва дороги, давали мішок пшениці. Це теж було лихом, бо за відносного неурожаю селяни були змушені продавати своє вирощене на полі зерно задарма, тобто вони розорялися.
Якось журналістка Олена Фроляк запитала мене, про який період свого життя я б не хотів згадувати. Я відповів, що про моє дитинство. Бо припало воно на воєнний час, повоєнний голод, колективізацію. У пам’яті назавжди закарбувалися зимовий холод, голод і страх. Я довго в житті відчував острах перед людьми у військовій формі, бо розрізнити, де енкаведисти, а де солдати звичайних військ, не міг. Але особливо яскраво висвітленими, до багатьох подробиць, залишились у пам’яті голодні 1946-1947 роки.
Мені йшов десятий рік. Очевидно, це було на початку осені. Я ранком виходжу з хати, щоб іти до школи, й бачу групу чоловіків і серед них одну жінку, які йдуть вулицею, інстинктивно, з напівсвідомого страху повертаюся і біжу додому. А за мною вже біжать ці люди і буквально вриваються в нашу маленьку, збудовану після пожежі хатку. Жінку, що першою забігла до хати, звали в селі Зіною-«беркульоз» (замість «туберкульоз») за її худорбу та злобність. Згадую теж, що вона була подібна до тих кіногероїнь, які пізніше зображували есесівок, - висока, худа-худа, в чорних лискучих чоботях, з нагайкою в руках.
Перше, що вона зробила, - зірвала з ліжка вереню (верету) і побачила два мішки збіжжя: це був ячмінь, який мама приховала, щоб посіяти його весною. Чоловіки винесли цей ячмінь на вулицю, а Зіна-«беркульоз» почала шмагати маму нагайкою, а в нагайку були вплетені сталеві дротики, які рвали мамине тіло. Один чоловік почав протикати довгим сталевим прутом долівку, шукаючи криївку.
На той час це знайдене зерно було останнє в нас, бо решту тато здав до «Заготзерна» у Заболотові. На нашу сім’ю наклали такий контингент здачі зерна, як на заможного середняка, і він не залишав нам ніякого виходу - або все віддати, або йти на висилку в Сибір.
Шум та гам в хаті стихає, лише ми з сестрою Наталкою та мамою плачемо. Тата в цей час не було вдома. А коли приїхав, то було прийнято рішення: Наталка кидає школу і йде служити до наших далеких родичів у селі Кобаки Косівського району, тато з конем їде на заробітки на Волинь (так мені тепер згадується), а дома залишаємось ми з мамою.
Урожай 1946-го в нас був невеликий. Рік видався посушливий. Незважаючи на це, з селян здерли все. Не лише зерно забрали, а ще й треба було здати контингент (яєць, здається, 300, м’яса - 60 кг, молока - 650 літрів), підписатися на позику. А за невиконання цього всього - виселення в Сибір чи в Казахстан. І не було ніякої різниці, є в господаря кури, порося, корова чи ні. І ще був податок на фруктові дерева. А що наше село славилося вишневими та яблуневими садами, то це також було нечуваним випробуванням - або рубати плекані дерева, або йти в неволю. І ще в пам’яті залишилося, як здавали останнє зерно: вантажили мішки на вози, збирали до 10-20 фір, вішали червоні транспаранти про добровільну здачу зерна державі і під охороною енкаведистів ця валка прямувала до Заболотова.
З осені в нашу хату вселився голод. Кілька разів додому повертався тато - привозив дві-три житні хлібини. Це була найсмачніша їжа, а запах і смак того хліба й донині зберігся в моїй пам’яті. Цей хліб мама ділила на нас двох на цілий місяць. Я ж весь час мучився тим, що в кінці серпня мама примушувала мене визбирувати на току квасолю після молотіння, а коли мені набридло визбирувати поодинці, то я залишок змів до сміття. І тоді мені снилася ця квасоля, як мій гріх перед мамою, майже щоночі.
Як ми дожили до січня, не пам’ятаю. Але в січні отелилася корова і молоко стало рятувати нас та ще кілька сімей, з якими мама ним ділилася. У середині лютого скінчилася зима. Зійшов сніг, появилася молода кропива і дуже багато матини (лободи). Я з того часу ніколи не бачив стільки матини, як в кінці лютого та в березні 1947-го. Розведене водою молоко, кропива і матина стали нашою щоденною їжею. Живіт великий, а нестерпне відчуття голоду постійне. Багато людей від голоду сліпнуть, появляється «куряча сліпота» (так це тоді називалося).
У селі Джурові за Прутом люди розривали бетонні ями, в які перед війною скидали картопляний жом (у Джурові був спиртзавод). Брели через Прут, набирали мішки з цією смердючою відтиснутою картоплею, несли додому, промивали її водою, сушили та їли. Багато вмирали. Я не можу назвати кількість померлих від голоду, але як сьогодні пам’ятаю, що вулицями ходили не худі, а розпухлі від голоду діти. Бачив багато померлих на дорогах молдован, які йшли в Галичину рятуватися від смерті.
На початку квітня школу закрили, бо голодні діти непритомніли. Тато привіз мішечок картоплі, щоб її посадити. Мама розрізала її на кусні так, щоб залишилося хоч одне вічко. На незораному полі, в стерні, мама робила ямки, а я вкидав ці кусні картоплі в землю та загортав ногою. А пізніше, вже на початку червня, ми мали їжу - перетирали незрілі колоски жита, пшениці та порпали під корчами молоду картоплю.
З осені 1946 року, пам’ятаю, в нас появився новий священик. Того, що був перед тим, або арештували, або він виїхав сам кудись - не згадаю. А цей новий був, мабуть, висвячений з дяків, бо, як казали люди, не вмів добре правити Службу Божу. Попри голод в селі все-таки, очевидно, в когось появлявся хліб, бо коли читали в церкві парастас чи правилась якась інша служба, то приносили хліб, і священик весь хліб роздавав дітям. Мене він запримітив, кілька разів приносив мені хліба і ще й подарував дитячу Біблію.
Настало літо 1947-го. Тепер уже були смертельні випадки від свіжоспеченого хліба - з голоду траплявся заворот кишок. Треба було вибирати, або новий голод, або йти в колгосп, або збиратися в Сибір, і людей примушували записуватися до колгоспу. Після доби залякування в сільраді тато записався в колгосп. Мама плакала, але іншої ради не було.
Через місяць розібрали у нас стодолу, зняли паркани, забрали воза, плуги, віялку, січкарню, весь реманент - і хата стала незахищеною й голою. Забрали і наших двох коней. Почалося колгоспне життя...
Голодомор зробив своє - зламав господаря, відібрав у багатьох життя, переконав, що нова влада може робити все, що хоче.
Так розправлялися з західноукраїнським селянством за вже випробуваною схемою голодомору 1932-1933 років. Лише те знаю, що довести цей новий голодомор до попереднього комуністи не змогли. Був на той час великий спротив більшості населення Західної України проти більшовицької влади.
Почався колгоспний лад. Село після голоду постаріло. Війна та партизанка забрали життя багатьох людей. Довго село вертало собі спів, весілля.
У листопаді 2008 року я відвідав свою школу, що святкувала своє 100-ліття. Коло церкви стоїть насипана могила з хрестом та табличками загиблих зібранівчан. На цих табличках прізвища всіх «убієнних», незважаючи на чиїй стороні вони помирали. Все так, як у франкістській Іспанії. На це вистачило мудрості моїх земляків. За що їм моя вічна вдяка.

Роман ЯРЕМІЙЧУК,
доктор технічних наук, професор, дійсний член НТШ.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема ""Білі плями" історії"