"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема ""Білі плями" історії"
#2 за 09.01.2009
ГОЛОД? ГОЛОДОМОР!
ПАМ’ЯТЬ
В╕дплакала Укра╖на 75-╕ роковини страшного лиха - штучного мору м╕льйон╕в людей у 1932-1933 роках, вчиненого за наказом б╕льшовицько╖ влади з Кремля, визнаного св╕том п╕д назвою Голодомору, що став геноцидом укра╖нського народу. Чи треба ще раз ╕ ще раз згадувати про нього? Напевно, треба. Бо пам’ять про ц╕ страшн╕ м╕сяц╕ була загнана владою у п╕дсв╕дом╕сть людей, робилося все, щоб т╕, хто залишилися живими, не наважувалися нав╕ть думати, чи згадувати, чи поминати р╕дних, як╕ померли страшною смертю. У 80-╕ роки минулого стол╕ття Рад╕о «Свобода» розпочало передач╕, в яких звучали уривки з книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Ми знали про цей голод лише окрем╕ факти. Я запитав свого земляка Олекс╕я Шокалюка, який зав╕дував у нашому ╤нститут╕ нафти ╕ газу кафедрою ╕стор╕╖ парт╕╖: що було насправд╕? В╕н в╕дпов╕в, що це був голодний р╕к, спричинений засухою. Тому ╕ померло багато людей. Тод╕ ж п╕д час приватно╖ зустр╕ч╕ з Володимиром Заб╕гайлом, який був лише на два роки старший в╕д мене ╕ працював у Львов╕ директором ╤нституту геолог╕╖ ╕ геох╕м╕╖ паливних копалин АН УРСР (це був визнаний науковець-геолог, академ╕к), я спитав його, чи знав в╕н ╕ що саме знав про цей страшний голод. Ось що в╕н мен╕ тод╕ розказав. Його батько ╕ мати навесн╕ 1932 року одружилися ╕ ╖м вдалося завербуватися на буд╕вництво Запор╕зько╖ г╕дроелектростанц╕╖ такелажниками, тобто вони ви╖хали з╕ свого невеликого полтавського села, в якому нал╕чувалося близько 150 двор╕в. Тим, хто працював на будов╕ Запор╕зько╖ ГЕС вид╕лялася ╖жа, тож вони вижили. А вся ╖хня р╕дня - батьки, сестри, брати, бабус╕ ╕ д╕дус╕ повмирали страшною голодною смертю. На л╕то 1933 року живими залишилися лише люди з 30 двор╕в. Ще через р╕к у село були переселен╕ люди з Брянсько╖ област╕. Тож ╖хн╓ укра╖нське село стало рос╕йським. Це розпов╕дав Володимиру Заб╕гайлу його батько лише тод╕, коли вони були наодинц╕ ╕ в пол╕ далеко в╕д людських вух. Пам’ять про лихо була загнана далеко у п╕дсв╕дом╕сть. Вже п╕зн╕ше я запитав свого сус╕да у З╕бран╕вц╕ Василя Пал╕йчука, що було на той час у Зах╕дн╕й Укра╖н╕. ╤ в╕н мен╕ розпов╕в, що з Велико╖ Укра╖ни у Галичину було завезено так багато зерна, що за ф╕ру щебеню, який завозили для буд╕вництва дороги, давали м╕шок пшениц╕. Це теж було лихом, бо за в╕дносного неурожаю селяни були змушен╕ продавати сво╓ вирощене на пол╕ зерно задарма, тобто вони розорялися. Якось журнал╕стка Олена Фроляк запитала мене, про який пер╕од свого життя я б не хот╕в згадувати. Я в╕дпов╕в, що про мо╓ дитинство. Бо припало воно на во╓нний час, пово╓нний голод, колектив╕зац╕ю. У пам’ят╕ назавжди закарбувалися зимовий холод, голод ╕ страх. Я довго в житт╕ в╕дчував острах перед людьми у в╕йськов╕й форм╕, бо розр╕знити, де енкаведисти, а де солдати звичайних в╕йськ, не м╕г. Але особливо яскраво висв╕тленими, до багатьох подробиць, залишились у пам’ят╕ голодн╕ 1946-1947 роки. Мен╕ йшов десятий р╕к. Очевидно, це було на початку осен╕. Я ранком виходжу з хати, щоб ╕ти до школи, й бачу групу чолов╕к╕в ╕ серед них одну ж╕нку, як╕ йдуть вулицею, ╕нстинктивно, з нап╕всв╕домого страху повертаюся ╕ б╕жу додому. А за мною вже б╕жать ц╕ люди ╕ буквально вриваються в нашу маленьку, збудовану п╕сля пожеж╕ хатку. Ж╕нку, що першою заб╕гла до хати, звали в сел╕ З╕ною-«беркульоз» (зам╕сть «туберкульоз») за ╖╖ худорбу та злобн╕сть. Згадую теж, що вона була под╕бна до тих к╕ногеро╖нь, як╕ п╕зн╕ше зображували есес╕вок, - висока, худа-худа, в чорних лискучих чоботях, з нагайкою в руках. Перше, що вона зробила, - з╕рвала з л╕жка вереню (верету) ╕ побачила два м╕шки зб╕жжя: це був ячм╕нь, який мама приховала, щоб пос╕яти його весною. Чолов╕ки винесли цей ячм╕нь на вулицю, а З╕на-«беркульоз» почала шмагати маму нагайкою, а в нагайку були вплетен╕ сталев╕ дротики, як╕ рвали мамине т╕ло. Один чолов╕к почав протикати довгим сталевим прутом дол╕вку, шукаючи кри╖вку. На той час це знайдене зерно було останн╓ в нас, бо решту тато здав до «Заготзерна» у Заболотов╕. На нашу с╕м’ю наклали такий контингент здач╕ зерна, як на заможного середняка, ╕ в╕н не залишав нам н╕якого виходу - або все в╕ддати, або йти на висилку в Сиб╕р. Шум та гам в хат╕ стиха╓, лише ми з сестрою Наталкою та мамою плачемо. Тата в цей час не було вдома. А коли при╖хав, то було прийнято р╕шення: Наталка кида╓ школу ╕ йде служити до наших далеких родич╕в у сел╕ Кобаки Кос╕вського району, тато з конем ╖де на зароб╕тки на Волинь (так мен╕ тепер згаду╓ться), а дома залиша╓мось ми з мамою. Урожай 1946-го в нас був невеликий. Р╕к видався посушливий. Незважаючи на це, з селян здерли все. Не лише зерно забрали, а ще й треба було здати контингент (я╓ць, зда╓ться, 300, м’яса - 60 кг, молока - 650 л╕тр╕в), п╕дписатися на позику. А за невиконання цього всього - виселення в Сиб╕р чи в Казахстан. ╤ не було н╕яко╖ р╕зниц╕, ╓ в господаря кури, порося, корова чи н╕. ╤ ще був податок на фруктов╕ дерева. А що наше село славилося вишневими та яблуневими садами, то це також було нечуваним випробуванням - або рубати плекан╕ дерева, або йти в неволю. ╤ ще в пам’ят╕ залишилося, як здавали останн╓ зерно: вантажили м╕шки на вози, збирали до 10-20 ф╕р, в╕шали червон╕ транспаранти про добров╕льну здачу зерна держав╕ ╕ п╕д охороною енкаведист╕в ця валка прямувала до Заболотова. З осен╕ в нашу хату вселився голод. К╕лька раз╕в додому повертався тато - привозив дв╕-три житн╕ хл╕бини. Це була найсмачн╕ша ╖жа, а запах ╕ смак того хл╕ба й донин╕ збер╕гся в мо╖й пам’ят╕. Цей хл╕б мама д╕лила на нас двох на ц╕лий м╕сяць. Я ж весь час мучився тим, що в к╕нц╕ серпня мама примушувала мене визбирувати на току квасолю п╕сля молот╕ння, а коли мен╕ набридло визбирувати поодинц╕, то я залишок зм╕в до см╕ття. ╤ тод╕ мен╕ снилася ця квасоля, як м╕й гр╕х перед мамою, майже щоноч╕. Як ми дожили до с╕чня, не пам’ятаю. Але в с╕чн╕ отелилася корова ╕ молоко стало рятувати нас та ще к╕лька с╕мей, з якими мама ним д╕лилася. У середин╕ лютого ск╕нчилася зима. З╕йшов сн╕г, появилася молода кропива ╕ дуже багато матини (лободи). Я з того часу н╕коли не бачив ст╕льки матини, як в к╕нц╕ лютого та в березн╕ 1947-го. Розведене водою молоко, кропива ╕ матина стали нашою щоденною ╖жею. Жив╕т великий, а нестерпне в╕дчуття голоду пост╕йне. Багато людей в╕д голоду сл╕пнуть, появля╓ться «куряча сл╕пота» (так це тод╕ називалося). У сел╕ Джуров╕ за Прутом люди розривали бетонн╕ ями, в як╕ перед в╕йною скидали картопляний жом (у Джуров╕ був спиртзавод). Брели через Прут, набирали м╕шки з ц╕╓ю смердючою в╕дтиснутою картоплею, несли додому, промивали ╖╖ водою, сушили та ╖ли. Багато вмирали. Я не можу назвати к╕льк╕сть померлих в╕д голоду, але як сьогодн╕ пам’ятаю, що вулицями ходили не худ╕, а розпухл╕ в╕д голоду д╕ти. Бачив багато померлих на дорогах молдован, як╕ йшли в Галичину рятуватися в╕д смерт╕. На початку кв╕тня школу закрили, бо голодн╕ д╕ти непритомн╕ли. Тато прив╕з м╕шечок картопл╕, щоб ╖╖ посадити. Мама розр╕зала ╖╖ на кусн╕ так, щоб залишилося хоч одне в╕чко. На незораному пол╕, в стерн╕, мама робила ямки, а я вкидав ц╕ кусн╕ картопл╕ в землю та загортав ногою. А п╕зн╕ше, вже на початку червня, ми мали ╖жу - перетирали незр╕л╕ колоски жита, пшениц╕ та порпали п╕д корчами молоду картоплю. З осен╕ 1946 року, пам’ятаю, в нас появився новий священик. Того, що був перед тим, або арештували, або в╕н ви╖хав сам кудись - не згадаю. А цей новий був, мабуть, висвячений з дяк╕в, бо, як казали люди, не вм╕в добре правити Службу Божу. Попри голод в сел╕ все-таки, очевидно, в когось появлявся хл╕б, бо коли читали в церкв╕ парастас чи правилась якась ╕нша служба, то приносили хл╕б, ╕ священик весь хл╕б роздавав д╕тям. Мене в╕н заприм╕тив, к╕лька раз╕в приносив мен╕ хл╕ба ╕ ще й подарував дитячу Б╕бл╕ю. Настало л╕то 1947-го. Тепер уже були смертельн╕ випадки в╕д св╕жоспеченого хл╕ба - з голоду траплявся заворот кишок. Треба було вибирати, або новий голод, або йти в колгосп, або збиратися в Сиб╕р, ╕ людей примушували записуватися до колгоспу. П╕сля доби залякування в с╕льрад╕ тато записався в колгосп. Мама плакала, але ╕ншо╖ ради не було. Через м╕сяць роз╕брали у нас стодолу, зняли паркани, забрали воза, плуги, в╕ялку, с╕чкарню, весь реманент - ╕ хата стала незахищеною й голою. Забрали ╕ наших двох коней. Почалося колгоспне життя... Голодомор зробив сво╓ - зламав господаря, в╕д╕брав у багатьох життя, переконав, що нова влада може робити все, що хоче. Так розправлялися з зах╕дноукра╖нським селянством за вже випробуваною схемою голодомору 1932-1933 рок╕в. Лише те знаю, що довести цей новий голодомор до попереднього комун╕сти не змогли. Був на той час великий спротив б╕льшост╕ населення Зах╕дно╖ Укра╖ни проти б╕льшовицько╖ влади. Почався колгоспний лад. Село п╕сля голоду постар╕ло. В╕йна та партизанка забрали життя багатьох людей. Довго село вертало соб╕ сп╕в, вес╕лля. У листопад╕ 2008 року я в╕дв╕дав свою школу, що святкувала сво╓ 100-л╕ття. Коло церкви сто╖ть насипана могила з хрестом та табличками загиблих з╕бран╕вчан. На цих табличках пр╕звища вс╕х «уб╕╓нних», незважаючи на чи╖й сторон╕ вони помирали. Все так, як у франк╕стськ╕й ╤спан╕╖. На це вистачило мудрост╕ мо╖х земляк╕в. За що ╖м моя в╕чна вдяка.
Роман ЯРЕМ╤ЙЧУК, доктор техн╕чних наук, професор, д╕йсний член НТШ. м. С╕мферополь.
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6750
|