Версiя для друку Обговорити в форумi

23 грудня у Кримському академічному українському музичному театрі відбудеться творчий вечір народного артиста України Валерія Карпова з нагоди 50-літнього ювілею актора.
Блискучий комедійний актор, незрівнянний майстер легкого жанру, лицар оперети… Можна й далі небезуспішно вишукувати (зокрема в численних присвячених йому журналістських публікаціях) чи вигадувати словесні кліше, які чітко вказують на провідну спрямованість небуденної творчості цього митця. Мистецтво як свято, котре не лише запалює, надихає, підносить, а й звеселяє, розважає, тішить, котре за всієї своєї урочистості аж ніяк не казенно-патетичне, а задушевно-лагідне, якесь дуже своє, близьке, миле – саме таке мистецтво сповідує й утверджує актор Кримського академічного українського музичного театру, народний артист України Валерій Карпов.
Роль Боні в кальманівській «Сільві» - одна з перших значимих його ролей, здається, й створена саме для таких артистів як В. Карпов. Тут виразно й зворушливо розкрилась його сценічна привабливість, невіддільна від енергійної снаги й душевної чуйності, означених неабиякою пластичною й емоційною гнучкістю, схильністю як до вишуканої грайливості, так і до нестримної запальності. Боні – це начебто цілком характерна роль комедійного спрямування, і актор виразно й при тім з непідробним шармом передає цю неодмінну тут комедійність. Але разом з тим розкриває і душевну вразливість, і житейську кмітливість свого персонажа.
Ось уже майже два десятиліття йде на сімферопольській сцені ця постановка «Сільви», здійснена режисером Володимиром Бегмою 1988 року. Багато виконавців у ній змінилося, та незмінним Боні протягом усіх цих років лишається Валерій Карпов, підтверджуючи нев’янучу молодість свого мистецького хисту.
Серед найяскравіших ролей актора – зіграні у виставах за творами української літературної класики. «Кримська світлиця» не раз писала про його небуденне виконання ролі Енея в здійсненій режисером Володимиром Аносовим постановці рок-опери композитора Сергія Бедусенка за поемою Івана Котляревського «Енеїда». Тут можна згадати й Голохвостого-Голохвастова з вистави за п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями», і Писаря з гоголівської «Майської ночі» (п’єса того ж Старицького), і багато інших ролей. Одна з найбільш характерних – Афанасій Іванович у виставі «Сорочинський ярмарок».
Промовиста пластика, міміка, навіть ексцентричність у засобах зовнішньої виразності, продиктована особливостями комедійного жанру, неабияким майстром якого справедливо вважається В. Карпов, – все це в його творчій манері невіддільне від особливої легкості й невимушеності, що не лише вражає, а й зворушує глядача. Сповна ці риси виявилися у ролі дячка Афанасія Івановича з вистави «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем (п’єса Л. Юхвіда та М. Аваха, музика О. Рябова). Поставлена на кримській сцені режисером Сергієм Сміяном ще 1990 року, ця вистава ось уже майже два десятки років у діючому репертуарі, пройшла більше півтораста разів і своїм успіхом завдячує зокрема й невимушеному виконанню однієї з провідних ролей В. Карповим.
Полохливий, сторожкий, але при тім настирний у досягненні своєї мети, невгомонний залицяльник, – мабуть, так можна визначити суть неоднозначного характеру, втілюваного актором. Цей святенник з наївно-жалісливими, щонайневиннішими великими очима, які нібито переконливо свідчать про його безсумнівну побожність та благочестивість, насправді вельми ласий до звичайних земних принад, до тілесних утіх, що виразно виявляється в його стосунках з дружиною Солопія Черевика – Хіврею, хай уже не юною, проте ще вельми привабливою молодицею, так би мовити «в самому соку» (цю роль багато років блискуче виконувала Марія Мар’яновська). Ось Афанасій Іванович під прикриттям вечірнього мороку стиха підкрадається до дверей шинку, в якому обраниця його серця чаркує зі своїми кумом та кумою. Потерпаючи, що його, духовну особу, можуть побачити тут, біля «врат непотребного вертепа», він проте виправдовує себе тим, що його тягне сюди нездоланна сила. Тож звідси й підкреслена невинність погляду, й надто прониклива стражденність інтонацій, і таке ніби аж ніяк не вдаване велемовне осудження пиятики, водночас із яким акторів персонаж із неповторним солодким замилуванням принюхується до запаморочливого духу, яким віє від дверей, увійти в які він усе-таки не зважується. Тож йому лишається поки що тільки сподіватися, що мила його душі Хівря врешті вийде на таємне побачення. Яка зворушлива гама почуттів проймає його бентежне очікування, розкриваючись у глибоких зітханнях та монологічних тирадах на кшталт «Ох любов, любов!.. Сколь ти прекрасна, столь же ти огнеопасна…».
Коли ж Хівря невдовзі з’являється, то зіщулений Афанасій Іванович враз хвацько виструнчується, лице його осявається світлою радістю, голос набуває ніжної лагідності… І навіть безцеремонні кпини цигана Хвенька (Олексій Бегас), який не в пору нагодившись, то в сутінках свої губи підставить молодиці для поцілунку, то ще якогось незугарного коника втне, сприймаються дячком як тимчасові прикрощі, яких можна спекатись і які не здатні притлумити його несказанну втіху від зустрічі з Хіврею.
Актор виразно й делікатно наголошує на тому, що покликана і вразити, й розважити чудернацька «вчена» мова Афанасія Івановича, і його пов’язані з латиною лінгвістичні дотепи («До кожного слова я прибавляю ус і латина готова») лише відтіняють пойнятий неабияким запалом потяг до принадної молодиці. І ось уже Афанасій Іванович забуває про всякі остороги, прагне обійняти її й тут же знічується й зітхає, наражаючись на непоступливість Хіврі, котра не втрачає відчуття небезпеки. Але миттєво він вертається до благосного настрою, знов осявається світлою втіхою, коли Хівря призначає побачення «після смерку», обіцяючи спровадити свого старого стерегти воза з ярмарковим крамом.
І вже цілком струшує з себе Афанасій Іванович всяку полохливість і тривожність, коли в умовлений час, правда, дещо припізнившись, знов стрічається з любою Хіврею. Усі попередні прикрощі, зокрема й такі як «змієподібне зілля кропиви», й сусідський собака, від якого ледве вдалося врятуватися (адже довелося крастися городами й задвірками), лишилися позаду; всі ці прикрощі – ніщо в порівнянні з несказанною насолодою, якої сподівається зазнати цей, здавалося б, такий смиренний та полохливий, а насправді меткий та кмітливий, схильний до вишуканих дотепів залицяльник. Тож і вишнівочка, і наїдки, завбачливо приготовлені Хіврею, а надто її жіночі принади сповнюють його п’янкою млостю, яку виказують очі, вже не широко розплющені, а посоловілі, лагідно примружені, м’які котячі рухи, теплий густий голос, плин якого час від часу переривають багатозначні зітхання. Зрештою, смачно начастувашись, наворкувавшись, Афанасій Іванович водночас і з усе зростаючою жагою, і незмінною галантністю промовляє найзаповітніше: «…серце моє жадає від вас поживи солодшої за всі ці пампушечки й галушечки». Дальший запальний співочий дует утаємниченої пари (Афанасій Іванович хвацько витанцьовує, однією рукою припіднявши рясу, а другою обійнявши Хіврю за талію, при цьому його кіска на потилиці грайливо розвівається) віщує райське блаженство, якому проте здійснитися не судилося.
Хвиля полохливості зненацька знов наринає на дячка, коли звучить стукіт у двері і лунає голос Хівриного чоловіка. Афанасій Іванович безпорадно розводить руками, крутить головою, сахається по хаті, не знаючи, в якому кутку сховатися, аж поки з допомогою молодиці не опиняється в мішку. І коли зрештою кмітливій Хіврі врешті таки вдається спекатись чоловіка, то персонажеві В. Карпова вже не таланить повернутися до попередньої солодкої безжурності, жвавої бадьорості. Актор наголошує на тому, що Афанасія Івановича, як і раніше, вельми вабить пишна молодиця і що він не може противитися її чарам, але мимоволі тепер згадується заповідь «Не побажай жони ближнього свого», а в моменти, здавалося б, найвищих утіх, коли він такий близький до поцілунку, несподівано дається взнаки гірке передчуття – на якусь мить перериваючи залицяння, наш герой з непроханою тривогою промовляє: «Зараз знову щось стрясеться». І коли Хівря, по-своєму трактуючи цю збентеженість, з кокетливим вередуванням зауважує: «Оце ви, мабуть, знову полізете цілуватися», Афанасій Іванович тут же налаштовується на її хвилю, звільняється від прикрих передчуттів, знов проймається солодкою втіхою й жагуче промовляє: «Обов’язково й неоднократно». Але знову ця втіха переривається, знову стукіт у двері…
Мінливе чергування, навіть сполучення контрастних душевних станів богобоязливого святенника, пойнятого жаданням земних утіх, надає колоритному, інтонаційно й пластично виразному персонажеві В. Карпова особливої емоційної яскравості, психологічної переконливості. Глядач мимоволі проймається щирою симпатією до цього, може, й надто сум’ятливого, але кмітливого й делікатного залицяльника, навіть попри яскраву комедійну означеність образу співчуває зворушливо донесеним потерпанням і переживанням. Певний сатиричний сенс сценічної постаті цього Афанасія Івановича сприймається не так у сценах за безпосередньої його участі, як у контексті загальних подій, згідно з яким викриття сільською молоддю на чолі з метким циганом Хвеньком амурного зв’язку непоступливої й затятої Парасиної мачухи з дячком уможливлює щасливе одруження дівчини з коханим Грицем.
Попереду в актора – нові ролі, нові захоплюючі зустрічі з глядачами.

Віктор Гуменюк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2008 > Тема "Душі криниця"