Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ

27 листопада - 145 років від дня народження Ольги Юліанівни Кобилянської (1863-1942)

«В моєму житті не часто гостювала радість». Так писала про себе сама Ольга Юліанівна в листі від 27 листопада 1886 року, коли їй ледь виповнилося 23 роки. До речі, у Чернівцях працює єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці у будинку, де вона мешкала з 1925 року і до самої своєї смерті. Серед особистих речей там зберігається унікальний документ - щоденники Кобилянської. Вона вела їх понад сiм років, і майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав у музей відомий американський адвокат Іван Панчук, бабуся якого була племінницею Ольги Юліанівни та її вихованкою.
Із щоденника постає вразлива і емоційна натура. Особистий душевний бiль майбутньої письменниці стане тим життєвим матеріалом, який ляже в основу її творів. Двадцятичотирирічна Ольга в розпачі пише у щоденнику: «Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива».
Як вважалося, найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей - учитель за фахом - один із перших редакторів і критиків її творів. Він був на три роки молодший від Кобилянської. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», - писала вона йому. Та, мабуть, він її по-справжньому не любив, а захоплювався лише як письменницею. Після їхнього розриву його листи до неї вона спалила. У 1903 році Маковей виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі і 1925 року помер. А Кобилянська так і не вийшла заміж.
Ольга Юліанівна народилася 27 листопада 1863 року в маленькому містечку Гура-Гумора, яке зараз знаходиться на території Румунії, в сім’ї службовця. Дівчина була четвертою дитиною в сім’ї, після неї народилися ще два брати і сестра. Вона закінчила чотири класи початкової школи, в якій навчання велося виключно німецькою мовою. Щоб дівчина володіла й рідною, батько найняв приватну вчительку, яка за півроку навчила уже її писати і читати. В юності Ольга гарно співала, грала на фортепіано, малювала. До речі, свій перший вірш, присвячений матері, вона написала у дванадцять років.
Сім’я Юліана Кобилянського часто переїжджала: спочатку до Сучави, потім до Кімполунга. Переїзди були пов’язані з працевлаштуванням батька та його здоров’ям. Зате кожного літа Кобилянські гостювали в селі Димка у бабусі, де насолоджувалися неповторною красою природи.
Перші прозові твори О. Кобилянської - повість «Гортензія» (1880 р.), «Доля чи недоля», «Привид», «Вона вийшла заміж» були написані німецькою мовою. У 1890 році в Львові Ольга Кобилянська познайомилася з М. Павликом та І. Франком. Їхні поради допомогли обдарованій дівчині відшліфувати написане. Повість «Вона вийшла заміж» зазнала суттєвих змін, письменниця дала їй нову назву - «Людина», і в 1894 році цей твір надрукував журнал «Зоря». Писати рідною Кобилянська почала під впливом С. Окуневської, Н. Кобринської та Е. Озаркевича.
1892 року сім’я Кобилянських переїхала до Чернівців. Це досить велике місто славилося своїми осередками освіти і культури, серед яких - університет, Народний дім, велика бібліотека. Таке середовище позитивно вплинуло на письменницю. Ольгу хвилювала модна на той час тема емансипації жінки. У 1895 році вона закінчила задуману ще в 1888 році повість «Царівна», а дев’яності роки стали врожайними на новелістику. У своїх творах письменниця порушувала проблему жінки. Але проблеми емансипації блідли перед жорсткою життєвою правдою селянського життя. Саме до цієї теми все частіше й частіше почала звертатися Ольга Кобилянська.
У цей час вона здружилася з Василем Стефаником, високо цінувала його творчість. Було між талановитими людьми і кохання. 1899 р. у Львові вийшла перша збірка
О. Кобилянської «Покора», яка засвідчила про прихід в українську літературу чудового прозаїка.
У 1901 році за гарячими слідами трагедії в сім’ї Жижіянів Ольга написала повість «Земля». За словами письменниці, коли вона почала працювати над повістю, то буквально ридала над фактами, що відкрилися їй. Це мала бути перша частина дилогії, але, на жаль, другу Кобилянська не закінчила, написала лише кілька чорнових уривків. Про свій внесок в літературу Ольга судила дуже скупо: «Одна праця, одне перо, а власне моє «я» зробило мене тим, чим я є - робітницею свого народу».
1903 рік був для неї особливо тяжким: її розбив параліч. Але хвора письменниця не припиняла творити. У 1903 році в Одесі вийшли «Мої лілії», поезії в прозі, укладені Миколою Вороним, цього ж року журнал «Киевская старина» надрукував новелу «За готар». Таким чином письменниця стала відомою і в Східній Україні. Через два роки цей же журнал надрукував повість «Ніоба», а у Львові вийшла книга «До світла».
Успіх окрилював... Письменниця натхненно взялася до роботи над чудовою повістю «В неділю рано зілля копала». В українській літературі ХІХ–ХХ ст. історія Марусі Чурай та її найвідоміша пісня “Ой не ходи, Грицю…” стали підґрунтям для написання творів Л. Боровиковським, Т. Шевченком, М. Старицьким, В. Самійленком, Л. Забаштою. Але найкращу обробку відомого сюжету зробили дві письменниці - О. Кобилянська у повісті “В неділю рано зілля копала...” та Л. Костенко у віршованому романі “Маруся Чурай”.
У повісті “В неділю рано зілля копала...” органічно поєдналися два начала – реалістичне й романтичне, адже частина персонажів мають реальних прототипів. Обробляючи відому баладу, О. Кобилянська уникла мелодраматизму, переконливо змалювала образи циган і мешканців гуцульського села, наділивши кожного персонажа твору індивідуальними рисами. Писала довго, відшліфовуючи кожне слово, й опублікувала аж у 1909 році в «Літературно-науковому віснику». У роки першої світової війни письменниця створила глибоко реалістичні твори про страждання народу. Новели «Юда» та «Лист засудженого вояка до своєї жінки» є антивоєнними, їхній художній рівень не поступається європейському стандартові.
У часи окупації Буковини румунськими військами Ольга Кобилянська пережила нові удари долі: у 1922 році закрили кафедру української мови в Чернівецькому університеті, почалася румунізація шкіл. Жилося письменниці тоді тяжко і убого... Вона вітала возз’єднання Східної і Західної України в 1939 році. У 1940 році тяжкохвору і майже сліпу О. Ю. Кобилянську прийняли до Спілки радянських письменників.
На початку війни Чернівці знову окупували. Поліцейський агент під номером 8 доніс начальству, що на вулиці Одобеску мешкає комуністична пропагандистка, її треба затримати. Завели справу, але розправитися не встигли. Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Поховали її 23 березня. У цей день окупанти закрили в’їзд до міста, заборонили влаштовувати масовий похорон. За труною йшли тільки найближчі.
Творчість Ольги Кобилянської досі належно не поцінована. Лише недавно вийшов друком роман «Апостол черні», і нове покоління українців змогло прочитати цей високопатріотичний твір.
Підготувала Ольга АЛЕКСАНДРОВА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2008 > Тема "Українці мої..."