"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема "Душі криниця"
#45 за 07.11.2008
ПРО ЩО НАГАДАВ МЕН╤ АЛЬМАНАХ «В╤ТРЯК»
Л╤ТЕРАТУРА Перш, н╕ж розпочати розпов╕дь журнал╕ста Марка Голованевського про Олександра Губаря, пояснимо читачам, що ж то за альманах «В╕тряк», котрий нав╕яв йому так╕ тепл╕ ╕ так╕ щир╕ спогади. «В╕тряк» - це л╕тературно-кра╓знавчий альманах Талала╖вщини Черн╕г╕вського земляцтва в м. Ки╓в╕, котрий талановито готу╓ до виходу в св╕т на громадських засадах журнал╕ст ╕ редактор ╤ван Михайлович Заб╕яка. (Докладно про альманах «В╕тряк» «Кримська св╕тлиця» розпов╕дала на сво╖х стор╕нках у № 7 в╕д 15 лютого 20008 р.). Талала╖вщина – один з район╕в Черн╕г╕всько╖ област╕ – здавна була багата талантами: л╕тературними, мистецькими, п╕сенними... Отож, про сво╖х талановитих земляк╕в ╕ покликаний розпов╕дати альманах. Видання це молоде, ще т╕льки-но розпочина╓ торувати шлях до читацьких сердець, але уже набува╓ широкого розголосу. Читають його, як бачимо, не лише в Укра╖н╕, а й далеко за ╖╖ межами. Ось ╕ в четвертому числ╕ «В╕тряка» за 2007 р╕к чимало стор╕нок було присвячено в╕домому земляков╕ Талала╖вщини – письменников╕ ╕ науковцев╕, професоров╕ Тавр╕йського нац╕онального ун╕верситету ╕м. В. ╤. Вернадського Олександру ╤вановичу Губарю. Олександр Губар – уродженець села Ярош╕вки Талала╖вського району. Народився 7 вересня 1922 року. Дитинство ╕ юн╕сть припали на страшн╕ роки голодомору 1932–1933 рр. ╕ Друго╖ св╕тово╖ в╕йни. У 1946 роц╕ зак╕нчив ф╕лолог╕чний факультет Черн╕вецького державного ун╕верситету. 1955 р. захистив кандидатську дисертац╕ю про творч╕сть Павла Тичини. До 1962 року працював на кафедр╕ ╕стор╕╖ укра╖нсько╖ л╕тератури Черн╕вецького ун╕верситету, з 1963 року ╕ до останн╕х дн╕в свого життя (40 рок╕в!) – на кафедр╕ укра╖нсько╖ мови та л╕тератури Кримського педагог╕чного ╕нституту (нин╕ Тавр╕йський нац╕ональний ун╕верситет). Помер 15 вересня 2003 р. у С╕мферопол╕. Автор багатьох праць ╕ книг, присвячених творчост╕ П. Тичини, творчост╕ сучасних укра╖нських письменник╕в Криму. У четвертому числ╕ альманаху «В╕тряк» (2007 р.), з нагоди 85-л╕тнього юв╕лею Олександра ╤вановича Губаря подано статт╕ про нього: Богдана Мельничука (м. Черн╕вц╕) «Л╕тературознавч╕ обр╕╖ Олександра Губаря», Данила Кононенка (м. С╕мферополь) «А я й не знав, що ви такий...», В╕ктора Гуменюка (м. С╕мферополь) «Юв╕лей педагога ╕ вченого», Олени Зор╕но╖ «В╕д серця до серця» та в╕рш Данила Кононенка «Олександру Губарю – тичинознавцю, вчителев╕ мо╓му» (В╕льн╕ вар╕ац╕╖ на тему «Га╖ шумлять»). У цих статтях розкрито творчий потенц╕ал Губаря-письменника, досл╕дника творчост╕ П. Тичини та ╕нших багатьох письменник╕в – класик╕в укра╖нсько╖ л╕тератури. Це четверте число альманаху «В╕тряка», вдова письменника - Майя Олександр╕вна над╕слала давньому другу Олександра Губаря журнал╕стов╕ Марку Голованевському в Сполучен╕ Штати Америки, де той нин╕ мешка╓, ╕ отримала в╕д нього лист-спогад про Олександра ╤вановича. З цим листом, у переклад╕ укра╖нською редактора в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕» Данила Кононенка, ми й хочемо ознайомити наших читач╕в. Гада╓мо, в╕н в╕дкри╓ багато нового ╕ ц╕кавого з творчост╕ ╕ житт╓во╖ б╕ограф╕╖ нашого в╕домого земляка-кримчанина Олександра ╤вановича Губаря. Ц╕ спогади стануть у пригод╕ тим, хто займа╓ться докладним вивченням життя ╕ творчост╕ письменника ╕ науковця О. ╤. Губаря.
ПРО ЩО НАГАДАВ МЕН╤ АЛЬМАНАХ «В╤ТРЯК»
Я тримаю в руках чудово виданий л╕тературно-кра╓знавчий альманах «В╕тряк (число 4 за 2007 р.), люб’язно над╕сланий мен╕ за океан Май╓ю Олександр╕вною, милою дружиною Олександра ╤вановича Губаря, ╕ в╕дчуваю, як схвильовано б’╓ться мо╓ серце. Уважно читаю ц╕кав╕ матер╕али, несп╕шно гортаю стор╕нки ╕ надовго затримуюсь на поетичних строфах, присвячених професору Тавр╕йського нац╕онального ун╕верситету ╕м. В. ╤. Вернадського, письменников╕, л╕тературному критику, кра╓знавцю О. ╤. Губарю, ╕ перед мо╖ми очима поста╓ живий образ любо╖, дорого╖, хорошо╖ людини, з якою я дружив багато десятил╕ть, аж до останнього дня його життя. Дружба наша зародилася в далек╕ передво╓нн╕ часи. У вересн╕ 1937 року, я, молодий газетяр, випускник Лен╕нградського ╕нституту журнал╕стики ╕м. В. Воровського, при╖хав до Черн╕вц╕в, столиц╕ П╕вн╕чно╖ Буковини, чудового тихого зеленого краю Прикарпаття, недавно при╓днаного до Радянсько╖ Укра╖ни, ╕ почав працювати в редакц╕╖ обласно╖ газети «Радянська Буковина». Коректором у н╕й працював стрункий, красивий, кучерявий юнак, першокурсник м╕сцевого ун╕верситету, Сашко Губар. Ми познайомились, часто зустр╕чались вечорами у друкарн╕ п╕д час випуску чергового номера газети, подружилися ╕ в╕дтод╕ берегли нашу дружбу. Ми говорили про л╕тературу, поез╕ю, про в╕рш╕ Володимира Сосюри, Павла Тичини, Андр╕я Малишка та ╕нших в╕домих поет╕в, разом ходили знайомитися з Ольгою Юл╕ан╕вною Кобилянською – класиком укра╖нсько╖ л╕тератури, котра мешкала на околиц╕ м╕ста, на тих╕й, малолюдн╕й вулиц╕ ╕м. Одопеску, 3 (тод╕шня назва вулиц╕), були на урочистостях з нагоди юв╕лею Ольги Юл╕ан╕вни. В╕йна, розв’язана г╕тлер╕вською Н╕меччиною проти Радянського Союзу, розлучила мене з Олександром. На щастя, ненадовго. Першого липня 1941 року редакц╕ю було евакуйовано углиб кра╖ни, я опинився в далекому Узбекистан╕, котрий гостинно прийняв м╕льйони радянських людей, ╕ почав працювати в обласн╕й газет╕ «Кашкадар’╖нська правда», що виходила у м╕ст╕ Карш╕. ╤ ось, через якийсь час, неждано-негадано, зустр╕чаю тут... Сашка. Наш╕й радост╕ не було меж. Виявля╓ться, Сашко мешка╓ на одн╕й ╕з вулиць поблизу вокзалу ╕ працю╓ в м. Карш╕ викладачем... н╕мецько╖ мови в середн╕й школ╕. У нед╕льн╕ дн╕ в╕н при╖здив до мене додому, познайомився з мо╓ю с╕м’╓ю, став близьким для мо╖х р╕дних. Це був тяжкий пер╕од у його житт╕. Самотн╕й, в╕д╕рваний в╕д матер╕, батька, студентських друз╕в ╕ товариш╕в, в╕н, на жаль, захвор╕в на бруцельоз, ледве ходив. Ми, як могли, допомагали йому пересилювати ус╕ негаразди, що звалились на нього. Я залучив Олександра до сп╕впрац╕ з газетою. В╕н почав писати зам╕тки, ╕нформац╕╖, одержувати сякий-такий гонорар - додаток до сво╓╖ жалюг╕дно╖ вчительсько╖ зарплати. Ми часто бачились, жваво обговорювали х╕д во╓нних под╕й, дуже рад╕ли кожному переможному усп╕хов╕ Червоно╖ Арм╕╖, в╕рили у перемогу над ненависним ворогом ╕ згадували, згадували Черн╕вц╕ - м╕сто, яке стало для нас дорогим ╕ близьким. Сашко марив ун╕верситетом, сво╓ю альма-матер, ╕ з хвилюванням ╕ нетерп╕нням чекав повернення у р╕дн╕ пенати. Коли ж у к╕нц╕ березня 1944 року Черн╕вц╕ було визволено в╕д фашистських загарбник╕в, Сашко, не гаючись, на радощах, з╕ сльозами на очах, тепло попрощався з╕ мною ╕ кинувся, через усю кра╖ну, в далеку путь, у р╕дне м╕сто. Минули роки. Я пере╖хав до сонячного Криму, в курортну ╢впатор╕ю, ╕ почав працювати у м╕ськ╕й газет╕. ╤ ось одного разу, теплого весняного вечора, в╕дчинилася хв╕ртка мого об╕йстя ╕ на подв╕р’╖ з’явився... Олександр. Ск╕льки л╕т! Ск╕льки зим!.. Ми кинулись в об╕йми одне одному. Нашому щастю ╕ радост╕ не було меж! Говорили до п╕зньо╖ ноч╕. Виявля╓ться, в╕н недавно пере╖хав до С╕мферополя, працю╓ в педагог╕чному ╕нститут╕ ╕ через редакц╕ю газети «Крымская правда», з якою я сп╕впрацював, д╕знався мою адресу ╕ примчав до мене. Сашко заночував у мене, а вранц╕ ми п╕шли з ним на море. В╕н любив безкрайн╕й син╕й морський прост╕р, згадував Пушк╕на, Лермонтова та ╕нших рос╕йських й укра╖нських поет╕в, котр╕ осп╕вували море. Затим почав часто при╖здити до мене, у л╕тню пору, у дн╕ кан╕кул, часто залишався ночувати. Н╕коли не забуду 50-р╕ччя Олександра. Це було 7 вересня 1972 року. Ми з дружиною при╖хали до юв╕ляра. У його невелик╕й, затишн╕й квартир╕ було зат╕сно в╕д гостей. Було багато його колег – викладач╕в ╕нституту, його колишн╕х учн╕в, письменник╕в, журнал╕ст╕в. Ус╕ вони тепло, щиро в╕тали ╕менинника, говорили про його ерудиц╕ю, працездатн╕сть, про високий профес╕онал╕зм, зачитували прив╕тання, що над╕йшли з Черн╕вецького, Ки╖вського та ╕нших ун╕верситет╕в, сп╕лки письменник╕в, колег-письменник╕в, л╕тературознавц╕в, л╕тературних критик╕в, друз╕в... Винуватець урочистостей перебував у доброму настро╖, жартував, см╕явся, розпов╕дав кумедн╕ ╕стор╕╖, анекдоти. В╕н мав чудовий голос, гарно сп╕вав, одну за одною заводив п╕сн╕ «Ой, казала ж мен╕ мати, та й наказувала», «Сонце низенько, веч╕р близенько», «Ти ж мене п╕дманула, ти ж мене п╕двела» та ╕нш╕, ╕ гост╕ весело п╕дхоплювали ╖х. Сашко був на сьомому неб╕ в╕д щастя, в╕н усм╕хався, його помолод╕л╕ оч╕ св╕тились рад╕стю. Добре знаючи поез╕ю, охоче читав в╕рш╕ В. Сосюри, А. Малишка, ╕, звичайно ж, свого улюбленого Павла Тичини. Згадував сво╖ зустр╕ч╕ з ним у його квартир╕ в Ки╓в╕, розпов╕дав про роботу над дисертац╕╓ю, присвячену творчост╕ чудового майстра слова. Хочу зазначити, що про нього, про Павла Тичину, Олександр ╤ванович готовий був розпов╕дати годинами. Веч╕р тривав довго. Гост╕ розходилися зап╕вн╕ч, ми з дружиною залишились ночувати в Олександра. Наша дружба тривала ╕ п╕сля мого пере╖зду до Кал╕форн╕╖, в м╕сто Сан-Д╕╓го, розташованого на берез╕ Тихого океану. Обм╕нювались газетними вир╕зками. Олександр надсилав сво╖ нов╕ книги з щирими словами-автографами. У сво╖х останн╕х листах ╕ телефонних розмовах Олександр все част╕ше скаржився на ф╕зичну втому, слабк╕сть, р╕зн╕ хвороби, але не втрачав бадьорост╕, оптим╕зму, любив, як ╕ ран╕ше, жарти, д╕лився творчими задумами. В╕рив, що все здола╓, буде працювати, творити, с╕яти «розумне, добре, в╕чне» у молод╕ душ╕. В╕рив ╕ я в це. На св╕танку 7 вересня 2003 року я зателефонував Олександру, щоб першим прив╕тати його з днем народження. Попросив Майю Олександр╕вну запросити його до телефону, одначе почув, що в╕н дуже хворий ╕ не може поговорити з╕ мною... А за к╕лька дн╕в д╕знався, що в╕н п╕шов за в╕чну межу... Минуло п’ять рок╕в як його не стало, але й зараз мен╕ важко у це пов╕рити. Перечитую його листи, газетн╕ статт╕, книги, переглядаю фотограф╕╖ ╕ н╕би бачу перед собою незабутнього друга ╕ н╕би чую його завжди молодий бадьорий голос. Дякую «В╕тряку», що збудив у мо╖й душ╕ спогади про чудову людину, розумну, добру, чуйну, яким був Олександр ╤ванович Губар, м╕й добрий друг ╕ товариш, котрий назавжди залишився у мо╓му серц╕.
Марко ГОЛОВАНЕВСЬКИЙ. Сан-Д╕╓го, Кал╕форн╕я. 17 вересня 2008 р.
ОСЕН╤ ТИХА ГОДИНА * * * Так смутно в прекрасн╕ ос╕нн╕╖ дн╕, Як з шелестом листя пожовкле спада╓, Нечутно той шелест за л╕том рида╓, Що вснуло в соснов╕й трун╕ - Так смутно в прекрасн╕ ос╕нн╕╖ дн╕... Краса переходу - найвища краса... Прекрасне те листя, що впало п╕д ноги, - Як трупом засохлим покри╓ дороги, Ясн╕ше стають небеса. Краса переходу - найвища краса. Володимир КОБИЛЯНСЬКИЙ. 1916 * * * Листок опалий мишею рудою Через дорогу шаснув, ╤ хлопчик, що ╕шов перед╕ мною, Залився см╕хом щасно... Так почина╓ться одв╕чна пов╕сть. О ця свята невдячн╕сть! Ос╕нн╕ небеса - як чиста сов╕сть. Прозор╕сть. Однозначн╕сть. ╤ не сльоза на г╕лц╕, з сонцем рядом, Бринить передзимова, - То зр╕╓ жолудь - ген╕альний задум Д╕брови… Наум ТИХИЙ. 1975 * * * Ще вчора думка мовила твереза: Горнись ╕ щулься - он зима ╕де; Все, що було недавно молоде, Вже обтинають невблаганн╕ леза. А нин╕ - як сонетна антитеза - Тепло ╕ рад╕сть день новий веде, ╤ проти сонця золото руде На спад╕ в╕т розв╕шала береза. Прозорий жовтень рад╕сно вступив М╕ж стовбур╕в, оградок ╕ хрест╕в, Розкиданих на жовтому узбочч╕, - ╤, мов весною, по ливних дощах Сто╖ть у росах, в╕дновитись хоче Брунатний лист на паркових кущах. Микола ЗЕРОВ. 1931
ТУГА Гаю м╕й, гаю, гаю зелененький! В╕тер м╕й, в╕тре, в╕тре швиденький! В густому гаю листя жовт╕╓, В╕тер г╕лок не колише й не в╕╓. Те, що колись по весн╕ красувалось, Те, що колись мен╕ так сподобалось, Змерзло, захляло, затихло ╕ зникло. Серце кохатись сим св╕том одвикло! Там, де в кущ╕ воркотала голубка, Там жартувала колись моя думка. Стихла, замовкла туга голуб’яча - Геть прокотилась та думка хлоп’яча! ╤ м╕сяць повний, ╕ ясна водиця... ╤ ти, вродлива, кохана д╕виця! Зникло те восени, що було л╕том, Серце не хоче кохатись сим св╕том. Микола КОСТОМАРОВ. * * * Запахла ос╕нь в’ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом, - ╤ св╕ж╕ айстри над п╕ском рум’яним Зор╕ють за одчиненим в╕кном. У травах коник, як зелений гном, На скрипку гра╓. ╤ пощо ж весна нам, Коли ми тих╕ та дозр╕л╕ станем ╤ вкри╓ мудр╕сть голову ср╕блом? Бери сакви, ╕ р╕дний д╕м покинь, ╤ пий холодну, мовчазну глиб╕нь На взл╕ссях, де медово сп╕ють дин╕! Учися чистоти ╕ простоти ╤, стоптуючи килим золотий, Забудь про веж╕ темно╖ гордин╕. * * * Почорн╕ли завод╕ в озерах ╤ ясн╕ш╕ стали разом з тим. В╕д листк╕в падучих н╕жний шерех Запл╕та╓ться в ранковий дим, Вставлено у в╕кна друг╕ рами, Вата ╕ калина пом╕ж рам, Знову стали д╕ти школярами, ╤ синиця дзвонить школярам. Максим РИЛЬСЬКИЙ. * * * Вже не прийма земля настирливих дощинок; Все б╕льше в калюжах шматк╕в небес; ╤ серед листу жовтого воскрес Буянням трав пригноблений барв╕нок. У хмарах трублять сурми журавлин╕. Га╖ скидають шати золот╕, ╤ пишно гра╓ барвою на самот╕ Зелена хвоя юно╖ ялини. Тенд╕тн╕ руки вогняного Зм╕я Все р╕дше пестять персоньки Земл╕... В кирею з сиво╖ ╕мли Вона вгорнулася, з╕тха╓ ╕ н╕м╕╓... Василь ЕЛЛАН (БЛАКИТНИЙ). 1915
ОСЕН╤ ТИХА ГОДИНА ╤ О, ця ос╕нь золота, Сн╕гов╕йниц╕ колиска. В╕дл╕та╓, в╕дл╕та Журавл╕в тоненька низка. Понад лугом проплива, Аж скриплять з натуги крила. Як струна, бринить трава, Де коса не докосила. Де хлоп’я б╕ля гусей Ц╕лий день, немов припнуте... Та невже ж мен╕ усе Це колись нав╕к забути?! Цю дорогу ╕ р╕ку, Син╕й л╕с на косогор╕ ╤ осичину тремку, ╤ джерел глиб╕нь прозору. ╤ оселю, де я р╕с, Де була моя колиска, ╤ п╕д веч╕р м╕ж бер╕з Довгу т╕нь в╕д обел╕ска?! О, ця ос╕нь золота, Сн╕гов╕йниц╕ колиска... В╕дл╕та╓, в╕дл╕та Журавл╕в тоненька низка. II Ср╕берна г╕лка маслини. Р╕чечка сонна в яру. В неб╕ схвильоване «кру» - П╕зня пора журавлина. Яблук рум’ян╕ плоди. Соти ущерть повн╕ меду. Важко пливе попереду Хмара руда череди. Тонко бринять комиш╕, Г╕лка об г╕лочку треться. Серце шалено так б’╓ться, ╤ - наок╕л н╕ душ╕. Кв╕тку голубить рука, Колеться в пальц╕ шипшина. Б╕ла летить павутина – Скроню легенько торка. Земле моя, золота! Р╕дна до в╕ку, ╓дина... Осен╕ тиха година Душу мою огорта. Данило КОНОНЕНКО.
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6522
|