Версiя для друку Обговорити в форумi

Зараз, коли ллється нескінченно-велетенський потік інформації про виняткове значення мови як вирішального чинника, що формує свідомість сучасника і взагалі, коли мова перетворилась на важіль політичного тиску на держави, ми все більше і більше повертаємося, так би мовити, до «вихідної точки» - звідки пішла ця «напасть», яка тримає Україну (особливо останні роки) у сталевих лабетах суперечок і загроз. Адже, це дійсно так. Згадаймо, що зараз рідко яка передача останніх новин проходить без порушення мовного питання, нав’язування суспільству думки про необхідність в Україні другої державної мови (чи то пак «офіційної»), не згадуючи вже про цілу «військову» кампанію з «регіоналізації мови», тобто протягування питання статусу російської мови. Повідомлення про ці події нагадують скоріше «сводки» з лінії фронту. Певно, що ще не вечір і «наступ» на українську (читай Україну) триває... Впевнений, що кожний свідомий громадянин України давно вже визначився зі своїм ставленням до означених подій. Щодо мене - я не виняток - теж маю власне бачення проблеми і зараз мені хочеться торкнутися своєї частки життя і тієї ролі, яку відіграла українська мова в ньому та всіх тих змін у свідомості, які наставали чи то під тиском власного досвіду (який безумовно є у кожної людини), чи то життєвих обставин. У зв’язку з цим випливає цілий шерег подій, які інколи, здається, аж ніяк не пов’язані між собою, але після більш прискіпливого погляду помічаєш внутрішній логічний зв’язок між ними. Тож виринає з сутінків прожитих років (інколи і важко пережитих) босоноге дитинство...
Я виріс у степовій зоні на Запоріжжі. Як зараз пам’ятаю, нам, школярам, практично нічого не говорили про нашу українську історію, про героїчне козацьке минуле. Нас виховували в дусі «мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз», в дусі «стирания граней меж нациями», в дусі «советского человека». Безумовно ми знали, що живемо на історичних землях наших предків, але відповідного пошанування цього не було (та й звідки йому взятися, за умови незнання власної історії), тоді як щодня, щогодини, щохвилини нав’язливо чи не дуже нам вживляли в мозок, вливали в свідомість, прищеплювали відчуття малоросійства, меншості (відомо порівняно з ким), меншовартості, залежності нашої історії від історії «старшого брата» тобто «старшої сестри», про правонаступництво Росією історії Київської Русі, потім України-Руси. Майже не було книг про козаччину, Козацьку республіку, про Коліївщину, про боротьбу за незалежність України (безумовно вони десь були, але до райцентру їх певно цілком свідомо «не доводили»). Натомість широко «висвітлювалося» питання «віковічної дружби» між Росією і Україною, про вирішальне значення Переяславської Ради (можливо й зради) - як чинник історичного спасіння для України. Навіть не припускалася крамольна думка про злочинні наслідки цієї ради. Сьогодні все більше істориків схиляється до думки, що Переяславська рада була лише воєнно-тактичною короткочасною угодою, яких на той час було багато, як вимушений тимчасовий крок Богдана Хмельницького. Тільки тепер мені стає зрозумілою єзуїтська політика більшовиків «гомо совєтиків», їхня боротьба і страх перед відродженням навіть спогадів про славетне минуле наших предків. То була цілеспрямована політика на ерозію пам’яті нації, цілого народу. Багато в чому така політика досягла своєї мети і свідченням цього, прекрасною ілюстрацією можуть бути сьогоднішні події на південному сході та півдні України (парад мовних суверенітетів, постійні заворушення в Криму під гаслом «захисту» російської та проти «українізації»).
Понад триста років визвольних змагань за державність та незалежність України від тодішніх часів і дотепер імперія (спочатку царська, потім більшовицька, а тепер і нова «ліберальна імперія - Росія») була, є , і думаю, буде на сторожі «своїх завоювань» (і з точки зору пересічного росіянина це зрозуміло). Змінюються часи, а відповідно змінюються і методи боротьби Росії з Україною. Незмінним є лише одне - так чи інакше Росія ніколи не відмовиться від ідеї підкорити Україну, тримати її у сфері свого політичного та економічного впливу, свідками чого ми сьогодні є, і саме мові, мовному питанню в цій експансіоністській політиці відводиться (думаю не помилюся) вирішальне значення. Але годі про це.
Навчався я в російській школі. Взагалі в містечку була і українська школа, але моя мама - малограмотна жінка - мабуть шкірою та на підсвідомому рівні відчуваючи важливість та перспективність «російського» майбуття, віддала мене саме в російську школу. Викладання всіх предметів велося само собою російською. Українську мову і літературу викладала вчителька Мотрона Леонтіївна Долинна (царство їй небесне). Це була худорлява хвороблива жіночка з виразом пригнічення і якогось переляку на обличчі та постійного німого очікування чогось поганого. Нам, учням, було дивно спостерігати, як наша вчителька, перебуваючи у такому стані постійного незрозумілого нам страху та пригнічення, починала немовби світитися і розцвітати незрозумілим внутрішнім вогнем, коли розповідала про Козаччину, Козацьку республіку - вольницю, про українських класиків та читала їхні твори. Вже по тому, як вона викладала ці теми, ми відчували, скільки внутрішньої поваги було до героїчного минулого наших предків, скільки глибокої любові до всього українського (звичайно до мене тоді це «не доходило»). І тільки зараз, так би мовити з досвіду прожитих років, я розумію ступінь мужності тієї жінки, її здатність в оточенні «всего русского» викладати подібним чином українську мову та літературу. Адже всім учням було зрозуміло, що в такий спосіб Мотрона Леонтіївна вкладала своє особисте ставлення до тих подій та до всього національного. Не випадково я тоді почав писати вірші саме українською. Про якість їх годі й говорити, але ж важливий сам факт...
Між собою в позаурочний час ми спілкувалися своєю рідною українською - тобто тією, що зараз зветься «суржиком». Не знаю, як хто ставиться до цього явища, але я ставлюся до «суржика» як до діалекту української мови на Слобожанщині та південному сході України. Адже ні в кого ж не викликає подив мова бойків, лемків, закарпатців, західняків, львів’ян, волинян, подолян, поліщуків, їхня відмінність від встановлених мовних вимог, всі згодні з тим, що то є діалекти, але чомусь саме «суржик» викликає найбільше нарікань з боку носіїв «чистої мови». На мій погляд аби не було «суржика», то не було б українських шедеврів, таких як «Кайдашева сім’я», «За двома зайцями», «Солдатський патрет», «Сватання на Гончарівці», «Наталка Полтавка» та багатьох інших. «Суржик» - на моє глибоке переконання - це той місток, по якому, за бажанням, людина дуже легко може перейти до чистої української мови. Інша справа, що держава не створила відповідних умов - важелів, які б сприяли цьому процесу, от і мандрує на просторах СНД та й за кордоном презирлива думка - казка про «суржик», як про «испорченный русский язык». А життя моє котилося далі: технічне училище, служба в армії, інститут, потім трудова діяльність (накатана життєва колія мільйонів мені подібних громадян), і де б не довелося бути - скрізь панівною мовою була - російська.
Щодо мене (як певно і в кожної людини-громадянина), то розуміння мови, як вирішального чинника в державотворенні, прийшло десь у 1997 році. Я тоді працював в енергетичній галузі у Запоріжжі - на південному сході України (де ставлення до всього українського відомо яке - зневажливе - і це ще м’яке визначення) - інженером технічного відділу. Безумовно вся документація велася (та й зараз, думаю, ведеться) виключно російською мовою. Разом зі мною у відділі працював росіянин, назвемо його С. І. П. - пенсіонер, який іще в юності виїхав, скоріше, втік зі своєї Смоленщини на Запоріжжя, потім перетяг сюди всю свою рідню, отримав житло, пенсію, ну, і, звичайно, всі ті блага та пільги, які надає Україна своїм пенсіонерам. Недостатньо (порівняно з Росією), згоден, але ж... Незважаючи ні на що, це не заважало йому майже щодня починати і закінчувати свій робочий день доріканнями та прокльонами на адресу України: що тут і заробітна плата набагато нижча, ніж в Росії, і пенсійне забезпечення гірше, і взагалі там все краще, а ми тут якісь нездари, недорікуваті та недороблені. Спочатку я терпів це, але одного разу не витримав і гостро сказав, що якби мені було так погано, як живеться йому тут, то виїхав би звідси, незважаючи ні на що, адже ніхто нікого ніде не тримає - «чемодан, вокзал, Россия» і між іншим запитав, за той час, який він перебуває в Україні (саме «перебуває», бо безумовно він серцем залишився там, в Росії), хоч пару слів українською (крім «сала», звичайно) вивчив чи ні? На що він мені пихато-нахабно-зневажливо «відбрив»: «А зачем мне это? И вообще какое вы имеете моральное право требовать от других знания своего языка, если сами гнушаетесь им?». І хоч все в мені кипіло від обурення та безсилої люті, важко було що-небудь заперечити цьому росіянинові, адже він мав двісті відсотків рації: пожинаємо те, що посіяли... Маємо те, що маємо і довго ще будемо мати, якщо й надалі будемо байдужими до своєї мови, долі і майбуття.
Наступного дня я перейшов на українську і дотепер... Безумовно, спочатку було, ой, як важко, адже оточення і спілкування навкруги - виключно російськомовне, продовжував думати по-російськи - за звичкою, в голові доводилося постійно робити відповідний переклад, але, зціпивши зуби, я гнув своє і, як видно, не дарма, бо сьогодні навпаки я задумуюсь тоді, коли треба щось висловити російською. Як відомо, за часів Кучми робилися спроби (скоріше позірні) переведення діловодства згідно з вимогами Конституції України на державну мову. У нас теж, в енергетиці, з’явився відповідний міністерський указ, на який ніхто, звичайно ж, не звертав уваги. Та й хто буде контролювати виконання цього указу, якщо вся керівна верхівка в енергетиці (за невеликим винятком) була і є російська чи російськомовна (звичайно вони всі громадяни України, але за своїм духом були, є і, впевнений, будуть прихильниками Росії). Тобто все йшло «паралельно»: наказ - собі, а життя - собі. Зважаючи на те, що згідно зі своїми посадовими обов’язками я готував проекти виробничих наказів по підприємству, почав (як законослухняний громадянин і чиновник) друкувати їх українською, на що мій начальник відділу А. С. А. дорікав мені, лютував та бісився: «Ты что, не можешь нормальным языком писать?». Да-а-а!!! «Наївся» я сповна зі своєю українською. І хоч за посадою виконував роботу, яка відповідала більш високій кваліфікації (і, відповідно, й оплати), але підвищення так і не дочекався. Прекрасна ілюстрація про «утиски російської мови»...
З моменту переходу на державну мову почалася фактична обструкція мене: найпоширеніше прізвисько звичайно було «щирий українець» (з мало прихованими іронією і презирством), потім «націоналіст». Був і «бандерівцем». А взагалі у оточуючих викликав здивування той факт, що я, напівкровка (наполовину - грузин, наполовину - українець), з грузинським прізвищем і так відстоюю українську мову. Я жартома відповідав, що через знання української грузинами можливо до українців прийде розуміння важливості вивчати рідну мову, спілкуватись нею та любити її. Що й говорити, це, мабуть, доля всіх свідомих українців, які зробили подібний мовний вибір, - відчувати певний дискомфорт (і це в державі Україна - у своїй рідній Державі). Не випадково іноземці, які приїжджають до України, страшенно дивуються, коли з ними спілкуються російською. Для закордоння - це незрозумілий нонсенс.
Ми жили у центрі Запоріжжя в соц. містечку біля ринку (за старою звичкою воно зветься «6-й посьолок»). У 30-х роках минулого століття проект архітектури саме цього соц. містечка демонструвався на Всесвітній Паризькій виставці містобудування як зразок сучасного радянського містобудування. У 30-ті та 60-ті роки - роки всесоюзних будов Дніпрогесу-1, Запоріжсталі, потім Дніпрогесу-2, Дніпроспецсталі сюди з усього Радянського Союзу приїжджали люди (в основному молодь) - хто за покликом серця, хто за довгим карбованцем, а хто і з примусу (зеки). Створився той іще людський конгломерат. Багато люду після закінчення будівництва так і осіли в Запоріжжі назавжди. Зараз виросло покоління, яке практично, на жаль, асимільоване російською мовою і всі спроби змінити ситуацію зустрічають потужний спротив. Сьогодні в Запоріжжі - колисці українського козацтва - окрім офіційної атрибутики - мало що про це нагадує.
Вряди-годи, буваючи на базарі «6 посьолку» та купуючи необхідне до столу, доводилося спілкуватися з бабусями-дідусями, які привозили на продаж з навколишніх сіл свій нехитрий сільськогосподарський крам. Зауважу, що після переходу на українську я послуговувався нею постійно, не пристосовуючись до оточення, розмовляв (і розмовляю постійно) українською незалежно від рангу і чину осіб, з якими спілкуюся (переходжу на російську тільки тоді, коли співбесідник чогось не розуміє - такі випадки за ці роки були поодинокі). Певним штибом розмовляв і на базарі. І треба ж було бачити обличчя цих бабусь-дідусів після звернення до них «по-українськи». Обличчя їх починали світитися, а очі сяяти від щастя (інколи навіть з’являлися сльози). «Бач, хоч рідну мову трохи почули, а то «зачтокали» та «закакали» нас - говорили вони. І смішно, і боляче було слухати таке... І випливали з пам’яті відомі слова К. Маркса щодо мови, який мудро говорив: «Людина, яка не говорить мовою тієї країни, в якій вона проживає, може виступати в трьох якостях: вона - або гість, або раб, або ж загарбник». Важко щось додати до цього. От і думай, українцю, хто ж ти є на своїй рідній землі? Хочеться вірити, що до цих трьох сакраментальних марксових визначень хоч з часом додасться ще четверте - господар держави Україна, який живе в рідному домі, говорить мовою своїх предків, любить і шанує її!
Пишу ці рядки і згадую слова нашої видатної сучасної поетеси - патріота і громадянина - Ліни Костенко, яка писала: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку у них відбирають мову».
Михайло ФАЛАГАШВІЛІ.
м. Ірпінь, Київська область.
Володимир СОСЮРА

РІДНА МОВА
Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.
Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
на мові народу свого.
Як сонця безсмертного коло,
що креслить у небі путі,
любіть свою мову й ніколи
її не забудьте в житті.
Ми з нею відомі усюди,
усе в ній, що треба нам, є,
а хто свою мову забуде,
той серце забуде своє.
Вона, як зоря пурпурова,
що сяє з небесних висот,
і там, де звучить рідна мова,
живе український народ.
Народ наш, трудар наш і воїн,
що тьму подолав у бою.
І той лиш пошани достоїн,
хто мову шанує свою.
Ми з неї прокляті закови
зірвали в нерівнім бою.
Любіть же, любіть свою мову,
вкраїнськую мову свою!

Степан ЛИТВИН

МОВ КРИЦЯ, МОВ КРИШТАЛЬ І МОВ АЛМАЗ

Не бійтесь заглядати у словник...
Максим Рильський

Люблю, мов сонце,
материнську мову...
Нам кожна братня мова дорога.
Грінченко й Даль
ведуть у даль чудову.
О словників жага, віків снага!
А слово і голубить і карає,
А слово і вбиває й воскреша...
Ти, мово, - море, небо неокрає,
Несмертність наша, правда і душа.
Чи здатна розгулятись
бездуховність,
Якщо в душі цвіте віків любов!
Глибинна мови рідної верховність,
Вершинна чарівливість
 братніх мов...
Майну дитинства добрими краями -
І серце незрівнянно защемить.
Щебече рідна мова солов’ями,
Гаями, наче молодість, шумить;
Вода й криниця, зірка і зірниця -
Жіночий рід панує в словниках.
Хто витворив пісні! Не таємниця;
Вони - немов пісні на рушниках.
Є в словниках коралі і корали,
Корела, і Корея, й дух степів.
Народів інших ми не покоряли,
Несли не меч, а волі гордий спів.
Три в словниках Поповичі -
 билинний,
Павло - мов сокіл, та Іван, співак,
В народній пісні -
 легіт верховинний,
Цілушки святість і цілунку смак...
Пливуть віки. Пливуть вінки
 тернові...
Тернопіль і хустини квіткові.
Цвіте нам терен, опадає в слові -
Слова не опадають вікові.
Одвічно люди мріяли про вічне.
Століття мчали.
 З ними - Дарій, Дір...
А після грому ядерного вічність
Зостанеться хіба для чорних дір...
Ах, бездіяльність -
 безум буде, зрада
В протистоянні смерті і життя.
Заримувати можна
 «праця - правда»,
А як же майбуття і небуття?
Є в словниках і віра, і надія,
Є слова дія, дієслів полки.
Чи вистоїть земля й помолодіє,
Чи вигорять народи й словники!..
Народжена і жити і вмирати,
Людина слів у вирій не бере.
Не вмре ніколи рідне слово Мати,
Найперше слово мама не помре!
Нам словники - аннали у напрузі,
І вірні друзі, і провідники.
В борінні, у горінні, в горі. Друзі,
Не біймось заглядати в словники!
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема "Урок української"