Версiя для друку Обговорити в форумi

«НЕЗГАСИМА СВІЧКА» ПРИБУЛА ДО НІМЕЧЧИНИ

 Міжнародна акція «Незгасима свічка», присвячена пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років, прибула з Польщі до Німеччини. Офіційна церемонія передання символічної свічки-факелу відбулася напередодні у польському місті Зелена Гора, повідомляє власний кореспондент УКРІНФОРМу в ФРН.
 Зелена Гора стала останньою зупинкою «свічки» на території Польщі. У міській греко-католицькій церкві українські дипломати та представники української громади хвилиною мовчання вшанували пам’ять жертв Голодомору та відслужили панахиду. Після цього представники Посольства України в Польщі передали символічний смолоскип своїм українським колегам у ФРН та Центральній спілці українців у Німеччині. Представники Спілки української молоді в Німеччині також запалили каганець від «свічки», аби вічному вогню змогли вклонитися українці Мюнхена та Штутгарта.
 Під гаслом «Україна пам’ятає - світ визнає!» смолоскип прибув вночі до Берліна, де в Українській греко-католицькій церкві відбудеться молебень за жертвами Голодомору. Після цього «свічка» відвідає також Франкфурт-на-Майні, Бонн, Кьольн, Дюссельдорф та Гамбург. 16 серпня смолоскип буде передано українській громаді в Бельгії.
 Міжнародна акція «Незгасима свічка» ініційована Міжнародним координаційним комітетом Світового конгресу українців із відзначення 75-х роковин Голодомору і має на меті донести до світової спільноти правду про найбільшу гуманітарну катастрофу в історії України ХХ століття.
 Символічна свічка передається як естафета 33 країнами, в яких проживають українці. Естафета розпочалася 6 квітня в Австралії. У листопаді символічна «Незгасима свічка» прибуде в Україну, де проводитимуться державні заходи із вшанування пам’яті жертв Голодомору.
 
«ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ» У БЕРЛІНІ

 У приміщенні музею Берлінського муру відбулося офіційне відкриття виставки українського художника Валерія Франчука, яка присвячена Голодомору 1932-1933 років в Україні, повідомляє власний кореспондент УКРІНФОРМУ у ФРН.
 Український художник привіз до Берліна 35 картин із циклу «Дзвони пам’яті», створених протягом останніх 16 років. Валерій Франчук розповів, що його мати була живим свідком Голодомору 1932-1933 років, а ідея писати картини за цією тематикою була для нього, як Боже благословення. «Своїми картинами я хотів покласти квітку пам’яті на могили мільйонів замордованих українців, - сказав він. - Якщо ми не згадаємо, не вклонимося тим людям, то не буде нам прощення».
 Берлінська експозиція-реквієм, яка працюватиме до 4 вересня, - уже 151 виставка Валерія Франчука. За словами художника, він привіз до Німеччини «сльози мільйонів матерів», аби звернути увагу німецької громадськості на найбільшу трагедію українського народу. Митець також надіслав керівництву ФРН відкритого листа із закликом визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом українців.
 Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору 1932-1933 років: від 7 до 10 мільйонів. На сьогодні геноцидом українського народу Голодомор 30-х років минулого століття на офіційному рівні визнали 14 держав.
 
«ПОСЛУХ ДЖЕЙМСА МЕЙСА»

 - таку назву має документальний фільм про Голодомор в Україні 1932-1933 років, який знімав минулими вихідними на Чернігівщині автор і режисер фільму кіностудії «Провінція» одеської телекомпанії «Круг» Валерій Барановський.
 Протягом трьох знімальних днів було взято інтерв’ю в очевидців голодомору в селах Чемер і Ставиське Козелецького району, а також у чернігівських науковців. Допомогу в організації знімання фільму в області надали Український інститут національної пам’яті, Чернігівська облдержадміністрація, Козелецька райдержадміністрація.
 Постать американського дослідника індіанського походження Джеймса Мейса привернула увагу кінорежисера тим, що завдяки його подвижницькій діяльності та науковим дослідженням світ дізнався про голодомор в Україні.
До приїзду на Чернігівщину творча група провела зйомки в Одесі та Одеській області, Києві. У столиці, зокрема, члени групи взяли інтерв’ю у вдови великого американця і українця - письменниці Наталії Дзюбенко-Мейс, відвідали центральні державні архіви, зустрілися з науковцями.

СВІЧА СКОРБОТИ СВІТОВОЇ
ПОЕМА-РЕКВІЄМ
1
На рушнику тремтить свіча.
На білім тлі - червоно-чорне,
і сивим попелом печаль
війне у серце невигойне.

Не люд, а тіні звідусіль,
і ніби згасне сонце раптом,
як спалахне у залі фільм, -
такий, що й сліз тобі забракне.

Згубився цвинтар в бур’яні.
Хрести схилились. А ці впали.
Печалі пальці крижані,
та десь у генній глибині
про мор живе народна пам’ять.

Вже море виплакано сліз,
і міріади свіч згасають,
й Чумацький гасне в небі віз,
й дитя з дитям під небесами.

Хода їх тіней ще трива,
і тій ході немає краю.
Свіча скорботи світова
у серці роду оживає.

2
 ...То була люта година в стрімкому змигові часу. Людей знаходили у спорожнілих хатах, у дворах і полях, на узбіччі доріг, на вокзалах і міських майданах, бо від смерті не було сховку ніде.
 У стоп-кадрі фільму - їхні очі: широко розплющені й незрушні. У застиглому навіки безмовному розпачі чуєш їхнє волання до неба: «За віщо?»
 Морені голодом... Їх були мільйони, але вмерли не тільки вони. Смертельна блискавка ударила в генофонд нації, вихопила прірви в історії українських родоводів і поколінь, які не заповнені й досі.
 І в той час, як одні, запаморочені голодом, брели у відчаї на свою Голгофу і вмирали на мученицьких шляхах, інші - так звані активісти в шкірянках і при зброї - ходили дворами. Довгими, як списи, металевими штрикачками промацували все і скрізь, де міг бути захований хліб.
І коли знаходили цей життєдайний скарб, - забирали весь, до зернини...

3
Пресиза хмара понад краєм
чи вороння пресита зграя?..
Мене хтось поглядом торкає,
але дивлюсь - людей немає,
вони б ішли, та катма ніг:
і тільки душ людських політ,
і засипає тужно сніг
той невигойний мору слід.

А в небі янголи співають,
і ладан з їхніх крил спадає,
сіяє вись тремка плодами,
гойдає зорі на гіллі...
Закуті ж голоду льодами, -
всі там вони - старі й малі.

4
...Кінця немає небокраю,
де я рідню свою шукаю.
В кошмарнім сні бреду
    й питаю:
«Хто ви?»... - і в очі заглядаю.

Вони ж, плугами переорані, -
понад сльозами і салютами:
- Немилосердної і лютої
години ми були заморені.

5
...Штрикали списами у дно
самого серця, а не схову:
знайти зернину - все одно,
що в праві жить було відмовить.

Скидали в ями і рови,
та їхніх душ пливуть ще дзвони.
Пробивсь промінчик із трави
і запитав: «А де ж мільйони?..»

А де кати?!. Статисти сплять?..
Про зниклий люд
в кого спитать,
куди пішли і де їх обрій?..
Які були це люди добрі.
І майже кожен з них був орій,
у битві з ворогом хоробрий,
і кожен мав свій Божий шлях.

І майже кожен мав дітей,
І майже кожен мав обійстя,
й співуче серце, як Орфей,
ждучи од Бога благовістя.

І майже кожен друга мав,
і майже кожен мав кохану...
Зринають птахами з туману
і в неба тануть полинах.

6
Ані печалі, ані втіхи -
а лиш туманів сонний плин,
ні злив шумливих, ані снігу,
ні сяйва щастя навздогін.

Хати ці - ось вони з туману
наосліп зграйками бредуть,
і балансує день на грані,
чи буть йому, а чи не буть.

Нехай хоч так. Хоч не руїна.
Аби хоч серцю не щеміть.
Катівня люду - Україна,
та ката спробуйте зловить.

Як і тоді, у тридцять третім.
А нині хто ці «пацани»?..
Вбивають націю на злеті,
та замість кари - ордени.

7
Ця тиша кладовищна,
де пошум дня мина,
де цвітом сипле вишня
й не знає туга дна;
де туга, наче жінка
у білому, блука;
де тане, мов сніжинка,
свіча в моїх руках.

Тут вітер свічку гасить,
сльозу зриває вмить.
Іду по нитці часу,
і обрій дня тремтить.

Чи стежка, чи дорога,
чи пекло, чи Едем, -
надієшся на Бога,
тамуєш серця щем.

Ця тиша кладовищна -
мов кладка днів хистка.
Притулишся до вишні -
жорстка її щока.

8
Тут - батькова стежинка,
тут - мамина верба;
тут танула сніжинка
по імені судьба.

Німує в грудні цвинтар,
що бачить мертвих сни,
блукає тільки вітер,
питає: хто вони?

Тамую в серці згадку,
згортаю днів сувій.
Торкаюся оградки,
за нею рід весь мій.

...Хрести і перехрестя
часів, де напис є.
Читаю: тридцять третій,
а прізвище - моє.

9
 На території Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) кілька років тому відкрито пам’ятник жертвам Голодомору 1932 - 1933 років в Україні. У скульптурній основі його - білий ангел на чорній мармуровій плиті і три колоски, «ув’язнені» за колючим іржавим дротом, а крізь нього, через загороджувальні загони прагнуть вирватися мільйони приречених на голодну смерть. Технологію знищень було розроблено до дрібниць. З-поміж інших у 1932 році було видано секретний наказ наркома шляхів сполучення СРСР Андрєєва про заборону виїзду українських селян за межі України. Ці документи стали «підставою» для конкретних дій. У тих, хто намагався провезти в Україну хоч якийсь харч, відбирали останнє. Тих, хто намагався втекти від голодної смерті, повертали назад до України. Умирати вдома. Та й не було навіть сил утікати, і не було куди. На кордонах України ставили «заградотряди» під приводом військових навчань або допомоги колгоспникам у польових роботах...
 А в цей час із одеського порту вивозили зерно. Море хліба. Планомірно, по місяцях, по тоннах, використовуючи для перевезень судна, які брали на борт тисячі й тисячі тонн українського зерна.

10
...І листя скрапує на листя,
і завмира під сонцем тінь.
І не пізнати вічних істин
біля зруйнованих святинь.

А тут здійнявся храм
над містом,
в ярузі - річка і лоза,
віки в серпанкові імлистім
і дня вчорашнього сльоза.

Тут - колоски, проткнуті дротом.
До них іти і не дійти.
А хто побіг - підтято шротом.
А хто побіг, якщо не ти?

А хто побіг, якщо не родич,
якщо не ближній твій побіг?
Пів-України - хто відродить,
дітей вернувши на поріг?

Три колоски, проткнуті дротом,
три колоски, три колоски...
Над білим ангелом скорботи -
незгасний духу смолоскип.

Олександр КАВУНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"