Версiя для друку Обговорити в форумi

Часто ставлю собі питання: чому «Кримська світлиця» притягує до себе найчесніших, найпорядніших, найпатріотичніших людей? Може, тому, що лише наймудрішим і найдалекогляднішим є діло до кримського українства? Саме оці, останні, розуміють, що стан українських справ у Криму є найкращим індикатором стану справ у державі… Багато змінити вони не можуть, але, принаймні, прагнуть ознайомитись із ситуацією в АРК, зробити свій посильний внесок у державотворення. Як саме? Дуже просто: вони актуалізують кримське питання в місцях проживання. А це нині вся «материкова» Україна, хоча Захід, звичайно, активніший.
Кілька десятків передплатників у Галичині, зокрема у шахтарському Червонограді - ось внесок Паєвських. Але навіть без цієї доброї справи вони варті були б того, щоб їм до землі вклонитися. Що й робимо зараз з чистим серцем і глибоким переконанням: вони заслужили на пошану.
* * *
Прикро, що і про Юрія, і про Дарію Паєвських уже доводиться говорити у минулому часі. Прикро й те, що не вдалося поспілкуватися довше – а могли б листуватися та їздити в гості одне до одного ледь не ціле десятиліття – приблизно стільки родина Паєвських читала і популяризувала «Кримську світлицю» у Червонограді.
Поштовхом до знайомства з цією родиною була стаття Василя Гуменюка : «Ми втратили патріота і вірного приятеля…» («КС» від 25 січня 2008 р.). На жаль, у ній уже повідомлялося про смерть Юрія Денисовича Паєвського, хоча про його добрі справи я чув і раніше. Але у житті нерідко буває: по-справжньому оцінюємо людину лише після того, як вона відійшла у засвіти. Часто дослідник опиняється сам на сам з морем інформації і шкодує, що не було бодай п’ятнадцятихвилинного спілкування з тим, про кого зібрався писати.
І хоч ця обставина не даватиме мені спокою все життя (ну, як же так, що не встиг познайомитися з наймолодшим повстанцем УПА!), усе ж визнаю, що суттєвою «компенсацією» була наша щира, хоча й недовготривала дружба з дружиною пана Юрія – Дарією Василівною Паєвською. Недовготривалою, бо й вона пережила чоловіка лише на півроку… Проте, встигла зробити за цей час дуже багато! Завдяки їй з’явилися публікації: «Відійшов у вічність світличанин», «Чи запряжемо ейфорійність до українського воза?», «Незабутній Юрій Паєвський». Вона вміла надихнути на творчість, допомогти з матеріалами, навіть забезпечити відповідний настрій. Здавалося, що була зроблена зі сталі, як і чоловік. Насправді ж, була дуже ранимою людиною, мала досить підстав для гірких розчарувань, навіть для страждань. Але вміло приховувала це. Це був «вищий пілотаж» діяльності активної, творчої, непохитної патріотки! Вони разом із чоловіком були повноцінною клітиною українського організму. Якби таких у суспільстві було хоча б 20%, ми жили б не гірше від німців чи французів, і навряд чи була б причина їхати кудись на заробітки. Паєвські мислили як стратеги, хоч доля нерідко трощила всі їхні плани. Проте вони вміли підніматися та йти далі. Варто було б створити фільм про це подружжя. Але тоді всі б дивувалися: режисер показав якусь ідеальну пару, у природі таких не існує! Лише знайомі Паєвських знали б: усе взято з життя. Думаю, будь-який чоловік, будь-яких політичних переконань оцінив би лебедину вірність Дарії Василівни. Вона сама була взірцем у всьому, але постійно підкреслювала: я лише тінь свого чоловіка, ось він був людиною!
Я помітив, що вона має журналістський хист і активно друкується у «Новинах Прибужжя», але пані Дарія завжди активно заперечувала, коли я намагався якось виділити її в цьому плані, - мовляв, Юрко Паєвський – незламний підпільник, а його Даруся – «вічний двигун», організатор українського життя в Червонограді. Вона казала: «Юрко робив ще більше, я завжди рівнялася на нього…» Не знаю, наскільки це відповідало дійсності, але переконаний: співвідношення активності і скромності у неї було не те, що ідеальним, а просто зразковим (!) для української світової спільноти.
Чуєте, козаки, пластуни, просвітяни! Еталон є, рівняйтеся на Паєвських.
* * *
Щось було у них героїчне, притягальне. Як по лінії Юрка, так і по лінії Дарусі. Її батьки рятували від нацистів молоду єврейку, хоча в хаті на постої були… німці. Серед предків Юрія був колись ротмістр Іван, у якого закохалася італійська графиня Терезія-Марія Мастай де Феретті, рідна сестра Папи Пія ІХ. Родина графині і сам майбутній Папа були проти шлюбу дівчини з молодшим офіцером, до того ж українцем за національністю. Але взаємне кохання перемогло, Іван Стрільбицький привіз на Прикарпаття прекрасну молоду італійку. Вона вивчила українську, полюбила наш побут, звичаї, пісні. У подружжя народився син Іван, було багато онуків і правнуків.
Варто було і туристам знати: рідна сестра Папи Пія ІХ похована в селі Текуча, що на Косівщині. За пересічного хлопа Терезія-Марія навряд чи вийшла б. Європо, знай наших!
* * *
 Треба сказати, що патріотичні галичани шанували й людей інших національностей. Особливо, якщо вони були того варті. У 1920 році син графа Вишневського Ганс закохався у просту кристинопільську дівчину-українку. Зустрічав на бричці її з поля, а дітлахів обдаровував цукерками. Вирішили одружитися. Мати Ганса ніби була й не проти, а ось батько… За його наказом шляхтичі мали вбити сина на полюванні. Мовляв, краще смерть дитини, ніж образа гонору роду Вишневських. Так і зробили. Смертельно пораненого панича привезли до замку, юна українка встигла з ним попрощатися…
Городяни поховали молодого Вишневського з великими почестями. Зрозуміло, що українці згадували його з певною симпатією, а проходячи повз каплицю Вишневських, розповідали дітям та онукам цю романтичну історію.
А от «совіти» були позбавлені будь-яких сентиментів. У 1953 році вони зруйнували каплицю, порозкидали кістки похованих там людей. Не стерпівши такого вандалізму, мама Дарії Паєвської збирала кістки і ховала їх в одному місці. Потім ходила до міськради і просила припинити знущання з померлих. У відповідь чула лише зневажливе:
- Зачем тебе польские паны? Мы шахты строим, а ты пристаешь со своей ерундой…
Цей випадок я згадав для того, аби читачі зрозуміли: малій Дарусі було з кого брати приклад. Тоді по землі ходило чимало шляхетних галичан-українців. Надлом у свідомості стався пізніше.
* * *
Українці з європейським стрижнем якось по-особливому ставились і до краси, і до своїх предків, і до краси, залишеної предками. З великою теплотою Дарія Паєвська розповідала про свою свекруху, якої ніколи не бачила, та й не могла бачити. Адже Олександру Паєвську, маму Юрія, як активну націоналістку, розстріляли за вироком суду 8 квітня 1953 року. Олександра була передбачливою жінкою і всі свої сімейні реліквії (серед яких були й образи ХVІ століття!) роздала людям. Пізніше саме Дарія Василівна стала хранителькою родинних оберегів. Їй довіряли все, бо знали: поцінує і збереже. Закінчила навіть незавершені вишивки своєї свекрухи. Мало того, чотири відтворені аналоги пішли у світ, у добрі руки… Отже, ставилася до своєї місії пані Дарія дуже серйозно. І це не дивно – вона любила красу. Розуміла, що поки Україна в підневільному стані, ця краса є чи не єдиною легальною зброєю українців.
* * *
А тепер хочу навести уривки з листів Дарії Паєвської. Вони суттєво розкривають її характер, її внутрішній світ:
«Хочете познайомитись з нашим червоноградським «Прозерком»? Я все владнаю. Це дуже хороші дівчата, які зберігають і примножують красу на землі…»
«Вам мають надійти матеріали від нашого знаменитого художника Ярослава Гладкого. Це єдиний різьбяр по дереву (у такій техніці) в Україні. А може, і в світі. Унікальні картини! Ось так і треба працювати, брати якістю».
«Газету передала Анастасії Василівні. Вона у цих справах дуже мобільна людина. Буде листуватися і з Вами, і з Анною Гошко-Кіт. Ви ще не знаєте, з ким зв’язалися!
І дійсно, цікаво, що саме завдяки «Кримській світлиці» через багато десятиліть знайдуть одна одну жінки, які були заслані в Пахта-Арал… Здавалося б, це все одно, що знайти голку в копиці сіна. А відшукали ж!»
«Ой, не однаково мені, як Україну злії люди…
Україна зараз, дійсно, у вогні, а нам з Вами треба гасити цю інформаційну справу. Як гасити? Дуже просто: лити усім на голови Її Величність Правду».
* * *
У нас із Дарією Паєвською були дуже грандіозні плани. Амбітні, можна сказати. Вона хотіла, щоб усі галицько-кримські зв’язки проходили через Червоноград. Щоб ця своєрідна столиця «галицького Донбасу» була прикладом для Донбасу (східного) в мовному плані. А це також передбачало нові контакти, нові зв’язки.
До речі, про своє рідне місто вона сказала так: «Ми були і є Європа. Тільки занедбана…» Тому Дарія Василівна познайомила мене з лікарем (і депутатом міськради) Ігорем Ковтуном, з ініціативи якого червоноградська молодь неодноразово займалася прибиранням міста.
Я обіцяв Ігорю Петровичу, що познайомлю його з львівськими однодумцями. Екологи-ентузіасти повинні об’єднуватися!
* * *
…Потім було декілька тривожних дзвінків. Намагалася говорити бадьорим голосом, але я відчував – щось не те… Виявилося, прогресує давня хвороба. І Дарія Василівна, як істинна дружина бандерівця, зосередилася на головному: інформація, зв’язки, явки, паролі… Ну, це я так, образно висловився. Вона, дійсно, намагалася зробити все від неї залежне, щоб отой невидимий патріотичний механізм, до якого вона була причетна, продовжував працювати без збоїв.
Декілька разів почув від неї цікаву фразу: «Яке це щастя бути дружиною бандерівця!» Щось не чув ніколи подібних висловів… Здається, ні від кого не чув. Навіть для мене ця фраза прозвучала трішки дивно. У деяких книгах про ОУН і УПА не бракує таких урочистих висловлювань. Але щоб від живої людини…
От би послухали севастопольці! Це з її ставленням до екології, до краси, до вишивки, до поезії… «Щастя бути дружиною бандерівця!» Відчувалося, що Юрій Паєвський був незримо присутній при кожній нашій розмові. Принаймні, вона це відчувала, а її відчуття передавалося й мені.
Це ж його мали розстріляти ще в 1953 році… І розстріляли б, якби Юркові виповнилося 18 років. Зачитали вирок: матір і ще двох бойових побратимів засудили до розстрілу. А ось йому, молодому, 17-літньому, дають 25 років таборів – час достатній для виправлення. Юрко тоді не промовчав, вигукнув: «Я був, є і буду націоналістом!» Не знаю, що при цьому відчувала його мама, яка була присутня в залі. Напевно, пишалася сином…
* * *
Вона і невісткою пишалася б! Дарія Паєвська і жила достойно, і вмирала «на п’ятірку з плюсом». Ні смутку, ні скиглення, тільки шалена гордість і бажання до кінця «тримати марку». Може, родичі й бачили її слабкою, а я – ні. Так і залишилася в пам’яті твердою, як скеля. При цьому ще уважною і доброю. Не забувала спитати, чи я не голодний. Уявляєте?
Прагнув будь-що записати її голос. І вона знайшла в собі сили сказати декілька слів для кримчан:
- Зараз легко бути героєм в Західній Україні. Але як тяжко бути патріотом в Криму… Хоча, дякувати Богу, є надійні люди і там. Нехай вони поки по-одному, але беруть не кількістю, а якістю. І газета наша – «Кримська світлиця» - попри всі труднощі функціонує і за своїм впливом рівнозначна 5-му каналу телебачення. Я горда, що жила в один час з цими людьми! Минуть роки, історія оцінить їхні діяння… Як сказано в Біблії: «Багато покликаних та мало обраних». Тримайтеся, дорогі побратими, бо ви обрані.
І майбутнє за вами! Усього вам найкращого…
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

На фото: Дарія Паєвськa

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2008 > Тема "Українці мої..."