Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАВЛО СУЩЕНКО,
вчитель.
МИРНЕ ВБИВСТВО – ЦЕ ВІЙНА ЧИ МИР?

Нещодавно російська Держдума заявила, що перестане дружити з Україною, якщо та співробітничатиме з НАТО.
Що це: прояв ревнощів, намагання вберегти українсько-російську дружбу від сторонніх впливів чи хамське втручання в політику суверенної держави?
Хотілось би вірити, що істинним є не останнє з припущень. Але коли дізнаєшся, що та ж Росія не радиться з Північноатлантичним Альянсом аж за 19 напрямками, така заява викликає здивування і сумнів в щирості декларованих нею намірів.
То що ж дійсно турбує Росію: стан українсько-російської дружби чи наша самостійність? Як казав відомий класик: «Умом Россию не понять». Говорить одне, думає друге, а робить третє. Для людей, яким властиві честь, мораль, порядність, така поведінка й справді не зрозуміла.
Більш зрозуміла позиція п’ятої колони, яка недвозначно заявляє: «Якщо російська мова не буде в Україні державною, ми розколемо країну на дві частини». Тобто, якщо українці і далі намагатимуться бути українцями, вони (п’ятиколонники) шматуватимуть Україну. Що ж, це й справді конкретно й дохідливо.
Ну, а як реагують на такі й подібні екстремістські випади українські (за назвою), російські (за формою) і ворожі (за суттю) ЗМІ? Заспокоюють. Головне, запевняють вони, щоб не стріляли. Нема чого їсти, не лунають українські пісні, вимирає українська нація – терпіть. Усі ті страждання – то ще мала ціна за благо, яке ми маємо на нашій землі – мир.
Я нічого не маю проти миру. Мене насторожує інше: навіщо стільки зусиль, щоб схилити нас до того, що й так є невід’ємною рисою українського народу? Навряд чи найдеться українець, який би заявляв, що не хоче вирощувати хліб, будувати космічні кораблі, розкривати таємниці природи, а хоче покинути дружину, дітей, батьків, забратись в дім до сусіда, різати його, грабувати, нав’язувати свої норми і правила життя, як полюбляють робити деякі наші «братья». Тож ми за мир. Але чи завжди він існує там, де кулі не свистять? Може, й справді, поки китайці не винайшли порох, воєн не було? Звичайно ж ні, були. Тільки в кам’яний вік воювали кам’яними сокирами, у залізний – залізними. А сьогодні кулі – це ті ж самі «кам’яні сокири» середньовіччя. Сучасні держави воюють іншою, сучасною зброєю, не руйнуючи матеріальних цінностей.
- Інформаційною. Суспільству подається недостовірна інформація про навколишній світ, зі зміщеними акцентами в шкалі цінностей. І люди приймають неправильні рішення, відстоюють те, що завдає їм шкоди.
Як відомо з історії, на початку ХХ століття Росія, маючи гіршу армію, ніж Україна, завоювала нашу державу, дезорієнтувавши, розклавши українське військо комуністичною ідеологією. Лише 300 крутянських «спартанців» змогли чинити спротив бандам Муравйова. А професійні солдати замість того, щоб захищати Батьківщину, жували підкинуту їм ідеологічну жуйку про «мір во всьом мірє».
- Духовно-екологічною. Створюється несприятливе для даного народу духовне середовище: чужа мова, чужі звичаї, чужа мораль (що само по собі вже є аморальним), зовсім інші, не властиві йому стосунки. А з біології відомо, що будь-який організм, поміщений у не властиві йому умови, хиріє і вимирає. Те ж саме і з людьми. Поміщені в чуже середовище, вони ніколи не зможуть розкрити повністю свої задумки, а отже деградують, відстають в еволюційному процесі, і невблаганний природний добір, як вчив великий Дарвін, викреслює їх з проекту буття.
- Політичною. Приймаються закони, які сприяють не розквіту народу, а його визискуванню. На підставі саме таких законів українські національні багатства стали влас-ністю олігархів. Серед білого дня народ пограбували і все «законно!». А тепер ось готують нові, про розчленування України на федерації з наступним їх приєднанням до сусідніх держав.
- Шовіністичною. Представників інших етносів (національні меншини) використовують як острівки дестабілізації суспільства, як центри руйнувань держави, як силу, що підтримує антинародні закони.
Сьогодні ми явно бачимо, як деякі національні меншини України демонструють своєю діяльністю ганебну роль троянського коня.
Завдяки цій зброї, приміром, така держава, як Китай, може перетворити будь-яку незалежну європейську державу в китайську провінцію. Досить лише направити туди якусь сотню мільйонів своїх громадян як біженців чи емігрантів. Тож не можна демо-міграційні процеси залишати поза увагою.
- Економічною. Вона вимагає заходів, спрямованих на порушення товарообміну між державами. Спочатку «прив’язують» виробництво країни-жертви до виробничих процесів країни-кілера, а потім раптово змінюють правила гри:
а) відмовляються від товарів. Наприклад, як у минулому році Росія відмовилася від нашого молока, м’яса, труб…
б) змінюючи ціну всупереч домовленостям.
При цьому можуть навіть не приховувати своїх агресивних намірів, як це зробив Жириновський: «Мы ежегодно будем повышать вам цены на газ в два раза, пока не подохнете все».
Зрозуміло, що такі заходи підривають економіку країни, призводять до зупинки виробництва, зменшення доходів, скорочення робочих місць. Ця зброя настільки ефективна, що нерідко застосовують «економічні блокади», щоб змусити ту чи іншу країну діяти за певним сценарієм.
- Біологічною. Ще до нашої ери, навіть нічого не знаючи про бактерії і віруси, застосовували одяг хворих на чуму як зброю для знищення цілих міст. А нещодавно в кількох африканських країнах агенти-медики під видом щеплень ввели школярам вірус СНІДу. Тож сьогодні без жодного пострілу можна завоювати цілу країну, лише провівши подібну «імунізацію» її громадян. Є віруси з тривалим інкубаційним періодом. І якщо, наприклад, років через п’ять після такої «імунізації» вимре все працездатне (а, отже, й здатне чинити спротив) населення, ніхто й не здогадається, від чого. Іди та займай звільнену територію з усіма збереженими цінностями.
- Хімічною. Уже в 1914 році німці хлором знищили цілу армію супротивника.
Сьогодні ж відпрацьовують хімічні сполуки психотропної дії. Запропонувавши країні-мішені, наприклад, начинену ними дешеву ковбасу, можна змусити народ виконувати волю завойовника.
Існують інші види сучасної зброї, і з кожним роком їх ставатиме все більше. Тож говорити: «Это хорошо, если только не стреляют», я б не поспішав.
Якщо в Україні не ведеться безперервна боротьба (бо зрідка кулі все-таки посвистують), якщо іноземні військові формування, що безперешкодно гуляють по нашій території, лише погрожують нагайками, якщо іноземна військова база лише зрідка випускає снаряди та ракети, тільки заявляючи, що ніколи не піде звідси, а сусідня держава не натискає кнопку «Пуск» на ядерних ракетах, а тільки збирається їх націлювати, то це ще не є гарантом того, що в нас «все хорошо» і що саме мир панує на нашій землі.
Якось не повертається язик назвати миром цинічне пограбування народу. Мало того, що національні багатства «прихватизували», то ще й заощадження вигребли, не залишивши й копійки на «чорний день». А потім з цих же вкрадених заощаджень подають народу милостиню, зображаючи великодушність. Спершу карбованець, який тоді був вартіснішим за долар, прирівняли до сучасної гривні, чим відразу узаконили своє право на 80% вкраденого. А потім і відсотки за вклади, які гарантувала держава, залишили собі («по умолчанию»). Дещицю ж, яка лишилась, будуть тепер виплачувати десятиліттями, широко рекламуючи свою турботу про народ.
У 1933-му вже обкрадали українських селян, чим фактично вбили 10 млн. наших співвітчизників. Після «демократичного» пограбування з 52 млн. українців залишилось 46 млн. І з кожним роком на 300 000 їх стає менше.
Українці не можуть прогодувати себе на Батьківщині. З центру Європи, з житниці континенту поневіряються в пошуках шматка хліба на окраїни материка. Молоді, енергійні, талановиті покидають Батьківщину, щоб, як і остарбайтери 41-го, працювати не на себе, не на свою Вітчизну, а на чужі етноси.
Кажуть, що це і є демократія, тобто народовладдя. Яке ж це народовладдя, коли навіть в Верховній Раді 2/3 не українці? А де українське слово, українська пісня, українські дівчата? Бо то хвойди, а не майбутні берегині сім’ї демонструють на сценах голі пупи. Де українські козаки – нащадки й продовжувачі українського роду? Їх не чути. Замість них численні голохвостови репетують на весь світ, що їхня рідна мова російська. З таким же успіхом, коли б переміг Гітлер, вони заявляли б, що їхня рідна мова - німецька. То чиї вони сини і доньки, якого народу? Я розумію, в цьому не тільки їхня вина. Це, швидше, їхня біда. Але коли за 17 років незалежності вони так і не спромоглися вивчити мову матері – це вже і їхній злочин. Бо саме своєю лінню відновити втрачене, усунути зло, заподіяне нашими недругами в царині духовності, вони перетворюються в антиукраїнське знаряддя наших ворогів, допомагають розколювати українських народ на частини та й самі стають йому чужими. І не треба лицемірних заяв, що це не так, мовляв, вони хоч і чужомовні, та все ж патріоти. Бачили ми вже таких «патріотів» нещодавно в Сімферополі, що стрибали мов дикуни, бажаючи зажарити міністра освіти за українську мову. Тож кому вони служать – зрозуміло.
Нам кажуть, що не стріляють. А чого ж тоді так катастрофічно падає чисельність українців? Звідки взялися мільйони духовних калік, сотні тисяч зруйнованих сімей і не менше безпритульних діток? З кожним роком все більше й більше стає наркоманів, повій, алкоголіків, різноманітних збоченців і все менше й менше повноцінних людей, справжніх синів і дочок українського народу. Тож стріляють. Тільки не кулями. Кулі вбивають тіло. Сьогодні ж застосовують таку зброю, яка вбиває душу. Стріляють у майбутнє нашого народу, без пострілів тихо-мирно вбивають українську націю. Ще 10 – 20 років такого «миру» - і українці можуть зникнути з обличчя планети.
Кому потрібен такий мир, якому заважає наше дихання, в якому нам треба відмовитися від своєї мови, своїх традицій, своєї культури, своєї державності, своїх мрій? В якому чужинці визначатимуть, кому жити в нашому домі і як… Звичайно ж, не українцям, а ворогам, які закликають берегти оце «щастя», та ще й такою ціною хочуть приспати нашу пильність, дезорієнтувати увагу, позбавити здатності до опору, щоб спокійно довершити свою чорну справу, розпочату не сьогодні й не вчора. Іде війна тиха, хитра, підступна і не менш жахлива і жорстока, ніж канонада. Іде війна на знищення українського народу. А ми замість того, щоб вивчити мову свого народу, поставити на місце новітніх загарбників, розпатякуємо про якусь демократію, в якій українцям немає місця.
Ганьба!
Нам обіцяють дружбу, якщо не будемо українцями, якщо керуватимемося не власним розумом, а нахабними окриками, нам брешуть, що ми різні, бо одні живуть на Сході, а другі на Заході, бо одні ходять в одну церкву, а інші в другу, і запевняють, що нам треба кілька Україн. А ми віримо всім оцим провокаціям і програємо. А наші предки вигравали. Чому? Тому що знали, хто вони, і берегли мов зіницю ока дане природою «я».
Українці! Відкиньмо всі оті лукаві ворожі «ЗМІ», скиньмо облуду з наших душ, повернімось до свого «я». І тоді стане зрозуміло, що всі ми – один народ (незважаючи на проживання), що в нас одна материнська мова – українська, і Вітчизна в нас одна – Україна. Усвідомимо – і станемо непереможні, незнищенні. Станемо гідними правнуками своїх славних прадідів. І воскресне Україна, і відродиться українська нація.
с. Олександрівка,
Красногвардійський р-н АРК.

НЕ МОВЧІТЬ!

Мені 83 роки. Пройшов великий життєвий шлях - і війну, і післявоєнне відродження, і сталінські п’ятирічки, і ще багато чого.
Нашу сім’ю не минули лихоліття колективізації, розкуркулення, голодомори, репресії 1937 - 1938 рр. Мій батько ні за що, спасибі батьку Сталіну, провів 15 років на Соловках, у кемеровських і марійських концтаборах, потім, після смерті, був реабілітований.
Але сьогодні я не про це. Мене як українця турбує наступ на все українське в Криму. Цій проблемі - ні початку, ні кінця. Спасибі «Світлиці», що ця тема висвітлюється у кожному номері газети.
Далі коротенько хочу розповісти, що трапилося 13 липня цього року на вулиці М. Жукова в Сімферополі.
Я підійшов до ятки, де молода дівчина продавала всяку всячину. Почув, що вона відповіла покупцеві українською мовою. Цей молодик років 30 - 35 їй сказав: «Ты обязана отвечать мне и всем на том языке, на котором разговаривает большинство!» І почав її обзивати «хохлушкою», «бандерівкою» і т. д. Тут я не витримав і заступився за дівчину. Вона, молодець, відповіла йому, що завжди буде розмовляти своєї рідною мовою. Хамовитому молодику це не сподобалося і він почав кричати, що всі - бандерівці, хто розмовляє українською. Почув я образливі слова і на свою адресу. У боргу я не залишився і відповів йому державною мовою чисто «по-мужски». Молодик ще покричав, поприндився, пригрозив щось мені і тільки його й бачили.
Так от, дорогі мої кримчани-українці, не бійтеся таких знахабнілих українофобів. Ми ще не забули, скільки в Криму було спротиву державній символіці - прапору, гімну, гербу, паспорту, навіть київському часу. Але все це вже відійшло, залишились тільки питання про мову та НАТО. Дасть Бог, ці питання та ще й базування Чорноморського флоту невдовзі залишаться в минулому. У Криму кожний державний службовець буде обов’язково знати державну мову, як нині у прибалтійських державах (Естонії, Латвії, Литві), і все буде гаразд.
Дорогі співвітчизники, не соромтеся розмовляти рідною мовою, співайте українські пісні! Беріть приклад з кримських татар, вірменів, євреїв, які шанують свою мову.
Можливо, після цього «спілкування» зі мною цей «антиукраїнець» більше не втрутиться в наші погляди стосовно мови.
Юрій ЗІНЧЕНКО.
м. Сімферополь.

«Будеш, Україно, Колись ти багата...»

Шановна редакціє!
Про це писати боляче і важко, бо наслідки рабства і тяжкої неволі відчуває і сьогодні наша зневірена долею Україна, яку століттями нищила і топила у крові кривава імперія поневолених народів, яка фактично й сьогодні не визнає Україну як вільну і незалежну державу. Як колишня каторжанка ГУЛАГу «щасливої країни Рад» хочу запропонувати слова пісні, які я написала в середині минулого століття. Пісня співається на мотив української народної пісні: «Ой чого ти, сестро, така горда стала».
На моє переконання, пісня не втратила свого змісту і сьогодні. Надрукуйте її, будь ласка, на сторінках моєї улюбленої газети «Кримська світлиця», яка буде нагадувати нам про жахіття пережитого пекла в кривавих лабетах чужинців-завойовників.
Україно-ненько,
Сльозами залита,
Бо в тяжкій неволі
Ти горем убита.
Чужаки-ординці
Тебе полонили,
І на три століття
Рабою зробили.
Тебе, Україно,
У ярмі водили
І як полонянку,
У крові топили.
Тебе розпинали
Заброди лихії –
Нещадні і люті,
Пихаті і злії.
Тебе інородці
Знищити хотіли
І як окупанти,
Від цього раділи.
Довгі три століття
Ярмо ти носила,
І волю святую
У Бога просила.
Будеш, Україно,
Колись ти багата,
Без орди чужої
І «старшого» брата
Серпень 1957 року.
Ольга МІЩЕНКО.
м. Переяслав-Хмельницький,
Київська область.

«Чекала цей номер, ніби доброго друга!»

Шановна редакціє!
Мені дуже сподобався номер «Кримської світлиці» з молодіжним додатком «Будьмо!». Найголовніше в «КС» (у тому числі й у її додатках) те, що газета виховує українця, пробуджує в ньому почуття національної гідності, дає інформацію з різних сфер її минулого й сьогодення.
Про «Будьмо!». Дуже чекала цей номер, ніби доброго друга. Імена багатьох дописувачів-кореспондентів мені знайомі: Ольга Смольницька, Ганна Миськів, Олексій Носаненко, Катерина Криворученко, Світлана Кличко. Матеріали такі різнопланові й цікаві. Як цікаво живе Олександр Волощук! По-доброму позаздрила цій людині «із серцем птаха».
«Щоденник практикантки» читала з великим зацікавленням, відчула Ольгу Смольницьку в стосунках із учнями та на уроці. Яка мудра ідея про можливість здобувати другу вищу освіту для кримчан – студіюватись і знати державну мову! Зі статтею про великих українців цілком погоджуюсь. Вірші гарні.
Найцікавішим мені видався матеріал про Херсонес, роздуми про релігію, історію, розмірковування над Євангелієм… Такі гарні світлини. Храм – взагалі як вітрило на березі моря. Як цяцьочка!
Буду заохочувати «Кримською світлицею» своїх колишніх учнів, своїх приятелів і друзів, аби знали, чим живе український Крим. Невідомо, який хід дає Союз українок «Кримській світлиці», а близькі мені люди проникнуться проблемами, які порушує газета, розкажуть про неї своїм близьким. Може, хтось вирішить передплатити газету.
Ірина ОЛІЙНИК,
заслужений учитель України.
м. Рівне.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2008 > Тема "Резонанс"