Десять рок╕в тому, л╕куючись в одному з ялтинських санатор╕╖в, випадково натрапила на могилу Степана Руданського. Стояла, вражена ц╕╓ю неспод╕ваною зустр╕ччю, а ще б╕льше словами, викарбуваними на надгробку: На могил╕ не заплаче Н╕хто в чужин╕, Х╕ба хмаронька заплаче Дощем по мен╕. ╤ так гостро в╕дчула ще прижитт╓ву самотн╕сть поета, що не могла стримати сл╕з. Але я й гадки не мала, що в Ялт╕ його пам`ять не вшанову╓ться. Про це д╕зналася з в╕рша ╤вана Драча, опубл╕кованого в "Л╕тературн╕й Укра╖н╕" за 18 жовтня минулого року: Шкодують тоб╕ завулка Чи якогось дурного музею, Щоб притулитись по-людськи, Бо ялтинцям ти – не св╕й. ╤ тод╕ заплакала вдруге. "╤ я коло тебе стану", – розраджу╓ самотнього поета ╤ван Драч. Те ж саме хочу зробити ╕ я. ╤ попросити пробачення в Степана Васильовича за його безпам`ятних земляк╕в. Кого ж вони образили неувагою? Видатного укра╖нського поета, творч╕сть якого високо ц╕нував ╤ван Франко. Автора в╕домо╖ л╕рично╖ п╕сн╕ "Пов╕й, в╕тре, на Вкра╖ну", що вже давно стала народною, сатиричних в╕рш╕в про пан╕в, купц╕в, урядовц╕в, перекладача "Слова про пох╕д ╤гор╕в", "╤л╕ади" Гомера, "Ене╖ди" Верг╕л╕я, твор╕в М. Лермонтова. Сво╖ в╕рш╕ С. Руданський називав сп╕вомовками. Вони п╕двищували нац╕ональну самосв╕дом╕сть, пробуджували в пригноблених почуття нац╕онально╖ й людсько╖ г╕дност╕. Хто не зна╓ його сп╕вомовки про сто вовк╕в, що гналися за боягузом, а зам╕сть них виявилося щось "таке с╕ре та мале, а хвостик, як шило"? Та поет був ще й л╕карем, який не т╕льки безкоштовно л╕кував б╕дних ялтинц╕в, а й грош╕ ╖м на л╕ки давав, хоч сам усе життя б╕дував, бо батько ще в юност╕ позбавив його матер╕ально╖ п╕дтримки за те, що син пром╕няв духовну кар’╓ру на профес╕ю л╕каря й поета, ╕ за те, що писав укра╖нською мовою. "Заказують мен╕ мою р╕дну мову. Заказу╓ батько. Але в мене був прад╕д ╕ прапрад╕д: вони мен╕ не заказали. Не слуха╓ батько мо╓╖ мови, – зате мене ╕ по смерт╕, може, послухають штирнадцять м╕льйон╕в мо╖х однодумц╕в" – писав поет у лист╕ до брата Григор╕я. Майже 12 рок╕в подолянин Руданський прожив у Ялт╕, куди, зважаючи на стан здоров`я, одержав призначення п╕сля зак╕нчення петербурзько╖ Медико-х╕рург╕чно╖ академ╕╖. Волод╕ючи грецькою, латинською, старослов`янською, давньо╓врейською, французькою, н╕мецькою та польською, вивчив ще й татарську, щоб перекладати м╕сцевий фольклор. Як л╕кар ╕ громадський д╕яч багато зробив для упорядкування Ялти. Наприклад, розробив проект нового ринку, дуже потр╕бного м╕сту. Подарував Ялт╕ частину власно╖ земельно╖ д╕лянки, на як╕й так ╕ не зм╕г побудуватися, для спорудження на н╕й фонтану. Ялтинц╕ любили Руданського-л╕каря за безкорислив╕сть, людян╕сть ╕ простоту в сп╕лкування з недужими. У 1869 р. його одноголосно обрали мировим суддею С╕мферополь-Ялтинського округу. А м╕ська управа Ялти нагородила С. Руданського почесним знаком. Помер, захищаючи як карантинний л╕кар курортне й портове м╕сто Ялту в╕д холери, що насувалася з п╕вденних степ╕в Укра╖ни. Саме вона прискорила смерть поета, уже давно хворого на сухоти. Сталося це 3 травня 1873 року. А було йому всього 39! Пам’ятник на могил╕ С. Руданського (велика кам’яна брила з╕ скорботними рядками) був споруджений у 1892 року на кошти шанувальник╕в його таланту. Отже, сучасники поета не осоромилися, в╕ддали йому належну шану. А нащадки, певно, забули слова мудрого аварця Р. Гамзатова: "Якщо ти вистрелиш ╕з п╕столета в минуле, то майбутн╓ вистрелить у тебе з гармати". 3 травня 2008 р. виповню╓ться 135 рок╕в в╕д дня смерт╕ С. Руданського. В╕рю, що "Кримська св╕тлиця" докладе вс╕х зусиль не т╕льки для достойного в╕дзначення ц╕╓╖ дати, а й для того, щоб зберегти пам’ять про поета ╕ передати ╖╖ наступним покол╕нням. Звертаюся до вчител╕в-словесник╕в Ялти: "Мо╖ дорог╕ колеги! Не залиште Руданського самотн╕м!" Л╕д╕я МОЛЧАНОВА, учителька. м. Мар╕уполь.