Версiя для друку Обговорити в форумi

У листопаді минулого року в "Кримській світлиці" під заголовком "Як і чому вимирало моє село" були опубліковані спогади нашого читача і автора, ветерана Великої Вітчизняної війни Володимира Максимовича Короля, якому доля дарувала пережити голодомор 1932-1933 рр. (Читачі зі стажем мають пам’ятати, що Володимир Максимович колись подарував редакції свою власну бібліотеку).
Після Різдвяних свят В. М. Король приніс до редакції продовження своїх спогадів – на цей раз, зокрема, про те, як комуно-сталінська нелюдська система, витравлюючи з українського народу саму душу, нищила Українську церкву. В. Королю довелося стати очевидцем і цих подій, тож погляньмо на нашу гірку й трагічну минувшину його очима...

Після голодомору-геноциду, який забрав до 10 мільйонів життів українських селян, на місце загиблих, в спустілі села України, на державному рівні, а це було свідомо передбачене ще до початку голодомору, з Російської Федерації радянська влада переселяла своїх громадян. Заселяли мертві села, розорювали неосвячені могили. В Турії за селом заорали навіть багатовікові могили-кургани наших дідів-прадідів, які загинули, захищаючи свою рідну українську землю від поневолювачів.
Цих нових зайд було прислано на посади голів колгоспів, сільрад, в райкоми, обкоми керувати нами, а не працювати біля землі. Це були так звані тридцятитисячники, які привезли в наші села свою мову, безбожництво-атеїзм, свою нав’язану нам історію, звичаї, масний російський матюк, п’янство, неробство. Для них ми були раби, хохли. Голоду вони не знали ні в Росії, ні тепер, коли переселилися в Україну: для них були відкриті колгоспні комори, безплатне харчування. А ми, діти шкільного віку, працювали в колгоспі нарівні з дорослими за тарілку сочевичного супу: пололи озимі та ярі посіви від бур’янів, пасли колгоспних свиней, овець та корів, пасинкували цвіт на тютюновому полі, працювали причіплювачами біля тракторів, в кузні, на фермах. Фактично були колгоспними дітьми, в повному розумінні цього слова.
Пам`ятаю, як провіяне, очищене зерно засипали в мішки, вантажили на кінні підводи і так званими "червоними валками", під червоними прапорами, везли на елеватори, щоб виконати наказ партії: "Перший хліб – в засіки держави". Після виконання плану хлібоздачі колгосп в другу чергу розраховувався зерном з державною машинно-тракторною станцією за роботу тракторів; третя черга – засипали зерно для майбутньої посівної та в резервний фонд колгоспу. Це, якщо якийсь колгосп району, "не дай Боже", не виконав план хлібоздачі, бюро райкому партії примушувало голову колгоспу вивозити хліб із резервного фонду. Залишки зерна найгіршого ґатунку (послід, суржик), правління урочисто ділило на вироблені трудодні колгоспникам.
Та ділити вже майже не було чого. Отак селяни-колгоспники перебивалися надіями на наступний врожай. 200 грамів на трудодень не могли прогодувати сім’ю. Між селянами боязко, але співали: "Ленін грає на гармошці, а Сталін танцює гопака, дожилася Україна – по 100 грам на їдока".
Наступним етапом цілеспрямованого знищення української нації було продовження Сталіним та комуністичною партією невмирущих ідей внука Ізраеля Бланка-Леніна – заборона, пограбування та цілковите знищення Української Автокефальної Православної церкви: руйнування церков, соборів, а разом з ними фізичне знищення священиків, єпископів, патріархів, усіх, хто проповідував Слово Боже.
В нашому селі Турії на початку 30-х років ХХ століття було два православних храми: один з них, на нашому боці річки, храм Вознесіння Христового, збудований на кошти сільської громади та окремих господарів. У центрі села, багатої архітектури, у фруктовому саду біля річки Гептурки, огородженому металевою огорожею, поруч з храмом була збудована дзвіниця на 7 – 8 дзвонів, а ще будинок для родини священика, приміщення для хрещення новонароджених дітей, приміщення церковно-приходської школи та для житла вчителів школи.
Службу Божу о. Олександр (Колосовський) виконував українською мовою, був високоосвіченою людиною, мав гарну бібліотеку, часто навідувався до нашої оселі, спілкувався з нашим батьком, з яким були однодумцями, разом відзначали великі церковні свята.
Храм відроджували не тільки віруючі нашої половини села, а й більшість селян інших сусідніх сіл. Дзвони нашої церкви було чути в радіусі 10 – 12 км. До цього часу пам’ятаю Служби Божі в дні великих релігійних свят: освячення води на Йордан та на Стрітення, освячення верби у Вербну неділю, пасок на Великдень. Особливо людно було на освяченні води в р. Гептурці: красиво випиляний хрест з льоду, пофарбований буряковим квасом, а ще природна прозорість чистої води в річці. Освячену воду набирали в посуд прямо з ополонки, і ця свячена вода зберігалася як ліки, такою чистою, роками. Після освячення води, в 20 – 30-градусний мороз, обов’язково хто-небудь з чоловіків занурювався в ополонку.
Перед великими Різдвяними, Великодніми та Храмовим святом Вознесіння Христового о. Олександр, в супроводі дяка, обходив кожну оселю, кожний двір віруючих, які належали до нашої церкви, а це більше 10 км довжини села. Освячував водою та хрестом не тільки в оселях, а й господарських приміщеннях, де утримувалась худоба, коні, в городах, садах, в колодязях. Селяни любили свого пастиря, завжди були раді послухати його захоплюючі правдиві проповіді. Всі члени нашої родини були віруючими людьми. Я ще не ходив до школи, як бабуся Олена навчила мене головної молитви "Отче наш". З цією молитвою я пройшов важкими дорогами війни та нелегкого життя, і завжди віра залишалася зі мною.
Та не подобалося таке сусідство сатанинським комуністично-атеїстичним виродкам, безбожникам як з райкому ВКП (б), так і місцевих осередків комуністів та комсомольців, які вели жорстоку антирелігійну пропаганду, були відкритими ворогами церкви та її пастирів, усіх віруючих односельчан.
Десь у 1935 – 1936 рр., йдучи до школи, ми, школярі, побачили навколо огорожі нашого храму, мимо якого йшли, натовп односельчан, які зібралися, щоб зашкодити руйнуванню храму. Та ніхто, керівник партійного осередку О. М. Бедзвін, голова сільської ради Ф. Я. Сергатий, голова колгоспу М. С. Бойко, не звертав на це уваги, безбожники далі робили свою "чорну" справу. На куполі храму Вознесіння Христового п’яний виконавець партосередку причіплював мотузку до хреста, інший на дзвіниці причіпляв до дзвонів, а ті, що стояли внизу (комуністи й комсомольці), взявшись за мотузки, скинули хреста і дзвони на землю. Дзвони були виготовлені з міді.
Як з Туріянського храму, так із храмів усієї України дзвони вивозили на залізничні станції, вантажили у вагони і везли до білокам`яної для переплавлення або в московські храми. Здобич від пограбування українських православних церков була немалою. Тільки на дореволюційній Черкащині, згідно з архівними документами, нараховувалося 800 населених пунктів, і в кожному був свій храм, свій священик та диякон. До 1938 р. червоний комуністичний терор знищив усі храми, також усіх до одного священнослужителів було репресовано, розстріляно, замордовано.
Та повернемося до терору більшовиків в селі Турії, у тодішньому Черкаському повіті: закінчивши зовнішнє руйнування нашої церкви, комуністична зграя атеїстів виносила з храму іконостас з іконами, богослужбові книги, хрести, панікадила, одяг священика та диякона, інше церковне начиння, все це кидали у вогонь, запалений на паперті біля храму, вигукуючи матюччя, не соромлячись присутності дітей, жінок та людей похилого віку. Цей бедлам нагадував історичну "Горобину ніч" та діяння варварів. Тільки це відбувалося на терені українського села. В чаду п’яного розгулу сільські варвари-атеїсти ламали, трощили, палили, грабували все, що попадало під руку. Священик
о. Олександр просив, молив, вимагав, щоб припинили святотатство та не брали гріха на свої душі, та його ніхто не слухав. А щоб не заважав їхній терористичній "праці", – вигнали його за огорожу, де стояли, плачучи, віруючі селяни. З будинку священика паніматку Анастасію силою викинули за огорожу, пограбували все їхнє добро. Бібліотеку, меблі, посуд, одяг, взуття, швейну машинку "Зінгер" (на якій паніматка шила для людей одяг) поділили між собою ці злодії з партійними квитками комуняк.
Невдовзі, за доносом комуністів села, о. Олександра райвідділ НКВС заарештував як ворога народу, відправивши етапом в Черкаси, затим в Київ і десь на початку 1937 р., разом з тисячами йому подібних священнослужителів, його розстріляли в Лук’янівській тюрмі. Паніматку Анастасію згодом депортували з села, і пішла ця добра людина світ за очі поневірятися, безвинно страждати за віру, доброту, чуйність, людяність. Вічна їй пам’ять!
З храму Воскресіння Христового комуністи села Турії зробили сільський клуб, де перш за все, відкрили буфет, в якому буфетник Олексенко В. В. продавав горілку, закуску, цукерки, ситро, тютюнові вироби, – все для сільського компартійного керівництва, бо в рядового селянина-колгоспника не було грошей навіть на хліб та ситець. А ще "крутили" німе "кіно", збирали різні зібрання, танці, вчителі показували антирелігійні п’єси, кривляючись перед людьми.
У війну 1941 – 1945 рр. залишок церкви розламали, розікрали ті, що були при владі, "знищили", як співали в "Інтернаціоналі", "до основанья", потому фундамент розібрали на будівництво комори та хат можновладців. Після війни сільська споживча кооперація на місці, де стояла церква, збудувала магазин. Сад, огорожу, всі приміщення, які належали до церкви, було знищено безгосподарністю та розкраданням.
Так була знищена Українська Церква, віра в Бога, в добро, справедливість правдивість, чесність. Насильно прищеплений більшості селян-колгоспників атеїзм подекуди ще й сьогодні впливає на їхніх дітей та внуків. Тепер моє село Турія доживає свого віку без жодної церкви, бо й іншу церкву Пресвятої Богородиці, що на іншій стороні річки – Вівчарівці, уже в 60-х роках ХХ століття сільські комуністи – спадкоємці комуністів-сталіністів 30-х років, спочатку декілька разів закривали, опісля з церкви зробили комору для зерна, а зрештою знесли з лиця землі, репресувавши священика о. Макарія. На місці колишньої церкви збудували двоповерхове приміщення сільських дитячих ясел. Та невідомо чому діти в тих яслах не відчували себе здоровими. А тепер приміщення пустує.
В 90-х роках сільською громадою вирішили збудувати храм. Замовили проект, Маловисківський спиртзавод оплатив його вартість. Викопали по периметру майбутнього храму траншею для фундаменту, КСП закупило та завезло бетонні блоки в повному комплекті. Готувалися до монтажу блоків, тим більше, що КСП мало свій автокран і кранівник Анатолій Титов збирався укласти фундамент безкоштовно. Та довго муляли ті блоки зір керівників та завгоспів, жадібних на чуже добро. Врешті блоки розікрали – "як корова язиком злизала". Ніхто не бачив, ніхто не чув, куди поділися блоки. Та через деякий час виросли новенькі хатини та сараї в "добрих" господарів "злополучного" КСП. А храму в селі як не було, так і немає. На ділянці, де планували збудувати Українську православну церкву, поставили дерев’яний хрест, щоб люди приходили помолитися, посвятити воду, вербу, паску. Щоб зібрати данину, приїжджає златопільський священик російської церкви, а про свою церкву Київського Патріархату уже в селі забули. З кожним роком розміри села скорочуються на кілометри: старі люди вмирають, а молодим давай місто, університети, музики, пивбари. Село йде у небуття...
Мабуть, сатанинська сила атеїстів-комуністів ще й тепер має владу над людьми, бо в Турії немає храму, а біля школи стоїть пам’ятник вождю комуністів за кличкою "Ленін" (за прізвищем дідуся – Бланк), який доклав чимало зусиль, щоб знищити Українську православну церкву разом з Україною.
Вчитуюсь в довідку "УМ" за 13.12.07 р., "За даними урядової комісії з питань реабілітації жертв політичних репресій, у 1937 р., було заарештовано майже 137 тисяч православних священнослужителів, із них понад 85 тисяч було розстріляно. Наступного (1938 р.) заарештовано майже 29 тисяч, з яких понад 21 тисячу страчено. У 1939 р. заарештовано 1500 осіб, позбавлено життя 1000 осіб. У 1940 р. тільки на Західній Україні та в Білорусії заарештовано 5100 священиків. Та це ще не повні дані про Українську Голгофу".
В своєму вірші "Покайся, партіє!", поет Федір Гринькевич влучно охарактеризував злочини комуністичної партії:
"Під сатанинським атеїзмом
Страждав народ в своєму горі.
Встилали шлях до комунізму
Концтабори, розстріли, голодомори".
Щоб перетворити, нас, українців, на таких собі безпам’ятних, безрідних малоросів, радянська влада на своєму шляху до комунізму знищувала історичні пам’ятки, надбання культури, релігійні споруди, палаци багатих людей, які належали українському народові. Так, біля нашого села Турії, моєї малої Батьківщини, на початку 20-х років ХХ століття було розграбовано, розібрано по цеглині пам’ятку архітектури – замок графа Лопухіна, що був збудований на березі ставу, знищена економія, агрошкола, культурний центр, щоб ніхто в майбутньому не знав, як жили на цій благословенній землі селяни ще до колгоспної доби, як працювали на своїй власній землі, сіючи та збираючи великі врожаї, заробляючи за шість днів праці в економії по три золотих рублі, за які можна було купити гарні хромові чоботи або первістку– корову.
Віками стояли біля м. Златополя на Туріянській землі два високі кургани. Вітри століть не пошкодили ці пам’ятки доблесті й геройства наших пращурів. Ідучи повз них, перехожий завжди звертав свій погляд на могили, осіняючи себе хрестом, і ніколи рука хлібороба не піднімалась, щоб заподіяти зло цим курганам. Та окупаційна радянська влада в 30-х роках розкопала кургани. Ніхто не знає, що там знайдено "гробокопателями", але кургани були знищені "до основанья", не залишилося і сліду від них на землі. Тільки на дореволюційних мапах можна побачити ці кургани, та ще ті, що на Туріянських полях, майже повністю розорані. В тих же 30-х роках комуністична влада знищила в м. Златополі єврейські та польські цвинтарі зі склепами-усипальницями, надмогильними пам’ятниками. Ми, діти того часу, заходили на ці кладовища, дивувалися людській доброті до покійників, ніхто з людей не міг завдати шкоди цим творінням. Комуністи змогли! Згодом тут був пустир, який заріс бур’янами, а в майбутньому пустир забудували хатами, сараями.
Златопіль. А ще раніше – Гуляйполе, українсько-єврейсько-польське містечко, культурний та торговий центр XVII – XVIII століть. Прикрасою міста була Златопільська гімназія, одна із перших в Україні, де навчалися обдаровані діти, серед них академік Тамм, письменник – голова уряду УНР Винниченко та інші. До цієї пам’ятки історії комуністична влада ставилася негативно. Назву "гімназія" було відкинуто. В красивому архітектурному комплексі спочатку була середня школа, потім бібліотека та різні організації. Будівля ніколи не ремонтувалася, занепадала, руйнувалася.
В роки Другої світової, під час німецької окупації, комендатура обгородила цей комплекс колючим дротом та створила збірний табір для української молоді перед вивезенням на рабську працю в Німеччину. Звідтіля в 1943 р. вивезли до Австрії мою сестру Клавдію, в цей табір були прихватили людолови й мене, та мені вдалося втекти.
Разом із закриттям гімназії комуністична влада заборонила й церкву, що була збудована поруч з гімназією на ринковій площі.
В райцентрі був знищений паровий млин, олійниця. Й сліду не лишилося від дослідних плантацій колишньої економії. Занехаяний та знищений яблуневий сад, що був біля Лопухінського замку. Що цікаво, до радянської влади діти графа Лопухіна володіли 12 селами, в т. ч. Турією. Усім господарством керував економ: в одній особі агроном, зоотехнік, механік, фінансист, бухгалтер, касир. Господарюючи на землі, діти графа Лопухіна були вчителями шкіл та гімназії, займалися культурно-просвітительською діяльністю, допомагали та лікували селян. Сам граф жив у Петербурзі.
В 60-х роках м. Златопіль був райцентром, та ідеологи комунізму ліквідували район, приєднавши до Новомиргорода, знищили навіть назву "Златопіль".
Дивно, що теперішня компартія України – правонаступниця ВКП (б) – КПРС – ГПУ, ОГПУ, НКВС, КДБ – робить такий собі "невинний" вигляд, ніби тяжкі злочини над українським народом, заподіяні їхньою партією в ХХ столітті, їх не стосуються. Як агітку перед кожними виборами комуністи "підтримують" православну церкву... але тільки Московського патріархату, що діє на Українській землі, в храмах-соборах, які належать українському народові. Для КПУ Українська Православна церква Київського Патріархату – правонаступниця православної церкви від хрещення Київської Русі "не канонічна", як "неканонічні" для комуністів державна українська мова, Конституція, прапор, герб. Навіть у вищому законодавчому органі України депутати-комуністи ігнорують державну владу, поначіплявши на лацкани піджаків депутатські знаки іншої, не української держави, що свідчить, що партія комуністів в Україні є антиукраїнською.
Володимир КОРОЛЬ,
ветеран, інвалід війни.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2008 > Тема ""Білі плями" історії"