Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

 Если бы хоть одна настоящая звезда упала на заслуженную грудь, то не осталось бы ни того человека, ни даже самых отдаленных его единомышленников!
 Козьма Прутков, «Плоды раздумья»

 На щастя, нашим уславленим (кавалерам «золотої зірки» така вогняно-пекельна смерть не загрожує. Адже наші зірки «Героя України» автентичними і справжніми символами державницької звитяги не назвеш. Навіть умовно. Якщо шевченківські «землячки» в Санкт-Петербурзі задо-вольнялися «циновими ґудзиками» й «кокардами на лобі», то ще більше змалоросійщені владні нащадки й у своїй державі сьогодні ганебно змавпували вищу нагороду зі звання «героя совєтського союзу» й так званої «золотої зірки». Хоч би вже хреста, а не зірки одного з символів смерті за юдейською кабалою, запровадженої другою людиною після Леніна Левом Троцьким. Як казали колись на Донеччині: приший мені, моя мамо, до ґудзика каганець. (Автор урядових нагород в Україні Наталія Лопухова).
 А ще мудрі донеччани помітили, що «як сорочка підрублена, так і пошита». Тож й почало множитись, даруйте, глупство з цими нагородженнями Як кримець, наводитиму приклади стосовно сонячного півострова і його героїв.
 Значно знецінене масовим нагородженням кучмістів, а іноді й запеклих у своїх переконаннях антидержавників, звання «Героя України», присвоєне співачці Софії Ротару (теж з підмоченою репутацією, адже вона перебувала і в партії «Союз», і підтримувала «регіоналів», себто завжди симпатизувала антиукраїнцям. Але що з неї візьмеш. Воно, як мовиться, таке вдалось), котра хоч відверто не боролася проти держави, можна компромісово улагодити щодо патріотичної пісні (хоч однієї!) «Одна родина за столом...» й колись виконуваних пісень Володимира Івасюка. Себто це нагородження ще можна якось зрозуміти. А присво-єння звання «Героя України», та ще з врученням нагороди в День Самостійності нашої Держави, оприлюдненням прізвища першим (хай і за алфавітом навіть) «архітекторові» так званої «автономної республіки Крим» Миколі Багрову - це глум над майже 900-тисячною громадою українців півострова й 340-тисячною - кримських татар. Адже цей витвір являє собою цитадель антидержавництва й сепаратизму, легітимну «Вандею», що відверто стає на герць з державою, та ще й може спертися на російський Чорноморський флот з ядерними ладунками. (Командуючий флотом адмірал Ігор Касатонов хвалився в газеті «Крымская правда», що Чорноморський флот може знищити Україну). (Цитую за газетою «Флот України», 12.02. 1994 р.). А нам, українцям, й кримським татарам ця «автономія» дає
широку перспективу асимілізуватися й зникнути «аки обры», або індивідуально перебувати в культурно-етнічному гетто у власній домівці. Щоправда, із заблокованими засобами масової інформації державницького спрямування. Адже радіоканал «Культура», що транслювався в Криму тільки з 1 грудня минулого року (!), вже перекривається російським «Маяком», а щоб отримати передплачену газету «За Українську Україну», треба йти до керівника ялтинської пошти, тиснути на нього й залякувати зливою письмових скарг до вищих інстанцій.
 Антиукраїнська істерія в цій так званій «аерка» призводила до таких абсурдних вчинків, як запровадження «московського часу». Уявляєте, двадцять чотири області в державі живуть за одним виміром часу, а одна - за іншим. Звісно, наведені приклади не є вичерпним реєстром «здобутків» автономії, утвореної Миколою Багровим. Логічним було б за минулі роки віднайти спосіб, як покарати його, а не увінчувати найвищою державною нагородою.
 В одній з публікацій автор цих рядків небезпідставно іронізував, що може прийти час й малоросійська влада (якщо б гіпотетично вона такою залишилася) нагородить такого ж малоросійського штибу очільників кримського українства за те, що вони замість боротьби шукали «порозуміння з великоросійськими шовіністами в Криму в 90-ті роки, себто за урядування нашого «героя». Правда, темпи морально-етичної деградації верхніх ешелонів влади виявилися прискореними і саркастичні припущення вашого покірного слуги успішно перевершені, адже нагороджують вже й ворогів.
 Якщо ж, припустимо, бралася до уваги громадсько-політична чи наукова діяльність кандидата в герої, то зажадаймо відповіді на запитання: він що, подвоїв цінність Нікітського ботанічного саду? Розробив і запровадив концепцію екологічної реанімації курортного Криму, що гине? Й вона виконана? Відродив виноградарство й садівництво до рівня його спроможностей? Сприяв поверненню депортованих комуністичною владою кримських татар на батьківщину? Підтримав українську владу щодо виведення з Севастополя військово-морської бази іншої держави? Запровадив викладання українською мовою в Таврійському університеті ім. В. Вернадського (там М. Багров урядує)? Виховав хоч одну генерацію своїх студентів патріотами України?
 Таких запитань виникає безліч, але на жодне ствердної відповіді не буде. Адже, навіть за побіжним ознайомленням, перед нами постає парсуна зловмисника, що свідомо діяв проти держави. Навести приклади?
 3 вересня 1990 року на засіданні оргкомітету з напрацювань пропозицій щодо статусу Криму його очільник, голова обласної ради народних депутатів Микола Багров, сказав, що потрібно звернутися до Верховної Ради СРСР і запропонувати скасувати рішення від 30 червня 1945 року про ліквідацію Кримської АССР, а також від 19 лютого 1954 року про передачу півострова Українській ССР. Проте незважаючи на його ж заклики діяти виважено й не допускати помилок, кримському керманичеві так закортіло, що вже 12 листопада на позачерговій сесії обласної ради вирішено провести 20 січня 1991 року референдум щодо статусу Криму. До мови, автор цих рядків склав текст кількох листівок із закликами до кримців не брати участі в цьому референдумі. Одну з них тоді оприлюднило (крупним планом) центральне московське телебачення. Ось текст летючки мовою оригіналу, видрукуваної чималим накладом: «Крымчане! Не принимайте участия в референдуме по созданию Крымской советской социалистической республики! Этим вы сорвете коварные замыслы партократической мафии, стремящейся создать свою вотчину в Крыму.
 Сорвите их намерения укрепить свою личную власть над вами вашими же руками!»
 Проте, що було боротися нам кількома тисячами листівок з потужним пропагандивним апаратом обкому КПУ: «Совсем не тот центр тяжести», як казав Голохвостий з твору Михайла Старицького «За двома зайцями». Адже владний Київ потурав ще тільки потенційним сепаратникам.
 Підступність запланованого референдуму була в тому, щоб провести його за відсутності кримських татар, виселених з півострова комуністичною владою в 1944 році. Котрі вже поверталися, треба зауважити. Цим закладалася міжетнічна бомба з годинниковим механізмом, керована з московської Луб’янки. Адже «решалася доля в Москве и Киевов, и Тифлисов» (В. Маяковський). Згодом керівництво післяєльцинської Росії угледіло можливість не Крим відібрати в України, а Україну забрати разом з Кримом.
 А тим часом потужна пропагандивна машина зробила своє, й 20 січня 1991 року 93 відсотки кримців проголосували за поновлення Кримської АССР. 12 лютого Верховна Рада України затвердила рішення кримського референдуму. Народний депутат України Валерій Івасюк так сказав про це в інтерв’ю згодом: «Саме Верховна Рада створила кримське питання. Лариса Скорик, Іван Драч, Дмитро Павличко - всі вони голосували за поновлення Кримської АРСР» («За Вільну Україну», 19.05 1992). На противагу ганебному малоросійству цих представників культурної еліти був виступ нардепа пана Шлемка, котрий полум’яно й експресивно закликав колег не схвалювати антиукраїнське дійство. Але де там!
 Щоправда, сепаратникам і цього здалося замало й Микола Багров вже заявляє: «Большинство жителей полуострова выскажутся за полную самостоя-тельность Крыма» («Известия», Москва, 17.10 1991).
 І якщо так звана «верховна рада» Кримської АССР в декларації про державний суверенітет Криму від 4 вересня 1991 року ще «мудрствуя лукаво», заявляє: «Стремясь создать правовое демократическое государство (?) в составе Украины (підкреслено мною. - Л. В.), то вже 5 травня 1992 року обласного штибу «парламент» голосує за запропонований «вожаком» акт про державну (?) самостійність республіки Крим. А головна «республіканська» газета «Курортный Крым» від 7 травня 1992 року виходить з шапкою, набраними великими літерами: «КРЬІМ ПРОВОЗГЛАШЕН САМОСТОЯТЕЛЬНЬІМ ГОСУДАРСТВОМ». Це був зірковий час нашого «героя». Перспективи стати президентом. А тоді, як кажуть звичайні люди, і в дикому сні він не міг уявити себе героєм держави, проти котрої бореться. А оцінили ж й нагородили! Щоправда, наш Микола Васильович ще тоді думав про якийсь своєрідний «люфт» між добром і злом у контексті кримських подій. Бо чому ж у його заяві-зверненні до кримців і народних депутатів 5 травня того ж року, після переліченої низки проблем, що постали перед ним і «парламентом», є таке самовиправдальне: «Стоит ли в связи с этим говорить о какой-то вине крымчан, Верховного Совета Крыма в том, что эти проблемы возникли? По-моему, любой непредвзятый человек ответит - нашей вины в том нет. Их корни, более того, если говорить пре-дельно откровенно, нити управлення, всеми процессами находятся вне Крыма» («Курортный Крым», 07.05 1992). Ось тут він має рацію. Як вже було сказано, ляльководи сидять у «білокам’яній». Така собі «Мінерва з голови Юпітера» щодо формування громадської думки в кримському контексті. Щоб мати гарну міну при поганій грі, реноме поважного політика.
 А що в Криму не пішло за зразком Придністров’я, Нагірного Карабаху чи Абхазії, то це не заслуга кримського політикуму обласного масштабу. Хоча легендарний провідник чеченського народу Джохар Дудаєв і попереджав: «Войска, прошедшие школу «разоружения бандформирований» в Чечении, повернут на Крым. Усердно будут разыгрываться карты Восточной, Южной Украины, вас попытаются столкнуть лбами, втянуть в братоубийственную войну» («Голос України», 22.04 1995), а збройне вторгнення не відбулося тільки тому, що запроваджено було інший варіант політики владним Кремлем, щедро опромінений кондовою російською ментальністю: все й заразом. Що добре перекликається з геніальною формулою Максима Горького «в России воровали и будут воровать всегда, пока кто-нибудь не украдет все».
 А щоб викладене не здавалося максималізмом українського націоналіста й пошуком «відьом», процитую дещо з рекомендацій незалежних експертів Російського наукового фонду (того часу): «Отделение Крыма может рассматриваться лишь как начало цепной реакции территориально-государственного распада Украины, способного положить конец планам воссоздания мощного Украинского государства...
 В политическом и пропагандистском плане важно трансформировать проблему Крыма из территориального спора между Россией и Украиной в вопрос государственно-политического самоопределения населення КрАССР» («Літературна Україна», 14.05 1992). Саме це й робив тоді майбутній кавалер «золотої зірки». Й ватажка 5-ї колони в Україні, котрий, як казав Возний з «Наталки Полтавки», «хитро, мудро, не дорогим коштом» побудував цитадель сепаратизму, себто виконав завдання, Кремль не міг забути й не відзначити нагородою. Як відомо, в совєтські часи практикувалося присвоєння звання «героїв» і «лауреатів» через так звані «закриті» укази Президії Верховної Ради засекреченим особам (винахідникам, розвідникам, виконавцям окремих завдань партії та уряду, науковцям тощо). Наприклад, 11 січня 1956 року ще ніхто з пересічних громадян і не підозрював, що головний конструктор ракетної тех-ніки в СРСР - Сергій Корольов і йому двічі присвоювали звання героя Совєтського Союзу й лауреата кількох Ленінських і Державних премій, а після його смерті 12 січня про це довідався весь світ. Звичайно, хай Микола Васильович ще довго «здравствуєт», але як він не топтатиме рясту, чи ми не довідаємось, що він ще й герой Російської Федерації?
 До мови, автор цієї оповіді теж колись писав про спікера кримського «парламенту»: «Над Сімферополем майорять БАГРОВо-сині, вчорашньої УРСР, прапори... Вже і Президент наш навіть з трибуни пальцем посварив Багрова, а прапори як висіли, так і висять. Бо вони є під- твердженням того, що кримські сепаратисти впевнені в своїй силі і в безсиллі теперішньої влади, яка своєю байдужістю ще більше їх заохочує і показує слабкодухість перед імперською Росією, що стоїть за ними» («Народна газета», 27.07 1992).
 Міркуючи над нонсенсом щодо цього нагородження, радше, даруйте, «dementia» (безглуздя, божевілля), мимовільно згадується норвезький майор Віндхун Квіслінґ, який у роки Другої світової війни очолив маріонетковий уряд, а потім скараний співвітчизниками на горло. Але ж то Європа. Яка ж генеза цього малоросійського лицедійства з нагородженням? Як на мене, ймовірно, що автори перебували в полоні такої собі маргінесної ментальності, на кшталт дивовижі з портретами Йосипа Сталіна, що їх клеїли на лобовому склі вантажівок (частіше самоскидів ЗІЛ-130) водії з недостатнім інтелектуальним і культурно-освітнім рівнем наприкінці
80-х років минулого століття. А що ж наш «достойник»? Він прийняв нагороду з рук прези-дента без докорів сумління.
 Леонід ВОЛОШИН.
 м. Ялта.
 (Газета «За українську Україну», № 36, 17 - 23 вересня 2007 р.).

ПАРАД СУВЕРЕНИТЕТОВ. КРЫМ - ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНЫЙ ПОЛИГОН СУВЕРЕНИЗАЦИИ
(УРИВОК З КНИГИ М. БАГРОВА «МЫСЛИ О ПРОЖИТОМ»)
 ...Не хочу и сейчас полемизировать со сторонниками единой, соборной Украины. Наверное, в ближайшем будущем в её государственно-территориальном устройстве не произойдет перемен. Больше того, отнюдь не призывая к этому, хочу под-черкнуть, что принцип федерализма объективно, нравится это кому-то или нет, был заложен фактом возвращения крымских татар. Об этом, между прочим, на сессии Верховного Совета Украины сказал заместитель председателя Комиссии по вопросам государственного суверенитета, межреспубликанских и межнациональных отношений А. Корнеев: «Если у нас раньше жила только одна нация - украинская, а все остальные - национальные группы, то теперь будет жить отдельный народ. В этих условиях требуется особый статус региона».
 Абсолютное же большинство депутатов Верховного Совета Украины не хотело и думать об этом, а попытку воссоздания в Крыму автономной республики рассматривали как сепаратизм. В стенах парламента бушевали страсти - нас обвиняли во всех грехах, многие считали, что это козни Москвы. Учитывая всё это, я в своем выступлении на сессии решил сосредоточиться не только на необходимости восстановления автономной республики, но и на том, какой она должна быть, учитывая единодушное мнение абсолютного большинства населения Крыма, высказанное на референдуме. Привожу сокращенный текст этого выступления.
 «Вопроса, внесенного в повестку дня настоящей сессии, могло бы и не быть, если бы наша история не была деформирована, если бы созданная в 1921 году Крымская АССР не была преобразована в область, причем, как ни странно, после Великой Отечественной войны. Поэтому сегодня, обращаясь к каждому из вас, я призываю всех подойти к этому вопросу с высочайшей ответственностью и исправить допущенную несправедливость. На практике доказать, что мы, строя новое, правовое общество, готовы переосмыслить прошлое.
 Вполне естественно возникает вопрос: какой должна быть автономия? Общеизвестно, что в 1921 году в Крыму была создана Крымская Автономная Советская Социалистическая Республика, то есть из самого названия видно, что была создана не национальная, а территориальная автономия. В её Конституции, в частности, отмечалось: «Крымская Автономная Советская Социалистическая Республика, утверждая равенство и право на свободное развитие всех национальностей Крыма, отменяет все существовавшие ранее национальные и национально-религиозные привилегии и ограничения».
 О многонациональности характера Крымской АССР свидетельствует тот факт, что в её составе были различные национальные школы, сельские Советы, районы. Так, например, в 1930 г. в Крыму было 16 районов, в том числе 9 смешанных, 5 татарских, 1 русский, 1 еврейский. В 1936 году к ним добавилось еще 6 смешанных, 2 татарских и 1 немецкий.
 Сегодня кое-кто (это прозвучало в выступлениях) хотел бы видеть в Крыму национальную автономию, основываясь на идее приоритета одной нации, коренного народа. При этом чаще всего говорят о крымскотатарской автономии. Отмечу: как таковой её никогда не было. Если говорить языком научных фактов, то по этому поводу можно сказать следующее. Каждому, кто хотя бы в общих чертах знает историю, известно, что Крымский полуостров всегда характеризовался полиэтничностью населения и высокой динамичностью полиэтнических процессов. На каждом из его этапов здесь развивались и существовали различные культуры. Поэтому понятие «коренной народ» для Крыма имеет весьма относительный смысл.
 Иными словами, Крым относится к территориям, где владельцем не является какой-то господствующий этнос, а совокупность людей, проживающих здесь независимо от нацио-нальной принадлежности.
 Замечу, что территориальная автономия в Крыму не является каким-то исключением. Подобные образования есть в СССР.
 В референдуме 20 января этого года крымчане высказались в пользу воссоздания Крымской АССР. Итоги всенародного голосования в этот день показали высокую политическую активность населения. Характерно, что во всех городах и районах области проголосовало значительно больше, чем квалифицированное большинство, то есть больше той нормы, которая была заложена нами в принятом положении о референдуме. Следует отметить также и то, что участие в волеизъявлении приняли представители всех наций и народностей, проживающих в Крыму.
 В заключение подчеркну, что результаты проведенного референдума отражают внутреннее состояние и настроение абсолютного большинства населения области. Оно высказало свою волю к воссозданию Крымской АССР, в которой были бы гарантированы права и обязанности всех её граждан, независимо от национальной принадлежности.
 Уважаемые коллеги! От имени крымчан обращаюсь к вам - проявить государственную политическую мудрость, высокий гуманизм. Сегодня ваше взвешенное и ответственное слово в решающей степени может определить дальнейшие пути формирования Крымской Автономной Советской Социалистической Республики в составе суверенной Украины. Этим самым вы оправдаете надежды представителей всех народов, связавших судьбу с Крымом».
 Справедливости ради надо отдать должное Л. Кравчуку, возглавлявшему Верховный Совет Украины, который в своем выступлении сделал акцент на том, что «...если мы не учтем мнение людей, проголосовавших за автономию, то допустим огромную политическую ошибку». Это, безусловно, сказалось на результатах голосования. Не могу не вспомнить и
В. Козаренко, который в момент, когда чаша весов начала колебаться, сказал очень просто, мудро и убедительно: «Що ж сталося? А сталося те, що дитя народилося. І хоч зараз наші юристи кажуть, що це дитя позашлюбне, але ж воно є. І від нас залежить, чи мати Україна скупає його і притисне до своїх грудей». За восстановление Крымской Автономной Советской Социалистической Республики проголосовало 253 депутата, против - только 18. С этого момента в судьбе Крыма начался новый, и как показало время - чрезвычайно сложный этап...

 ВІД РЕДАКЦІЇ. Книга Миколи Васильовича Багрова є в нашій редакційній бібліотеці. Наш коректор, який, до слова, закінчив філфак ТНУ ще до того, як його ректором став Багров, відразу помітив, що на титульній сторінці автора по батькові чомусь написали ні російською, ні українською мовою - «Васильйович» (може, це кримською?).
Але щоб збагнути, наскільки ця друкарська прикрість символічна, маємо, принаймні, дочитати хоча б одну книгу шановного М. В. Багрова до кінця!

*  *  *
На фото: Л. Брежнєв прибув на відпочинок до Криму. Зустрічає М. Багров...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2007 > Тема ""Білі плями" історії"