Версiя для друку Обговорити в форумi

ШАНОВНА редакціє газети «Кримська світлиця»! Я давно чув про єдину на Кримському півострові україномовну газету, але якось не випадало її почитати (до Київщини вона, на жаль, не доходить, та й наклад невеликий зі зрозумілих причин), аби не випадок. Декілька днів тому, повертаючись з відпочинку з Семидвір’я, що під Алуштою, та чекаючи в сімферопольському вокзалі на свій потяг, в кіоску «Преса» запитав якесь україномовне видання. Звичайно ж нічого не було, окрім вашої «Світлиці» (зросійщений Крим ревно «стереже» свої інформаційні кордони). Тож з радістю купив газету і з великим задоволенням прочитав «от і до» (дружина теж). Приємно були вражені змістом статей, оформленням, а найголовніше - злободенністю, національно-демократичною спрямованістю та правдивістю викладеного матеріалу.
 Хочу сказати, що в унісон вашій газеті інколи друкую свої дописи в газетах «Українське слово», «День», «Українська столиця», в місцевій пресі тощо. Статті, які я вам надсилаю, не були надруковані, але, на моє переконання, були б дуже «на місці» на шпальтах «Кримської світлиці».
 Маю в своєму доробку багато іншого матеріалу на різноманітну тематику (мовну, соціальної спрямованості, повернення наших гастарбайтерів на Батьківщину, історичну тощо). З великим задоволенням готовий співпрацювати з вашою газетою, якщо запропоновані матеріали будуть «до смаку» і сприятимуть будівництву Української України.
 З глибокою пошаною до вашої героїчної (без перебільшення!) діяльності в інформаційно-окупованому просторі -
 Михайло та Світлана ФАЛАГАШВІЛІ, пенсіонери.
м. Ірпінь, що на Київщині.

НЕ МОВА ХВИЛЮЄ ВАС, А ТЕРИТОРІЯ!

ВІДПОВІДЬ НА ЛИСТ «ИСТИННОГО РУССКОГО» З МАРІУПОЛЯ П. АВАКУМОВА ТА «ИЖЕ С НИМ»
В ОДНІЙ із своїх передач «20 хвилин з В. Яворівським». п. Володимир зачитав листа «истинного русского» п. Авакумова з Маріуполя. Хоча багато чого з прочитаного і так було відомо, але цілий день ходив під враженням, а увечері «взявся за перо». Безумовно позиція авакумових, грачів, костусєвих, бауліних, симоненків і їм подібних давно відома, але мене обурює і викликає лють позиція влади, адже майже нічого не робиться, щоб якимось чином стабілізувати ситуацію на південному сході і в Криму. Створюється враження, що влада діє за принципом «воно якось перемелеться та вляжеться». Хочеться волати, що НІ! НЕ ВЛЯЖЕТЬСЯ І НЕ ПЕРЕМЕЛЕТЬСЯ! - і яскравим свідченням цьому є парад прийнятих рішень обласних рад щодо надання російській мові статусу регіональної в областях Донецькій, Луганській, Харківській та у м. Севастополі, а потрібні конкретні дії, щоб раз і назавжди припинити подібне. В зв’язку з цим хочеться висловити декілька пропозицій:
 1. Всім відомо, що кожна держава тримається на певних інститутах, як то: армія, грошова одиниця, мова тощо.
І якщо перші дві інституції сприймаються громадянами України беззаперечно, без дебатів, то питання державної мови, на жаль, чомусь вважають таким, з приводу якого можна постійно дебатувати. Чому так стається? На мій погляд, це стається в зв’язку з тим, що влада проявляє злочинну нерішучість, слабкість і бездіяльність. В статті 10 Конституції України говориться, що державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток російської, інших мов національних меншин України. Крапка. Цікавий нюанс, що російська мова в 10 статті Конституції не входить в перелік мов нацменшин (виокремлення моє). Ніякі дебати в цьому питанні не потрібні і повинні бути заборонені. Всі розмови щодо статусу інших мов можна починати тільки після внесення відповідних змін до конституційних норм конституційною більшістю у ВР (300 голосів). До прийняття цих змін в Конституції подібні дебати, обговорення, рішення - протизаконні і повинні розцінюватися як посягання
на конституційний устрій в Україні і підлягати реагуванню відповідних органів. Крапка. Як свідомий громадянин України я вимагаю від влади відповідного реагування на посягання на підвалини Моєї Держави, однією з яких є державна мова, на захист моїх прав користуватися нею на території України без всіх обмежень і застережень. Необхідно негайно розглянути закон про регіональні мови. Ідуть суцільні спекуляції з приводу «утисків російської мови», інакше ця «бодяга» про «утиски» буде постійно «бродити».
 2. Необхідно прийняти закон, який я умовно називаю «Про лояльність до держави Україна» (як у Прибалтиці). Цим законом необхідно регламентувати ставлення всіх громадян до Держави, в якій вони живуть, їх права та обов’язки по відношенню до неї, дії громадян в разі незгоди з певними рішеннями, відповідальність в разі порушення цього, можна назвати, «Кодексу громадянина Україна». Кому це не подобається - прошу пана з речами на вихід (виїзд). Я б навіть затвердив певне вихідне грошове забезпечення - компенсацію - для всіх бажаючих на виїзд (як у Прибалтиці), аби тільки не заважали нам нормально жити. Цим законом повинна бути передбачена заборона приниження і захист державних інститутів та відповідальність за їх порушення.
 Необхідно, нарешті, прийняти закон про титульну націю, надання певних переваг носіям її, ввести відповідне квотування емігрантів тощо.
 В газеті «День» № 43 від 17 березня ц. р. в рубриці «Особиста думка» було надруковано невеличкий допис пенсіонера - медика з Києва - Владислава Комова (на жаль, нещодавно він помер) з красномовним заголовком «Як зміцнити Україну та Росію», в якій він пропонує таке:
 1. Припинити вести антиукраїнську і антиросійську пропаганду і, навпаки, підтримувати все добре, що є в Україні і Росії.
 2. Росії зробити доступними в своїй країні українські ЗМІ, ТБ, школи - як і російські для росіян в Україні.
 3. В Україні у національних школах 50% предметів викладати державною мовою, як у Прибалтиці (в Україні був заготовлений наказ про це, але «п’ята колона» приховала його).
 4. Стимулювати переїзд «русских» до Росії й українців - до України, в першу чергу, тих, хто хоче вивчати державну мову і зміцнювати свою історичну батьківщину. Гадаю, що переїхати захочуть максимум два - три мільйони з обох країн. Це зміцнить як Росію, так і Україну, і вороги двох народів перестануть використовувати мовне питання та розпалювати розбрат між слов’янами (запропоновані п. Комовим пункти наведені без змін).
 Я повністю (і з великим ентузіазмом) підтримую це гасло (поки що, на жаль, тільки на рівні гасла). Мені здається заходи, запропоновані п. Комовим, будуть дійсно тільки сприяти покращенню та зміцненню відносин між росіянами та українцями. Але, на мій погляд, передувати виконанню цих чотирьох заходів, висловлених п. Комовим, повинно проведення в Росії і Україні референдумів під умовною назвою «Чи бажаєте ви за умови гарантій забезпечення достойного рівня життя переїхати в Україну (Росію) як на етнічну Батьківщину?» Після отримання результатів референдуму необхідно (якщо виникне така необхідність - а вона безумовно виникне) на найвищому рівні в Україні і Росії прийняти відповідні закони, які б врегулювали умови переміщення всіх бажаючих. Можливо, це буде закон про репатріацію етнічних українців (росіян) в Україну (Росію), можливо, буде називатися якось інакше (не так вже й важливо).
 Значення подібної акції важко переоцінити. Як наслідок цих (безумовно епохально-важливих дій), вважаю, настане нарешті між двома державами час:
 - покращення психологічно-політичного клімату на рівні двох держав;
 - покращення та поглиблення економічних взаємовідносин;
 - збільшення рівня довіри одного народу до другого;
 - зведення до мінімуму дій т. зв. «п’ятої колони» в Україні, адже відпаде її необхідність відстоювати інтереси Росії тут, в Україні. Факти свідчать про те, що в Росії таке поняття, як «п’ята колона», просто не існує, настільки всі і вся асимільовано;
 - покращення психологічного клімату всередині самих держав;
 - закінчення спекуляцій на тему «утисків російської мови» в Україні і української в Росії (хоча говорити про українську мову в Росії та утиски її сьогодні - це просто смішно, там нічого утискувати, бо українська мова там примусово асимільована);
 - Україну, нарешті, антидержавні сили не будуть роздирати та рвати «по-живому» на шматки «схід - захід», ділити за різними ознаками: східняки-бандерівці, російськомовні-україномовні, русофіли-русофоби, українофіли-українофоби тощо, тобто ці дії будуть сприяти цілісності України як унітарної держави;
 - українці нарешті зможуть переконатися в тому, що у Росії проти України немає злих імперських намірів, що Росія дружня держава (якщо це дійсно так, у чому я дуже сумніваюся, тому що історія наших взаємовідносин свідчить про зворотне). Тоді напевне й питання ЄЕП та ЄС наші країни почали б розглядати під іншим кутом, а не з підозрою, що хтось когось хоче надурити.
 І найголовніше, всі ці дії відбудуться внаслідок дійсного волевиявлення народів і на майбутнє могли б служити взірцем добрих взаємовідносин між нашими державами. Можливо, тоді і зникне принизливо-образливе визначення України, яке зараз циркулює в Інтернеті - ВГН - «Временное государственное недоразумение». На моє глибоке переконання (і не тільки моє, а й багатьох аборигенів Криму), саме Кримська Автономна Республіка і є ВГН. Була б Кримська область, як раніше, і все було б добре, багатьох проблем, які зараз виникли, могло б не бути. Але нинішній статус АРК надзвичайно влаштовує Росію, яка вбачає в Криму такий собі антиукраїнський плацдарм. Тепер стосовно закидів п. Авакумова:
 - щодо «Крыма - исконно русской земли», м. Севастополя, що «Севастополь город русской славы, город русских моряков», що «Севастополь был есть и будет русским». Ну що сказати цьому панку, у якого певно зі знанням історії проблеми, які можна вибачити, зважаючи на небажання визнати той факт, що територія Криму згідно з Кучук-Кайнарджийським договором з Туреччиною у 1783 році була приєднана (захоплена) Росією і тільки після цього Росія отримала вихід до Чорного моря. Хай пригадає, за що фаворит Катерини II Г. Потьомкін отримав додаток до свого прізвища «Таврійський»?. Хай пригадає, хто завойовував Царгород і Корсунь (сучасний Херсонес) - київські князі, захищав південні кордони Великого князівства Литовського, до складу якого входила і Україна-Русь? Правильно - черкеси та запорозькі козаки, які з’явилися в пониззі Дніпра в кінці XIII на початку ХІV століття, хто завойовував Кафу (нинішню Феодосію) - найбільший невільницький ринок на сході - і звільняв від рабства своїх співвітчизників, хто стояв на сторожі кордонів Дикого поля? Хто підкорював Очаків, Синоп, Трапезунд? Українські козаки-запорожці на чолі зі славетними отаманами Самійлом Кішкою, І. Сулимою, П. Конашевичем-Сагайдачним. До речі, не випадково море, через яке тоді «скакали» запорозькі козаки воювати Туреччину на своїх дубах та чайках, називалось не Чорним, а саме Руським морем і це задовго до того, коли туди прийшли «истинно русские». Навіть видатні російські історики XIX століття С. М. Соловйов та В. О. Ключевський вимушені були визнати: «История великороссов (читай росіян) начинается с «залешанской земли» и с Московии, которые никогда не были Киевской Русью» и что «Русь в старину-то была, но великороссы как народ появились только в ХVІ - ХVІІ веках» («завдяки старанням» Петра І та Катерини II, які «творили» новітню історію Московії - Моксель - Росії, підлаштовуючи та спотворюючи її на вимогу своїх імперських амбіцій. - Авт.). Необхідно зазначити, що в усі часи існування московитів (потім росіян і аж ніяк «не русских»), починаючи від залішанця Андрія Боголюбського, який зруйнував, сплюндрував та спалив у 1169 році Київ (до речі, ще й викрав у Вишгороді ікону Богоматері, яка і зараз знаходиться в Росії, правда, перейменована на Володимирську) до Івана ІV Грозного, Петра І, особливо Катерини II і (сучасні «історіографи» теж «плідно» працюють на цій ниві), головним завданням «великоросів» було якомога повніше присвоїти історію Київської Русі, пристосувати її до історії країни Моксель (країни угро-фінських племен - мері, мокша, мурома, весі тощо), а не навпаки, як заявляє п. Авакумов). Славетний російський історик XIX століття С. Соловйов про події 1169 року писав так: «Вчинок Андрія Боголюбського був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрямок усій історії, від якої простелився новий шлях, що з нього почався новий порядок на Русі. Таким чином на території, віддаленої від центру Української держави, на базі неукраїнського, а навіть не слов’янського народу (про своє слов’янство «великороси» у всі часи з піною біля рота розпиналися, хоч істинна європейська історіографія давно визначила, що росіяни такі ж слов’яни, як турки християни»), в XII столітті закладено підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну роль в історії України, її спадщину і навіть ім’я Русь, хоч жодних прав не мала ні на ту спадщину, ні на ім’я Русь». Доказом цього служить термінологія XI - XII століть, як поняття «Русь» прикладала тільки до України-Руси.
І немовби перегукуючись з С. Соловйовим, писав професор Московського університету В. Ключевський «Великорусское (читай российское) племя... было делом новых разнообразных влияний... притом в краю, который лежал вне старой коренной Руси (Київської Русі. - Авт.) и в XII в. был более инородческим, чем русским краем»
(В. Ключевский. Исторические портреты. Деятели истрической мысли. - М. Правда, 1990. - С. 41). Певно, що цих видатних мужів російської історії важко запідозрити в упередженості до Росії, адже саме вони були найвизначнішими поборниками думки про «перетекание славянства» з поруйнованої татаро-монголами Київської Русі до Залєшанських земель (Московії). Для пристосування та фальшування історії Московії (Моксель) всі засоби були добрі: від примусового звезення (крадіжок) до Москви з України-Руси історичних раритетів (за прямою вказівкою Петра І та Катерини II) та з Київської лаври, спалення манускриптів, які свідчили про історичну правду певних історичних фактів і аж до прямого фальшування («коригування») історії Катериною II, яка прекрасно розуміла, що вся «історична» думка Московії на той час базувалася лише на вигадках, легендах та билинних переказах і що прискіплива європейська думка швидко розпізнає, де історична правда, а де казки, і викине геть на смітник московські вигадки про спорідненість та спадкоємництво історії Київської Русі та Московії (більш детально про ці фальшування написано в статті Володимира Бєлінського «Як фальшували Російську історію» - газета «Столиця» № 21 від 23 - 29 травня 2003 р. та в його ж книгах «Открытие Великороссии» та «Страна Моксель», виданих у 2002 - 2006 рр. (хай не лякаються - написані вони російською мовою).
 Це, так би мовити, з метою «освіження» історичної пам’яті п. Авакумова, хоч, на моє переконання, історичні факти цих осіб найменше цікавлять, а послуговуються вони, в основному, імперськими мріями та емоціями. Навіть ці поверхові погляди на деякі історичні аспекти дають уявлення про «истинную русскость» Криму. Передова європейська думка давно дійшла висновку, що була тільки одна Україна-Русь, яка стала єдиною спадкоємицею Київської Русі. З метою спростування цієї історичної правди, до речі, і була придумана історія «великоросів» для того, щоб задавити український народ, загнати його в жорстоке рабство, вкрасти у нього власне ім’я, історію і начепити потім ярлик «малороса» - недорікуватого «хохла», принизити.
 І взагалі пора вже «истинно русским» зрозуміти і навчитися називати речі своїми іменами: є держава Росія зі своєю російською мовою, а не «русским языком» тому, що... - читай абзац вище. Як говорив наш Великий Пророк «У них своя країна і мова, і у нас своя країна і мова»... Інша справа, що цим «истинным» патріотам вигідно вносити плутанину в такі визначення. От і спекулюють на формулюваннях та псевдоутисках. Всьому світові давно зрозуміло, що під брехливими гаслами про утиски російської мови та надання їй статусу державної прикривається російська експансія, готується ґрунт для перекроювання кордонів та лаштується п’ята колона. Не мова хвилює цих панів, а територія, і панування над нею. Тепер щодо НАТО.
 Одразу скажу, що я гарячий прихильник вступу України до цього альянсу.
І не тому, що не бачу певних мінусів у цьому акті, а тому, що в України на сьогодні немає альтернативи. Поясню чому. Україна на початку своєї незалежності «добровільно» (ми знаємо, як це було добровільно) ядерно роззброїлася і наразі єдиний спосіб зберегти свою незалежність і обороноздатність - це вступ під Натовську парасольку, де гарантовано колективну безпеку. Адже Росія, на жаль, саме та держава, де визнають не силу права, а право сили. Впевнений, якби Україна була членом НАТО (або ж ЄС) не було б ні Тузли, ні «газзахвату», ні м’ясо-молочної обструкції, ні маячні, ні дефілювання російських десантників по території суверенної України. 2017 рік не за горами. Війська Росії навіть не збираються покидати Україну, база в Новоросійську не будується, ЧФ покидати Севастополь і не думає (не випадково Росія так затято упирається проведенню інвентаризації сухопутних об’єктів в Криму та Севастополі і попросту «водить козу»). В України недостатньо важелів натиснути на Росію в цьому питанні, тому вступ до НАТО (думаю, це думка багатьох свідомих українців) єдиний спосіб здихатися нахабного «квартиранта» і примусити його вивести свої війська з території нашої держави.
 Зараз в українському політикумі посилено підігрівається думка про перспективний статус України як нейтральної позаблокової держави (це думка екс-заступника міністра закордонних справ Чалого, політиків учорашнього дня Вітренко, Симоненка, Грача та деяких інших). Історія свідчить, що Україні досі це не вдавалось. Згадаймо історичні факти. За часів Богдана Хмельницького після кровопролитних війн за свою незалежність і отримання її у Богдана було декілька років «нейтралітетного» життя між Польщею, Росією, Кримським ханством та Швецією. Щоб запобігти розриву на шматки Україна вимушена була «приєднатися» до Росії на Переяславській раді (чи зраді, кому як хочеться). І хоч на думку Хмельницького це була всього лише тактично тимчасова угода, але вона перетворилася на більш як трьохсотлітнє поневолення українського народу Росією з ліквідацією державності.
 Наразі ситуація (на мій погляд) повторюється: незалежна Україна знаходиться між потужними геополітичними центрами - НАТО - Росія - США - ЄС. Через своє надзвичайно зручне територіальне розташування (на перехресті між Європою та Азією) їй, Україні, просто не дадуть бути нейтральною (згадаймо право сили сильного та закон взаємодії між країнами «великої і малої маси») - малу масу-країну обов’язково поглине країна з більшою «масою». І тому, на мій погляд, це іще один вагомий аргумент на користь вступу до НАТО під гарантії колективної безпеки.
 Великоросійський великодержавний шовінізм та нахабство вже давно відомі і стали «притчей во языцех» в усьому світі, і лише «истинно русские» цього не хочуть бачити, бо певно тішать себе мріями про «ліберальну імперію», «третій Рим» та «входження» України в неї. То ж кінця-краю цій експансії не видно. І тільки згуртованість українців та створення патріотичної української влади здатні перетворити декларативно незалежну Україну в дійсно незалежну країну.
 Михайло ФАЛАГАШВІЛІ,
 пенсіонер.
м. Ірпінь, що на Київщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2007 > Тема "Резонанс"