Версiя для друку Обговорити в форумi

ЄДНАЙМОСЯ, УКРАЇНЦІ!

 Ще коли прочитав статтю Катерини Криворученко «Як кримські ковалі Донецьк «підкували», захотів поспілкуватись з нею особисто. А тут і нагода така трапилася - вже другий день ковальське свято триває у Львові. І Катерина тут! Зустрічаємось, знайомимось, з’ясовуємо, що у наших долях чимало спільного. Скажімо, я галичанин за місцем проживання тепер, а Катя була галичанкою до 12 років. Моя юність пройшла у Києві, а її - у такому ж великому мегаполісі - Дніпропетровську. Нарешті, обоє ми дотичні до Криму і намагаємось бути в курсі усіх кримських справ.
Отже, попри нашу обізнаність в житті регіонів (принаймні, мінімум інформації є по кожному з них), страшенно хочеться знати ще більше! Бути «жадібним» до інформації - мабуть, це доля кожного журналіста. Чим більше знаєш, тим більше цікавлять деталі. Тож знаходимо відносно тихе місце на сонечку і... починаємо свій журналістський діалог:
 - Катю, ви пишете про чистоту вулиць Донецька. Як львів’янин, я трохи ревниво ставлюся до цієї інформації! Ну, невже ми, галичани, «пасемо задніх»?
 - Якщо порівнювати з Донецьком, то так. Хоч це дуже урбанізоване місто, але за чистотою дуже пильнують, особливо в центрі. Палити в громадських місцях заборонено, і міліція уважно стежить за тим, аби ніхто не порушував встановленого правила. З іншого боку, у Львові значно більше архітектурних споруд, які «гріють душу», більше старовини. Але львів’яни, на мій погляд, не надто прагнуть зберегти обличчя міста: то тут, то там видно, як спотворюють ту чи іншу споруду нові пластикові вікна. Це негармонійно.
 - Згоден. Про це, до речі, пишуть і львівські журналісти, але вони поки що не в силі змінити нову «моду».
 - До речі, аналогічна ситуація і в Ужгороді. Там також руйнується стара архітектура; очевидно, для реставрації бракує коштів...
 - Там також було ковальське свято?
 - Так. Але меншого масштабу. Найбільші ковальські фестивалі в Україні відбулися в Івано-Франківську, Донецьку і Судаку. Я і у Львові бачила гостей з Бельгії, але у Франківську іноземців було набагато більше: голландці, росіяни, поляки, французи, німці... І взагалі, відчувається, що влада у Івано-Франківську серйозно цим займається, фестиваль уже став традиційним, тому іноземці їдуть охоче. Відіграє свою роль і те, що голова Всеукраїнської
спілки ковалів родом з Івано-Франківська.
 - А як вам Івано-Франківськ?
 - Місто не вражає своєю помпезною архітектурою, але воно чистіше, охайніше, ніж Львів.
 - А які люди в Донецьку?
 - Що б там не казали політики, але люди там добре ставляться до всієї України. Літній шахтар, який був одним із охоронців на ковальському фестивалі, сказав нам: «Що нам з вами ділити? Люди праці однаково важко працюють, у них однакові проблеми... Чому нас ділять?» Вже кого-кого, а його точно не можна було звинувачувати в сепаратизмі. Він хотів єдності України.
 - Може, це погано, що ми, галичани, недостатньо знаємо цей регіон?
 - Погано, бо регіон дуже цікавий. Донеччани з великою любов’ю ставляться до свого. Можливо, тому, що «історичність» міста в стадії формування. Всі можуть долучатися до процесу, внести щось своє. Львів - інша справа. «Історичність» тут давно сформована, щось додати до неї дуже важко...
 Може, тому люди тут дещо пасивніші, ніж у Донецьку, а відповідно загальний «рівень» в усьому трохи падає.
 - А якщо порівняти Дніпропетровськ і Львів? Місто над Дніпром нагадує Донецьк?
 - У Дніпропетровська своє обличчя, як і в будь-якого іншого обласного центру України. Тут збереглася стара архітектура ще дореволюційного періоду. Це виглядає досить гарно. В центрі міста, як і в Києві, дуже багато реклами, багато світла. Але... сто метрів убік, і вже може бути темно. Ось такі там контрасти.
 - Повернемось до Донецька. Вам здалося, що мешканці міста толерантно ставляться до будь-якого регіону України. А Сімферополь? У львів’ян уявлення таке, що це шовіністичне місто, нетерпиме до проявів українства. Це вірно?
 - Крим, звичайно, більш зросійщений, аніж Дніпропетровщина, Донеччина... Стосовно нетерпимості, то це залежить від освіченості. Якусь частку толерантності вносять кримські татари. Принаймні, частина з них. Якось я розмовляла з літнім чоловіком, який впевнено висловив свою точку зору: істинний християнин ніколи не ворогуватиме з істинним мусульманином і навпаки... Чимало мудрих людей є серед кримських татар. З іншого боку, вражає те, що навколо Сімферополя багато територій захоплено саме ними. Це дуже помітно, і місцеве слов’янське населення ставиться до цих самозахоплень дуже негативно.
 - З Кримом зрозуміло. Може, ви, Катю, хочете поставити якесь питання мені, львів’янину?
 - Так, хочу. Знаю, що ви і в Києві прожили багато років. Можете порівняти Львів і Київ?
 - Київ швидше будується, швидше міняється в архітектурному плані, тоді як Львів залишається стабільним. Не певен, що Київ змінюється у кращий бік, адже у ньому стає менше зелені, а нові хмарочоси не завжди гармонійно вписуються у архітектурний ансамбль міста.
 - А стосовно культури і мови? Як Київ береже українську традицію?
 - Українська культура займає в Києві якусь свою «нішу». Ця «ніша» в столиці, безумовно, більша, ніж у Харкові чи Донецьку. Безумовно більша, ніж у Сімферополі... Але вона також невелика. Львів’яни здебільшого шоковані тим, що на вулицях Києва максимум 15% - 20% городян спілкуються українською.
 Бо телебачення показує головне місто України більш українським, ніж це є насправді. З іншого боку, є позитивні тенденції. Переконаний, що вони є! А от стосовно Харкова чи Донецька запевняти не буду...
 - Тепер про Львів. Три роки тому мій знайомий сидів біля пам’ятника Шевченкові. До нього підійшов росіянин і запитав, де можна купити автомат. Як ви ставитеся до того, що Львів досі так сприймається громадянами Росії?
 - Це було серйозно? Може, пан просто пожартував?
 - Ні, цілком серйозно.
 - Галичан смішать такі речі. Дехто навіть включається у цю своєрідну «гру». Буває, кажуть так: «Ну, де тепер у Львові купити автомат? Це треба їхати поближче до Карпат... У старих людей питайте: якщо не кулемет, то автомат або стару гвинтівку обов’язково запропонують. І візьмуть недорого...» Це виглядає більш-менш правдоподібно, приїжджий росіянин вірить, а львівські жартівники ледь стримуються, щоб не розреготатися... А якщо серйозно, то оті масові приїзди дітей до Львова на Різдво якраз і покликані зруйнувати подібні стереотипи радянської доби.
 Нещодавно у центрі Львова відкрилося кафе «Криївка». Все стилізовано під бункер, при вході бандерівець з автоматом, лунають повстанські пісні... Відвідувачів можуть запитати: «Москалів серед вас немає? Якщо немає, то заходьте!» І неодмінно привітають гаслом: «Слава Україні!»
 Треба сказати, що «москалі», або «східняки» з великих індустріальних міст, якраз і прагнуть будь-що потрапити до «Криївки». Причому, місця бронювати треба заздалегідь. За три тижні через «Криївку» пройшло десять тисяч чоловік; думаю, така продуктивність роботи кав’ярні допоможе швидше зруйнувати стереотипи, про які ви говорите.
 - Нещодавно в Сімферополі відкрили пам’ятник жертвам ОУН-УПА. Збираються відкривати пам’ятник Катерині ІІ. В Одесі, до речі, те ж саме. А у Львові сьогодні відкривають пам’ятник Степану Бандері... Чи добре це, що історію трактують так по-різному: у Львові, Одесі, Сімферополі?
 - Звичайно, погано. Тому Львів і не міг би виконувати роль столиці України... Толерантний Київ для цього підходить краще - хоч мова і переважає російська, але бачення історії там українське. А Львів... Ось сьогодні я був на відкритті пам’ятника Бандері. Варто було глянути на обличчя тих, хто прийшов на відкриття, щоб зрозуміти: цей пам’ятник притягуватиме людей радикальних, непоступливих, безкомпромісних.
Дехто з виступаючих на мітингу закликав перейменувати вулиці Некрасова і Тургенєва і присвоїти їм імена когось із найвідоміших командирів УПА. Все це битиме «бумерангом» по українцях Півдня та Сходу. Обов’язково будуватиметься щось нове на противагу радикальним галичанам. У Львові ставитимуть пам’ятник героям ОУН-УПА, а в Харкові та Луганську - чекістам, енкаведистам... Країну розколюватимуть і надалі. Як на мене, то я «заморозив» би будівництво пам’ятників, які сприймаються неоднозначно в деяких регіонах.
 - А як стосовно російської мови? Бабуся розповідала, що у Добромилі (це містечко на заході Львівської області) до першого класу йдуть діти, які не знають російської мови. Не вивчатимуть вони її і в школі. То як вони читатимуть Пушкіна, Єсеніна, Ахматову?
 - Боюся, що цих поетів не читатимуть навіть діти з російськомовних родин - просто проходить мова на читання... А стосовно російської мови в школах, то я б її залишив як предмет. З іншого боку, я проти односторонніх поступок. Мовне питання повинно вирішуватися в комплексі: на Сході відкриваються українські школи, але в шкільних програмах залишається російська мова і література. Повинен бути консенсус регіональних еліт...
 - Тоді у мене зустрічне запитання: як у Львові ставляться до Сходу, до різних регіонів України? Чи самі галичани готові до консенсусу?
- Почну з того, що галичани різні. І настрої трохи змінюються з часом. Років двадцять тому для декого з галичан навіть Поділля було чужою землею, навіть Волинь. Дехто з подивом дізнався п’ятнадцять років тому, що на Закарпатті живуть якісь «русини»... Був період, коли на різноманітних мітингах ці люди мали можливість висловити свою думку, свою точку зору. І тоді не бракувало деструктивних висловлювань з вуст представників цього малоосвіченого табору.
 Але час «лікує». Підросло нове покоління, яке краще знає Україну. Та й старі порозумнішали... Тепер люди вважають Центральну Україну чимось дуже близьким. Стежать за результатами голосувань; знають, що і сумчани, і полтавчани, і чернігівці голосували за Ющенка, за помаранчевий табір. Тому й ці регіони вважають «майже своїми». Трішки обережніше ставляться до Донбасу, вважаючи цей регіон вотчиною «біло-блакитних» І добре усвідомлюють специфіку «червоного» Криму. Тобто у галичан є свої градації, своя «шкала», свої критерії оцінки.
 Є тут певний прошарок радикалізованого населення (репресовані та їхні діти, онуки), але переважно у мовному питанні Галичина толерантніша від Криму. І до російської мови ставляться терпимо, і закарпатський діалект на базарах сприймають спокійно. Не певен, чи так терпимо сприймали б закарпатців у Севастополі?
 До речі, галичани тепло
ставляться до кримських татар. Одна вчителька розповідала, що татари, у яких вона влітку жила, просили її розмовляти українською...
 - Я теж інколи зустрічаю кримських татар, які кажуть, що хочуть вивчити українську і тому просять мене розмовляти з ними саме українською, а не російською.
 - Ось тому татар і виділяють із загальної кримської маси, а це значить, що нинішні галичани непогано обізнані з реаліями українського Півдня. Знають і те, що в Криму є два табори: російськомовно-слов’янський і кримськотатарський. Знають, що українство - це лише маленьке «вкраплення» у загальнокримську палітру...
 - Ну, чому ви так песимістично... ось мій чоловік - корінний кримчанин з українським прізвищем, вся його рідня має кримське коріння. Але мою українську вони сприймають нормально; інколи ми з ними жартуємо, мовляв, є «українці», і є «хохли», і це дві різні нації. Чоловік знає українську, читає нею, пробує зі мною розмовляти.
 - А якби доля закинула його в Галичину, він спілкувався б українською?
 - Так, я думаю, він би її швидко вивчив. І це не зважаючи на те, що в його роду були і росіяни, і болгари, і кримські татари. Це робить і членів його родини, і багатьох інших родин просто «кримчанами». Я помітила, що і севастополець, і ялтинець, і алуштинець за межами Криму не згадує своє місто, а просто каже: «Я - кримчанин». Тоді як мешканець Галичини, перш за все, назве своє місто і рідко коли скаже: «Я - галичанин».
 - А як ковальське мистецтво - чи могло б воно об’єднувати Україну? Галичан, кримчан, донеччан?
 - У Спілці ковалів на сьогодні представлені майже всі регіони України. До речі, коли боролися за призові місця (призове місце передбачає грошову премію, а гроші завжди вносять якийсь розбрат) хлопці допомагали одне одному, розповідали про особливості інструменту, з яким доведеться працювати, не було ніяких «підсиджувань» чи заздрощів... Серед ковалів цього немає, і коваль з Галичини завжди порозуміється з ковалем із Донбасу.
 - Я теж відчув оцей дух ковальського свята. Важливо зробити його більш масовим, залучати молодь, висвітлювати його у ЗМІ, розширити географічно. Все це принесе добрі плоди. Адже тут присутній дух творчості, і немає протистояння регіонів.
 - Повністю згодна.
 - До речі, якщо вже ми так серйозно заторкнули регіональну проблему та й мовну теж, то я поцікавлюся вашою думкою стосовно такого питання. Один колишній флотський офіцер з московським корінням (нині він проживає у Севастополі) довго у листах переконував мене, що двомовна «Кримська світлиця» об’єднала б навколо себе і певну частину російськомовного населення півострова. Чи має він рацію? Адже вам, кримчанці, видніше...
 - «Кримська світлиця» цілих 15 років боролася за свій інформаційний простір. У неї є свій читач. Як він сприйме ці зміни? Не думаю, що позитивно. Інша справа, що якби держава виділила якісь додаткові кошти, то можна було б видавати і двомовний додаток до неї. На зразок «Діалогу», але з українським баченням.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

КОВАЛЬСЬКІ МОСТИ
 «Кримська світлиця» продовжує розповідати про наведення «ковальських» мостів між майстрами з різних куточків України та світу. Цього разу кримські ковалі відвідали славетне місто Львів. Відбулося це 14 жовтня, у день Пресвятої Покрови Богородиці - День створення Української Повстанської Армії та Свята Козацької слави. Саме у ці урочисті дні у місті Лева відбувся ковальський фестиваль «Залізний лев–2007».
 І хоча він не був задекларований як міжнародний, все
ж на нього приїхали гості з Білорусі, Голландії, Сицилії. Щоправда, палітра українських областей на святі чомусь не відзначалася розмаїттям. Відвідали його підопічні Кузьми та Дем’яна з Тернополя, Луцька, Івано-Франківська, Полтави та Криму. Ґречні господарі були дужі раді нашим майстрам. Адже вони, як завжди, внесли яскраві південні барви у загальну картину дійства.
 Так, на свято приїхала уже відома читачам «Світлиці» творча група «Нащадки Сварога». Цього разу у складі Олега Криворученка, Андрія Давішнього, братів Дмитра та Олексія Криворученків. У подарунок місту вони привезли роботу, яка поєднала у собі бойовий дух і суворість з красою та багатством нашої кримської землі. Це втілилося у скіфський меч – акінак, обвитий трояндою та виноградом (на фото праворуч). Нажаль, не зміг відвідати фестиваль Дмитро Левін, а саме він автор, власне, клинка.
 Крім того, у рамках фестивалю відбулася науково-практична конференція з проблем історії та сучасності художнього ковальства «Художній метал в Україні: минуле, сучасне, майбутнє». Вона пройшла у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Представники кримської делегації підготували доповідь на тему «Ковальське мистецтво в Криму. Сьогодення. Плани на майбутнє». У ній були окреслені регіональні особливості ковальства. Зокрема, автори акцентували увагу усіх присутніх на таких проблемах регіону, як відсутність професійно-технічних та вищих навчальних закладів, де б виховували ковалів-художників ручного кування. Під час дискусії після цієї доповіді було ухвалене рішення щодо співпраці у цьому напрямку між Кримським відділенням Спілки майстрів ковальського мистецтва України та Львівською національною академією мистецтв. А загальним результатом конференції стало розуміння сучасного стану ковальства в Україні. На основі отриманої інформації науковці і практики вирішили у найближчому майбутньому розробити відповідну стратегію розвитку цього давнього мистецтва.
 Теорія теорією, але ж відомо, що коваль у першу чергу практик. На фестивалі «Залізний лев–2007» побачити практичне втілення думок, ідей та відчуттів майстрів можна було на однойменній виставці у Музеї ідей. І незважаючи на те, що вся Україна відзначала День Покрови Пресвятої Богородиці, ковалі не втрималися... Вони працювали на площі за Арсеналом – кували елементи для бруківки, якою буде оформлена територія навколо ще одного цьогорічного фестивального проекту «Лави закоханих». До речі, цю ініціативу підтримали та по-своєму інтерпретували білоруські майстри, котрі приїхали на свято. Вони теж привезли подарунок місту. Пам’ятаючи про те, що коханню підвладні усі віки, білоруси створили маленьку ковану лаву для маленьких закоханих.
 Після усіх запланованих заходів гості та учасники «Залізного лева» мали час для спілкування і прогулянки містом. Остання, щоправда, ускладнювалася холодною погодою. Тому, частіше за все, невеликі гурти ковалів можна було зустріти у львівських кав’ярнях за гарячою філіжанкою смачного напою, яким славиться Львів.
 Перед від’їздом додому кримські майстри відвідали пам’ятник Степанові Бандері, який цими ж днями було відкрито на Привокзальній площі.
 Отож, ковалі на практиці, а не на словах об’єднують Україну і ламають негативні стереотипи нерозуміння та неприйняття, які, завдяки «старанням» недолугих політиків, склалися у державі в останні роки. Своїм прикладом вони показують, що український народ - одне ціле.
І що він здатен творити неперевершені речі, варті уваги світової спільноти.
 Катерина КРИВОРУЧЕНКО.
Львів - Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2007 > Тема "Урок української"