"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2007 > Тема "Українці мої..."
#28 за 13.07.2007
"ЗАХОЧЕШ - ╤ БУДЕШ. В ЛЮДИН╤, ЗАТЯМ, ЛЕЖИТЬ НЕВ╤ДГАДАНА СИЛА..."
Люди, як╕ згорають... Укра╖нська ╕стор╕я щедра на так╕ постат╕. У липн╕ виповню╓ться 100 рок╕в з дня народження поета, який св╕тив у сво╓му гор╕нн╕ й збентежив сучасник╕в секретом сонячно╖ молодост╕. Це Олег Ольжич. Олег Олександрович Кандиба (справжн╓ ╕м’я поета) народився 8 липня 1907 року в Житомир╕ у родин╕ в╕домого укра╖нського поета Олександра Олеся - духовного наставника, а п╕зн╕ше й поетичного опонента. ╥хн╓ листування - чудовий приклад оновлення еп╕столярних форм, гри сл╕в, збагачення ресурс╕в р╕дно╖ мови. ╤нтел╕гентна родина, збереження традиц╕й, ранн╓ знайомство з творч╕стю класик╕в ╕, звичайно, чудова природа довкола - усе це сприяло розвитку споглядальност╕ Олега. В╕рш╕ в╕н почав писати з дитинства. Рання юн╕сть майбутнього поета припала на пол╕тичн╕ кол╕з╕╖ в Укра╖н╕, злами минулого й побудову нового, не завжди зрозум╕лого ладу. 1919 року батько 12-р╕чного Олега залишив Укра╖ну ╕ ви╖хав з дипломатичною м╕с╕╓ю УНР до Будапешта. 1923 року Олегов╕ з мат╕р’ю вдалося ви╖хати до батька в Берл╕н, а п╕зн╕ше родина пере╖хала до Праги. 1924 року Олег вступа╓ на ф╕лософський факультет Карлового ун╕верситету в Праз╕, паралельно слухаючи лекц╕╖ в Укра╖нському в╕льному ун╕верситет╕. Ольжич був слухачем в╕домого вченого Любомира Н╕дерле, автора "Слов’янських старожитностей", що не могло не вплинути на розвиток поетично╖ фантаз╕╖ слов’янина в╕д кореня. Чехи тепло поставилися до укра╖нських ем╕грант╕в, розум╕ючи, що без Укра╖ни не змогли б розвиватися, починаючи ще в╕д "весни народ╕в" 1848 р. У Праз╕ О. Ольжич зм╕ню╓ свою долю: 1929 р. в╕н став членом Орган╕зац╕╖ укра╖нських нац╕онал╕ст╕в (ОУН). Надзвичайно зд╕бного юнака залишили на кафедр╕, ╕ в жовтн╕ 1930 р. О. Ольжич захистив докторську дисертац╕ю з археолог╕╖. У 1926-1932 рр. в╕н працював у археолог╕чному в╕дд╕л╕ нац╕онального Музею в Праз╕, брав активну участь в археолог╕чних експедиц╕ях. Найб╕льшою була наукова експедиц╕я ╕ розкопки в Старчев╕ (Югослав╕я), яку ф╕нансували американськ╕ установи на чол╕ з Гарвардським ун╕верситетом. 1935 р. вийшла перша зб╕рка Ольжича "Р╕нь", яка збагатила укра╖нську поез╕ю не т╕льки ритм╕кою й ориг╕нальною строф╕кою (катренами, октавами), а й розширенням св╕тогляду: автор зверта╓ться до слов’янсько╖ пра╕стор╕╖, ╕стор╕╖ ант╕в, гот╕в, галл╕в, антично╖ Грец╕╖ й Риму, "золотого в╕ку" людського роду. Ольжича приваблювали м╕фи ("М╕ф"), середньов╕чне християнство ("Монастир"). Поет - спочатку не борець, а каб╕нетний учений ("Роб╕тня"). У сво╖й "Р╕н╕" Ольжич ╓ неокласиком, оск╕льки любить карбован╕ строфи, ор╕╓нту╓ться на кращ╕ здобутки античност╕. Слово й музика давньо╖ л╕ри злилися в одне, ╕ приклад цьому - написана гекзаметром поема "Був же в╕к золотий". Як ╕ Ов╕д╕й у "Метаморфозах", Ольжич в╕дтворю╓ в н╕й чотири основн╕ епохи ╕стор╕╖ людства: в╕к золотий, ср╕бний, м╕дний ╕ бронзовий. Людство занепада╓ (про це писав Шпен╜лер у "Занепад╕ ╢вропи"), велич минулого в╕дходить у небуття, ╕ для виживання потр╕бн╕ воля до д╕й, гаряча кров ╕ з╕р у майбутн╓. П╕сля зак╕нчення розкопок О. Ольжич пере╖хав до США, де працював експертом в американських музеях, а з 1936 р. став доцентом Гарварда. П╕сля повернення ╕з США в╕н працював у 1936 - 1937 рр. в наукових закладах ╤тал╕╖, а восени 1938 р. знову ви╖хав до США. Зв╕стка про под╕╖ в Карпатськ╕й Укра╖н╕ (спроби будування власно╖ держави) змусила поета повернутися. Так нарешт╕ поет потрапив на Батьк╕вщину, за в╕д╕рван╕сть в╕д яко╖ не раз дор╕кав батькам. З 1939 р. О. Ольжич керував структурами ОУН на Закарпатт╕, а з 1941 року - нац╕онал╕стичним п╕дп╕ллям на Сх╕дн╕й Укра╖н╕. П╕сля арешту Голови Проводу Укра╖нських Нац╕онал╕ст╕в полковника А. Мельника (який надавав значну увагу культурному розвитку) в╕н став виконувати його обов’язки. До того, у 1940 р., в╕н видав зб╕рку "Веж╕", в як╕й романтичне св╕тобачення по╓днав з твердим кредо:
Товаришу, любий м╕й брате, Дивися у в╕ч╕ рабам. Як будете так воювати - Вкра╖ни не бачити вам.
У жовтн╕ 1941 року О. Ольжич заснував щоденну газету "Укра╖нське слово", головним редактором яко╖ став ╤ван Рогач. 2 серпня 1943 року О. Ольжич в Карпатах одружився з Катериною (Калиною) Б╕лецькою, яку кохав ще з час╕в перебування в Праз╕. Але невдовз╕ окупац╕йна влада вир╕шила знищити укра╖нське в╕дродження. Наприк╕нц╕ травня 1944 р. гестапо перехопило рукопис "Революц╕я рве кайдани", авторство якого приписували О. Ольжичу. У ц╕й прац╕ було подано ╕стор╕ю антин╕мецько╖ боротьби ОУН на Сход╕ з додатком величезно╖ к╕лькост╕ документальних матер╕ал╕в (що саме собою було дуже ц╕нним не т╕льки для майбутн╕х укра╖нських кадр╕в, а й для нас, сучасник╕в). Гестапо нарешт╕ вдалося натрапити на сл╕д консп╕ративно╖ квартири О. Ольжича у Львов╕. Поета заарештували ╕ в╕двезли до концтабору Заксенхаузен (перш за все в╕домого як в’язниця С. Бандери), де п╕сля страшних тортур 9 червня 1944 р. О. Ольжич загинув. Його остання зб╕рка "П╕дзамча" вийшла посмертно, 1946 р. Трагед╕я поета, якого жодна система - н╕ радянська, н╕ н╕мецька - не могли затиснути в сво╖ рамки. Нав╕ть л╕тературознавство - "безкровна" наука - не може в╕днести О. Ольжича до якогось одного напряму чи стилю, оск╕льки в його поез╕╖ ╓ мотиви неокласицизму, неоромантизму, символ╕зму... Ольжич прожив загадкою нав╕ть для сво╖х батьк╕в. Мабуть, ╕ зараз в╕н вол╕в би жити там, де йому р╕дн╕ше - в Укра╖н╕, у л╕сах дул╕б╕в, ант╕в, серед загадок перв╕сно╖ св╕жост╕. Ольга СМОЛЬНИЦЬКА, студентка IV курсу факультету укра╖нсько╖ ф╕лолог╕╖ та укра╖нознавства ТНУ ╕мен╕ В. ╤. Вернадського.
Олег ОЛЬЖИЧ Л. МОСЕНДЗОВ╤
Поважна мова врочистих в╕трин. Уривчат╕ передв╕ку аннали. - "Ми жали хл╕б. Ми вигадали млин. Ми знали м╕дь. Ми завжди воювали". - "Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою с╕м’╓ю". Як не стояти так, як я стою В простор╕й зал╕ мудрого музею? Так виразно ввижа╓ться мен╕ Палючими безсонними ночами: Я жив колись в простому курен╕ Над озером з ясними берегами. ГАЛЛИ О, невмолим╕ скам’ян╕л╕ дн╕. М╕цна рука над людьми ╕ богами. ...Чига╓ там, у с╕р╕й далин╕, Ляга╓ горами за нами. Ми подола╓м знов. Ще не одн╕ Нам скоряться. Над все ╓ в╕рна криця. Та нам також судилося розбиться Колись ╕ десь об гори кам’ян╕. ЗМ╤Й Ц╕лу н╕ч верзлися сни недобр╕╖, Р╕дний замок в марев╕ заграв. Ц╕лу н╕ч, страшний такий, на обр╕╖ Ср╕бний м╕сяць пущами блукав. А сьогодн╕ в╕тер квилить мевою, Горда скеля стогне, як струна. Припада голубкою рожевою Корол╕вна зимна до в╕кна. Не вступлюсь! Туди, на б╕й розпучливий, Безголовим впасти п╕д коня! С╕м гол╕в я маю, надокучливий, Та ╓дине серце маю я. * * * Нащо слова? Ми д╕ло несемо. Н╕що мистецтво ╕ мана теор╕й, Бо ж нам дано знайти життя само В крас╕ неповторим╕й ╕ сувор╕й. Що вибереш: чи образ бездоганний, А чи прообраз для ус╕х один? М╕цн╕ша в╕ра ╕ дзв╕нк╕ший чин За словоблуд╕╓ ╕ за тимпани! Ось сходить, вироста╓, розцв╕та Благословен╕╓ не форми, сут╕. Одвага. Непохитн╕сть. Чистота. Милуйтеся! Бер╕ть! ╤ будьте, будьте!.. * * * Захочеш - ╕ будеш. В людин╕, затям, Лежить нев╕дгадана сила. Зрослась небезпека з в╕дважним життям, Як з т╕лом смертельника крила. ╤ легко тоб╕, хоч ╕ дивишся ниць, Аби не сп╕ткнутись н╕ разу ╤ нести солодкий тягар та╓мниць ╤ гостру петарду наказу. Навчишся надать блискавичн╕сть думкам ╤ р╕шенням важк╕сть кам╕ння. П╕ти чи послати ╕ стать сам на сам З сво╖м невблаганним сумл╕нням. ПРОРОК Голуб╕╓ земля, оповита прозорим серпанком. Хвил╕ кида╓ в берег море, важке ╕ зелене, На обличчя ╕ груди людини ляга╓ небо, Небо в б╕лих хмаринах, що тихо чека╓ слова. Поверта по шляху селянин легкою гарбою, Гомонять рибалки, проб╕гаючи бруками м╕ста, ╤ велика земля, ╕ глибок╕ ╖╖ криниц╕, ╤ слова на устах товпляться, мов злотн╕ бджоли. * * * Безконечн╕ шляхи, що зб╕гають на гори за обр╕й, Наче б╕л╕ стр╕чки, щоб у мряц╕ згубитися син╕й. Сонце важко спада╓. ╤ди повз густий виноградник, Над криницями дзвонить вода ╕ см╕х - роз╕ллят╕... Тут спинити ходу на земл╕, що пухка ╕ прив╕тна, Окопатися б╕лою хатою проти долини. Р╕вний стан у обраниц╕, гордий, мов вежа нар╕жна, Наче смоква, багатий, позначений ласкою Бога. ЗИМОВНИК З кедрових квадр╕в, т╕сно при соб╕, Вона сто╖ть, простора ╕ широка, Ця хата з ╜анком, що в його р╕зьб╕ В╕дбився блиск гетьманського барокка. Кедрина курить мед. Чи це сплива Ополудн╕ розтоплена живиця? Метелик заблудився. В’╓ться. Два! Пром╕ння лл╓ться важко, як пшениця. Ось полет╕ли прудко над гумном, Де мазанок жовтогаряча глина ╤ де лани метнулись табуном У збитий степ, на╖жуючи спини. Що там пасуться справжн╕ табуни - Твоя пиха, ╕ вт╕ха, ╕ багатство, Товаришу значковий кремезний, Що голосний у Низового Братства. Верта╓шся. У холодку садка - Дзв╕нка, а то сором’язно-несм╕ла, З черешневими лицями дочка, П╕вденне, смагле, нет╕лесне т╕ло. Та ти загаданий. Ти знов сьогодн╕ снив Про ки╖вськ╕ фортец╕ ╕ святин╕, Де в Академ╕╖ ти ма╓ш трьох син╕в, Метких в диспутах, в╕ршах ╕ латин╕. О, не для них ╓ цей зимовник, н╕! В св╕тлиц╕, де килими волохат╕, Де шабл╕ ╖х чекають на ст╕н╕, Що пам’ятають Корсунь ╕ Охмат╕в.
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2007 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4937
|