Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3277)
З потоку життя (6514)
Душі криниця (3530)
Українці мої... (1470)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1679)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«АСАНЧИК ╤ КАШКАЧИК» НА ВОЛИН╤
Цього тижня пров╕дав найпершу свою «альма матер» - р╕дну Рудко-Козинську 8-р╕чну...


ЧУДО ЗВЕРШИВ ╤ МОРОЗОМ ПРИГРОЗИВ...
19 вересня церква згаду╓ про чудо, зд╕йснене в Хонах самим Арх╕стратигом Миха╖лом - з кам'яно╖...


«РАНО ЖИТИ МАЙБУТН╤М»
В сьогодн╕шньому числ╕ «КС» пропону╓ читачам доб╕рку в╕рш╕в Юр╕я Щербика -...


╤ВАН П╤СНИЙ — ОСЕН╤ БАТЬКО ХРЕСНИЙ
На ╤вана Хрестителя журавл╕ потягнулися на п╕вдень - до ранньо╖ зими.


ДОПОМОЖ╤ТЬ ВИДАТИ ЗБ╤РКУ ПЕРЕМОЖЦ╤В КРИМСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ДЛЯ ШКОЛЯР╤В «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА!
П╕дготовлена до друку зб╕рка з кращими творами переможц╕в 4-го Всеукра╖нського л╕тературного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2007 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#28 за 13.07.2007
А НАД╤Я - ЦЕ МР╤Я...
Серг╕й ХАВРУСЬ, Микола ШУДРЯ.

Л╤ТЕРАТУРА

Т╕льки час владний п╕дписати св╕й суворий безсторонн╕й вирок. В╕н судить за щирою правдою.
Й нема╓ в нього н╕ заборонених тем, н╕ будь-яких недомовок. Тут усе начистоту...
Але ж ╕снують ╕ понин╕ ще як╕сь табу, покладен╕ колись на особист╕ та╓мниц╕ т╕╓╖ чи т╕╓╖ славетно╖ людини. Тому вважають дос╕ за непристойн╕сть ворушити чи╓сь ╕нтимне життя. Ну, як же це так? Композитор, письменник, маляр наповнюють внутр╕шн╕й св╕т геро╖в сво╖ми думками й переживаннями, а нам, виходить, зась зазирнути, бодай кра╓чком ока, у святая святих ╖хньо╖ б╕ограф╕╖. Особливо, коли це торка╓ться найвеличн╕шого почуття - кохання.
"Без ╕нтиму" висв╕тлюють у наш╕й критиц╕ постат╕ Григор╕я Сковороди, ╤вана Котляревського, ╤вана Нечуя-Левицького - в╕чних бурлак╕в л╕тератури, н╕бито знехтуваних чар╕вною статтю, зате заручених любов’ю не ╕з вродливими ж╕нками, а з╕ сво╖м невмирущим народом. Ця розпов╕дь - про сонцесяйну людян╕сть ╕ незрадливу цноту серця автора "Миколи Джер╕", "Двох московок", "Бурлачки", "Кайдашево╖ с╕м’╖" та ╕нших твор╕в з "╕стор╕╖ душ╕" на злам╕ стол╕ть.
В одному з найглиб ших соц╕ально-психолог╕чних писань, присвячених М. В. Лисенков╕, ╤ван Семенович н╕би пров╕щав свою долю, змальовуючи понев╕ряння кр╕пака Миколи Джер╕. Розлучивши свого героя з Нимидорою у розкв╕т╕ життя, письменник намага╓ться в деталях передати г╕рке повернення ╖╖ чолов╕ка додому з тривалих блукань.
Пригаду╓те?..
"Був тихий весняний веч╕р. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставиц╕. Нимидора розцв╕лась, як повна троянда. На зелених грядках, на зелен╕й левад╕, проти ясно-зеленого листя верб ╖╖ брови чорн╕ли, як чорнобривц╕. Вона була весела й сп╕вала. Микола стояв над в╕драми, похнюпивши голову. В луз╕ десь далеко кувала зозуля..."
Ц╕ рядки написано задовго до 1 с╕чня 1876 року. Але був ╕ попередн╕й вар╕ант пов╕ст╕ - "Наймит Яр╕ш Джеря", створений набагато ран╕ше, ще в Седлец╕, де вчителював н╕кому не в╕домий автор. До реч╕, це уточнення нам знадобиться згодом: воно стосу╓ться розкриття душевного досв╕ду письменника, який т╕льки-но, переживши чари кохання, взявся за перо.
Зб╕гали дн╕ за днями. Призбирувалися роки й десятил╕ття, як╕ не щадили життя, але не могли знищити красу залюбленого серця.
"Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов дв╕р, п╕шов у садок, а дал╕ п╕шов на город, на леваду понад р╕чкою. Високо ╕ густо розр╕сся вишник, що в╕н насадив, неначе зелене гн╕здо, через нього нав╕ть не промикувавсь пром╕нь сонця. Верби коло тину стали дуплинаст╕ ╕ взялися порохнею. Микола шукав очима т╕╓╖ старо╖ г╕ллясто╖ груш╕, з-п╕д котро╖ в╕н вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставиц╕ воду. Груш╕ вже не було й сл╕ду. Микола ледве налапав ногами в кропив╕ сухий спорохняв╕лий пеньок. Од нього не п╕шло н╕ одного паростка. Микола пригадав соб╕ той пишний веч╕р, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як в╕н спав п╕д грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що н╕би сп╕вала Нимидориним голосом.
Надвор╕ було тихо, як у хат╕. В т╕й тиш╕ н╕би було чуть, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв ╕ думав, а пот╕м тихо промовив, махнувши рукою:
- Все померло, й сл╕ду не зосталось. Марно перегор╕ло й перетл╕ло мо╓ живоття, ╕ тепер зостався т╕льки поп╕л, доки його не поглине свята земля".
Письменник ╕ про себе м╕г повторити на схил╕ в╕ку Джериними словами: "Марно перегор╕ло й перетл╕ло мо╓ живоття". Та незгасна головешка од спалено╖ дубини повсякчас жевр╕ла, ╕нколи схоплюючись полум’ям, - у хвилини п╕днесення й радощ╕в.
Дружина Бориса Гр╕нченка, Мар╕я Заг╕рня, у сво╖х спогадах передала розмову з╕ старим Нечу╓м. Якось вона спитала ╤вана Семеновича:
"Ви, мабуть, н╕кого не кохали, що не одружилися?" В╕н мало не з кривдою вигукнув: "Е, н╕, кохав, аж дв╕ч╕". ╤ розпов╕в, чому не судилося йому знайти пару.
Це було ще в Седлец╕. В╕н залицявся до панянки, яка захоплювалася верховою ╖здою. Коли про це дов╕дався директор г╕мназ╕╖, то в╕дразу розраяв приятелювати з "амазонкою", яка влаштову╓ перегони з оф╕церами. "Любо-дорого на не╖ глянути: тенд╕тна така! Але ж вона не залишить коней ╕ п╕сля вес╕лля... Що то за подружн╓ життя?"
Вдруге не наважився просити руки в д╕вчини через р╕дну сестру. В╕н тод╕ заробляв якихось сто карбованц╕в. Неначе добр╕ грош╕. Для одинака - це неабияка сума, а коли в нього родина... - то й сестра, мабуть, правду казала: як проживеш на т╕ коп╕йки? А там ще дружина стане дороге вбрання справляти та бали в╕дв╕дувати - по св╕ту пустить.
"- А я вже зовс╕м був злагодився. ╤ до Варшави ╖здив, надбав святково╖ од╕ж╕ та й рояля купив - отого, що й зараз у мене сто╖ть...
- Напевне, жалку╓те, що доводиться самому в╕ку доживати?..
- Та як вам сказати. Бувало, що й жалкував, а б╕льш того, що н╕. Так я соб╕ спок╕йно жив, а то хтозна, як би було, коли б трапилася така, як Балабус╕".
Це - персонаж ╕з "Старосв╕тських батюшок ╕ матушок". А х╕ба "клятих ж╕нок" мало в "Кайдашев╕й с╕м’╖"? Чи кращ╕, нав╕ть замолоду, були обидв╕ баби - Палажка й Параска?
Але ця в╕дпов╕дь не без жарту, нав╕ть ╕з присмаком терпко╖ ╕рон╕╖. Як же ж ╕накше м╕г в╕дгукнутися на св╕тське життя колишн╕й сем╕нарист, випускник духовно╖ академ╕╖, маг╕стр богослов’я?.. Прищеплена святими отцями мораль вимагала приборкання плот╕, але письменник, який вв╕брав у душу народн╕ бол╕ й смутки, н╕коли не цурався людських вт╕х.
Над каб╕нетним роялем ф╕рми "Беккер" у к╕мнат╕ Нечуя-Левицького, з його пере╖здом до Ки╓ва, завжди вис╕в портрет вродливо╖ ж╕нки в нац╕ональному вбранн╕. На розпити сво╓╖ гост╕ Натал╕ Кобринсько╖ господар пояснив, що то Наталка Полтавка... ╤ п╕дн╕с засв╕чену лампу до групово╖ св╕тлини на ст╕н╕ та розпов╕в, як ╕ще вчителем йому випало грати у вистав╕ Петра; поруч ╕з ним виступало молоде подружжя Сольських: Григор╕й блискуче виконував роль Миколи, але справжн╕х висот сягнула Амброзина (на прохання "закоханого Петра" Микола перемалював ╕з фото ╖╖ портрет у зб╕льшеному вигляд╕ й подарував йому). До реч╕, ╤ван Семенович був ╕ другом ц╕╓╖ родини, але, зрозум╕ло, спод╕ватися, нав╕ть потай, на прихильн╕сть чужо╖ ж╕нки було б намарне. Та й не м╕г важити на це в╕н, людина душевно╖ цноти й незрушних моральних переконань.
За ╕ншими ж св╕дченнями, кр╕м живописного зображення над фортеп╕ано, вис╕в ще один ж╕ночий портрет - над л╕жком! В╕н не збер╕гся, а точн╕ше - його дос╕ не розшукали.
З опису в╕домо: гарна, усм╕хнена д╕вчина в народному стро╖; на зворот╕ ц╕╓╖ малярсько╖ роботи дарчий напис: "В╕д Над╕╖ ╤ван╕вни Сольсько╖ на пам’ятку. (Кума)". Можна здогадуватись: це - р╕дна сестра Григор╕я; ╕, напевне, вона разом ╕з Левицьким кумувала в нього на родинах... То ж чи не ╖й найдужче симпатизував письменник, якщо до старост╕ тримав у пам’ят╕ ╖╖ незабутн╓ ╕м’я - "Над╕я"!
Як склалися ╖хн╕ вза╓мини, що стало на перешкод╕ до одруження - сьогодн╕ вже год╕ з’ясувати. До нас ╕з далини л╕т долинають лише суперечлив╕ невиразн╕ в╕домост╕. Мовляв, ╖╖ дядько, знайомий граф Сольський, не благословив цей шлюб, знайшовши небоз╕ ма╓тного чолов╕ка.
А може, в чомусь була провина й самого Нечуя, ╕ оповитий тугою погляд д╕вчини розворушував його п╕дточене сумл╕ння? Розпов╕дають: ╤ван Семенович не раз стояв навкол╕шки перед образом сво╓╖ Мадонни.
Десь 1907 чи то 1908 року, коли до Стеблева ╕з Златополя при╖хала родичка-г╕мназистка Над╕я Волуцька, додому якраз нав╕дався "панич" - с╕мдесятил╕тн╕й Нечуй. В╕н хутко заприязнився з небогою ╕, запросивши ╖╖ прогулятися "на схили" до Рос╕, осв╕дчився д╕вчин╕ у найпота╓мн╕ших почуттях.
- А зна╓ш, Над╕йко, ╕м’я ж╕нки, яку я кохав, теж було Над╕я...
Письменника щось гн╕тило, на душу налягала втома, але шум водоспаду та надбережний в╕терець збадьорили його.
Трохи подумавши, ╤ван Семенович доказав:
- Але ╖й б╕льше пасувало б ╕м’я - Мр╕я... Вона завжди приходила до мене в сни й марення...
Св╕дками ц╕╓╖ розмови стала стр╕мка вода, глухе кам╕ння ╕ д╕вчинка-п╕дл╕ток з останнього класу г╕мназ╕╖. Зрештою, на них письменник м╕г ц╕лковито покластися: не зрадять.
Наприк╕нц╕ в╕н ╕з жалем у голос╕ мовив:
- Ця ж╕нка зн╕вечила мен╕ все життя. А я ╖╖ так кохав! Так кохав... - та й занишк.
╤ван Семенович н╕би прокинувся, з╕щулився в╕д холоду й в╕льгости й ледь чутно озвався:
- Ход╕мо додому...
На цьому й зак╕нчуються т╕ спомини. Н╕хто доси не брався розгадати Мр╕ю з ╕менем Над╕я, що ╖╖ до свого скону не забував Нечуй - людина великого чулого серця, св╕тло╖ лагоди й безмежно╖ доброти.
Письменник як жив - так ╕ писав, як писав - так ╕ жив. ╤ коли Микола Джеря п╕д час бурлакування на Чорномор’╖ зустр╕в д╕вчину, яка стала його рят╕вницею ╕ щиро покохала зароб╕тчанина-вт╕кача, в╕н утримав ╖╖ в╕д непом╕ркованого вчинку: "Постривай! Не губи сво╓╖ душ╕ й сво╓╖ краси". Хоча в самого краялося серце в╕д болю; ст╕льки йому того в╕ку лишилося жити? Та щось глибинн╕ше й величн╕ше завадило ступити крок, н╕, нав╕ть п╕вкроку, до спокуси... То - пам’ять щирого кохання... В╕рн╕сть любови... Чолов╕ча честь...
╤ все ж д╕вчина пересл╕дувала Джерю, не сходила з його стежки.
"Стояти на сво╓му" в особистому житт╕ вел╕ли письменников╕ його нескаламучене сумл╕ння, правила доброго тону тод╕шньо╖ вчительсько╖ етики й непохитний статус народного заступника. В такому випадку доводилося нехтувати ╕нтимним щастям задля вселюдських ╕деал╕в.
Ген╕ально поц╕нував талант цього письмоводця Правобережжя ╤ван Франко. В╕н писав:
"╤в. Левицький, се великий артист зору, се колосальне, всеоб╕ймаюче око то╖ Укра╖ни". ╤ змалював його портрет без прикрас: "Тим часом я побачив невеличкого, сухорлявого, слабосильного чолов╕ка, що говорив теплим ╕ щирим, але кволим голосом; завс╕гди жалувався на якусь жолудкову хвор╕сть, помаленьку др╕бними кроками ╕ взагал╕ враження пташини, вроджено╖ в кл╕тц╕ ╕ звикло╖ жити в кл╕тц╕, так що пуст╕ть ╖╖ на вольне пов╕тря, то вона пофурка╓, пофурка╓ ╕ назад вернеться до сво╓╖ кл╕тки".
Який внутр╕шньо правдивий ╕ точно переданий у слов╕ портрет побратима по перу! Так ╕ хочеться пор╕вняти: нездоланний, революц╕йного духу, Каменяр - ╕ беззахисна пташина в зат╕сн╕й кл╕тц╕. Але ж - це телескоп╕чн╕ оч╕ Укра╖ни!..
Та людям н╕що не чуже людське. Свого часу кра╓знавець ╕з Корсуня Володимир Кришовський записав ╕з чи╖хось вуст, мовляв, ╤ван Семенович Нечуй-Левицький начебто неоф╕ц╕йно перебував у шлюб╕ з╕ стебл╕вчанкою Порфирою Стельмах. Уже неб╕жчиця, В╕ра Левицька, покликаючись на якийсь доси не в╕домий переказ, ще 1968 року пов╕домила в статт╕ "Гуманне серце", що Нечуй потай пов╕нчався в богуславськ╕й церкв╕ з якоюсь д╕вчиною з╕ Стеблева. А тут, ╕з в╕дкриттям мемор╕ального музею письменника, з’явився власною персоною ╕ "правнук" Нечуя-Левицького Михайло Корн╕йович Панасенко, уродженець поближнього села Стебл╕всько╖ Гути. Його мат╕р, тобто "онуку" письменника звали Лук╕╓ю Ярохте╖вною...
Наче все зб╕га╓ться: Михайло-Лук╕я-Порфира.
Тод╕ ж, на прохання прац╕вник╕в музею "онука" в╕дгукнулася листом. Вона писала: ╖й уже п╕д с╕мдесят рок╕в, у не╖ три сини, найменший працю╓ в колгосп╕... ╤ насторожило: "Хата старенька..." Чи це не натяк про допомогу, як часто бува╓ з "родичами" видатних людей?
Отож, ╕з музею не в╕дпов╕ли, й ниточка урвалася.
Ми зна╓мо лише з неперев╕рених джерел, що сво╖й "дружин╕" письменник буц╕мто придбав землю й садибу ╕з хатою в сус╕дньому з╕ Стеблевом сел╕... Н╕коли в╕н туди не нав╕дувався та й зв╕дти його н╕коли н╕хто не турбував. Але чи все знають люди?.. Можливо, зв’язки в╕дбувалися через Ки╖в... А то могли ж ╖х тримати й у сувор╕й та╓мниц╕. Та все це ╕з царини винятк╕в та здогад╕в. Насправд╕ ж, важко пов╕рити в "позашлюбне життя" людини кришталево╖ моральност╕, чистого сумл╕ння й високого усв╕домлення свого призначення в л╕тератур╕. Його, творця св╕тлого образу Миколи Джер╕, беззахисного заступника скривджених ╕ зневажених д╕вчат-селянок, - чи можна його самого звинувачувати в руйнуванн╕ людсько╖ морал╕ народу, в особистому потуранн╕ розпуст╕ й дворушности та в бездумному розбещенн╕ просто╖ с╕льсько╖ д╕вчини?.. Трич╕ - н╕! Це - вигадка, наклеп. Адже письменник усе життя кохав лише Над╕ю. А може, Мр╕ю про не╖...
Тому з╕ стор╕нок його пов╕стей та опов╕дань ся╓ чистотою, натхненням ╕ н╕жн╕стю душа Ж╕нки - вродлива, працьовита, житт╓дайна.
╤ не вина чар╕вно╖ стат╕, а лихо, що вона безсила вистояти перед бридкими спокусами й брутальною войовнич╕стю навального Молоха, що нею гендлюють ╕ гордують, то п╕дносять ╖╖ до небес, то жбурляють у безодню. На сторож╕ найтенд╕тн╕шо╖ ╕ найрозк╕шн╕шо╖ краси людства - Кохання, письменник ╕ поставив не т╕льки сво╓ чесне слово, а й високу моральн╕сть свого непогамованого почуття. Для нього Над╕я ╕ Мр╕я стали синон╕мами особистого щастя.

З ФАКТ╤В Л╤ТЕРАТУРНОГО ДОВГОЛ╤ТТЯ
Перед╕ мною книжка, щойно над╕слана мо╖м земляком-кам’янчанином, в╕домим поетом ╕ л╕тературознавцем Данилом Кононенком. Назива╓ться вона "На дорогах Укра╖ни". ╥╖ автором ╓ Фед╕р Тихонович Кравченко, наш з Данилом земляк-кам’янчанин. В╕н п╕шов за межу 1985 року, залишивши по соб╕ вагомий внесок у в╕тчизняну л╕тературу, бо ж книги його, починаючи з першо╖ - "Л╕тературн╕ парод╕╖, шарж╕, еп╕грами" - ╕ до названо╖ мною ("На дорогах Укра╖ни") - так-так: книги нашого земляка Ф. Кравченка живуть ╕ житимуть. А щоб так було з╕ знаковою л╕тературою в ц╕лому, мало того, аби вир╕знялися ╖╖ твори високою як╕стю, а ще й потр╕бне сприяння молодших колег до ╖╖ пропаганди.
Саме ╕стор╕я книги "На дорогах Укра╖ни" ╕ засв╕дчу╓ наявн╕сть у наш╕й ╕стор╕╖ двох цих неодм╕нних фактор╕в. Пов╕сть написана восени 1941 року, коли фашистськ╕ фугасн╕ бомби вже зал╕тали й до к╕ностуд╕╖ "Мосф╕льм", де працював тод╕ редактором сценарного в╕дд╕лу письменник. В к╕нц╕ 1941 року книга вийшла в "Советском писателе". ╤ розпов╕далося в н╕й про розгром н╕мецьких окупант╕в у 1918 роц╕. П╕зн╕ше, 1978 року автор погодився з╕ сво╖м юним колегою Данилом Кононенком на те, щоб видати книгу в його переклад╕ з рос╕йсько╖ на укра╖нську у видавництв╕ "Веселка". Письменник, зокрема, й звернувся до видавництва з в╕дпов╕дним листом.
Як складалися подальш╕ стосунки Федора Кравченка з "Веселкою", не в╕домо й Данилов╕ Кононенку. Т╕льки й зна╓мо, що книга в переклад╕ на укра╖нську тод╕, в 1978-му ╕ наступних роках, не вийшла. Аж ось тепер укра╖нський читач, завдячуючи Д. Кононенку, що видав книгу власним коштом, як в╕н св╕дчить, - на заощаджувану м╕зерну пенс╕ю, - одержав наш читач довгождану л╕тературну публ╕кац╕ю. Вчиняючи л╕тературний подвиг, Д. Кононенко спод╕вався: "Хай би вих╕д у св╕т ц╕╓╖ пов╕ст╕ р╕дною й для Федора Кравченка мовою упав краплинкою чисто╖ сов╕ст╕ на московську могилу нашого дорогого земляка-кам’янчанина ╕ неперес╕чного письменника Федора Тихоновича Кравченка". При╓мно пов╕домити: спод╕вання справдилися, книга п╕шла до читача.
А ще одна при╓мн╕сть: темою книга приречена на дов╕чн╕сть. Бо це - любов до В╕тчизни. Активна любов, що спонука╓ головного героя пов╕ст╕ Самсона Короля стати на двоб╕й з окупантами, не пошкодувавши життя в ╕м’я перемоги. Ця ж любов до В╕тчизни спонука╓ Самсонового небожа Тараса подоросл╕шати в гарт╕ боротьби за щастя свого народу.
Скажемо, тема патр╕отизму - в╕чна. Та майстерн╕сть письменника - в ум╕нн╕ знайти неповторний
мотив у повторюваному, в╕днайшовши потр╕бну струну в утвердженн╕ утверджуваного.
 Лакон╕чними й водночас переконливими штрихами зображу╓ автор прояви свободолюбства народу укра╖нського, його прагнення в╕льно господарювати на сво╖й земл╕.
╤ ще... Недаремно в лист╕ до "Веселки" Фед╕р Тихонович писав: "Если Вы примете предложение тов. Кононенка, то лучшего переводчика мне не нужно. Он - поэт, отличный знаток украинского языка. А моя повесть - поэтическая, народная по своему сюжету, и дети, полагаю, поблагодарят за нее и издательство "Веселка", и переводчика".
Щиро при╓дну╓мося до оц╕нки майстерност╕ перекладу, зазначивши наостанок ще й живуч╕сть ╕стини. В л╕тератур╕, як ╕ в житт╕, "Н╕що не забуте, н╕хто не забутий". Додавши переконання: н╕що в л╕тератур╕ справжн╕й не збл╕дне з роками...
Микола ╤ЩЕНКО.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2007 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4936

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков